Читать книгу Живий звук - Андрій Кокотюха - Страница 1

Я підхопив з підносу наповнений шампанським фужер і пройшов усередину.

На подібних тусівках бувати доводиться не часто. Можна сказати – практично не доводиться. Тому я не зрозумів: уже все почалося, ще нічого не почалося чи так і повинно бути.

Як для вечірки в клубі середньої престижності тут було надто тихо. Хоч людей вже й набилося досить багато, та й поїли не лише шампанським. Повз мене проходили дівчатка-офіціантки, розносячи коньяк у пузатеньких келишках, горілку в строгих класичних стопках, червоне вино та сік у високих склянках. Однак алкогольні напої чомусь активним попитом не користувалися. Аж дивно, адже, як на мене, народ, що зібрався для розпусти на халяву, повинен змагатися, хто більше вип'є.

Гості в основному зосередилися на закусках. Побачивши викладену на тарелі гірку смажених курячих крилець, я відчув, що не обідав. Тож одразу прилаштувався біля цього їдла за найближчим столиком.

Місце мало кілька очевидних переваг. Столик стоїть поряд із виходом. Повз нього всі проходять, не звертаючи уваги на того, хто там засів. Завжди можна непомітно для інших зникнути, хоча навряд чи хтось із присутніх буде особливо перейматися як моєю появою, так і втечею.

А в тому, що звідси треба буде скоро тікати, у мене не було жодних сумнівів.

Я і йти не дуже хотів. Мене навіть особливо й не запрошували. Просто, подзвонивши продюсеру з метою традиційно запитати: «Ну, як там ваше нічого?», несподівано почув ввічливе: «Слухай, старий, у нас завтра типу бенкет. Зйомки закінчені, з цього приводу невеличка вечірка. Усі свої будуть, так що я тебе запрошую». – «А я хіба ваш?» – «Гівно питання, старий! Приходь, коротше!»

Коротше, я прийшов. Сам не знаю, для чого. Швидше за все, просто з цікавості.

Невеличку залу огортала напівтемрява. Тим не менше, схрумавши три крильця і запивши їх ковтком холодного шампанського, я, нарешті, роззирнувся довкола і побачив усе, що хотів побачити.

У кутку за двома зсунутими столиками отаборилися, очевидно, найбільш «свої» з усіх «наших». Продюсера Колю Комарницького важко не впізнати. Цього велетня, як я дізнався, в тусівці кіношників дражнять Кінг-Конгом. Він говорить щось смішне, махає руками, і кожне його речення викликає дружний жіночий сміх.

З-поміж дам, котрі обсіли «свій» столик, мої очі вихопили та ідентифікували акторку років сорока – вона часто грає бізнес-леді та дружин бізнесменів у російських серіалах. Я не дивлюся серіали, просто регулярно читаю нашу газету «Міський тиждень». А там недавно було з нею інтерв'ю: Люська Корбут випросила в мене телефон Комарницького і домовилася про зустріч із «зіркою» сама.

Із режисером Ромою Барабашем я теж познайомився. Власне, продюсер та режисер – єдині, з ким я тут був справді знайомий і з ким плідно працював майже два місяці. Спроби напитися з обома відразу або з кожним окремо не вдалися. На відміну від офіцерів міліції, з якими мені доводилося мати справу набагато частіше, ці люди мистецтва, зокрема – кінобізнесу, сухий закон майже не порушували. По сто коньяку за знайомство – максимум, який я зміг собі з ними дозволити. Нема коли пити, виправдався тоді Комарницький, при тому навіть винувату мармизу скорчив.

Нема – значить, нема. Значить, так і буде.

Тепер же сидять, лигають – аж бігом. Подібні фуршети – той самий легальний привід відтягнутися по-людськи хоча б кілька разів на рік. Коля Кінг-Конг надто активно жестикулює своїми довгими руками, до однієї з яких ніби приріс келишок коньяку, а Роман тихенько сидить у дальньому кутку і, здається, повільно, але впевнено наливається горілкою. Хрін їх розбере, цих творчих людей…

Не те щоб мені залежало конче випити з діловим партнером. Просто я звик саме до таких, алкогольних стосунків з усіма, з ким по роду діяльності мав справи. Насамперед це були менти, а менти – народ, який живе за принципом «наливай та пий». Очевидно, на тверезу голову жоден з них не міг зрозуміти та пояснити, чому в нас якщо і ловлять когось серйозного, то дуже швидко відпускають. А пояснення, зроблені на п'яну голову, не мають юридичної сили і, відповідно, не можуть іти в газету.

