Читать книгу Живий звук - Андрій Кокотюха - Страница 3

На ловця і звір біжить.

Так потрібна мені зараз Люська Корбут подзвонила десь хвилин через п'ять після того, як я ввімкнув мобільний. Саме в цей час я поволі просувався від цирку вгору бульваром Шевченка і, якби вдалося не засісти десь остаточно, до одинадцятої міг би дістатися до офісу в район Республіканського стадіону.

– Що таке, Вараво?

– А що таке? Нічого особливого. Ти щось хочеш почути?

– Вимкни дурня! Мало того, що мене вчора кинув, так ще з Сонечком щось зробив!

– По-перше, не кричи. Бо тебе всі чують.

– Ніхто мене не чує, поруч нема зайвих вух. Я хіба зовсім уже квакнута?

– Тоді по-друге: ти де?

– А ти?

– Ми з тобою у відгадайку будемо гратися?

– Хтось із нас грається, так це точно! Якщо серйозно – ти де зараз? А, не важливо: можеш під'їхати кудись ближче до центру?

– Я вже близько.

– Тоді катай на Червоноармійську, тут «Кава-маркет», знаєш?

– Знаю. Коли буду, не готовий сказати, але вже їду до тебе.

Пощастило: за ботанічним садом рухатися стало дещо легше, і до призначеного Люською місця я дістався хвилин за двадцять. Вона вже сиділа в глибині залу і нетерпляче махала мені рукою.

– Ну?

– Що «ну»? – примостившись навпроти, я замовив нам каппуччіно і, коли офіціантка відійшла, запитально подивився на Люську. – Кажи.

– Це ти кажи.

– У нас не вікторина і не лохотрон. Що з Анжелою?

– Значить, ти чув. Подробиці знаєш?

– Ні. Там ще є якісь подробиці?

– Крім того, що в Інтернеті, – нічого. Я думала, ти мені скажеш щось ексклюзивне. Наприклад, звідки і чому вона гнала машину в таку рань по мокрому асфальту, не будучи при цьому гонщицею.

– Мені самому це цікаво.

– Вона ж поїхала з тобою, правильно?

– Хто ще це помітив?

– Практично всі! – Люська відмахнулася, наче від комара, замовкла на мить, підсовуючи до себе принесене каппуччіно, здмухнула намальовану на коричневій пінці квіточку, побовтала в чашці ложечкою. – Тільки всім, за великим рахунком, начхати. Комарницький погорював, звісно – «зірка» в нього на тусівці, а тоді на когось переключився. Ромка Барабаш нажлуктився, що гад, але говорив досить тверезі речі. Їх, у принципі, і без п'яного Ромки багато хто знає.

– Наприклад?

– Тільки без образ, добре? – Люська зробила великий ковток із чашки, облизнула пінку з губок. – Анжелка, кажуть, на передок того… Ну, слабувата… Але разом з тим перебірлива. Ні з ким із тусівки ніколи нікуди не піде.

– Тобто? – Я забув про свою чашку, напій злочинно холонув.

– З Бобриком спала, ну, тут зрозуміло. Тільки потім могла гайнути з першим-ліпшим знайомим, який до шоу-бізнесової тусні жодним боком не причетний. Серйозних стосунків ні з ким не тримала довго, та було пару кавалерів довше, ніж на ніч-дві. При бажанні можеш підняти світську хроніку, хоч у нашій газеті, хоч де. Дві історії точно обсмоктані, за одного кавалера навіть заміж збиралася, тільки потім горшки побили.

– Для чого мені це знати?

Люська уважно подивилася на мене.

– Ех, старий ти чортяка, Вараво… Розуму не набрався ні грама, скільки тебе знаю, а знаю років зо три так точно.

– У нас різні інтереси, – для чогось ляпнув я.

– Правильно, – легко погодилася Люська. – Тільки я – вільна жінка, а ти – самотній мужчина. Розлучений, правильно? Тому автоматично потрапляєш в поле інтересів таких, як я. Ти не на мій смак, не бійся! – Вона знову махнула рукою. – Такі, як ти, жінок не завойовують. Ви чекаєте, поки за вами побіжать, і в тих закохуєтеся з першого погляду, хоча душевна конституція в таких, як ти, – наче в носорогів. Вибач за прямоту…

– Нічого, валяй. У нас сьогодні день чесних новин.

