Читать книгу Таємне джерело - Андрій Кокотюха - Страница 11

Начальник обласної міліції виявився високим чоловіком, на голові якого від лоба до маківки сяяла овальна проплішина. Схоже, він не соромився цього. Мабуть, давно звик, бо навіть не вдягав кашкета при чужинцях, тим більше – не старався зачесати на неї довколишнє волосся, просто проводив долонею по черепу, ледь торкаючись нею поверхні. Ігореві здалося: це в нього нервове.

– Телефонувало мені ваше керівництво, Ігоре Степановичу. І не тільки воно, – додав багатозначно. – З нашого боку, звісно, всіляка й найповніша підтримка, забезпечення, все що треба. Тільки ж ми всі тут офіцери досвідчені, а люди – дорослі. Розуміємо, куди без столиці лізти не треба. Бо як з Москви пришлють – тоді голови точно полетять.

Почувши вдруге за якихось півгодини про ризики втратити голови, точніше – посади, Князевич укотре зрозумів: для місцевих усе, що відбувається, справді може мати набагато серйозніші наслідки, ніж якби щось таке трапилося в Києві чи, скажімо, в Харкові. Тож вирішив за розумніше поки мовчати та слухати. Усе, що треба, місцеві колеги давно готові сказати самі.

– Може, справді всі троє якось так водою потруїлися, – вів начальник міліції далі. – Але якщо кожне отруєння подавати як Божу кару та прокляття радянській владі… Тут ситуація, можна сказати, делікатна й десь навіть політична. Та куди – зовсім політична! У нас тут народ, між нами кажучи, владу, нашу, радянську, хоч терпить, але не любить. Дай їм волю, дай привід поляпати язиками – все!

– Все – це що?

– Все – це все! – категорично відрубав голомозий начальник. – І взагалі, товаришу Князевич… Ви врятуйте вже якось нашу репутацію… Ну, там, розумієте? До влади ми лояльні, самі ж розумієте, самі знаєте… А, чого пояснювати! Оресте Григоровичу, давай гостеві каву, все розказуй, ти в курсах, людина компетентна. Працюйте, товариші, бо в нас тут свого…

Оце «свого» прозвучало зараз так, ніби те, заради чого київське керівництво прислало з міністерства Ігоря Князевича, було не їхнім, не тутешнім, чужим – таким, що не вписувалося в загальний та звичний, розмірений плин провінційного життя.

…У своєму кабінеті Пилипів кивнув гостеві на стілець, не запитав – ствердив:

– Каву п’ємо.

– Можна, – погодився Ігор. – Хоч прокинуся.

– Не надійся, Ігорку. Ми тут із кавою, а не спимо, вважай, скоро місяць. Оце ось бери, жінка наготувала рано. Каже, вези людину до нас, хай поїсть по-людськи. Та де, нема коли. Хочеш – пізніше поїдемо.

– Побачимо, – стримано відповів Князевич, роздивляючись великі кусні хліба з пахучим копченим салом, котрі Орест розкладав на завбачливо постеленій газеті. Аркуш лежав передовицею догори, і мимоволі вдарив у вічі заголовок: «Єднання молота і плуга».

– Пахне, скажи? Теща з села передає! Свині тримає, на базар, на базар… Дрібний підприємницький інстинкт, як писала тут одна комсомольська газета.

– Про твою тещу?

– Про базари. Спекулянтів, таке… На базарах же, бач, усі спекулянти. Тільки в газеті один мій товариш працює, пише тут нариси з зали суду. Алкоголіки, крадії, таке… Подзвонив, каже: Орку, мовляв, тут один наш позаштатний постарався, тещу твою описав у фейлетоні, попросити переписати? Як, кажу, він перепише? А хай про іншу базарну тітку напише, вони там же всі однакові. Ясно, з мене потім могорич… Кави просив. Ось так, братику, в нас живуть.

– Кави?

– Індійської, розчинної. Знаєш, у таких великих круглих банках? Це в нас пані Христина, патологоанатом.

– Хто? – Князевич відчув – перестає взагалі будь-що розуміти.

– Пані Христина, кажу. В нас її всі так називають. Уяви, як би воно звучало: товариш патологоанатом. Чи товаришко…

– А пані, значить, можна?

– Чого, в нас багато жінок панькаються. Чоловіки менше, а жінки – ті так. Від Польщі лишилася звичка, без жодного буржуйського підтексту. Ти снідай, снідай.

