Читать книгу Втікач із Бригідок - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 4

Клим і Магда перезирнулися.

У її погляді побачив не так подив чи цікавість, як нерозуміння. Машинально похлопавши себе по боках і намацавши цигарки чомусь не в правій, а лівій кишені халата, Кошовий витягнув сигарету, розім’яв у пальцях, пошукав очима і знайшов на письмовому столі сірники. Магда випередила бажання, сама подала йому коробку.

– Треба переходити на тютюн, – сказав Клим, прикурив, випустив дим убік. – Селяни продають. Фабрика у Винниках[14] після пожежі не така потужна. Французькі непогані, та все ж коштують грошей.

– Хіба тютюн задарма?

– Дешевший, пане Гірняк. Під час війни це важливо.

– Ви не почули, пане Кошовий? Я про людину, ви – про тютюн.

Тим часом Магда принесла попільничку. Взявши вільною рукою та збивши в неї попіл, Клим, мить подумавши, прилаштував туди ж «голуазину». Провів рукою по лицю, струснув головою.

– Я ще не прокинувся, пане Гірняк. Ось у чому справа. Новина прикра, хоч Ладного особисто не знав.

– А я навіть не знаю, хто це, – вставила Магда.

– Ви, пані Богданович, навряд чи цікавитесь українським життям Львова. Тому й газет не читаєте.

Це прозвучало різкувато. Вираз Климового обличчя негайно все пояснив Гірнякові, він швидко виставив правицю:

– Ні-ні, перепрошую, зовсім не хотів вас образити…

– Але заговорили польською, – сухо сказала Магда. – Українську я розумію так само, як німецьку й французьку. Навіть змогла вивчити трохи російську.

– Ви праві, – Кошовий знову затягнувся. – Він правий, Магдо. Ти справді не читаєш українських газет.

– Це погано?

– Не так, щоб дуже, – Клим посміхнувся кутиком рота. – Просто аби ти читала, наприклад, «Українське слово», куди дописує пан Гірняк, ти б зрозуміла: у нього стиль такий. Манера – рубати з плеча. Він вважається радикалом…

– Момент! – гість клацнув пальцями. – Помірним радикалом!

– Такі бувають? – брови Магди стрибнули догори.

– Це самовизначення, – пояснив Клим. – Він справді неповторний. Принаймні, таких дуже мало. Тож дописи Романа Гірняка цінуються й користуються попитом у різних редакторів. Щоправда, дедалі менше.

– Цензура, – кинув Гірняк.

– Під час війни – виправдано.

– Ви виправдовуєте цензурні нападки влади на українські видання?

– Я нічого не виправдовую. Я пояснюю, чому редакції можуть і вже мають проблеми через окремі ваші публікації. Ви недавно виступали на одному зібранні й зачитали свою статтю про Захара Ладного. Її заборонили до друку, бо в тому, що герой війни не має роботи й животіє в притулку, ви звинуватили владу, починаючи від президента міста.

– Хіба не так? – стрепенувся гість.

– Ладний без роботи, бо не хоче її мати, – відрізав Кошовий. – Я поважаю його військові заслуги. З великою симпатією ставлюся до корпусу січових стрільців. Але герой війни міг би поводити себе скромніше.

– Куди скромніше! Живе у комірчині! Свого дому не має! Отримує злиденну пенсію…

– … яку пропиває в дешевих барах! – підхопив Кошовий. – Ще й вимагає пригощати його, бо він застрелив дев’ятнадцять російських вояків! По чарці за кожного! Ви про це нічого не написали, пане Гірняк. До речі, Ладного арештували за вбивство. Скількох додав до свого списку?

– Одного.

– Російського солдата чи офіцера?

– Інженера Олеся Косацького. Постріл у голову.

– Тобто свого?

– Більше скажу – свого друга. В кімнаті Ладного, в притулку на Скарги, поліція знайшла якусь записку. Ніби той написав зізнання перед убивством.

