Читать книгу Таємне джерело - Андрій Кокотюха - Страница 7

Секретарку в приймальній начальника слідчого відділу підполковника Буркова напевне попередили про появу Князевича.

І все одно вона кліпнула на нього своїми круглими очима так, ніби побачила живого мерця. Ігор підозрював: так на нього в Головному управлінні дивитимуться ще довго, навіть коли історія щасливо розв’яжеться.

А ситуація має вирішитися чимшвидше. Іншого варіанту розвитку подій ані він, ані хто інший в будинку на Богомольця навіть не розглядав. Напевне для основних фігурантів цієї справи все зрозуміло, лишається дещо підчистити. І головне – домовитися на всіх рівнях про подальшу долю самого Ігоря Князевича.

– Просив почекати хвилин п’ять, у нього хтось по внутрішньому, – сказала секретарка.

Знизавши плечима й машинально подякувавши, Ігор примостився на стільці.

…Це почалося місяць тому. На перший погляд справа була настільки нескладною, наскільки може бути позбавлене надмірних труднощів розслідування вбивства цеховика, котрий мав справу із золотом. Він працював у системі підпільної стоматології, точніше – зубного протезування. На кухні однієї з квартир старої частини Подолу зубний технік Роза Абрамівна прилаштувала стоматологічне крісло, що офіційно вважалося відпрацьованим та списаним, а насправді було новеньким, оформленим як утиль за певну суму в конверті. Пацієнт, бажаючи вставити золотий зуб і не маючи при цьому бажання місяцями, як не роками чекати своєї черги в державній лікарні, міг записатися до Рози Абрамівни лише через складний ланцюжок знайомств. Адже золото, дорогоцінний метал, надходило для потреб стоматології зі спеціального державного фонду, звідки видряпати його не міг навіть найдосвідченіший роздобудько, тоді як на кухні Рози Абрамівни все вирішувалося досить оперативно. Вона знімала зліпок зуба, посилала пацієнта в районну поліклініку видаляти його, зліпок натомість віддавала далі – до зубних техніків. Теж, зрозуміло, підпільних. Золото для зубних протезів та інших потреб вони отримували через нелегальні канали. Вбитий, чия справа потрапила до Князевича, був одним із таких зубних техніків. Його вбили з метою пограбування і напевне пограбували. Схему ж, сам того не бажаючи, здав міліції клієнт, котрий виявив труп у квартирі, куди прийшов по свій зуб, викликав міліцію і виклав усе з величезного переляку.

Підозрюваного знайшли швидко. Насильницькі злочини, тим більше скоєні професійно, із застосуванням вогнепальної зброї, в Києві траплялися не так часто, їх вважали подією надзвичайною, слідству давали «зелену вулицю», підключалася вся величезна машина МВС, в тому числі розгалужена інформаторська мережа. Дуже скоро підозрюваного затримали в підпільному борделі, облаштованому в приватному секторі на Совських ставках. Там само затримали двох його приятелів, теж надзвичайно підозрілих осіб, один з яких виявився раніше судимим.

Стаття була досить рідкісною та доволі серйозною: поширення наркотиків і утримання кубла для їх споживання. Тому затриманий одразу почав проходити в оперативній розробці під прізвиськом Наркоман. При собі він мав наркотичні препарати, з опійного маку вироблені в кустарних умовах, та кілька упаковок «катюхи» – так наркомани називали проміж себе кодеїн, який без рецепту дістати в аптеках віднедавна було доволі складно.

Крига скресла, коли Наркоман, навіть з певними урочистими нотками в голосі, повідомив, із ким «громадянам начальникам» треба домовлятися, щоб його відпустили. Інакше, мовляв, неприємності почнуться вже в них. Так у його показах прозвучало прізвище Валерія Щербицького.

Коли ім’я проблемного сина першого секретаря ЦК Компартії України спливло в неофіційних доповідних міліційного Главку останній раз, справу встигли залагодити ще, як кажуть, на злеті. Після того коридорами та кабінетами управління ходив жарт, котрий нікого не веселив: кому пощастить писати доповідну про витівки Валерія Володимировича наступного разу і як скоро це станеться. Тобто як надовго вистачить Щербицького-молодшого. Правда, минулого разу йшлося лише про п’яну бійку, хоча чутки про небайдужість «малого» до інших стимуляторів підсвідомості гуляли давненько. Тепер чутки стали більше ніж чутками – це була дійсність.

