Читать книгу Коло Елу - Андрій Цінцірук - Страница 8

Ганна-Софія не раз чула вислів «коло Елу». Особливо часто в розмові батька з бабусею або з маминими односельцями, які нерідко приїжджали до міста та приходили до нього як до «доктора», так вони шанобливо називали Василя Захаровича. Батько нікому не відмовляв, лікував кожного, хто звертався за допомогою. Тож часто в їхньому будинку ночували приїжджі. Хтось – одну ніч, хтось – дві, а дехто – і тиждень. Це надзвичайно дратувало Ольгу.

Коли батько ввечері після роботи разом із якимось черговим пацієнтом сідав випити чай, обов’язково під час довгої розмови випливала тема народження доньки й смерті її мами. І під час цих бесід хтось обов’язково кидав фразу:

– Ото крутнулося коло Елу! – а інші тихо кивали головами.

Одного разу Ганна-Софія спробувала запитати в батька про це «коло», та він, як завжди, заклопотаний, на хвильку звівши очі, коротко відповів, що це не дитяче запитання й на нього відповість, коли донька підросте.

Та коли приїхала бабця Віра, допитлива дівчинка вирішила поцікавитись у неї:

– Бабусю, а що таке коло Елу?

– Як тобі сказати… – Старенька на хвилину замислилася, а потім зненацька продовжила: – От відпустить тебе батько на канікули до нас на хутір, там сама й побачиш. Ти ж знаєш: краще один раз побачити, ніж десять разів почути.

Маленька Ганна-Софія знизала плечима й ображено пішла в садок. Вона розуміла, що батько не дозволить їй поїхати на хутір, так само як і в попередні роки. Не відпускав не тому, що не довіряв бабці Вірі, ні. Він із великою повагою ставився до неї. Однак звик, що донька завжди біля нього. Василь Захарович був із тих людей, котрі змінювали звички дуже неохоче, хіба що під сильним тиском певних обставин.

Та настав час таких-от особливих обставин, які втрутились у їхнє упорядковане життя: на вулицю Ганни-Софійки прийшло довгоочікуване свято. Після закінчення третього класу вона готувалася до звичного літа, яке мала провести вдома під чітким керівництвом Ольги. Та одного разу, повернувшись додому, вона побачила бабцю Віру. Здивуванню дівчинки не було меж, адже жінка ніколи не приїжджала посеред тижня. Ні, таке, звичайно, бувало, але взимку чи пізньої осені, коли, за висловом бабці, «усе пороблено й заховано», а тут початок літа й погода стояла, за її ж словами, «що треба».

Ганна-Софія підбігла до бабусі та обняла її.

– Бабусю, як я за тобою скучила. Щось сталося, що ти приїхала?

– Та ні, – відповіла бабуся, розгортаючи пакунок із пиріжками, щоб пригостити внучку.

– О, мої улюблені… – Ганна-Софія вхопила пиріжки одразу в обидві руки й смачно відкусила великий шматок від одного з них.

– Я приїхала, бо твій батько через одного чоловіка, що живе в нас на хуторі, а сам працює у Львові, передав оце. – При цих словах жінка витягла складений удвоє конверт.

– Це лист? Батько написав тобі листа? – жуючи пиріжок, чи то запитливо, чи ствердно промовила дівчинка.

Ганні-Софії тоді чомусь стало смішно.

– Так, і в ньому він просить мене приїхати до міста. Добре, що одразу ще й написав, що у вас тут усе гаразд, нічого не скоїлося. А то б я переживала всю дорогу.

Весь час, поки не прийшов Василь Захарович, дівчинка розмовляла з бабцею, розпитувала про хутір. Вона не раз уявляла собі стару хату, у якій народилася її мати, дерева, по яких вона лазила в дитинстві, озеро, у якому купалася колись. Ганна-Софія вчинила справжній допит бабусі. Тітка Ольга змушена була втрутитися в розмову:

– Ганно-Софіє, дай бабусі Вірі відпочити, ти ж знаєш, що вона з дороги.

І тітка майже силоміць забрала жінку в будинок, по дорозі вмовляючи:

– Ходімо на кухню, я там чай приготувала. Скуштуєте мого печива. А з онукою ще наговоритеся.

Та Ганна-Софія вже не чула їх, вона доїдала пиріжок і думала, для чого батько ось так терміново покликав бабцю до Львова. До голови не приходило жодне правдоподібне пояснення. Дівчина сумно пхикнула: що ж, доведеться чекати батька.

Час тягнувся для Ганни-Софії надзвичайно довго, та ось нарешті Василь Захарович прийшов із роботи. Привітався з бабцею.

– Віро Петрівно, доброго дня, – він завжди називав бабцю на ім’я та по батькові, – дуже дякую, що ви приїхали.

