Читать книгу Автомобіль із Пекарської - Андрій Кокотюха - Страница 4

Мертва панна оселилася з ними.

Принаймні, таке враження склалося в Клима протягом наступних днів, поки Бася разом із усім, як запевняла вона, цвітом Львова сумувала та готувалася провести трагічно загиблу в останню путь. За цей час подруга говорила лише про Агнешку Радомську, тож не дивно, що Кошовий відчував: вона, хай померла, знаходиться в його помешканні третьою. Дійшло до абсурду – виходячи ранком із спальні до ванної, Клим мимоволі рухався обережно й скрадливо, немов боявся наштовхнутися на мертве тіло й, чого доброго, потурбувати його.

За життя Клим не знав убитої особисто. Донька рано овдовілого бориславського нафтовика мала зовсім інше коло повсякденного спілкування, ніж помічник українського нотаря, до того ж – емігрант. Навіть при великому бажанні не зміг би згадати, як виглядала небіжчиця за життя. Звісно, кілька останніх років він чув про неї, бо пані Агнеля, як її називали частіше, не сходила зі шпальт популярних львівських видань. Та її ескапади не привертали увагу Кошового. Як не цікавила його персона багатої ледь не від народження молодої особи. Хіба що, на глибоке переконання Клима, всі ці гучні приводи для обговорення вона давала суспільності не через погане виховання, а лише щоб розвіяти нудьгу.

Досягнувши вершин завдяки батьковим статкам, подібні до Агнешки Радомської діти не знають, чого треба прагнути в житті й до чого себе пристосувати.

Парадокс ситуації був у тому, що й Бася Райська не могла похвалитися особистим знайомством із небіжчицею. Тим не менше, молода акторка намагалася бувати там, де можна побачити свого кумира чи бодай щось почути про нього. До знайомства з Кошовим могла відмовити собі в ситній перекусці, аби лиш відкласти потрібну суму й зайти з тими грішми до модного салону, який тримала пані Агнеля. Там можна було не лише замовити собі нову сукню, таку, в яких уже два тижні ходить весь Париж, а й придбати фірмовий дамський журнал – його редакцію теж утримувала Радомська, поза сумнівом – татовим коштом, батько не шкодував їх для доньчиних забав.

Кошовому довелося двічі чи тричі супроводжувати приятельку до салону з претензійною назвою «Модна Агнеля», і, на його щастя, Бася всякий раз губилася перед вибором, у результаті прощаючись із твердим наміром подумати. Щоправда, після останнього візиту вона таки зробила замовлення, яке Клим, стиснувши зуби, оплатив, в останній момент вирішивши не нагадувати коханці, що має доволі невеликий банківський рахунок. Відкрив його не з метою покласти зайві кошти під відсотки – там не було особливо на чому тим відсоткам наростати. Зробив це швидше задля самоповаги. Назвав це терапією: мовляв, і він банківський клієнт. Омріяну сукню доставили до нього на Личаківську зовсім недавно, Бася навіть вирішила віддячити за подарунок, після чого Кошовий, лежачи на спині й віддихавшись, подумки визначився: зрештою, що таке гроші… Ну, варте воно того, варте, варте!

Її Бася й вбрала на похорон, перед тим закликавши кравчиню, щоб та оздобила вбрання траурним крепом. Задум Басі полягав у тому, аби сукня виглядала дорого й при цьому – не парадно. Кравчиня завітала ще звечора, й повз Климову увагу не пройшло, як Бася час від часу бігає до дзеркала: хотіла переконатися, досить скорботний має вигляд чи ні, дбаючи заразом, аби результат не робив її вульгарною. Звісно ж, Бася потягнула на похорон і Кошового, бо вважала непристойним, підтримуючи певні стосунки з чоловіком, не з’являтися з ним у світі.

У тому, що більшість присутніх на церемонії прощання сприйняли її не інакше як світський захід, Клим переконався на власні очі, побачивши у великому натовпі море знайомих облич. Ховали Агнешку Радомську на Личаківському цвинтарі, й він мимоволі пригадав похорон адвоката Сойки три роки тому. Не більше двох десятків осіб, переважно чоловіки, намагалися триматися один від одного на відстані й робити вигляд, що один одного не впізнають. Зараз же зійшлася сотня чоловіків та жінок, і всі квапилися вітатися з усіма, навіть якщо бачилися за інших обставин не часто. Тим часом надходили ще сумуючі, всі вдягнені багато, ніби справді влаштували на цвинтарі показ нового одягу. Жінки оздобили сукні й легкі пальта чорним мереживом, майже всі чоловіки перев’язали руки траурними хустками, хтось накинув легкий чорний шалик, хтось мав у петлиці скорботну оздобу.

