Читать книгу Коло Елу - Андрій Цінцірук - Страница 5

Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.

Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.

Якби хтось поцікавився, що то за книги, то, вочевидь, здивувався б їхній різноманітній тематиці. Тут були й класичні першодруки, і пригодницька література, і детективи, і наукові праці. Були книги українською, польською та російською мовами, подекуди траплялися видання англійською та латиною. На полицях були і давні видання, і сучасні. Окремо, мов підкреслюючи ставлення до книжок, чільне місце займали старенький потріпаний «Кобзар» і товста старовинна Біблія…

Біля вікна в кімнаті розташувалися дві майже однакові тумби. На одній стояв телевізор, а друга була захаращена безліччю речей. Незважаючи на те, що предмети на ній стояли акуратно, складалося враження певного безладу. Очевидно, через те, що там були речі, що належали різному часу.

На тумбі стояв старовинний годинник, який цокав так голосно, що здавалося, ніби цокіт останній у його існуванні і він вкладає туди душу, якби б така в нього була. Праворуч тихо дрімав телефон. Ні, не стільниковий чи кнопковий, а велетенський апарат із дисковим набором яскраво-червоного кольору, що своїм незвичним забарвленням сильно кидався у вічі. Поруч лежав ноутбук, немов показуючи зверхнє ставлення до сусідніх речей.

У кімнаті над тумбою на стіні з одного боку висіла ікона, а з другого – світлина двох уже немолодих людей. Поруч притулився звичайний малюнок. Мабуть, йому було багато років. Контури, накреслені простим олівцем, вигоріли, тому, лише пильно придивившись, можна було розгледіти портрет молодої дівчини.

У кімнаті була присутня ще одна дійова «особа», що в такт годиннику підспівувала стишеним шумом, – велика голуба піч, яка, мов коронована королева, займала цілий куток. Вона випускала зі свого лона цівки світла-полум’я, що немов облизували масивні чавунні дверцята, попереджаючи: «До мене не підходь».

У протилежному кутку стояло невелике ліжко, на якому, мов гори, запорошені білим снігом, лежала велика пухка перина.

У помешканні панувала цілковита тиша, і лише звуковий дует годинника й печі надавав цій застиглій картині якоїсь життєвої реальності.

Та раптом пір’яні гори на ліжку затрусилися й поволі відсунулися. Звідти, мов із печери, випірнула невисокого зросту літня жінка і, опустивши ноги на підлогу, почала, не кваплячись, шукати капці. Процес цей тривав недовго. Вона спритно вскочила в пантофлі і, мов лижник, трохи шаркаючи ногами, попрямувала до пічки. За кілька секунд старенька поставила грубу на місце, відтягнувши її червоне жало. Далі поволі підійшла до вікна й витягла з кутка щось схоже на жердину, з якою стрибають спортсмени. Підняла її й відсунула напівзатулені штори, остаточно заповнюючи кімнату світлом. Ця дія не далася жінці так легко, як заспокоєння пічки, і вона, важко дихаючи, вийшла з кімнати.

Пройшовши через крихітний коридорчик, жінка потрапила на кухню. Це приміщення було невеликим і скромно обставленим. Старий біло-голубий сервант притулився вздовж однієї стіни. З другого боку розташувалися сучасні кухонні меблі з картатими дверцятами та навісними шафами. На тумбочці стояли фільтр для води, електрочайник та мікрохвильова піч.

На протилежній стіні від дверей було невеличке вікно, та воно не надто освітлювало приміщення, тому що виходило в малий напівтемний двір. Перед вікном стояв стіл. На ньому лежали коробка цукерок «Асорті», пачка духмяного чаю й пляшка коньяку «Тиса».

На якусь секунду господиня зупинилася перед столом, а потім, згадавши, що це за наїдки, зітхнула.

На кухні жінка рухалася дуже швидко, і за кілька хвилин тут уже шумів і плювався парою чайник.

Хазяйку цієї оселі звали Ганною-Софією. Не дивуйтеся, саме так. Усі думають, що тільки зараз модно називати дітей подвійними іменами, але слід зазначити, що це давня традиція. До того ж у нашої героїні є своя історія. І, можливо, вона нам її розкаже.

Заливши чай водою, Ганна-Софія на кілька хвилин вийшла з кухні. Та коли повернулася, узяла горнятко з паруючим запашним напоєм і попрямувала в кімнату. Підійшла до вікна й уже вкотре за своє некоротке життя визирнула на вулицю.