Ігор машинально взяв хліб із салом, а Пилипів тим часом поставив на підвіконня півлітровий емальований кухоль, трошки щербатий знизу, налив туди з карафки на дві третини води, запхав кип’ятильник, при цьому й далі пояснюючи:

– Пані Христина в нас може дістати не тільки каву. І не тільки розчинну. Коньяк, вірменський чи молдавський, справжній. Цукерки польські, ковбаса, ікра – хто і для чого це все їй несе, уявлення зеленого не маю і знати не хочу. Навіть якщо в неї зараз нема, вона комусь там зателефонує на якусь базу, і їй мало не в зубах тягнуть уже до вечора. То таємниця велика, братику. Думаєш, я йому банку кави за так віддав? Купив, скурвий син, за два червінці! Це не я спекулюю, це пані Христина потім гроші віддає. Отак живемо. Коньячку, до речі?

– Від пані Христини?

– З магазину. Свої можливості маємо. – Орест підморгнув. – То по краплині, до кави.

Рот Ігоря наповнився зрадницькою слиною.

– Не треба, дякую, – вичавив він із себе, тут же додав, ніби перепрошуючи: – Якось іншим разом.

– І правда, ще ж восьмої нема.

Пилипів зиркнув на кухоль, переконався – вода закипає, видобув із шафки скляну банку, зняв капронову кришку.

– Нюхай. А?

Не треба було спеціально пхати туди носа – аромат справжньої меленої кави швидко вирвався з-під кришки, розійшовся по кабінету. Такі пахощі Князевич чув нечасто і в дуже небагатьох місцях. Наприклад, у барі готелю «Дніпро», куди пускали переважно іноземців, зрідка – гостей столиці, котрі селилися в одномісних «люксах».

– Так, може, з коньячком усе ж таки?

Змій-спокусник.

Закусивши губу, Ігор знову хитнув головою, цього разу рішучіше.

Стенувши плечима, Пилипів поставив перед собою склянку, перед гостем – глиняне горня, вкинув туди й туди по дві ложки кави, потім акуратно підхопив кухоль за гарячу ручку, залив окропу. Запахло гостро, густо, зовсім нестерпно, Князевич на мить заплющив очі, уявивши себе враз чомусь зовсім в іншому місці та в інакшій компанії. Орест натомість перемішав кожну залиту окропом суміш ложечкою, накрив свою попільничкою, поставивши денцем нагору склянки, Ігорову – блюдцем, теж щербатим із одного боку.

– Нема ще рано нікого, оце сам хазяйную, – пояснив. – Хай запарюється, поговорімо поки.

Орест закурив. Сприйнявши це як дозвіл, Ігор і собі витяг сигарети.

– Можу показати купу паперів, – сказав Пилипів. – Там усе написано.

– Пізніше. Зараз не треба, все одно голова не дуже варить. Краще словами, без протоколів. Що тут у вас коїться, зрештою?

– Поки цього ніхто не розуміє. Ти правильно все кажеш, Ігорку. Простими словами ліпше. Тільки хоч у протоколах, хоч на словах, усе одно хрін просциш. Поки маємо ось яку картину товариша Рєпіна.

Він збив попіл у попільницю, якою накрив склянку з кавою. Князевич машинально вчинив так само.

– Новицька Софія Григорівна. Сорок вісім років, кандидат наук, доцент, викладач… чи викладачка, як правильно… Словом, читала науковий атеїзм у нас тут у педагогічному, імені Галана. Сама з Кременця, в неї там мама, померла недавно. Хата лишилася, влітку Новицька частіше бувала там. Тому й не відразу тривогу збили. Жила сама, спілкувалася мало з ким. То вже коли її мертвою знайшли, недалеко від Гайворона, заднім числом дізналися: з нею сусіди здоровкалися останній раз до того днів зо два.

– Знайшли тіло, якщо не помиляюся, двадцять п’ятого серпня?

– Точно, в середу.

– Коли її бачили живою востаннє? Десь у понеділок?

– Виходить, так.

– Чого Новицька подалася до Гайворона? Родичі в неї там? Друзі, знайомі?

– Нікого в неї там нема. Люди знайшли тіло в лісі, відразу за селом. Її взагалі випадково впізнали, вчителька з місцевої школи. Так би довго встановлювали особу, документів же при ній не було. В ліс із документами…

– Отже, Новицька йшла таки в ліс?

– Не знаю, кажу ж тобі. Слідів насильства нема, лиш отрута всередині. То вже потім експерти повивчали, зробили якісь аналізи, дали висновок: отрута потрапила в організм разом із водою. Не з каналізації, ймовірно, природне джерело.

– Криниця сільська, ні?

– Може, й так, – погодився Пилипів. – Але тоді Новицька мусила б пробратися до криниці глупої ночі й напитися там води. Село невелике, незнайому людину місцеві б не пропустили. А так її ніхто не бачив. Або всім селом змовилися, або…

– Добре. Далі в нас хто?

– Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина, відставний полковник. Шістдесят один рік, і зовсім не дід. Я знав його, бачив кілька разів. Тут сусіди здійняли хай.

– Чекай, він теж жив сам?

– Сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.