Більшості з них Клим не був представлений особисто, але поза тим упізнавав посадовців із ратуші, депутатів сейму від різних партій, котрі, здавалося, забули на короткий час про розбрат, відомих редакторів, журналістів, акторів, літераторів, правників. Навіть кивнув комісарові кримінальної поліції Мареку Віхурі, ковзнув поглядом трохи праворуч – і побачив її.

Чесно кажучи, Клима це не здивувало. Навпаки, він здивувався б значно більше, якби не зустрів тут Магди. Вдова начальника кримінальної поліції Густава Богдановича була однією з тих, хто підтримував із покійною близькі стосунки, про що Кошовий здогадувався і без розповідей Басі. Різниця між жінками була в десять років, але це не заважало їм за життя триматися на рівних. Навпаки, Магда, якій покійний чоловік не залишив нічого, крім скромного банківського рахунку та казенного житла, напевне була потрібніша багатій пані Агнешці. Подробиць стосунків Клим, ясна річ, не знав. Зате вважав – досить добре вивчив натуру Магди Богданович, аби не виникало сумнівів: вона могла домінувати в їхній парі. Бо справа була лише в досвіді. А його у вдови поліцейського було значно більше, ніж у доньки нафтовика.

Жінку, котра не мала власного помешкання й досі займала апартаменти на першому поверсі готелю «Жорж», та дівчину, в якої є власний особняк на Пекарський та власний автомобіль, рівняла впливовість. Адже Магда тримала в своїх руках секрети всіх без винятку сильних Львова цього, від президента міста, депутатів, банкірів і промисловців до прокурорів та суддів. Через що з удовою Богданович мусили рахуватися, й для неї ніде не було зачинених дверей.

Таким був спадок покійного поліцейського – таємна картотека.

Він збирав її багато років, підключивши за додаткову платню агентів. Вони й розляпали, підтвердивши існування всього цього компромату. Перетворити картотеку на гроші Магда чомусь не поспішала, хоч у Клима час від часу виникала підозра – їй напевне пропонували суми, здатні забезпечити її до кінця життя. Десь мають бути бажаючі перебрати картотеку з чіпких рученят до хижих лап.

Та, знову ж таки, за припущенням Кошового, розумна жінка усвідомлювала: варто віддати, позбутися цього важеля впливу й певної влади, і кінець життя настане швидше, ніж вона могла собі уявити. Адже в такому разі стане для того нового власника картотеки небажаним й небезпечним свідком.

Утративши її, втратить і захист, котрий надають їй міська поліція та міська влада.

Клим познайомився з Магдою Богданович випадково, в перший же день свого приїзду до Львова. Це знайомство могло перерости в дружбу, тим більше, покровительство пані Магди було б для Кошового в його становищі корисним. До того ж, дізнавшись від свого чи не єдиного львівського друга Йозефа Шацького про її таємну зброю, Клим перейнявся певною повагою.

Це ж треба вміти: молода вдова, без гроша за душею, не поквапилася знайти покровителя та впасти йому в обійми, щоб забезпечити собі безбідне майбутнє. Навпаки – зуміла поставити себе так, аби зберегти не ілюзорну, а справжню незалежність від забаганок та примх сильних світу цього. Більше того – тримається з ними на рівних та змушує з собою рахуватися. Але при тому не забуваючи шукати чи нового щасливого кохання, чи – людину, котрій дозволить зробити собі подарунок у вигляді, наприклад, власного помешкання, і найкращий варіант – знайти все в одній особі.