Магда мовчки крутила головою, ковзаючи поглядом по чоловіках, Клим помітив це і коротко пояснив:

– Говоримо про стрільця з українського легіону. Він був найвлучнішим у своїй бригаді. Спеціально не вчився, взагалі не збирався бути військовим, вивчав, здається, хімію. Минулого року батальйон прийняв бій, довелося відступати, і цей Ладний лишився прикривати відхід. Зайняв позицію в окопі й почав відстрілювати російських солдатів одного за одним. Потім уже газетярі, колеги пана Гірняка, придумали: в стрільця, мовляв, дар проявився.

– Звідки ви знаєте! Може, справді проявився! – огризнувся той. – Людські можливості безмежні, панове.

– Війна потребує перемог і див, – мовив Кошовий. – З визначеннями не сперечаюсь. Бо Захар Ладний герой, ніде правди діти. Як примудрився отак стріляти й рахувати, не знаю. Відомо інше, і це я читав і чув від офіційних осіб, у тому числі військових: Ладний сам-один на короткий час стримав наступ на тій невеличкій ділянці. Це дозволило січовим стрільцям швидко перегрупуватися, підтягнувся підрозділ з іншого флангу, батальйон пішов у контрнаступ, атаку було відбито. Окоп, у якому ховався Ладний, закидали гранатами. Побратими думали – все. Коли оклигав, контузія, поранений, та вижив. Чув, британці називають таких снайперами.

– І створюють цілі підрозділи з влучних стрільців! Навіть навчають! – підхопив Гірняк. – А тут героїв списують на смітник!

– Наскільки мені відомо, притулок – не смітник. Там пристойні умови. Повертатися до життя, ставати корисним чи деградувати – особистий вибір кожного.

– Умов не створено! Я кричу й пишу про це!

– Тепер герою війни створять усі умови в тюрмі, – відрізав Клим. – Дозвольте пояснити, для чого ви пришли до мене, пане Гірняк.

– Я ж…

Тепер виставив правицю Кошовий, переклавши попільницю в ліву руку. Сивий цигарковий дим зсередини міг нагадати людині з фантазією щойно використану зброю.

– Чекайте. Ви щойно сказали про якусь записку, де є нібито зізнання. Отже, ви її не бачили й зізнань не читали. З кримінальною поліцією навряд чи дружите. Та де! Зовсім не дружите! Звідки знаєте про записку? Цього факту ніколи б не повідомили в газетах, принаймні – в першій публікації. Значить, у вас інші джерела.

– Звісно. Підтримую контакти зі стрільцями, котрі мешкають у притулку. Поліція вчора пізно нагрянула з обшуком, збурили ветеранів. Серед них же вибрали пойнятих. Записку знайшли в їхній присутності…

– …і зачитали вголос! – знову перервав його Кошовий. – Не робіть із мене дурня, пане Гірняк! Або ви знаєте зміст записки, або – ні. Але якщо не знаєте й припускаєте, ці припущення повинні мати підставу.

Магда підтримала Клима кивком.

– Навіть я не знала таких деталей. Принаймні, дізнавалася не відразу. А я, прошу зазначити, кілька років прожила з начальником кримінальної поліції. Та й потім у криміналі від мене не тримали таємниць, даючи потрібну інформацію.

– Я знаю, хто ви, пані Богданович, – зітхнув Гірняк. – І визнаю правоту пана Кошового. Проте ви мене постійно перебиваєте. Можливо, маєте до моєї скромної персони якусь антипатію. Чи просто незадоволені ранньою несподіваною появою. Та повірте, я не прийшов переконувати вас, пане Кошовий, у цілковитій невинуватості стрільця Ладного, – тут у його очах блимнув вогник лукавства. – Ви ж це хотіли сказати, пане адвокате? Цим збиралися пояснити мій несподіваний прихід? Бачте, я теж умію рахувати ходи й робити прогнози.

– Ми не граємося, – відрубав Клим. – Так, ви прийшли до мене, аби вмовити витягнути Ладного з тюрми. Де він, до речі? В Бригідках?

– Так.