До речі, про наших пташок. Тримаючи лівою рукою чергове крильце, а правою накладаючи собі на тарілку салатику з квашеної капусти, я вже встиг зафіксувати в напівтемряві клубної зали кількох персонажів, яких свого часу злапали та швидко випустили на волю, де ці екзотичні птахи літають дотепер. Де-де, а тут, на приватній вечірці кіношників, я нікого з них побачити не сподівався.

З жодним із них я особисто не знайомий. Вони теж не знають про моє існування, а якщо знають, то не особливо переймаються. Моє існування в цьому світі їм нічим не загрожує, попри те, що ваш покірний слуга завідує в газеті «Міський тиждень» відділом криміналу. І на кожного з цих типчиків, так само, як на багатьох інших, мені регулярно несуть компромат як підлеглі, кореспонденти мого відділу, так і позаштатні автори з числа добровільних та безкомпромісних борців із криміналітетом.

Наприклад, Григорій Юхимович Захаревич. Ось він, біля барної стійки, смакує каву з коньяком і втирає щось симпатичній молодій елегантній парі. Хлопець, якого я бачу в профіль, активно киває. Дівчина тримає свого супутника попід руку, поїдає Захаревича очима і благоговійно мовчить. Видно, президент фінансової групи «Південь» говорить їм мудрі речі. Але навряд чи розповідає про те, як у дев'яносто сьомому зізнався в організації фінансових махінацій і сів, а тим часом його найближчих партнерів відстріляли протягом трьох місяців. Вони розробили схему, яка допомагала їм кидати на бабки та банкрутитине лише нещасні державні промислові підприємства, а й партнерів по бізнесу. Причому закручена Захаревичем і компанією махина працювала так успішно, що фабрика з виробництва валянок на Вінниччині, яку офіційно було визнано банкрутом наприкінці дев'яносто сьомого, згідно зі звітною документацією брала замовлення на валянки аж до вересня дев'яносто восьмого. І якби зазначена в документах кількість справді була виготовлена та реалізована споживачеві, то у валянки теоретично мусило б узутися все доросле населення не лише Вінницької, а й сусідньої з нею Хмельницької області. На волі Захаревич опинився через три роки після винесення вироку, а вже через рік цей колишній «король валянків» уже об'єднав під крило фінансової групи «Південь» кілька дрібних банків. Сьогодні його називають олігархом і в нього, крім усього іншого, є невеличка кабельна телекомпанія.

Або ж Олександр Семенович Гнатюк, він же – Саня Гнат. Десять років тому контролював секс-бізнес у кількох готелях на Лівому березі, сьогодні має частку в кількох казино, ресторанному бізнесі та, за перевіреними чутками, фінансує кілька глянцевих журналів. Ага! Точно! Журнальні обкладинки в кіосках! Ось де я бачив дівчаток, що з модельною грацією супроводжують його пересування, час від часу пригублюють сік і гумово посміхаються кожному, з ким містер Гнатюк вітається.

Я хотів продовжити споглядання за цими та іншими сумнівними типами, коли хтось привітався зі мною.

– Вараво! Ігоре! Привіт! А ти тут як? За шматочком слави?

Люська Корбут, власною персоною. Колега, культурою в нашій газеті завідує.

Тільки її тут не вистачало…

Залишивши свою тарілку з салатом та бужениною, Люська примостилася поруч і швиденько наклала собі в чисту посудину такий самий продуктовий набір, який їла кілька хвилин тому. Стрельнувши очками і виловивши хлопчину – офіціанта, вона підмела з підносу відразу дві склянки з червоним вином, спорожнила один до половини і витерла губи серветкою, яку недбало кинула на піднос іншому хлопчині.

– Ну, так яким вітром?

– А ти? – мені треба було щось відповідати.