Кошовий мав усі підстави вважати Магду сильною жінкою, котра здатна дозволити чи розірвати ті чи інші стосунки з собою лише з власної доброї волі. Тим прикрішим виявилося його розчарування причиною їхньої сварки позаминулої осені. Клим тоді нічого не зрозумів. Тим більше що Магда сама попросила його про допомогу. Треба було в приватний спосіб вирішити делікатну справу, пов’язану з будівництвом на Валовій. Хто ж знав, що після того як назовні вилізли, без перебільшення, огидні таємниці того лиховісного будинку, добрий друг Магди, підприємець Кароль Білецький, відмовиться далі провадити там роботи. І це прямо вдарило по інтересах вдови Богданович.

Парадокс був у тому, що, щиро прагнучи чимшвидше розв’язати проблему свого товариша пана Білецького, вона в результаті мимоволі відкрила скриньку Пандори, змусивши підприємця поставити хрест на забудові. Розуміння того спричинило її розгубленість, котра швидко перейшла в погано контрольований гнів. Звісно, злитися на себе Магда не могла, тому знайшла цапа-відбувайла – Климентія Кошового. Який насправді ж міг зупинитися, розкривши таємницю привида й поклавши край витівкам Чорної пані. Але надмірно цікавий емігрант цим не вдовольнився, результат – не на користь Магди. Ось чому вона замість слів подяки вихлюпнула на Клима весь жовч, попередивши спересердя: «Боже збав вас хоча б ще раз десь перейти мені шлях!»

Хоча Кошовий і не перешкоджав вдові Богданович ніколи. Хіба переконав її потенційного нареченого, пана Адама Вишневського, поїхати геть зі Львова й ніколи не повертатися. Чим фактично зруйнував матримоніальні плани обох, та вибачало його, що зробив це не з особистих шкурних міркувань. Просто так було правильно – адже Вишневський став загрозою його, Клима, життю. Й він тоді лише рятувався. Магді нічого не пояснив, бо дав слово Вишневському, але молода жінка все ж підозрювала щось. Тому прикрий фінал історії з будинком на Валовій лише посилив Магдине переконання: Кошовий навмисне створює їй проблему за проблемою.

Відтоді Клим намагався для свого ж блага уникати зустрічей з нею, і йому це вдавалося. Магда ж так само, схоже, викреслила пана Кошового зі списку друзів та навіть знайомих, і його така обставина цілком влаштовувала. Проте час від часу нагадував собі – вона може цікавитися ним і далі, не показуючи вигляду, бо хтозна – раптом захоче якось звести з тим, кого вважає джерелом усіх своїх бід, остаточні, одній їм відомі рахунки. Підставою для таких побоювань було зізнання Магди в тому, що вона приватно збирає про нього різні відомості. Поки Клим не робив нічого такого, що могло б поставити його поза законом. Та, трошки знаючи Магду, не відкидав – за бажання вона знайде будь-який, хай невинний, з точки зору закону, привід, аби зробити його життя нестерпним.

Сьогодні вдова була вся в чорному, від капелюшка до п’ят. Скорботна церемонія напевне змусила Магду відмовитися від новомодних сукенок, котрі, здається, вперше за всю історію людства дозволяли жінкам ходити по вулицях із відкритими кісточками. А найсміливіші вказували кравцям піднімати нижні краї суконь ще вище, мало не до середини литок. Зараз на Магді були строга консервативна сукня, яка запаковувала її від підборіддя до підборів, легке розстебнуте сезонне манто та капелюшок із густою вуалеткою. Климові раптом закортіло звернути її увагу на себе й подивитися на реакцію. Та в останню мить вирішив не підсилювати без того гнітюче враження – він узагалі погано ставився до жалобних церемоній. Тож повернувся й ступив ближче до гурту, щоб у такий спосіб відрізати себе від погляду, хай навіть випадкового.

Тепер зі свого місця добре бачив того, до кого тягнувся живий ланцюг бажаючих висловити, поза сумнівом, щирі співчуття. Пана Леона Радомського було дуже добре видно саме зараз, коли поруч стояв комісар кримінальної поліції Марек Віхура. Чоловіки виявилися одного зросту й майже одного віку – обом було років за сорок. Дві людини-гори справді кидалися в очі, хіба коротко, по-казенному стрижене волосся поліцейського пожаліла сивина, тоді як пишне волосся нафтового магната втратило первісний колір, ставши геть білим. Обоє мали широкі плечі, тулуби, немов вирубані з однієї гранітної брили недоладним каменотесом, але якщо Радомський привертав увагу кольором волосся, то Віхура вирізнявся серед присутніх густо-червоним кольором обличчя. Це робило комісара схожим на всіх без винятку чоловіків, котрі або постійно п’яні, або живуть у стані жахливого похмілля.