Жінка відповіла на привітання. А Ольга й Ганна-Софія одразу ж закидали його запитаннями.

– Ох, які ви нетерплячі. Про все у свій час дізнаєтеся. А зараз ходімо вечеряти.

Родичі гуртом пішли на кухню. Дівчинці не смакували страви, і батько звернув на це увагу. Та Ольга все пояснила:

– Вона з’їла майже кошик бабусиних пиріжків, тому й вечеряти не хоче.

– Лише п’ять пиріжків, – ображено відповіла дівчинка, – і взага… – хотіла продовжити вона, та не змогла.

Її несподівано заскочила гикавка. За столом це розсмішило дорослих до сліз. Ганні-Софії також стало смішно, але вона намагалася стримуватися, і врешті це зіграло з нею злий жарт: дівчинка сміялась і гикала одночасно.

– От, у злодія й вуха горять, – промовив батько крізь сльози й передав доньці склянку з водою.

Після вечері батько покликав бабцю Віру, Ольгу й навіть Ганну-Софію в кабінет. Дівчинку це здивувало, адже поговорити вони могли в кухні або у вітальні. «Це, мабуть, для того, щоб розмова виглядала серйозно», – подумала вона.

Коли всі нарешті сіли, Василь Захарович зробив паузу й заговорив:

– Я отримав запрошення попрацювати до кінця року у великій краківській лікарні. Чесно кажучи, думав відмовитися. Та такий шанс випадає рідко, тому я довго вагався та вирішив: канікули Ганна-Софія проведе з Вірою Петрівною на хуторі. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте, – звернувся він до бабці.

– Та ні, звичайно, – відповіла жінка. – Ви ж знаєте, я давно хотіла взяти її до себе, щоб дитина відпочила від міста.

– От і добре, цю частину погодили. – Батько поставив якийсь значок на білому аркуші, що лежав на столі. – А на початок навчального року доця, звичайно ж, повернеться, і тоді Ольга буде займатися дитиною, – продовжив Василь Захарович. Трохи подумавши й окинувши поглядом сестру, додав: – Вас, Віро Петрівно, попрошу частіше приїжджати до нас. Інколи, можливо, і мені пощастить вирватися на день-два. Усі погоджуються?

Три слухачки енергійно закивали головами. Такий варіант підходив усім. Вечір проходив, як ніколи, гамірно та весело. Родичі були не те що задоволені – щасливі. Ольга отримувала відпустку на все літо і, судячи з її грандіозних планів, бажала вирушити в подорож. Бабця Віра тішилася, що нарешті зможе побути з онукою разом, та ще й на хуторі. Звичайно, її ніхто не обмежував у спілкуванні з Ганною-Софією, зять узагалі пропонував переїхати до Львова. Але хіба могла вона покинути господарство? А тепер такий подарунок – майже три місяці з дівчинкою сам на сам.

Ганна-Софія ще не могла повірити своєму щастю. Та поволі, з кожною годиною, вона уявляла свій приїзд на хутір. А під кінець вечора подумки була вже в дорозі. Тому вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.

Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.

Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до Кракова й тричі перевіряв вантаж, переконуючись, що речі на місці. Зібравшись, він покликав до себе домочадців. За звичаєм, родичі присіли на дорогу. Підвівшись, Василь Захарович підійшов до доньки, міцно обняв її й поцілував у голову, так само він попрощався із сестрою. Але, наблизившись до тещі, розгубився. Проте жінка врятувала його – міцно потиснула руку й голосно промовила:

– Ви працюйте, не турбуйтеся за нас. Усе буде гаразд. Щасливої дороги.

Батько немов тільки й чекав цього побажання, схопив обидві валізи й побіг до авто, що давно чекало біля будинку.

Вони, поснідавши, помалу почали збиратися в дорогу. Ольга давала Ганні-Софії безліч порад, виголосила ґрунтовну лекцію, як потрібно поводитися в лісі, якщо загубишся. А наприкінці настанов промовила: воду оминати, на високі дерева не лазити!

От нарешті для подорожувальників настав час вирушати. Чесно кажучи, Ганна-Софія не могла дочекатися цього моменту. Та поміж тим вони з бабцею опинилися вже на вокзалі й сідали в потяг. Дівчинка побачила, що людей дуже мало, тому запитала в бабусі:

– Чому людей так мало?

– Середина тижня, – відповіла Віра Петрівна, – я до вас приїжджаю на вихідні, тоді важко добиратися.

Ганна-Софія уважно вислухала бабусину відповідь і ближче підсунулася до вікна. Поїзд, голосно завивши, повільно поповз уперед. Рівномірне цокання коліс заколисало дівчинку, і вона міцно заснула. Напевно, далася взнаки безсонна ніч.