– Я тут, – Люська обвела приміщення рукою, – працюю.

– А я – відпочиваю. Якщо вже прийшов за шматочком чогось, то ось цієї курки, – пояснюю в тон колезі і беруся за чергове крильце. – Пива не вистачає до них.

– Можеш замовити, тобі принесуть, – досвідчена фуршетниця кивнула в бік бару.

– Не хочу. Це я так, для підтримки розмови. Я, взагалі-то, за кермом…

Ляпнув – і пошкодував.

– Клас! Ось хто мене сьогодні додому довезе! Довезеш, Вараво?

– Не знаю. Як складеться. Може, не ризикувати? Шампанського я все ж таки ковтнув…

– А, хіба це для нормального мужика щось означає? Слухай, а правда – як ти тут?

– А ти?

– Кажу ж тобі – я на роботі! З Сонцевою буду домовлятися про інтерв'ю. Вона зараз повинна тут бути. Дзвонила їй, вона в пробці застрягла на Подолі.

Ковзнувши очима по циферблату свого годинника, я приречено зітхнув. Шоста тридцять вечора, березень місяць, на вулиці – мряка і справді пробки. Це означає, що мінімум годину мені доведеться сидіти тут. Бо до себе додому мені якраз треба їхати через Поділ, а раніше, ніж за годину, ситуація не зміниться. Дай Боже, щоби до восьмої все розсмокталося.

Та-а-к, доведеться пересидіти тут. Затишно, годують, але, коли чесно, нуднувато. Можливо, я помилявся, чекаючи якогось шоу. Більше того – присутність вчорашніх бандитів, а нині – легальних та успішних бізнесменів завдавала моєму професіоналізму, а головне – моїй совісті болючих ран. Адже кожен із цих зразкових громадян – тема навіть не для одного матеріалу, а для цілої серії статей на кримінальну тематику. Їх навіть є кому писати. Чого там – сам не полінуюся поритися в своїх архівах і набити на клавіатурі пару-трійку сенсацій.

Дарма витрачу час. І людей дарма ганятиму.

Не те щоб наша газета когось серйозно боялася. Просто схвалити публікацію статті про Саню Гната повинен наш редакційний юрист. А юрист цілком справедливо запитає: «Чи є у вас, Ігоре Степановичу, документально підтверджені факти?» – «Факти є, – чесно скажу нашій юридично грамотній мадам. – 3 документами проблема». Тоді мадам юрист піде з моєю писаниною до редактора. Він – нормальний мужик, двадцять років у пресі, десь навіть розуміє мою правоту і погоджується зі мною. Тільки все одно руками розведе: куди ж без офіційних документів, куди ж на неперевірених фактах… Правда, для очистки совісті теж візьме мою писанину і піде з нею до власника нашого медіа-холдингу. А власник медіа-холдингу поцікавиться прямо, так, як уміють цікавитися власники медіа-холдингів: «Хто замовив Гнатюка мочити? З ким ви мене хочете посварити? Власна ініціатива? І хто з вас більший ідіот?»

Усе, до побачення. Є стаття про проблеми підліткової наркоманії – її, Ігоре Степановичу, і готуйте до друку. Що там на черзі? Порушення правил дорожнього руху народними депутатами України? Не треба поки що. Краще те ж саме, але – про депутатів Київради. Бажано, аби серед порушників фігурували і представники промерської більшості, і діячі опозиції. Тільки прихильники мера? Не годиться, не об'єктивно. Значить, нехай матеріал доопрацюють. А що в тебе там з історії? Убивство Васі Діаманта? Хто такий? Ага-а, один із останніх злодіїв у законі, за чутками, вбитий російськими спецслужбами? Коли це було? П'ятнадцять років тому? Оце якраз, це без проблем…

– Заснув, Вараво?

Ні, я не заснув. Просто коли в мене з'являється вільний час, я починаю накручувати себе подібними роздумами, намагаючись домовитися про щось сам із собою, ні про що не домовляюся і добре, коли обходжуся кількома пляшками темного пива… Бо останній раз, коли мене почали гризти подібні думки, я оклигав на третій день від телефонного дзвінка. Дружина дзвонила від мами і сказала, що не повернеться, хіба я сам покличу.