Проте Марек Віхура до алкоголю був цілковито байдужий. Міг собі дозволити часом хіба кухоль світлого пива, смакуючи зі смаженими німецькими ковбасками. Червоне лице чоловік мав від природи: щось сталося з судинами, кров постійно приливала до лиця. Коли інші бліднули, Віхура просто ставав рожевим, у такі моменти виглядаючи значно здоровішим. І колір писка – не єдиний приклад того, що зовнішність часом оманлива й не треба приписувати людині чесноти чи вади лиш на підставі наочних ознак. Адже високий, можна сказати – загрозливий зріст та кремезна статура зовсім не свідчили про міцне здоров’я. Навпаки, сімейний лікар повсякчас виявляв у Віхури різні хвороби, додаючи клопотів пані Віхуровій – вона не лише розорялася на ліках, а й витрачала чимало часу, вишукуючи трав’яні збори й вигадуючи чоловікові нові й нові дієти.

З того, що Кошовий вже знав про комісара, виглядало: чоловік змирився, зовсім не втручаючись у перманентний лікувальний процес, дозволяючи медикам та дружині робити з собою що заманеться, натомість спрямовував енергію на службу – комісара не лише боялися злочинці, а й побоювалися колеги.

Вважалося: щойно за справу візьметься Віхура, вона неодмінно буде доведена до кінця. Краще раніше, але кара за скоєний злочин не може бути запізнілою. Злочинець, на переконання комісара, мусив би не докладати зусиль, аби втекти від правосуддя сьогодні, а розуміти невідворотність розплати й покарання. Тож не було нічого дивного ані в тому, що вбивством доньки Леона Радомського займався особисто Марек Віхура, ані в його присутності на похороні по праву руку від невтішного батька.

Тим часом Бася встигла зустріти з десяток знайомих, півголосом обговорити велике горе, яке спіткало всіх, тяжку втрату, наглу смерть Агнелі. Заразом вона ніби між іншим рекомендувала Клима як свого гарного друга, й він світськи кивав, дедалі частіше забуваючи – тут насправді відбувається похорон, а не прийняття. До останнього Кошовий побоювався, що Басі раптом припече висловлювати мільйонерові співчуття особисто, прилаштувавшись у хвіст довжелезної черги бажаючих. Та його пані тут виявилася розумнішою й виказала варту поваги стриманість. Обмежилася тим, що кинула на віко пишної дубової труни грудку землі, пустила сльозу й потім, витираючи кутики очей краєм хустинки, сама тихцем попросила Клима:

– Ходімо.

Того дня Бася не пішла в театр, пояснивши – все залагоджено, там теж сумують, бо завжди чекали пані Агнешку на прем’єрах. Тож решту дня пролежала на ліжку, загорнувшись у плед та без жодної зацікавленості гортаючи журнали. Хіба під вечір погодилася повечеряти в місті, а повернувшись – швидко вляглася спати, примостившись до Кошового спиною.

А дев’ять днів по тому, коли Кошовий вирішив – усе забулося й місто остаточно поховало свого чергового покійника, до нього в контору на вулицю Сербську завітав Йозеф Шацький.

– Ви вже знаєте, пане Кошовий?

– Що саме?

– Йой, та не дуріть мені голову! – Шацький за непереборною звичкою поцмокав губами, витягнувши їх трубочкою. – Я бачу по ваших очах, що знаєте про трафунок пана Сілезького.

– А, ви про це. Так, я читаю газети. Не розумію, однак, чому ви прибігли з цієї відомою всьому Львову новиною спеціально до мене.

Йозеф Шацький не часто ходив, як переважна більшість людей. Прогулянкою для зубного лікаря з Кракідалів [16] було швидке пересування містом. Він міг коли в русі, а коли – й спинившись на хвильку, привітатися зі своїм черговим знайомим, котрих у Йозефа була безліч. І любив хвалькувато повторювати, що знає особисто половину Львова, а інша половина неодмінно про Шацького чула. Коли ж він ніс, мов сорока в дзьобі, якусь чергову львівську пльотку, зі швидкої ходи переходив на біг. При цьому частенько засапуючись, але зовсім не бажаючи від того міняти спосіб переміщення себе з місця на місце.