– Ну, коротше, не приймай Анжелку близько до серця. Ти якраз її тип: суворий мовчазний тип, який від словосполучення «Анжела Сонцева» не пісяє кип'ятком у штанці. Слухай, тобі ж подобаються такі стосунки, чого ти?

– У нас не було жодних стосунків, – вичавив я із себе і, аби чимось зайнятися, почав пити захололий каппуччіно.

– Правильно. Але ж ти завівся? Завівся. Значить, ви поїхали до тебе, правильно?

– Чому я повинен тобі сповідатися?

– Ти мені нічого не повинен. Тільки після того, що ти почув, можеш ставитися до цієї пригоди спокійно. Саме як до пригоди. Нічого особистого, це в Сонечка спорт такий. Коли вона поїхала?

– Не знаю… Я спав…

– Заїздила?

– Знаєш що!

– Ша-ша-ша! – Люська виставила перед собою руки. – Більше не буду! Розбилася вона на своїй машині. Що це означає? Ви ж поїхали на твоїй…

– Дуже просто. Анжела збиралася так зробити: забрати зі стоянки перед тим клубом свою тачку і повернутися на ній додому чи куди там далі вона хотіла.

– Ти думав, що ви прокинетеся разом? – Моє мовчання вона сприйняла за позитивну відповідь. – Умикай таймер.

Пригода сталася на початку восьмої, коли точно – не відомо. Живеш ти… де?

– Святошино. Академмістечко.

– Так, а сиділи ми майже на Подолі. Значить, коли їй треба було піднятися, аби привести себе в порядок, вийти від тебе, зловити таксі, приїхати туди, забрати свою тачку і, нарешті, поїхати на Бучу?

– Це дуже суттєво?

– Ви сварилися?

– Ні. Причини не було.

– Так, – задоволено мовила Люська. – Вдома її ніхто не чекав. Ви не сварилися. Бобрик випав в осад, навіть не звернув уваги, що підопічної десь нема. Сонечко вільна в своїх учинках. Тим не менше, вона не залишається в тебе до ранку, а підривається, коли ще темно, і кудись женеться, не стежачи за дорогою. Я за тебе думати повинна чи ти сам, яко кримінальний журналіст, зробиш якісь висновки?

Люська Корбут переможно подивилася на мене. І до мене, нарешті, дійшло, до чого вся ця розмова.

Навіть якщо все, що вона каже про Анжелині дивацтва та слабкості, правда, спроба моєї вчорашньої знайомої від когось кудись втекти не виглядає тепер аж такою невинною.

З цього напрошується тільки один висновок: їй щось загрожувало.

Я подзвонив приятелю в міську управу ДАІ, після чого мої підозри частково підтвердилися, хоча ситуація від цього не прояснилася.

На перший погляд, криміналу не побачили. Таких аварій – сотні, до того ж якщо врахувати, що Сонцева – новачок за кермом. Я промовчав про «веселі цигарки», мені про них так само ніхто нічого не сказав. Хоча якби цигарки з марихуаною в її сумочці знайшли, цього б ніхто не приховував. Навпаки: ось вам, люди, норми поведінки шоу-бізнесу, нате їх, їжте!

Перше, що я запитав: чи була при Сонцевій її сумочка. Так, відповів мені даішний приятель, була. Обличчя кров'ю залите, та й не кожен інспектор годен впізнати в потерпілій естрадну «зірку». Не Пугачова, зрештою, не Ротару і навіть не Могилевська. А так у сумочці знайшли документи, що вирішило проблеми зі встановленням особи. Набравшись нахабства, поцікавився: нічого такого в сумочці не знайшли? І нарвався на логічне: «Якого це – "такого"?» Ні, хлопці в нас старанні, в речах потерпілих завжди дбайливо риються, навіть опис складають. І цигарки з «веселою травою» можуть легко впізнати. Значить, цигарок при ній не було.

Куди поділа? Треба, між іншим, свою халабуду перетрусити. Раптом про всяк випадок у мене приховала…

Далі я запитав, чи не була Анжела п'яною чи під іншим кайфом. Ні, відповів даішний приятель. Щойно вона оклигала в лікарні, її тут же запропонували тест. По нулях. Стосовно алкоголю я був упевнений, а щодо марихуани – не знав, за який проміжок часу вона виходить із організму. Це треба дізнатися. Зробив собі другу позначку.