Ще чого. Сама прибіжиш… або не прибіжиш. Свобода краще. Свободу не спинити.

Було це півроку тому. З того часу особливих змін не помічалося. Але затягувати себе в болото подібних думок якось не хотілося. Тому я повернувся на нудну вечірку, навіть труснув головою:

– Ні, не сплю. Хто, кажеш, зараз приїде?

– Анжела Сонцева! – 3 вуст Люськи це прозвучало так, наче сюди повинна зайти щонайменше воскресла Мерилін Монро.

– Вибач за низький рівень особистої культури, але що воно таке?

– Ти музику слухаєш, Вараво? Щось, крім шансону по радіо?

– Чому – по радіо? У мене вдома велика колекція російського шансону, і я вмикаю цю музику самотніми вечорами.

– Ясно, що самотніми! – пирхнула Люська. – Я тобі про музику кажу!

– Знаєш, я ще іноді слухаю «Роллінг стоунз», «Пінк Флойд»… Ну, яку ще тобі музику назвати? Чи це для тебе не музика?

– Ти такий дрімучий, Вараво, що я навіть іноді дивуюся! Анжела Сонцева – відкриття року, наймодніша тепер співачка! її хотіли на «Євробачення» висувати, і вона б таки поїхала, аби не різні там інтриги! «Поцілуй мене завтра» – хіт сезону!

– Чому завтра, а не сьогодні?

– Що – не сьогодні?

– Ну, поцілувати. Сьогодні ж краще, ніж завтра або, наприклад, учора…

– З тобою, Вараво, культурній людині нема про що поговорити! – Люська зробила ще один ковток вина вже з другої склянки – першу вона вже спорожнила, поки я думав про наболіле.

– Тут довкола – культурні люди. І говорять вони виключно про творчість Анжели Сонцевої, правильно?

– Аби ти не сумнівався! її, Вараво, у це кіно взяли спеціально для додаткового піару! Думаєш, раз ти в нас усе це придумав, значить, прибутки гарантовано? Це на такому рівні вирішувалося, що тобі краще не знати, злякаєшся!

Цікаво, яким рівнем хоче налякати мене наша всезнаюча Люська Корбут?

Я хотів негайно спитати її про це, та в цей час у залі щось сталося.

Бджолине гудіння неголосних, неквапних та необов'язкових розмов раптом стихло. Більшість голів повернулася до мене, а коли бути зовсім точним – у мій бік. Як відомо, сидів я біля виходу. Отже, гості подивилися на людину, що заходила до залу. А Коля Кінг-Конг, з дивною як для людини його статури грацією та спритністю, легко виплив зі свого місця і, лавіруючи в фарватері між столиками, зустрів чергових гостей просто при вході.

– Сонце, Анжелочко, ну де ж ви оце їздите?

Коли Комарницький почав наближатися до мене, я машинально підвівся. Грішним ділом мені здалося – це Люська своїми криками про моє невігластво привернула увагу гостей. І тепер Коля Кінг-Конг поспішає мене врятувати. Тому я ввічливо зробив крок йому назустріч, та одночасно з цим господар вечірки вже гарбав у своїх кінг-конгівських обіймах молоду білявку, вдягнуту в щось напівпрозоре, темне та блискуче одночасно.

Привітання були бурхливими, та короткими. Потиснувши руку супутнику білявки, суворому, наче відчеканеному на блясі чоловікові років сорока з срібно-сивими скронями, Комарницький відсторонився, нарешті помітив мене, ляснув із усієї сили по плечу і прогудів:

– Класно, що прийшов, старий! Гайда, познайомлю! Ти знайома з Ігорем, Сонечко?

Білявка заперечливо хитнула головою. Глянула на мене.

Наші погляди зустрілися.

Я пропав.

– Значить, знайомтеся, любі друзі…

– Сам такий, – беззлобно огризнувся на Колю Кінг-Конга товстун із елегантною хусткою на шиї.

Президент Ющенко вже давно не звертається так до людей – «любі друзі». Але невинне словосполучення, котре поєднує в собі дружбу та любов, уже пішло в народ як один із символів тупості, кумівства і заодно – корупції: трьох джерел та трьох складових частин діючої влади. Чого це я так – будь-якої влади це стосується…

– Хочу вас познайомити! – торочив Комарницький, не зважаючи на нього.