– І знову – про ваші «якусь» та «нібито». Мені невідомо, що й де ви дізналися. Швидше за все, вже почали діяти превентивно й підводити до висновку: все надумане, звинувачення висмоктані з пальця, влада черговий раз хоче посадити за ґрати героя. Адже влада боїться героїв війни, тим більше – таких, як Захар Ладний. Пасіонарій, влучний стрілець, якому нема чого втрачати і який буде вимагати брати до уваги кожне своє слово. Через те його апріорі закрили несправедливо, шукаючи цапа-відбувайла. Заступитися за нього нема кому. Спосіб життя підходящий – вояк на маргінесах, чоловік із ураженою психікою, не знаходить собі місця. Докази сфабриковані, тож…

– Ні.

Віко сіпнулося.

– Що – ні? Що значить – ні?

– Вашу помилку в прогнозах, пане Кошовий.

– Помилку?

Гірняк із підкресленою акуратністю почепив капелюха на вішак і почав розстібати легке пальто. На короткий час процес повністю поглинув гостя. Мимоволі Клим із Магдою прикипіли до нього поглядом, так, ніби він займався чимось надзвичайно важливим. Впоравшись із останнім ґудзиком, газетяр підніс погляд, подивився Кошовому в очі.

– Я не кажу – не вбивав. Навпаки, переконаний: Захар Ладний винен. Він убивця, справді вбив інженера Косацького, полюбовника своєї колись коханої дівчини. Хоча, даруйте, пані Магдо, кохання не буває колишнім. Воно або є, або нема, до самої смерті. Хіба не так?

Магда кивнула, здивувавши саму себе.

– Ось, бачите, – фраза прозвучала переможно. – Історія банальна, ситуація прозора. До вас, пане Кошовий, я прийшов як до того, хто може врятувати людину в безнадійній ситуації. Станьте адвокатом Ладного. І знаючи, що він убивця, доведіть у суді його невинуватість.

Аж тепер Клим звернув увагу – годинник у вітальні лунко цокає.

Поки вони з Магдою перетравлювали почуте, Гірняк почепив своє пальто до капелюха, обсмикнув піджак, поправив краватку й пригладив вуха. Він уже почувався вільніше, ніж коли переступив поріг, і відкинув усякі церемонії. Кошового подібна поведінка незнайомців або тих, кого знав мало й погано, завжди дратувала. Проте зараз він не відчув подібних емоцій, оцінюючи сказане й свою можливу роль у подальших подіях.

– Якщо нема заперечень, пане Гірняк, трохи приведу себе в порядок.

– Бога ради, ви в себе вдома!

– Магдо, ти нікуди не збиралася зараз?

– Неділя, Климентію. Маю сьогодні розкіш – трохи вільного часу.

– Будь така добра, звари всім кави.

Не заперечуючи, вона зникла на кухні, й Кошовий зрозумів – Магда оцінила маневр, котрий дозволяв не лишатися сам на сам із незнайомцем, із яким їй нема про що говорити. Пішовши вмиватися, Клим тим самим узяв коротку паузу, виграв трохи часу й, хлюпаючи холодну воду на лице, зібрав думки докупи. Витершись і давши лад волоссю, він вподобав власне відображення й повернувся, заставши Гірняка сидячим на стільці біля його робочого столу. Той гортав учорашнє число «Діла», поклавши ногу на ногу.

– Беззубо, – мовив, наче поставив діагноз, помахав газетою. – Демагогія, суцільна демагогія. Забагато політики, замало реальних справ.

– У газеті описуються реальні справи.

– Якщо реальні справи – збиратися й політикувати, розходячись та лишаючись при своєму, не зробивши висновків, тоді згоден. Ми з вами на різних платформах, пане Кошовий. У нас різні уявлення про те, що і як треба українцям робити далі, аби війна завершилася на нашу користь.

– Але ви прийшли до мене. Поговорити про війну?

– Говорити про війну краще, ніж воювати. Менше смертей.

– І тим не менше, ви говорите.