Ганну-Софію розбудила бабця. Вона вже витягнула клунки й готувалася виходити з потяга.

– Просинайся, ми вже приїхали, – пошепки промовила бабуся Віра, щоб м’яко вивести дівчинку з глибокого сну.

– Це вже Тихий? – запитала дівчинка.

– Ні, до хутора нам ще йти п’ять кілометрів пішки, – повідомила бабця й, не чекаючи відповіді, узяла сумки й направилася до виходу.

Ганна-Софія, кілька секунд подумавши, швидко кинулася слідом за Вірою Петрівною.

Поїзд рушив далі, а вони разом із кількома жінками залишилися посеред чистого поля. Лише невеликий насип із каміння вказував на те, що в цьому місці зупинка. Більше нічого – жодних дороговказів, вказівників, табличок чи принаймні сходів, що вели з крутого насипу на ґрунтову дорогу знизу.

Бабця Віра вхопила клунки й швиденько пішла вперед, мов не хотіла йти разом з іншими. Ганна-Софія, узявши свій невеликий портфель, задріботіла за нею. Вони простували мовчки, потрохи відриваючись від односельців. А селяни про щось голосно розмовляли, жартували й сміялися. Одна з жінок навіть окликнула бабцю, але Віра Петрівна вдала, що не почула, тільки пришвидшила крок. Така поведінка здивувала дівчинку, і вона намірилася з’ясувати, чому вони так поспішають і не йдуть разом з усіма. Та бабця випередила її запитання й тихо промовила:

– Ходімо швидше, бо нам далі. Ці жінки йдуть до села, а до хутора прошкувати набагато більше. Та й хмари насуваються, може пуститися дощ.

І хоч як Ганна-Софія вглядалась у небо, жодної хмаринки не бачила. Та за мить вона вже забула про це й вигукнула:

– Ого! – Вона побачила величезне озеро, що розкинулося перед стіною лісу, нагадуючи здоровенного чорного кота, що бавиться своїми заплавами, мов лапами. – Оце таке велике!..

– Це воно вже мале, – усміхнулася бабуся, – от коли я була така, як ти, воно було у два, а може, й у три рази більшим.

Та дівчинка не чула бабці, вона бігом кинулася до води, хоча їй заважав портфель та бив по ногах. Це виглядало настільки кумедно, що бабця Віра голосно розсміялася.

Підійшовши до озера, подорожні зупинилися. Ганна-Софія запитала в бабусі, чи можуть вони трохи відпочити. Старенька ствердно кивнула головою, роззулася та обережно ступила у воду. Ганна-Софія також зняла босоніжки та занурила ноги в темне озеро. Однак за мить із криком вискочила з нього. Бабця дзвінко та щиро розсміялася:

– Холодна?

– Дуже, – ображено відповіла Ганна-Софія, вона взагалі хотіла образитися на бабцю, але, трохи подумавши, вирішила, що справді вийшло кумедно.

Та й не бачила ніколи дівчинка, що бабуся Віра так веселиться. Трохи згодом вони почули голоси й інших попутників, які наближалися до них. Проте ті різко повернули від них і обійшли озеро з іншого боку.

– А куди вони пішли? – запитала Ганна-Софія.

– У село, – відповіла бабця. – Їм потрібно обійти озеро з одного боку, а нам на хутір – з другого.

Вони більше не говорили про це. Зачекавши, щоб висохли ноги, взулися й неспішно вирушили далі. Ганна-Софія бігла попереду, розглядаючи кожну травинку й грудочку землі та дивуючись усьому, що траплялося на її шляху.

Небавом вони підійшли до лісу – велетенської стіни з дерев, що була розрізана вузькою стрічкою-дорогою, яка немов заманювала подорожніх у непрохідні нетрі. Ганна-Софія з острахом зайшла в ліс. Та всередині виявилося навіть тепліше, ніж біля озера, хоча сонячне проміння лише деінде потрапляло сюди. Ліс був наповнений теплом, немов віддавав заощаджені запаси. Лісовий дух ніс безліч запахів: і свіжість ялиці, і аромат квітів, і запах кори, і вологість моху. Довкруж співали пташки, шаруділи комашки, тріщали гілки дерев, б’ючись одна об одну.

Ганна-Софія йшла мовчки й милувалася природою. Звичайно, вона не раз була на природі, наприклад у парках Львова. Та ліс – це було зовсім інше.

– Яка краса, – промовила чи то до себе, чи то до бабусі дівчинка.

– Краса, – повторила жінка, – зараз така краса, а трохи пізніше – інша. Придивися: тут буде безліч різних ягід та грибів.