Минуло вже хвилин двадцять, відколи я, Люська, Анжела Сонцева і її сивий кавалер перебралися за «продюсерський» столик. Місця відразу забракло, почалося присунення столиків та стільців, і процес явно напружив режисера Рому. Видно, він звик сам усім керувати, або, що більш ймовірно, не любив, коли хтось втручається в його особистий простір.

Коли почався цей рух, Роман спробував підвестися і перейти зі своїм бокалом, куди він замислено зливав усю горілку з чарочок, у більш спокійне місце. Та з одного боку в нього вчепилася російська акторка, а з іншого – шлях до відступу загородила Люська. Режисер приречено сів, і, розгледівши тепер свого приятеля зблизька, я поставив йому досить професійний діагноз: митець за півкроку від алкогольної істерики. Ось що значить тривале вимушене утримування!

Та коли мене торкнулося стегно Анжели, я геть забув про режисера.

Зрештою я холостякував уже доволі давно. Це не означає, що в сексуальному плані я був на голодному пайку. Навпаки, останні місяці подружнього життя знаменувалися взаємним утриманням, і, ставши вільним, я не те щоб зірвався з ланцюга, але нарешті, як власник вільної однокімнатної квартири, зміг дещо різноманітнити своє інтимне життя.

Ні, тут було щось інше: опинившись так близько від жінки, котра завжди буде для таких, як я, недоступною, я відчув щось більше та навіть глибше за звичайний чоловічий потяг до білявої красуні. Альпініст, який хоч раз чесно зізнавався собі, що саме цю вершину йому ніколи не підкорити, зрозуміє мене.

Анжела Сонцева була в моєму розумінні класичним зразком жінки чоловічих мрій.

Я змусив себе не відсовуватися, і стегно співачки впевнено притиснулося до мого. Аби чимось зайнятися, я підсунув до себе злощасний келих із шампанським. Анжела не звертала на мене уваги, хоча готовий закластися на що завгодно: моя суто кобелівська реакція на неї не могла пройти повз її увагу. Та, мабуть, вона вже звикла до стурбованих і ласих чоловічих поглядів, тому сприйняла мене як чергового прихильника, котрий опинився біля «зірки» й не вірить своєму щастю.

Тим більше, що своїми спробами сказати якийсь тост Коля Кінг-Конг справді всіх утомив – його ніхто не хотів слухати. До Анжели говорили відразу троє: Люська, яка змушена була перехилятися через мене, товстун із хусткою та ще якась жінка в закороткій, як на її ризикований вік, спідниці. Сонцева крутила головою, в результаті не чуючи нічого. Її супутник байдуже спостерігав за цим. Чоловік поряд із ним намагався про щось говорити, пан Сиві Скроні лише кивав.

Режисер зробив ще один ковток із бокала. Затим пальцями зняв з дерев'яних шпажок оливки і для чогось кинув їх у горілку. Потім почав ганяти оливки по горілці пластикового соломинкою для коктейлів, через яку товстун пив сік із льодом. Він не просив – простягнув руку і взяв. Процес повністю захопив Романа.

Нарешті Комарницькому вдалося перекричати всіх:

– Ви будете слухати мене, мать вашу?

– Колю, ти хочеш щось сказати? – поцікавилася російська актриса, ніби щойно вийшла з паралельного світу.

– Так! Так! Я хочу вас познайомити з одним класним мужиком! Ігор Варава! Встань, Ігоре, покажися!

Я ледь підняв зад, ще міцніше притиснувшись стегном до стегна Анжели.

– Оце, люди, Ігор Варава! Найкримінальніший з кримінальних елементів… Тьфу, мать… Журналістів! Кримінальних журналістів! Якби не він, ми б усі тут не сиділи, отак! А якби сиділи, то з іншого приводу!

– Що ж ви такого зробили? – поцікавилася російська актриса.

– Убив вашого коханця, – спокійно відповів я.