Перед нею величаво підпирав небо готичними шпилями костел. А чому костел? Вона не раз ловила себе на думці, що так називала церкву Ольги та Єлизавети. Цей храм нагадував Ганні-Софії власне життя. У собору також було подвійне ім’я, і за свій вік він встиг побувати й католицьким костелом із найбільшим органом у тогочасній Польщі, і приміщенням без призначення, а потім і просто складом, а от тепер перетворився на греко-католицьку церкву.

Так само й життя нашої героїні вимагало від неї змінювати професії залежно від обставин. Був іще один збіг: у віці чотирнадцяти років Ганна-Софія мало не загинула, і в той самий час у храм Ольги та Єлизавети влучила авіаційна бомба, ледь його не зруйнувавши. Та нічого – вижила і вона, вижив і шпилястий собор. Навіть, як згодом дізналася, архітектор храму також мав подвійне ім’я. Ганна-Софія чомусь його навіть запам’ятала (споріднені душі) – Теодор-Мар’ян. Ще одне, що об’єднувало жінку й споруду, було те, що Франц-Йосип назвав храм на честь своєї дружини Ольги-Єлизавети, котрій одне з її імен дав на честь матері батько. Та, зрештою, вони з костелом були майже ровесники, хоча жінка визнавала, що час пішов йому на користь значно більше, ніж їй. Під час цієї думки вона вперше за ранок усміхнулася.

Ганна-Софія любила цю церкву й ходила до неї як замолоду, так і в літньому віці, звичайно, допоки могла виходити на вулицю. Єдине, про що вона жалкувала, що її вікна не виходять на фасад храму й вона задовольняється лише тильним виглядом.

Ще раз сьорбнувши вже охололий чай, Ганна-Софія повернула голову ліворуч, окинула поглядом скверик біля церкви, площу, посеред якої стояв пам’ятник Степанові Бандері. Цього року 1 січня святкували 105 років від дня народження героя. Старенька спостерігала це дійство зі свого вікна. А от завтра завітає ювілей і в її дім. Ганні-Софії виповниться дев’яносто років. Якщо задуматися, це значний вік, майже сторіччя.

Народилася жінка 22 грудня далекого 1924 року, на Ганни. Тож одне зі своїх імен дістала завдяки церковному календарю.

Завтра до старенької мала завітати вся, майже вся родина. Ганна-Софія, ніби про щось згадавши, підійшла до стіни й упевненим рухом вирвала аркуш із відривного календаря, що висів біля шафи. На неї дивилися великі цифри «21» червоного кольору, неділя. Тож її ювілей та іменини прийшлися на понеділок.

Ганна-Софія з чоловіком Дмитром мали трьох дітей. Дмитро помер давно, коли жінці було шістдесят років. Третину життя вона прожила без нього. Спочатку плакала, потім сумувала, та зрештою звикла. Хоча ніколи ні на хвилю не забувала про нього, а коли було дуже важко, підходила до портрета на стіні й просто дивилася певний час. Це додавало сили жити. І кожен раз дякувала Богу за той випадок, коли вони непередбачено потрапили у фотоательє й сфотографувалися.

Та з трьох своїх «променів», як колись вона жартувала щодо власних дітей, жінка не побачить завтра двох. Старший син Остап загинув. Тоді ще був живий чоловік. Син залишився в неї в пам’яті молодим. Так склалося, що Ганна-Софія ніколи не бачила його дружини та сина Нікіти, свого внука. Вони навіть не приїхали на похорони Остапа. Невістка надіслала коротку телеграму: «Ребенок маленький. Приехать не могу. Сочувствую». Оці кілька слів і вмістили все їхнє спілкування.

Згодом Ганна-Софія надсилала кілька листів на адресу, на яку вони писали синові. Та відповіді не дочекалася. Можливо, родичі переїхали в інше місце, а може, просто не хотіли писати.

Завтра до жінки на ювілей прийде середня донька Віруся з дітьми. Вона завжди трималася мами. Завжди була спокійна й урівноважена, намагалася заспокоїти кожного за будь-яких негараздів. Тож рідні її так і називають – Вірусею, незважаючи на те, що вона має двох дорослих синів – Василя та Ігоря – і трьох онуків. Цей «промінь» першим подарував їй, Ганні-Софії, правнуків.