– А ми будемо ходити в ліс по гриби? – запитала внучка.

– Звичайно, і не тільки по гриби.

Дівчинка знову про щось задумалася.

– Ось ми й прийшли, – перервала її роздуми бабця.

Ганна-Софія підвела голову й поглянула вперед. Поміж рядів дерев виднілася хатина. За кілька хвилин бабуся вже відчиняла хвіртку. Перед очима з’явилося обійстя, на якому стояла невелика дерев’яна хата під солом’яним дахом із двома невеликими віконцями.

Бабуся Віра підійшла до дверей, натиснула на велику металеву клямку, і двері поволі відчинилися. Зсередини повіяло холодом. Несподівано дівчинка злякалася. Ні, звичайно, вона була зі своєю рідною бабцею, але місцина не знайома, тут доведеться жити кілька місяців.

Бабця Віра, немов прочитавши думки внучки, підбадьорливо гмикнула, узяла Ганну-Софію за руку й завела в помешкання. Дівчинка переборола страх і переступила поріг. Пізніше вона не раз згадуватиме зі сміхом цей момент. Особливо коли згодом не захоче повертатись у місто. Бабця також жартуватиме над нею з цього приводу.

Ганна-Софія й Віра Петрівна зайшли в невелику напівтемну кімнату, що слугувала одночасно і кухнею, і коморою. Вони поклали свій багаж, і дівчина уважно роззирнулася навколо. Потім бабця провела її у велику кімнату, що була значно світліша за цю.

– Ось тут я живу, – обвівши поглядом помешкання, сказала бабця й, трохи подумавши, додала: – Тут народилася твоя мама. – Вона кивнула головою в напрямку невеликого портрета.

Ганна-Софія підійшла ближче. На неї дивилася красива молода жінка у вишитій сорочці з такою знайомою родимою плямкою біля лівого вуха. Дівчинка автоматично підвела руку й потерла свою, мов переконуючись, що та на своєму місці.

– Мама… – пошепки промовила Ганна-Софія й одразу запитала: – Чому в нас, у Львові, я ніколи не бачила такої світлини?

– Тому що вона лише одна, – відповіла бабця Віра.

У дівчинки назбиралося безліч запитань, але вона розуміла, що про все, що її цікавить, улюблена бабуся розповість сама. Дівчинка слідом за Вірою Петрівною мовчки вийшла з кімнати.

Цілий день онука з бабцею провели в хаті. Старенька показувала, як розпалювати піч, у якій готує. Демонструвала свій трохи дивний, на думку Ганни-Софії, посуд. Навчила набирати воду в криниці. Дівчинка, звичайно ж, не раз бачила криницю, але тут над нею височів дерев’яний журавель, за допомогою якого витягували відро. Згодом вони ліпили вареники. У бабці вони виходили рівненькі, усі однакові, а в Ганни-Софії трохи криві й різні за розміром. Жінка заспокоювала онуку:

– Нічого, зате в тебе кожен має характер. Оцей великий, з надутим животом, напевно, дуже добрий, цей трохи кривобокий, мабуть, плакса, а оцей маленький, який має з боків величезні зуби, – в одному варенику була невдало докупи зліплена вареничка, начебто два великі ікла, – мабуть, великий злюка.

Бабусина гра сподобалася дівчинці, тож доки вони доліпили, більшість вареників мали імена.

Зрештою наварили вареників. У велику тарілку бабуся налила сметани, і вони сіли за стіл обідати.

– Першим з’їм зубастого злюку, а то він нам ще шкоду якусь зробить, – пожартувала дівчинка, і обидві розсміялися.

Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.

Дівчинка пильно розглядала все, багато речей вона бачила вперше. Та несподівано до ноги Ганни-Софії хтось доторкнувся, вона навіть відскочила вбік із переляку. Однак це був велетенський кіт, що прийшов таким чином привітати її.

– От рудий. От чортяка, – вдавано сердито крикнула бабця, – а я думаю, де він подівся. Ану мерщій додому, мишей ловити! – І, звертаючись до онуки, продовжила: – Признав у тобі господиню.

– Бабусю, це ваш кіт? – здивовано запитала дівчина.

– А чий же. Бачиш, якого «кабана» вигодувала, – і вона махнула на кота лозиною, що тримала в руці.

Кіт усе зрозумів і чкурнув до хати.

Бабуся й Ганна-Софія вирушили далі. Але раптом до них підбіг надзвичайно великий чоловік, узяв дівчинку на руки й кілька разів підкинув – вона й незчулась, як опинилась у повітрі. Аж бабуся зойкнула від страху за внучку. Та чолов’яга акуратно впіймав дівчинку, обійняв і поставив на землю. Вона навіть не встигла серйозно злякатися.