Та навіть це – півбіди. Ланцюжок, за яким у Київ ішли наркотики, з’єднував між собою такі пункти А й Б, що справа, вилучена в окреме провадження, навіть унаслідок часткової реалізації вела в такі кабінети на Печерських пагорбах і такі квартири в будинках по вулицях Карла Маркса, Рози Люксембург, Пушкінській і Леніна, що санкцію навіть на просто постукати в двері, не кажучи вже про допит, треба було узгоджувати не лише на Володимирській, у КДБ, і не лише на Орджонікідзе, у ЦК, – про подібні обставини негайно доповідали в Москву, в Кремль.

Ігор Князевич не був новачком у Системі. Працюючи в середній ланці, він радше здогадувався, ніж справді знав. Значить, провина виявилася ще серйознішою – не бажаючи нікого підставляти, але й не маючи наміру мовчати та спускати все на традиційних гальмах, він на свій страх і ризик викликав на допит одного з інструкторів ЦК. Згодом Ігор зізнався собі чесно: вибрав найнікчемнішого, на його думку, фігуранта, щоб розколоти його відразу, зненацька, на першому ж допиті, та принести в дзьобі готову справу, котра дозволить покарати тих, хто своїми ганебними діями ллє воду на млин західної пропаганди і ставить під сумнів завоювання розвиненого соціалізму.

«Ти хотів зірку на погони, – сказав Князевич кількома днями пізніше своєму спухлому від горілки віддзеркаленню. – Ти хотів стати героєм».

Дійсність же, як співав покійний Висоцький, виявилася ещё кошмарней. Нікчемний інструктор справді наговорив багато чого цікавого. Але розмова велася не під протокол, саме тому він і розійшовся. Щойно Князевич його відпустив, інструктор з першого ж телефону-автомата подзвонив куди знав, і вже за кілька годин Ігор давав пояснення в кабінеті Буркова. Це лише початок: протягом наступних днів почалася така карусель, що Князевича закрутило до цілковитої втрати всіх орієнтирів. Скінчилося це усуненням від справи, формально – за перевищення службових повноважень. Та порадили відсторонити від роботи – до з’ясування відповідних обставин. Правда, ніхто на жодному з рівнів не заперечував ані того, що малий Щербицький бавився наркотиками, ані причетності до цього всіх, на кого падала аналогічна підозра. За вживання передбачалася адміністративна відповідальність, але річ навіть не в цьому.

Особи, чиї прізвища були встановлені в процесі перевірки інформації Наркомана, включно з Валерієм Щербицьким, взагалі не повинні були фігурувати в жодній кримінальній справі – навіть як прості свідки. В кращому випадку дозволялося бесідувати з ними без протоколу, і то – здобувши масу санкцій, чого не зробив Ігор Князевич.

Рішення щодо нього самого ухвалили компромісне. Підполковник Бурков порадив використати всі відгули, що нагромадилися від минулого року, сидіти вдома від гріха якомога далі, нікому не мулити очі й чекати. Далі все відбуватиметься без нього. Якщо відгули вичерпаються, а справа ще мулятиме, Князевич напише заяву та попросить відпустку за свій кошт через сімейні обставини. Як для слідчого середньої ланки Головного управління карного розшуку Ігор знав забагато. Отже, був ризик, що його таки переведуть із міністерства в міське, а то й у районне управління. Знову ж таки, не назавжди, на певний час. Бурков назвав це штрафними роботами, хоча до останнього відкидав подібний варіант: наказ наказом, начальство начальством, та треба розуміти – Князевич цінний кадр, розкидатися такими не варто. Дати, як він висловився, лозини, після чого забути все, наче страшний сон.

Попри зовсім несподівану відпустку та вимушене неробство Ігор почувався справжнім ізгоєм. Вигнанцем з раю, не менше. Все, що вирувало в нього всередині, він не міг висловити навіть у нетверезому стані. Через те з кожним днем сидіння в чотирьох стінах починав ловити себе на таких роздумах про країну, в якій живе, котрі не лише офіцеру міліції, хай безпартійному, а й навіть рядовому громадянинові озвучувати небезпечно…

Дзенькнув телефон на столі секретарки. Відірвавшись від друкарської машинки, вона зняла трубку, зиркнувши скоса при цьому на Князевича, – так вони знову зустрілися поглядами. У секретарчиних очах читався діагноз: безнадійний невдаха.

Виклик на роботу за такої ситуації означав щось незвичне, надзвичайне, екстрене. Таке, що не можна ігнорувати, навіть коли брати до уваги складні для Князевича обставини. Це могло означати або несподіваний та вигідний для нього поворот подій, або вирок, списання в архів, усунення від активної результативної праці.

Секретарка завжди щось знала. Та по її очах, як і по всьому вигляду, Ігор зараз не міг прочитати свою долю. Тож підвівся, коли та кивком показала йому на двері.

І зробив крок у невідоме.