Шацькому з однаковим успіхом давали і сорок, і п’ятдесят років. Не повний, але й не худий. Вже три роки Клим бачив Шацького здебільшого у старому, проте добротному піджаку із довгими полами. Як і весь одяг, включно з сірим довгополим пальтом, піджак був трохи завеликий. Шацький вдягався так навмисне, аби здаватися соліднішим. Маючи невисокий зріст, він у такий нехитрий спосіб намагався виправити природний недолік. Утім, ані Кошовий, ані хто інший не вважав зріст Шацького вадою, хай він зазвичай був нижчий за будь-якого співбесідника більш ніж на півголови, й цього не приховати.

Його кучма сіруватого від початкової сивини волосся лиш збоку виглядала неохайною. Насправді ж за волоссям Шацький доглядав, воно завжди було дбайливо постриженим. Хоча вперто не лягало під гребінець, не збивалося й під капелюхом із широкими крисами. Борода виглядала охайнішою. Видовжене лице Шацького прикрашали м’ясисті, трошки сторчкуваті вуха та прямий, широкуватий, із невеличкою орлиною горбинкою ніс, який він уперто намагався встромити не в свої справи. Часом це допомагало, Клим переконався особисто. Та загалом надмірний інтерес до всього, що відбувається довкола, й неперевершене вміння збирати чутки та плітки Кошовий давно вже пояснив незрозумілою до кінця Йозефовою самотністю.

Трошки знаючи про нестриманість свого друга замолоду, Клим пояснив собі: Шацький, маючи дружину Естер, чотирьох дітей і лікарську практику, чим далі, тим більше боявся розчинитися в цій рутині. Дієва натура протестувала проти одноманітності та розміреності сімейного життя, і в той же час він розумів: хто, як не глава сімейства, подбає про добробут родини. Роздвоєння між бажанням бути в гущині подій, якось впливати на них, і необхідністю виконувати роль сім’янина часом грало з Шацьким недобрі жарти. В подібних випадках краще, що могло трапитися з Йозефом, – ув’язнення в камері на ніч, аби з ним не трапилося чогось гіршого.

Після такого Естер Шацька, яку чоловік називав не інакше як своєю фейгале, могла скрутити Йозефа бубликом, і на деякий час він не ступав далі свого обладнаного в помешканні кабінету. Міг, звісно, вийти на Краківський базар, та далі Опери вже не ступав. Якщо хотів зустрітися – відбивав телеграми Климові або на Личаківську, або – на Шевську, на адресу контори.

Зараз він прийшов без попередження. І ще до того, як заговорив, Кошовий знав, що саме привело, точніше – пригнало Шацького до нього на службу. Лиш не знав ще, для чого Йозефу обговорювати з ним арешт Густава Сілезького за підозрою в убивстві Агнешки Радомської.

Знаючи про нього дуже мало, Клим не хотів би знати більше. В цьому випадку знання могло коштувати життя. Густав Сілезький свого часу допоміг Кошовому в скрутному становищі, хоча без вигоди для себе не вдарив би пальцем об палець. Займаючи високу сходинку в кримінальній ієрархії Львова, він та його поплічники перекреслювали все, що Клим читав про розбійників у авантюрних романах.

Оспіваним літераторами благородством тут не пахло. Хто такий Робін Гуд і чим знаменитий, Сілезький та його люди навряд чи знали, а якщо й знали – сміялися. Чи, швидше за все, крутили пальцями біля скронь, саме так ставлячись до історій про те, як грабіжники забирають добро в багатих та роздають його бідним. Стороннім мати справу з особами, подібними до Сілезького, не рекомендувалося, й Кошовий завжди неохоче звертався по допомогу до своїх небезпечних знайомих.

Клим не мав сумніву – руки в Сілезького напевне в крові. Хай тепер, піднісшись на вершини та здобувши авторитет у кримінальному світі, може дозволити собі доручати брудну роботу іншим. Але раніше, замолоду, неодмінно пройшов криваве хрещення. Тож не дуже здивувався, дізнавшись із газет про його арешт за вбивство доньки нафтовика Леона Радомського.

Але не міг уявити мотивів.