Потім поцікавився, чи це справді аварія через необережність водія. Тут даішний приятель насторожив. Виявляється, на капоті є невеличка вм'ятина, а на правому боці – помітна подряпина. Теоретично машину Сонцевої могли наздогнати, притиснути до краю траси, далі в процесі буцнути в зад і, таким чином, буквально змусити її врізатися в те чортове дерево. Після чого зловмисник чи зловмисники тікають з місця трагедії з почуттям виконаного обов'язку.

Могли, погодився даішний приятель. Тільки заморочка в тому, що Сонцева, коли прийшла до тями, сама зізналася, що не впоралася з кермом. Погано спала вночі. При цьому співбесідник хтиво додав: «Де і з ким погано спала – не каже».

Ну і слава Богу!

А як же тоді вм'ятина та подряпина? Ніяк: жодної заяви Сонцева не зробила, ані усної, ані письмової. Нікого не звинувачує, крім себе самої. Ум'ятина – це якийсь дебіл на дорозі стукнув. Подряпина – незграбно розверталася, невчасно перебудувалася, сама нарвалася. В обох випадках її впізнавали і скандалів не було.

Дізнавшись, де зараз понівечена Анжелина машина, і зробивши собі зарубку: треба самому на неї глянути, я закінчив розмову і замислено покрутив ручку в руці.

До офісу після розмови з даішником я так і не доїхав, хоча тут усього нічого. Замовив собі каву, ткнув пальцем у перше-ліпше тістечко й почав замислено колупати його ложечкою. Кава так і лишилася незайманою, захолола, проте я на це не зважав.

Може, я придумую собі дурну роботу, шукаючи криміналу там, де його нема? Якщо просто стулити один до одного факти, ситуація буде такою.

Анжела Сонцева чогось, а швидше – когось боїться. У приватному житті вона не янгол, та і я, як уже відомо, теж не зразок моральності. При такому житті нажити собі ворогів, особливо для вродливої білявої ляльки, яка залежить від купи народу і, в свою чергу, купа народу залежить від неї, – як два пальці об асфальт. Цим можна пояснити її несподівані приступи пристрасті, хоча від цього приступу іншим, наприклад – мені, тільки щастя. Усе б нічого, навіть – аварія, аби не машина, побита і подряпана в тих місцях, які при зіткненні з деревом не повинні м'ятися і дряпатися.

Могла вона від когось тікати? Легко.

Міг за нею хтось гнатися? Цілком.

Вона все заперечує і намагається зам'яти справу? Якщо брати за істину два попередніх припущення – цілком ймовірно.

У будь-якому разі одні міркування тут не допоможуть. Зрештою, як черговий, нехай навіть, за висловом Люськи, одноразовий коханець Анжели Сонцевої я маю підстави та моральне право навідати її в лікарні. Тим більше, що вона зникла рано, я хвилювався, і, бачте, не дарма.

Остаточно докришивши тістечко, я ковтком випив холодну каву і розплатився.

По дорозі я прихопив квіти, заодно – банани, апельсини та сік.

На мою користь зіграла та обставина, що найближчою пристойною травматологією, куди «швидка» завезла Анжелу, виявилася моя, можна сказати, «рідна» Святошинська районна лікарня. Хоча географічно Гостомель таки знаходився ближче, спрацювали штампи підсвідомості: коли Сонцеву впізнали, її не ризикнули тягти до селищних ескулапів. При тому, що в столичній приміській зоні досить нормальне медичне обслуговування. Співачку повезли не до найближчої взагалі, а до найближчої київської лікарні. Чуйка мені підказувала – довго Анжелу там не протримають. Паломництво журналістів у принципі дає клініці приховану і не зовсім рекламу. Але від паломництва фанатів страждає не лише медичний заклад.

Раз так, мені слід поспішати. Якщо її переведуть у якусь приватну клініку, там сто пудів буде охорона, і пробитися через церберів буде не просто. Тоді як за щасливим збігом обставин у нашій районній лікарні мене знали: тамтешнього завідуючого не так давно звинуватили в хабарництві, а я знайшов цілком реальні підтвердження замовності цих звинувачень. Проти замовника жодної справи не порушили, він якось відбився, історію зам'яли. Але із завідуючого лікарнею також вдалося зняти всі звинувачення.