Її очі зробилися правильної круглої форми і, здавалося, полізли з орбіт. Я мовчав, насолоджуючись ефектом, а Комарницький тут же все прояснив:

– Зоєчко, це за сценарієм! Він автор, він усе придумав!

– А-а-а, – з явним полегшенням видихнула актриса. Анжела Сонцева засміялася.

– Та-ак, ну, а наш золотий голос вам, любі друзі, відрекомендовувати не треба!

– Я так думаю, Сонечко, раз ти вже прийшла, ти нам і заспіваєш, – швидше заявив, ніж запитав товстун.

– Це, Сашенько, буде вам дуж-же дорого коштувати! – Анжела, граючись, виставила палець і гойднула ним у його бік.

– Чому – мені? Хіба сьогодні не буде концерту?

– Не буде, – розвела руками Анжела. – Купите диск і послухаєте. Правда, Бобрику?

Пан Сиві Скроні зітхнув, підвівся і, тримаючись прямо, рушив через зал у бік туалетів.

– Ясно, – почув я над вухом ремарку Люськи. – Носика пудрити[1] пішов.

Вона сказала це так, щоби відреагував у першу чергу я. Спрацювало: я повернув голову до неї, і колега випередила моє питання:

– Ага. Ти правильно все подумав. Ще той бобрик. Цілий бобер, я б сказала.

Я остаточно перестав розуміти, як себе тут треба поводити. Ситуацію врятувала Сонцева.

Вірніше, не молода жінка, яка сиділа поруч, а співачка в образі шансонетки з провінційного ресторану. Плазмова панель, розташована просто перед нами майже під самою стелею, раптом перестала транслювати кліпи без звуку. З екрана, як і з екранів ще трьох панелей, розміщених у залі, раптом зникло зображення, щоби за мить з'явитися. Тільки тепер це був найсвіжіший кліп Сонцевої.

Чесно кажучи, я не бачив жодного. Але в тому, що зараз усім присутнім показували найсвіжіший, сумнівів не було.

У кліпі використали найсмачніші кадри з фільму «Намисто таємниць», знятого за першою і єдиною книжкою, яку я поки що спромігся написати.

Ролі співачки в моїй історії спочатку не було. Просто для режисера Романа Барабаша це теж був перший фільм. До того ж він, як я прочитав у нашій-таки газеті, багато й успішно знімав кліпи. А Сонцева, кажуть, модна співачка і вже встигла попрацювати з Ромою. Ось так у ресторанчику, де, за сюжетом, квітнула наркоторгівля, і з'явився вставний номер із провінційною співачкою.

Я раніше не бачив цього. Як для задрипаного…

– Для задрипаного кабака надто гламурно, – озвучив хтось мої думки.

Перевівши погляд, я знову зустрівся очима з Анжелою.

– Подобається? – кивнула вона на екран.

– Не знаю, – знизав я плечима. – Наче нормально…

– Класно, – кивнула Сонцева. – Ромашка – кльовий, профі. Кліп піде в ротацію[2] десь за два тижні, ну, перед прем'єрою кіна. Задумка така, фішка…

– Добре, – я не знав, про що треба говорити.

– Добре, – погодилася Анжела. – Значить, ви драматург?

– Журналіст, – я ковтнув ще шампанського. – Просто знав якось більше, ніж можна було написати в газеті. Сів, написав детективчик. Історійка простенька, нічого особливого.

Події більш-менш реальні… Не знаю, як кіношники на мене вийшли…

– Це ж добре!

– Мабуть. Для мене все це взагалі нове… Я ось і про вас нічого не чув…

Анжела відкинула рукою біляве пасмо, в її погляді не лишилося нічого від ввічливості – її замінила непідробна цікавість.

– І музику ви не слухаєте?

– Сонечко, він у цьому плані дерев'яний! – вставила Люська.

– Може, вас це образить, але не слухаю. Естрадну, в усякому разі.

– Х-ха… Знаєте, мене ще ніхто не називав естрадою, – жодних натяків на образу в її голосі я не помітив.

– А як називали?

– Попсою в основному. До речі, давай на «ти». – Я кивнув, і відразу після цього пухкенькі губи Анжели Сонцевої опинилися впритул біля мого вуха: – Слухай, може, обережно втечемо звідси? Ти як?