Запахло кавою. Вибачившись, Клим пішов у спальню й швидко перевдягнувся. Тим часом Магда принесла на круглій таці каву, поставила тацю на стіл, взяла одну чашечку собі й залишила чоловіків, щільніше причинивши за собою двері спальні. Кошовий вмостився за робочим столом, відчинивши заразом кватирку, сьорбнув з філіжанки, потому поставив її, розташувався, поклавши перед собою руки й переплівши пальці.

– Давайте до справ, пане Гірняк.

– Прошу дуже, давайте, – він теж надпив.

– Звідки ви знаєте про зміст згаданої записки? Ладний справді признався письмово перед тим, як убити суперника?

– «Українське слово» не приділяє уваги криміналу. Інші газети про вбивства пишуть. Маю знайомих серед кореспондентів. Все просто робиться, – він потер великим пальцем об указівний.

– З якого дива комусь здавати вам таку інформацію?

– Потреба в грошах – не диво, – гмикнув Гірняк. – Власне, аби йшлося про друзів чи бодай приятелів, відомості нічого б не коштували. Тут лише обмін, інформація на корони. Та й, чесно кажучи, за інших обставин я не платив би за таке свої кревні. Фонду нема, видання в нас не дуже багаті, особливо українські. Мене зацікавила саме історія стрільця Ладного.

– Припустімо. Хочете вимагати звільнення, почнеться рух, привернете до себе увагу патріотично налаштованих сил. Зрозуміло. Цікавить інше: звідки знаєте, що Ладний – убивця?

– Записка.

– Ви її не бачили, – Клим подався вперед. – Робити висновки на основі того, чого не бачили на власні очі, неправильно. Кажу, як правник і направду хороший адвокат. Отак я колись виступав у судовій залі.

– Ладного затримали біля тіла інженера. В помешканні, де він жив із своєю нареченою, Оксаною Антонів. У руці – револьвер, руки в крові, суперника вбито пострілом у голову. І головне, пане Кошовий, – застала його та сама Оксана, повернувшись додому. Вона викликала поліцію. Весь цей час Ладний лишався на місці, втекти не пробував. Поводився, як людина, котра виконала тяжкий обов’язок, усі свої земні справи завершила й готова завершити життя.

– Убив і чекав арешту?

– Саме так. У кімнаті лишив зізнання. Складається, пане Кошовий.

Клим відкинувся на спинку крісла. Розплів пальці, взяв каву, яка вже поволі вистигала, відпив половину, покрутив філіжанку в руці.

– Гаразд. Припустімо. Захар Ладний – убивця. Як накажете його рятувати? Може, він ще й сам зізнався?

– Мені це невідомо. Та якби признався – уже б знали.

– Хто?

– Колеги – газетярі, котрі зуби стерли на кримінальних хроніках. Зранку купив кілька різних видань, переглянув. Лише «Кур’єр Львівський» написав про вбивство на ґрунті ревнощів. Згадав, що на місці злочину виявили січового стрільця Л. Більше нічого.

– Так, – Кошовий прикусив нижню губу, почекав трохи, повторив: – Так. Досвід підказує: озброєна людина біля трупа ще нічого не означає. Аби не записка, зміст якої теж невідомий, я б дав Ладному шанс. Навіть робив би ставку на виграш.

– Бачите, вже починаєте мислити, як адвокат.

– Ще нічого не починаю, – відмахнувся Клим. – Якщо письмове зізнання є і воно написане рукою Ладного, тоді я піду в суд з голими руками. Навіть якщо стрілець вперто все заперечуватиме, проти такого вагомого доказу ні в кого нема прийому.

– Почерк могли підробити.

– Могли. Кому це вигідно? – Слухайте, пане Гірняк, ви ось тільки-но заявили: Ладний – убивця, ви переконані в цьому. І ось тепер починаєте самі себе заперечувати.

– Ми з вами вже почали будувати лінію захисту Захара, хіба не так?

– Я ще нічого не вибудовую. Міркую вголос.

– Правильно мислите.

– Забув вас запитати! – вирвалося в Клима, і він зараз же відіграв назад: – Вибачте, все це несподівано. Годину тому не мав такого клопоту, тепер намагаюся зрозуміти, чи потрібно мені це.