Один із небагатьох своїх журналістських матеріалів, яким я справді, без понтів, пишаюся.

Так що проникати в травматологічне відділення мені не довелося. Я просто зайшов туди з квітами та пакетом фруктів, мене впізнали, привіталися і навіть не запитали до кого. Більше того, чергова сестричка, мило і щиро посміхнувшись, показала мені дорогу:

– О, Ігоре Петровичу? Мабуть, до Сонцевої. Он там, крайня палата.

– Там у вас віп-обслуговування?[5] – про всяк випадок поцікавився я.

– Просто вона двомісна, який там віп? – відмахнулася сестричка. – Якраз звільнилася повністю. Ну, звісно, нас тут просили, аби ми до Анжелочки нікого не підселяли… Усе одно не надовго.

– А що, вже стрибає? – подумки я зайвий раз похвалив і погладив по шерстці свою інтуїцію.

– Стрибатиме. Там усе краще, ніж могло бути. Обличчя, правда, сильно посічене, але з головою все нормально. Черепно-мозкова є, тільки не дуже серйозна. Лікар каже – просто наче сильно головою об одвірок стукнулася. Навіть гулі нема. Усіх упізнає, все нормально.

– Пощастило.

– Ага. Але, самі ж розумієте – зірка… До вечора, максимум – до завтрашнього ранку її кудись перевезуть. До нас із усіх поверхів на Сонцеву дивитися ходять, – не стрималася – похвалилася сестричка і тут же виправилася:

– Ясно, це втомлює. А ви їй хто?

– Треба бути кимось, аби провідати хвору?

– Та знаете, – чергова знітилася і для чогось озирнулася, – тут уже троє журналістів пробивалися. І багато ще дзвонять сюди, до відділення, я вже не рахувала скільки. Анжела дуже просила пресу не пускати. Коли вона відчує себе зовсім добре, сама якусь заяву зробить. Зрозуміти можна, – сестричка знову для чогось роззирнулася. – Лице пошкоджене, все в бинтах, а вона ж личком працює, не тільки голосом… Якій жінці, тим більше – артистці, хочеться такою показуватися…

– Ну, ви ж мене знаєте, – я посміхнувся як міг широко і як міг щиро. – У мене навіть фотоапарата нема. Я взагалі шоу-бізнесом не цікавлюся. Просто провідати, вона моя знайома.

У такій ситуації що не скажи – все підозріло для цікавих кумочок. А молоденькі медсестри, які на дозвіллі обмінюються глянцевими журналами і не пропускають світську хроніку, саме такими цікавими кумочками і є. Що вона зараз про мене подумала, можна тільки здогадуватися. Тільки я собі такими дурницями голову не сушив: подякував за цінну інформацію і пройшов у палату.

Біля дверей – нікого. Штовхнув, зайшов. Дивно, що біля Анжели нікого нема. Хто в таких випадках сидить біля відомої співачки? Подруга, мама, продюсер, директор, бойфренд? Ну, скажімо, останній за часом бойфренд – це я. Ще семи годин не минуло з того часу, як вона вибралася з мого ліжка. Раз так, то ось я, біля неї.

Анжела лежала на спині із заплющеними очима. Ліва рука під ковдрою, права – поверх казенного квітчастого підодіяльника. Обличчя забинтоване, і вона нагадує якусь мумію з фільмів-страшилок. Причому бинти закривають лице майже повністю, видно тільки нижню частину носа та нижній край підборіддя. Я уявив собі, як скалки впиваються в це гарне, мов намальоване, лице, і мені враз стало сумно. Доведеться витрачатися на пластичного хірурга, а значить, на сцену Анжела Сонцева вийде не раніше осені. А попереду ж літо, найбільш гастрольний цимес…

Анжела розплющила очі і подивилася на мене.

– Привіт, – я відсалютував їй букетом, поклав квіти на груди, пакет із фруктами поставив на тумбочку, для чогось запитав: – Зуби цілі? Банан угризеш?

Вона дивилася на мене мовчки. Очі, в яких я потонув учора, тепер були порожніми. У них не було ані радості, ані болю – зовсім нічого.