Як, де і коли молода ескапістка [17] могла перейти чи, точніше, переїхати на своєму автомобілі дорогу кримінальному королеві? Що могло їх єднати? Газети обмежились лише сухими повідомленнями, не пишучи подробиць. Аби це було відомо раніше, до того ж – не з преси, а з пліток, Бася напевне переповіла їх Климові раніше за газетярів. Але він особисто знав Сілезького й не розумів, що саме могло на смерть посварити відомого кримінальника та доньку нафтовика. Більше того: в голові не вкладався сам факт їхнього близького знайомства.

Тим часом Йозеф Шацький сторожко роззирнувся, так ніби в тісному приміщенні контори міг непомітно сховатися хтось небажаний, після чого знову поцмокав губами.

– Пане Кошовий, ви багато чого не знаєте. Інакше не поставилися б до важливої новини так байдуже.

– От Господи, Шацький! Не напускайте туману! Чого ж я, по-вашому, не знаю такого, що можете знати ви? І тим більше не розумію, чому я взагалі мав би цим зацікавитись. Поліція зловила вбивцю, значить, мала підстави й докази.

Ще під час першого знайомства чоловіки домовилися: Клим може називати старшого товариша на прізвище, це не виглядатиме фамільярно. Натомість Йозеф підкреслено й демонстративно «панькався» з Кошовим, не даючи труду пояснювати цю забаганку.

– Та я можу все пояснити!

– Не треба мені нічого пояснювати.

Климові чим далі, тим більше кортіло відгородитися від цієї історії, котра, попри його бажання, чомусь уперто не дає спокою.

– Тепер обідня пора. Чи можу я запросити вас до «Монополю», пане Кошовий?

– Ні! Тільки не до «Монополю»!

Протест вирвався природно, бо Клим намагався уникати цієї кав’ярні на Марійській площі. У прокуреному, просто обставленому приміщенні без окремих кабінетів полюбляли бувати переважно тутешні українці, яких об’єднували спільні політичні погляди, тяга до мистецтва або – все разом. Зазвичай «Монополь» відвідували чоловіки одного віку з паном Штефком. Їх приваблював спокій закладу, хоча Кошовому здавалося – там навіки зупинилося життя. Навіть богемні збіговиська молодих проходили без звичних для таких зібрань скандалів. Тут мало сперечалися, більше дискутували та знаходили спільну мову, не розійшовшись у поглядах радикально. Часом у «Монополі» за окремим столиком можна було застати доктора Франка за газетою чи писанням, і то чи не єдине в кав’ярні місце, яке постійно було зарезервоване для нього. Інші відвідувачі не турбувалися про резерв, бо завжди могли знайти собі там столика.

Климові не дуже подобалося, коли до нього зверталися запанібрата. Так, ніби він, приїхавши з Великої України, мав негайно вступити в усі русинські політичні партії, громадські спільноти, примкнути до чисельних національних рухів, заснувати свій, і взагалі – тут стиралися дистанції між людьми лише на підставі походження, що Кошового спершу забавляло, проте з часом починало дратувати.

– Коли вже не можемо поговорити тут, то ліпше вже піти в цукерню на Академічній, – зауважив він.

– Та де, пане Кошовий! – відмахнувся Шацький. – Всюди в таких закладах треба резервувати столик. І саме в обідню пору це зробити неможливо. Тут говорити невигідно, бо ходитимуть клієнти й заважатимуть. Простіше закрити контору на якусь годину. До того ж у «Монополі» ще не дуже багато народу, можемо зайняти зручне місце й побалакати, не привертаючи увагу.

– Ви інтригуєте, Шацький. Говорите так, ніби ми маємо від когось ховатися.

– Хтозна, – Йозеф зробив загадкові очі. – Ходіть, ходіть, пане Кошовий. Розкажу щось цікаве, не пошкодуєте. Вже ввольте старого колєгу.

– Ви ж ніколи не говорите годину. Для вас це мало.

– Цього разу більше часу, ніж пообіцяв, не заберу. Слово Шацького.

Витягнувши з жилетної кишені годинника на ланцюжку, Клим клацнув кришкою, глянув на циферблат, зітхнувши.

– Слово Шацького – тверда криця. Нема аргументів проти. Ведіть, коли вже тут. – І, підводячись, додав: – Усе одно ж не відчепитеся.