– Виступати?

– Урок миру ж, перше вересня, діти в школу пішли! – Орест докурив, відразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убік. – Цей Лизгунов, як вийшов у відставку, постійно перед усіма виступав. У школах, інститутах, на День Перемоги, радянської армії, на жовтневі. Ветеран, розумієш.

– Воював тут?

– НКВД, – коротко відповів Пилипів. – Після війни як прислали боротися з бандерівцями, так тут і лишився. Про свою боротьбу він молоді любить розповідати, в газетах спогади регулярно друкує, словом – людина в області знана.

– І теж невідомо, що робив у Гайвороні?

– Неясно. Тільки його там якраз знали, виступав і в тамтій школі.

– Причина смерті аналогічна. – Князевич знав це, просто промовив уголос, констатуючи факт.

– Така сама. Без ознак насильства, отруєння. Ну, і третій – комсомольський ватажок, Боровчук Юрій Юрійович. Із цим простіше, місцевий, гайворонський. Секретар первинної комсомольської організації, кандидат у члени партії, двадцять вісім років. Жив із батьками. Шостого вересня, в понеділок, сказав – поїде в район у комсомольських справах. Попередив – може затриматись. Батьки нічого такого не подумали, мав якусь подружку в Кременці абощо. Знайшла його в лісі, в урочищі, в четвер рано місцева жителька, ходила по гриби.

– Тобто тиждень тому?

– Тиждень тому. Ти до чого…

– До того. – Ігор теж закурив наступну. – Одна смерть щотижня. Три тижні – троє мертвих.

– Я вмію рахувати, дорогий. Зв’язок між цими смертями – місце, де знайшли тіла. Ліс в околицях села Гайворона, до якого мав прямий стосунок лише комсомольський активіст Боровчук. Натякаєш, на цьому тижні знайдуть іще одного трупа?

– Не знаю.

– І я не знаю. – Брови Пилипіва раптом скочили вгору, так ніби він щось пригадав: – Кава ж готова! Ще вистигне, бери, прокидайся!

Знявши попільничку зі склянки, Орест розмішав напій ложечкою, прибираючи кавинки, зробив ковток, кивнув сам собі:

– Добре є.

Ігор теж сьорбнув із горняти.

Зовні запарена кава виглядала непривабливо й несмачно. Малесенькі піщинки осаду, котрий лишився на поверхні, липнули до губів. Та смак виявився густим, напій – міцним, гіркота – приємною, аромат не давався до порівняння з індійською розчинною, котру можна було знайти на Хрещатику та інших центральних київських кафе – порцію за двадцять вісім копійок традиційно іменували подвійною половинкою.

– Теж запаси вашої пані Христини?

– Це? – Пилипів постукав зігнутим пальцем по склянці. – Ні, це вже наші, власні. Жінка в мене купує кавові зерна. Знаєш, не вижарені, зелені ще. В магазинах у нас вони ще бувають, зерна і консерви. – Орест не стримав сумної посмішки. – Вона, значить, купляє відразу з півкіло. Потім висмажує на пательні, довго, перевертати треба, знаєш, як соняшникове насіння. Коли досмажаться до правильного кольору, дає мені млинка – і вперед, за орденами, мели. Ось цією самою молов! – Майор гордо показав розчепірену правицю. – Млинок від бабці лишився, вона ще за Польщі каву ним молола. – Він зробив великий ковток. – Про коньяк не передумав?

– Ну тебе, з твоїм коньяком разом. – Ігоря злегка дратувала не наполегливість Пилипіва – його турбувало власне бажання махнути на все рукою і таки випити зранку, бо після цього точно можна буде поспати хоч трошки. Утім, він вирішив остаточно прокинутися, і коньяк тут не допоможе. – Проміжний підсумок малюється такий. Троє людей, незнайомих між собою – незнайомих же? – Орест підтвердив кивком. – Значить, троє незнайомих людей помирають, випивши джерельної води. Смерть знаходять в околицях села Гайворона, судячи з того, що я бачив на карті, – віддаленому. Так чи ні?

– Слушно.

– Далі: безпосередньо жив у селі тільки молодий комсомолець Боровчук. Жінка, доцент із наукового атеїзму, та відставний офіцер держбезпеки проживали самі, чи без родин, чи окремо від них. І якби не пильність сусідів Лизгунова, його зникнення теж ніхто б не помітив до того часу, поки б не знайшовся його труп. Приблизно можна вирахувати: між днем, коли кожного з трьох бачили востаннє живим, та моментом знайдення їхніх мертвих тіл минуло дві доби. Стільки часу треба, щоб аманітин, – це слово Ігор вивчив на пам’ять, – токсин, котрий потрапив у організм разом із водою, вразив його остаточно. Кожен із них випив води та чекав смерті? Ти віриш у таке?