Не буде завтра молодшої дочки Ольги: вона вже понад десять років живе за кордоном, приїжджає нечасто, спілкується з нею телефоном, а останнім часом і по комп’ютеру (якось вони це називають – «спайт» чи як). Під час попередньої розмови дуже перепрошувала, що не зможе приїхати на ювілей, але буде обов’язково на Великдень, а може, і швидше. Не знати чому, та Ганні-Софії згадалися чоловікові слова, сказані давним-давно, ще на першому побаченні: «Швидше – це не завжди вчасно».

Також на ювілеї не буде внука Дмитра, котрий учора приїхав привітати її з днем народження й привіз цукерки, коньяк та чай. Дмитро – син Ольги. Він поїхав у відрядження, тому й завітав напередодні свята та привіз улюблені бабусині ласощі. Вона завжди полюбляла шоколадні цукерки та коньяк. Звичайно, жінка його не пила – кілька крапель додавала до чаю, тож однієї пляшки їй вистачало до наступного дня народження.

Дмитрові подарунки Ганна-Софія не рухала й не забирала зі столу, вирішила, що сховає після свята.

Якщо так можна сказати, Дмитро – улюблений внук. Вона, звичайно, любить усіх внуків і правнуків однаково, але Дмитро – її дух і кров, і це таки потрібно визнати. Можливо, тому, що, як дві краплі води, схожий на свого діда. Можливо, тому, що виріс без батька й тривалий час вона опікувалася ним, коли мати поїхала за кордон. А може, тому, що він розуміє її з напівпогляду. Ганні-Софії завжди згадується випадок із її улюбленим годинником, який одного дня перестав іти. Це був доволі дивної форми старий польський дзиґар. З ним була пов’язана безліч спогадів із далекого дитинства. Однак настав і його час. Несправний годинник досить довго стояв на тумбі, доки котрась із доньок не закинула його подалі і поставила сучасний електронний годинник. Дмитро саме був у літньому таборі. Коли він приїхав, перше, що зробив, – знайшов старий дзиґар і заніс відремонтувати. Майстерня ще й тепер розташовується через дорогу від її будинку. За кілька днів старовинний годинник знову посів звичне місце. Так міг вчинити тільки Дмитро: він усе розуміє без слів.

Хлопець любить і пожартувати над бабусею. Каже, що вона ламає стереотип правдивих львів’ян, бо не смакує кави. А вона, львів’янка як мінімум у третьому поколінні, справді ніколи не шанувала кави, не розуміла кавового смаку. Чай став джерелом сили та енергії, тому полюбляє цей напій майже сторіччя.

Останнім часом Ганна-Софія бачила Дмитра надзвичайно рідко: часті відрядження не давали можливості їм, як раніше, посидіти за чашкою чаю, порозмовляти. Вона відчувала, наскільки їй бракувало цих посиденьок… Та важче було дружині Дмитра Галі. Він поїхав у відрядження, а вона на останньому місяці вагітності залишилась у Львові. Учора зателефонувала Віруся й сказала, що Галю забрала швидка в пологовий будинок, розташований майже поруч із будинком Ганни-Софії, на вулиці Рапопорта. Мабуть, з дня на день Галя народить дитину.

Та й знала старенька, що це за відрядження. У самої серце не на місці, а тут іще сусідка прийшла та питає:

– А ваш Дмитро в армію пішов? Я його у військовій формі бачила.

Ганна-Софія потайки здогадувалася про все. Тож прощання вийшло важким: обоє плакали, мов більше ніколи не побачаться. Та вона не вірила в це й не раз повторювала, що все буде добре.

З роздумів її вивів рух за вікном. На вулиці з’явилися люди. Недільна служба, на яку закликали ранкові дзвони, закінчилася. З храму текла ріка людей, розділялася на невеликі струмки та розтікалася по місту. Хтось поспішав додому, інші, не кваплячись, прямували на Привокзальний ринок, ще інші разом з усіма рухалися за інерцією, обдумуючи, що робити далі.

А Ганна-Софія знала, що робити. Цей день жінка обмірковувала не раз. Вона десь років із п’ять не виходила надвір, тому давно вирішила зробити собі подарунок – проїхати трамваєм через усе середмістя! Інші мріяли про навколосвітню подорож чи принаймні подорож континентом. Її ж мрія була навдивовижу звичайна.

Зрозуміло, вона могла попросити внуків, які мали автівку, провезти омріяними дорогами, які жінка не бачила вже більш ніж десяток літ. Але хіба вони зрозуміють?… Та й узагалі Ганна-Софія намагалася не турбувати своїми забаганками нікого. Тим більше, вона спланувала прогулянку вже давно.