Гірняк випрямив спину, розправив плечі.

– Врятувати Ладного – наша спільна справа. Герой війни, українець, не може бути банальним убивцею, який напився й застрелив суперника. Типова побутова справа, дуже примітивна, й це ще більше принижує нашу спільноту. Вороги ж спроможні роздмухати цю бульбашку до непристойних розмірів.

– Вороги – це хто? Влада?

Гість знову клацнув пальцями.

– Влада слабка, пане Кошовий. Не та вже Австрія, цісар не той. Доживає останні роки, як не місяці. Війна висотує всі соки, причому не лише з цієї, а й з Російської імперії. На їхніх руїнах постануть нові держави.

– Зараз ви цитуєте типову газетну публікацію. Припускаю – навіть власну.

– Ви чудово знаєте й відчуваєте ці настрої. Й поділяєте такі думки, хіба не так?

– Я взагалі обережний та виважений із висновками. Не біжу поперед батька в пекло.

– Це помітно. Та часом треба більше впевненості в собі та інших. І віри у власну справу. Але про ворогів, – Гірняк зиркнув у бік причинених дверей спальні. – Поляки, пане Кошовий. Ляхи.

На Климове лице лягла тінь.

– Що ви собі дозволяєте? На кого натякаєте?

– Розумному досить, – мовив гість, не відводячи погляду. – Поляки конкурують із нами за наше право створювати власну національну державу. І програють, бо українці показали себе надійнішими. Поки що можемо говорити швидше про майбутню українську автономію. Та це лиш перший крок. І маємо таку сприятливу, я б сказав, ситуацію не в останню чергу завдяки січовим стрільцям. Легіон добре показав себе на фронті, боронячи імперію й виборюючи перемоги. Ось чому випадок із Захаром Ладним ті ж самі поляки легко викрутять для компрометації всього стрілецтва. Бачте, мовляв, як мати з ними справу.

– Один приклад не показовий.

– Так ляхи знайдуть більше! Їм тільки дай волю! Тому врятувати нашого героя будь-якою ціною – справа, без перебільшення, державної ваги. За умови, що ми з вами хочемо одного разу таки мати власну державу.

– Ви хочете звинуватити польську спільноту в організованій провокації? З моєю допомогою? – Клим підвівся, глянув на Гірняка згори вниз. – Не вийде у вас нічого.

Гість лишився сидіти, і Кошовому раптом закортіло вигнати його. Але стримався, вийшов з-за столу, пройшовся кімнатою, заклавши руки за спину, заговорив розважливо, не так до гостя, як мислячи вголос:

– Адвокатові пропонується прийняти факт скоєння клієнтом злочину, в якому його звинувачують. Знаючи це, не визнавати підзахисного винним, шукаючи аргументи й докази. Ви особисто маєте чим довести невинуватість Ладного? – відповіді не чекав, відмахнувся: – Навряд. Хіба ви знаєте більше, ніж кажете. Коли так, маєте в рукавах козирі, які не квапитеся мені показувати. Так чи ні?

Гірняк демонстративно й дещо блазнювато розвів руки, зігнув їх у ліктях, опустив униз, потрусив.

– Нічого не випало, – підіграв Клим. – Хоча ви все одно можете мені брехати.

– Мені важко працювати, коли нема довіри.

– Так ми ще не працюємо, – парирував Кошовий. – Мені важливо зрозуміти, на що ви розраховуєте. Я сам маю придумати версії? Сам повинен звинуватити поляків у навмисному вбивстві українського інженера з метою виваляти багном січовика, а заразом – увесь наш стрілецький легіон? Чи побачити тут російську руку, яка тягнеться до подібної мети? Чи вони діють спільно, аби послабити український політичний та суспільний рух? А раптом могла бути інша, приземлена причина? Скажімо, кохану Ладного приревнував до убитого інженера хтось третій? Зробимо з Оксани… як її… Антонів femme fatale?

Тепер Гірняк підніс руки догори.