– Що сталося? Могла б штовхнути в бік, я б тебе відвіз, куди треба. Нічого б цього не було. А так втекла, наче прощавай-бувай…

Мовчання. Анжела буравила мене порожнім поглядом, і склалося враження, наче вона дивиться крізь мене.

– Ти як взагалі? – я ступив упритул до ліжка.

– Ти хто взагалі? – почулося у відповідь.

Я вкляк.

Запитання звучало зовсім щиро.

Не знаю, яка Сонцева співачка, бо такою музикою, як відомо, не цікавлюся, тим більше – не захоплююся. Зате можу точно сказати: актриса з неї поганенька. Учора, тікаючи з незнайомцем у ніч, Анжела не грала – їй справді було цікаво так зробити. Вона не намагалася мені сподобатися, поводила себе цілком природно. Якби вона тепер хотіла зіграти, що бачить мене вперше, в неї б це не вийшло. Що-що, а показне акторство я за п'ятнадцять років роботи, котра полягає в щоденному спілкуванні з абсолютно різними людьми, відрізняти навчився.

Анжела Сонцева не придурюється. Вона справді мене не впізнає. Або не може впізнати.

Дивно. Медсестра щойно переконувала: з головою в потерпілої все в порядку, знає, хто вона і все та всіх довкола впізнає. Події оцінює адекватно. До того ж даішний приятель підтвердив її цілковиту притомність: відмовилася писати жодну заяву при наявності пошкоджень машини, навіть вичерпно пояснила, звідки вони взялися.

Поки ці думки роїлися в моїй голові, погляд Анжели змінився, ставши з порожнього досить осмисленим. Тільки від цієї осмисленості мені легше не зробилося.

– Ти… Ви хто такий і як тут опинилися?

Не бреше. Вона абсолютно щиро не впізнає мене. Так поводить себе будь-яка, не конче потерпіла в автомобільній аварії людина, спокій якої порушує незнайомець. Враховуючи те, що Анжела Сонцева – не просто пересічна потерпіла, а все ж таки відома поп-співачка, поява біля її лікарняного ліжка незнайомого чоловіка, нехай навіть із квітами та бананами, тим більше не бажана і особливо бентежить.

– Анжело… Ну… Я Ігор, – нічого дурнішого сказати не придумав, але все одно говорив далі: – Ігор Варава. Забула?

Анжела сіла на ліжку, підтягнула ковдру до плечей, мій букет скотився на підлогу. Якийсь час вона мовчки дивилася на мене, а потім несподівано дзвінким як для хворої голосом крикнула:

– Хто-небудь! Дівчата! Якого чорта!

Я позадкував. Тепер її очі випромінювали ненависть і переляк одночасно. Якби обличчя не було сховане під шаром бинтів, я б міг точно сказати: воно розпашіло. Лють, як і переляк, так вправно не здатна зіграти навіть професійна актриса. Якою Сонцева точно не була.

Що за хрінь тут відбувається?

Я відкрив рота, аби спробувати все пояснити, та в цей момент до палати вбігла моя знайома чергова сестра, ще дві сестрички і бородатий лікар у халаті.

– Просила ж! Як людей просила! – бушувала Анжела, уже не дивлячись на мене. – Хто це? Для чого ви пускаєте сторонніх? Хіба не зрозуміло було сказано?!

Лікар гнівно глянув на чергову, двоє інших медсестер тим часом заступили пацієнтку від мене.

– Це ж Ігор Петрович… – злякано пробелькотіла чергова. – Він же…

– Я знаю, хто він! – Бородатий наголосив на слові «хто». – Вас же попередили: сторонніх до Сонцевої не пускати!

– Він сказав – вони знайомі!

– Я його не знаю! – вигукнула Анжела. – Я взагалі втомилася тут із вами! Дайте телефон, мені вже цей прохідний двір у печінках!

– Ну для чого ви збрехали, Ігоре Петровичу? – чергова докоряла мені щиро, і мені здалося – віднині я для неї, та й для всієї травматології, вмер.

Виправдовуватися і щось комусь пояснювати зовсім не хотілося. Тим більше, що на кожне моє слово буде щире Анжелине «не знаю». Тому найкращий вихід із цієї ситуації – розвернутися й піти, пробуркотівши вибачення. Хоча я навіть не знав, за що зараз вибачався. І все ж таки в дверях не стримався – кинув через плече:

– Хоч фруктів поїжте.

Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:

– Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!