Читать книгу Живий звук - Андрій Кокотюха - Страница 4

Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.

Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов'язково хоч раз у житті кудись не пустять або звідкись виженуть. Не тому, що його писок комусь не сподобається, а тому, що він – журналіст. І будь-який, навіть невинний фактик завжди знайде як використати для власної потреби, читай – власного заробітку.

Мало кому хочеться давати журналістам заробити, та ще й залишитися при цьому винними – пропустили інформацію, допустили її до загальних вух, винесли сміття з хати, розляпали корпоративну таємницю тощо. Тут я нічого не зроблю: хто ж винен, коли нас так сприймають…

Тільки це не значить, що така ситуація мені подобається і я мушу сприймати її за побічні ефекти від своєї роботи.

Від'їхавши від лікарні, я вже за десять хвилин хотів рішуче зробити поліцейський розворот і повернутися назад. Я мусив довести всім, хто бачив мою ганьбу: ми з Анжелою Сонцевою знайомі, просто кілька останніх годин до аварії чомусь випали, стерлися з її пам'яті. Я тут же, в присутності того бородатого лікаря, розпитаю її, що вона робила вчора ввечері, де була, кого бачила. І або переконаю всіх, що аварія не минула для Анжели зовсім уже безслідно, змусивши медиків підкоригувати процес лікування і не зациклюватися на пошкодженому обличчі, або переконаюся сам – вона не пам'ятає або чомусь не хоче пригадувати саме мене, Ігоря Вараву.

Чому? Що між нами сталося такого, чого треба соромитися і що треба приховувати молодій незаміжній жінці? Тим більше, як стверджує Люська Корбут, серед колег по шоу-бізнесу і журналістської братії, котра пише про цей світ, Сонцева має певну репутацію. Хоча саме така поведінка аж ніяк не позначається негативно на іміджі артиста. Навпаки – подібна смаженина і жовтизна служать додатковою рекламою.

Але я не повернувся лише з однієї причини: у щирості Анжелиної поведінки не було сумнівів.

Вона не впізнала мене не тому, що не захотіла чи мала щось проти мене. А тому, що справді не впізнала. їй здалося – вона бачить мене вперше, отже, я – нахабний настирний прихильник, до того ж не з категорії респектабельних дядечків. Отже, встановлювати істину просто тут, зараз, і мало не силою змушувати Анжелу згадати все не було жодного сенсу.

Однак це не означає, що встановлювати істину взагалі не треба. Довкола цієї рядової, на перший погляд, і не найстрашнішої в світі дорожньо-транспортної пригоди вже кубляться якісь дрібні непорозуміння. У першу чергу – зникнення із загального поля зору цигарок із травою, які я особисто бачив і запах яких особисто нюхав. Але якби потерпіла просто сказала, що не хоче мене бачити, я б зрозумів і не набридав, переконавшись, що принаймні життя її в безпеці.

Анжела Сонцева, яка переспала зі мною менше доби тому, будучи при здоровому глузді та відносно тверезій, якщо не рахувати двох викурених косяків, пам'яті, не просто забула випадкового коханця чи відмовилася його визнавати. Вона справді не впізнала мене.

Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи – і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі – що познайомився з нею.

А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати – справою моєї честі.

– О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?

Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало – хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає – раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.

– Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…

– Це я провтикав, – похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. – Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.

– Багато полягло? – ввічливо поцікавився я.

– Змішалися в купу коні та люди, – попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. – Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою – і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… – Комарницький позіхнув. – Сподобалося тобі взагалі?

– Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… – Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам'яті. – Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…

– Сонечка? – Голос Колі стрепенувся. – Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі – не того…

– Того, не того – контакт даси?

– На фіга? – У питанні – жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.

Бо справді – для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.

– Він підходив, поговорити хотів. – Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. – Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.

– Тю, – Коля знову позіхнув. – Співає Сонечко добре, тільки акторка з неї хрінова. Теж мені Мадонна…

– До чого тут Мадонна?

– Ну, нехай не Мадонна, – Коля говорив, аби говорити, не вкладаючи в свої слова жодного змістового навантаження. – Хто там у кіно знімався? Пугачова з Ротарою в молодості, Христя Орбакайте, Мадонна знову ж таки… Потім ця, як її, відьма кацапська… Жанна Фріске. Ні, нормальна шоу-бізова світова практика. Тільки Сонцева не потягне, кажу тобі як профі в цих справах. Хоча… якщо Бобров знає, де знайти бабло, і хтось дає його під подібний проект, чому б не освоїти енну суму… Слухай, старий, будеш із ним балакати, пробий цю ситуйовину, ок?

– Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.

– Зараз, почекай. Я теж його напам'ять не знаю… – Комарницький вкотре зітхнув. – О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.

– Тільки мені зараз треба.

– Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.

Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.

Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:

– Алло.

– Це Микола Бобров?

– Так. А там хто?

– Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.

– Не пам'ятаю.

– Не пам'ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам'ятаєте конкретно мене?

– Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств – не обов'язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.

– Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.

– А якщо я – проти?

– Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?

– Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або – преса. Де я вгадав?

– Преса, – зізнався я.

– Ви стосовно випадку з Анжелою?

– Не зовсім, – я почав старанно добирати вирази. – Узагалі-то це пов'язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.

– Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.

– У мене нема брата! – вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.

– Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.

– Секунду! – тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. – Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок – Сонцева, а яка – Місячна!

– Місячна? – тепер здивувався співрозмовник.

– Я теж образно! – Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. – Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, – я на мить зам'явся, – і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви – чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?

– Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…

– Приїду, куди скажете, в мене машина.

– Добре, – здався Бобров. – Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?

– Усе одно. Кажіть адресу, їду.

– Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.

– Нормально. Куди їхати?

Не люблю, коли треба вбивати час.

Пертися в офіс у п'ятницю по обіді – справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.

Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».

Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат – сто доларів за годину – лімузина.

Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих Наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.

Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…

У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч:

Анжела співала голосом, який ніби довго сидів десь глибоко-глибоко в грудях, а потім раптом повільно почав виходити на волю. У мене – звичайний слух, і коли починаю співати десь у підпилій компанії, знаю – не фальшивлю, голос не найгірший, та все одно кар'єра співака мені не світить. Я не музикознавець чи критик. Проте навіть я розумію: слух у співачки Сонцевої абсолютний попри те, що виконує вона, м'яко кажучи, не класику чи хоча б джаз або рок. Стоп! Від несподіваного відкриття я навіть клацнув пальцями. Джаз. Цей голос, грудний і, попри якусь ледь помітну хрипкуватість, на диво чистий, ідеально підходить для джазових виконавців.

А в нас тут що? «Тексти пісень – Анжела Сонцева». Та-а-к…

Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі – нереалізованість.

У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі – серйозний дорослий голос. Два в одному.

Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?

Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок – нехай Анжела колись підпише! – я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.

З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав – вимкне телефон, аби не діставали.

Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під'їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.

При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері – єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…

Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.

За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.

Я натиснув ще раз, потім – ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…

Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.

Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев'яні та важкі. Я подзвонив, потім – постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше – кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.

– Миколо! Ви вдома? – про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.

Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або – незабаром настануть гірші.

Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.

Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.

Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому – лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.

Не повірите, але за свою кар'єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, – тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.

Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.