– Тут я вам не порадник. Зрештою, мій візит неофіційний. Прийшов до вас як приватна особа і патріот, котрому небайдужа наша спільна справа.

– Ми не працюємо разом.

– Але рухаємося в одному напрямку. Ваша громадська активність, пане Кошовий, викликає лише повагу. Мене саме вона спонукала постукати нині у ваші двері. Хоча діячів нині чимало. Проте є одна обставина, й вона переважила.

– Тобто?

– Заручники. Ви доклалися до того, аби встановити постійний зв’язок із тими українцями, котрих росіяни вивезли за межі Галичини й Буковини, тримаючи під наглядом у Києві, Харкові, навіть Петрограді. Займаєтесь полоненими, підтримуючи тих, хто служив у царській армії, та має наше походження. Мені це все близько й до болю знайоме.

– Чому – до болю?

Гірняк зітхнув:

– Я біженець, аби знали. Втікач, із Чернівців. Був серед заручників у готелі «Чорний орел», знаєте щось про це?

– Звісно, доходили чутки.

– Але й після того лишався в місті, вважаючи своїм обов’язком підтримувати тих, хто потрапив під репресії окупантів. Знаю, ви теж протрималися. Та Львову пощастило, що сюди не повернулися росіяни. Чернівцям пороблено,[15] і коли вони прийшли вдруге, я знову став заручником, тепер уже з власної волі. Як виявилось, даремно, – він прокашлявся, допив уже зовсім вистиглу каву. – Ось ви тут дорікнули мені надмірним радикалізмом. А ця моя позиція, яку я не боявся озвучувати навіть тоді, коли в Чернівцях панував губернатор Євреїнов, справді давала багатьом віру: вони не самі. Треба триматися й боротися. Звісно, коли росіяни забралися з Чернівців уперше, ми раділи й не припускали, що вони повернуться за кілька місяців. Ось коли мені все згадали. Тож мій хід із переданням себе в заручники-добровольці не вдався. Мене, як більшість бранців, не випустили, закрили до в’язниці. У січні відправили до Росії. По дорозі вдалося втекти. Така історія.

Поки гість говорив, Кошовий зловив себе на думці: враження від нього міняється. Не те щоб Роман Гірняк раптом став йому симпатичним. Клим почав вірити в його наміри. Тим часом той завершив:

– Мешкаю тут, у Львові, з зими. Повертатися назад до Чернівців не збираюся поки, бо фронт знову поруч і, боюся, місту знову не пощастить. Завів добрих знайомих, та не до всякого з таким прийду. А вас я чомусь відчув. Людина, котра опікується заручниками й полоненими, зрозуміє й мене. То хіба не домовимося?

– Люди мають домовлятися. Хотілося б тепер знати, про що.

– Захист Захара Ладного. Вас підтримають люди, пане Кошовий. Ви повинні витягнути його з Бригідок і спробувати реабілітувати в очах громадськості. Є проблема: Ладний убив Косацького. Витягнути героя війни, знаючи це – вчинок адвоката. Під час війни не побоюся прирівняти його до подвигу.

– Бійтеся гучних слів, пане Гірняк.

– Так слово – моя зброя. Чим гучніше звучить, тим краще.

– Ви вмієте переконувати.

– Це означає – я добре вправляюся зі своєю зброєю.

Клим повернувся за стіл, присів, потер руки.

– Ніколи ще не захищав винуватців. Загалом я згоден, витягнути Ладного – питання політично важливе й правильне. Та мені треба знати більше.

– Думаю, більше самого Захара вам однаково ніхто не скаже.

– Згоден.

– Вислухати його може лише адвокат. Мене в тюрму не пустять, вас – запросто.

– Не перебільшуйте. Не так усе й просто для мене, особливо тепер.

– Захисників пускають до підзахисних навіть у воєнний час.

– Теж згоден. Вважайте, перемогли. Але домовимось так: поки беруся лише влаштувати зустріч із Ладним. Дізнаюся з перших вуст, як усе сталося. Разом придумаємо стратегію захисту. По руках?

Гірняк клацнув пальцями, простягнув Кошовому через стіл правицю.

…Магда, вже одягнена, вийшла зі спальні, коли за гостем зачинилися двері.

– Щось не так? – Клима напружив знайомий колючий погляд.

– Ви голосно говорили.

– То й що?

– Я все чула. Не підслуховувала.

– Могла навіть вийти до нас. Розмова не секретна.

– Мені не подобається цей чоловік.

Кошовий закурив, вперся об краєчок стола.

– Чомусь я чекав подібної реакції.

– Он як, – у її тоні не звучало здивованих ноток. – Він прийшов сюди, аби нацькувати тебе на поляків. Не хочу лізти в політику, скільки разів тобі говорила. Але розумію – нині всі в неї втягнуті, так чи інакше. Довкола суцільна політика, навіть у Червоному Хресті. Подібні розмови можливі де завгодно, й вони ведуться. Тільки не тут, у цьому домі.

Магда тупнула ногою.

Сіпнулося віко, сильніше, ніж зазвичай, Клим торкнувся його пучкою.

– Поясни.

– Сам розумієш.

– Магдо, прошу тебе, в мене тепер інше в голові.

– Як би звинуватити в чомусь поляків? Заради того, аби вигородити вбивцю?

– Ти все чула. І теж маєш усе зрозуміти.

– Не пригадую, аби Климентій Кошовий погоджувався на таке раніше.

– Ти злилася на мене, коли взявся виправдовувати Густава Сілезького. Бо була щиро переконана – твою приятельку Агнелю задушив у її власному авто саме він. Про інше слухати не хотіла. Однак Сілезького випустили.

– Він не вбивав Агнелі.

– Я довів це, Магдо.

– Але цей стрілець Ладний – убивця.

– Я сам повинен переконатися.

– Ти шукаєш, якою брехнею витягнути злочинця з-за ґрат. Климентію, герой війни не має індульгенцій у мирному житті.

– Хіба зараз мир?

– Перепрошую – в тилу справді імітація миру. Тим не менше. Ми разом два роки, й ти ніколи не підкреслював цю різницю.

– Різницю?

– Так. Я полячка, католичка. Ти українець, православний. Мені здавалося, нас дотепер нічого не розділяло. Як колись нічого не заважало побратися з Басею. Ані те, що вона вихрещена жидівка, ані те, що…

Кошовий зупинив її поглядом, Магда ковтнула останні слова, щоки запашіли.

– Вибач. Я не мала права, не повинна була. Просто цей чоловік, ці розмови… Коли є спільний ворог, якого всі скуштували на смак, подібні розмови треба по змозі згортати.

– Якщо закривати очі й вуха, нічого довкола не припиниться, Магдо.

Вона взяла з комоду свої цигарки.

– Ти киватимеш на заміри поляків.

– Спершу я поговорю з Ладним і зрозумію, з чим доведеться мати справу.

– Але ти все одно придумаєш казку, яка допоможе витягнути убивцю на волю. Й у перспективі – виправдати. Поліція розбиватиме лоба, шукаючи іншого вбивцю, якого насправді не існує. Климентію, я не лише шляхетного польського роду. Я також удова поліцейського, а покійний пан Богданович закон поважав.

– Ми посваримося?

Тепер замовкли обоє.

– Поки не знаю, – мовила першою Магда.

– Я так само. Лише візит до Бригідок. Далі побачимо. Влаштує обіцянка тримати тебе в курсі справи й радитися перед тим, як приймати якесь рішення?

– Мене влаштує, якщо ти відмовишся порушувати закон.

Віко сіпнулося вкотре за ранок.

– Коли так, пропоную компроміс, – сказав Клим. – Я обіцяв добитися побачення з Ладним і переговорити з ним. У цьому пункті жодного порушення нема. Рішення прийму потім. Власне, так я й збирався зробити. Годиться?

Магда повела плечима.

– Ти все одно вже вирішив. На цьому етапі від мене нічого не залежить. Мої зауваження ти почув. Хочеш – вважай це страхами. І все, вже давно час поснідати.

Забравши цигарки з собою, Магда зникла в кухні.