Читать книгу Втікач із Бригідок - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 6

Його провели в кімнату для побачень.

Чи Климові здалося через подібність тюремних приміщень, але ймовірно – справді так є: саме тут без малого три роки тому він говорив із Лукою Різником. Нещасного, слабого на голову хлопця, якого затримали поруч із місцем, де зарізав свою чергову жертву той, кого називали Різником із Городоцької. Вважаючи ту історію найбільшою поразкою свого життя, Кошовий намагався не згадувати про неї – через криваве видовище, побачене у власній спальні, що постійно поставало перед очима. Та варто було зайняти себе суєтними повсякденними справами, історія з Різником відступала, зникала в темряві, поки різні випадкові обставини знову не нагадають про той тихий вечір перед Різдвом…

Йдучи за рябим наглядачем коридором під склепіннями колишнього монастиря, Клим уже тоді відчув: історія повторюється. Щойно побачив ту саму – чи дуже схожу – кімнату, а в ній – хлопця, не на аж так багато старшого за Луку, відчуття змінилося впевненістю. Кошовий не міг пояснити їх, але мотнув головою, відганяючи підступне: «Це знову нічим добрим не скінчиться».

– Чого ви? – запитав в’язень, підводячись назустріч.

– Прошу?

– Оце, – Ладний повторив його рух.

Тим часом важкі двері зачинилися за Климовою спиною, і він зупинився, роздивляючись нового знайомого.

На вулиці, та ще й у однострої, Клим не вирізнив би цього стрільця серед інших. Молодий чоловік мав типову невиразну зовнішність. Аби не розсічена брова й шрам, який тягнувся до середини широкого лоба, Захар узагалі не мав би особливих прикмет. Він розстебнув синю шинель, з-під якої вибивався кітель, навипуск, без паска. Трикутну шапку-мазепинку Ладний для чогось вдягнув, йдучи на зустріч з адвокатом, і тепер стягнув із голови, відкриваючи коротко стрижене, солом’яного кольору волосся. У великих сірих очах не читалося нічого. Принаймні, повагу до себе Кошовий вловив, та не більше – здавалося, Ладний дивився як крізь нього, так і крізь стіну. Певне, дуже хотів розбити мури силою погляду.

Загалом попри доволі типовий для в’язня вираз обличчя в стрільцеві вгадувалася сила, не помітна з першого погляду. Справді ладний, цілком відповідає прізвищу. Міцно збитий, не худий – жилавий, вилицюватий, він нагадував чи то накручену пружину, яка розпрямиться в будь-який момент, чи, швидше, сторожового собаку, який вдає сплячого, й дурні вірять. Помняцкавши головний убір, Захар поклав його на нари, ступив уперед, ніби виконував наказ і виходив із чоти, простягнув руку.

Клим не відчував себе слабаком, навіть зараз, під час війни, намагаючись знаходити час для боксування, яким раніше займався системно. Але короткий потиск переконав: враження дещо хибні. Захар сильніший, ніж він про нього подумав.

Коротко струснувши руку, Ладний став, розвівши ноги в армійських чоботях на ширину плечей, заклав руки за спину, виклично виставив підборіддя.

– Так чого ви смикнули головою? Не подобаюся?

– Отак відразу, – гмикнув Кошовий. – То я про своє. Ви скажіть краще, чому саме мене покликали і чому саме тепер. Вже пополудні, причому глибоко.

– То й що? Маю право на адвоката хоч опівночі.

– Нема питань, – Клим посміхнувся кутиком рота. – Тобто є: чому ж тоді відразу опівночі мене не гукнули? Чи іншого когось? Га, пане Ладний?

– Я називаюся Захар.

– Хай так. Тоді звіть мене Климентієм.

– Пане Кошовий, між нами різниця. Я прошу звертатися до мене на ім’я, а до вас буду говорити, як мені вигідніше.

Розмова помітно йшла не туди.

– Чудово. Але я, Захаре, не почув відповіді. Адже мушу потім пояснити не комусь, а самому комісарові кримінальної поліції Мареку Віхурі, чому своїм захисником ви обрали саме мене.

– Це важливо?

– Так. Хоча б через те, що я давненько не практикую. Маю на увазі – кримінальних справ.

– Мені вас порадили.

– Хто?

– Не має значення. Скажімо так – у Бригідках вас знають.

Дивно, та схоже на правду.

– Нехай так. Присядемо?

– Насидівся.

– Добре. Питання таке: ви вбили Олеся Косацького?

– Ні.

Чогось подібного Кошовий чекав.

Знявши капелюха й так само розстебнувши осіннє пальто, він примостив свій убір поруч із мазепинкою. Для цього треба було обійти Захара. Той стояв на місці, далі дивлячись перед собою, і Климові така поведінка почала подобатися дедалі менше.

– Давайте все ж таки присядемо.

– Я без того в тюрмі сиджу. Краще до справ.

– Чекайте, зберуся з думками…

– Та якими думками, пане адвокате! Я не вбивав його! Хоча мав на це повне право!

Кошовий знову став перед Ладним. Схрестив руки на грудях, зміряв поглядом з ніг до голови. Не бачачи інших варіантів, притулився спиною до стіни, заговорив спокійно, зважуючи кожне слово.

– Захаре, чому ви вважаєте, що мали право забрати життя в іншої людини?

– Коли стріляв у москалів там, на фронті, пояснень не вимагав ніхто. Ні тоді, ні тепер. Мене за це нагородили. Я герой, пане Кошовий.

– Ви – герой війни. Там – ворог, який хоче вбити вас. Війна та мир мають інакші закони. Чи ви цього не зрозуміли?

– Не бачу різниці між ворогами, – вперто правив своє Ладний. – Недруги зазіхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.

– А хтось дав вам право власності на ту жінку? Оксана… – Кошовий ляснув себе по лобі. – Дідько! Ну просте ж таке в неї прізвище, постійно забуваю!

– Антонів, – глухо мовив стрілець. – І не треба її згадувати всує.

– Нам усе одно доведеться її згадувати. Ви вбили через ревнощі…

– Кепський ви захисник, пане Кошовий.

– Чому?

– Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватість.

– Тут? – Клим обвів рукою. – У цій камері?

Ладний чим далі, тим більше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрішня сила, яку він відчув, стримувалася непросто. Вибухнути січовик міг будь-якої миті.

– Я повинен вийти звідси, – чітко вимовив Захар.

– Є лише один спосіб. Слідство визнає, що помилилося. Та для цього має бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрі доведуть вашу непричетність, вийдете або до суду, або – просто з судової зали. Інших законних способів, на жаль, нема.

– Законних.

Клим насторожився.

– Ви хочете вийти незаконно?

– Мене запроторили сюди незаконно, – тепер стрілець обвів рукою камеру. – Та Господи, що ви знаєте про мене!

– Ви покликали, – Кошовий далі поводив себе стримано. – Я прийшов. І не знаю про вас нічого, крім військових подвигів. Для чого було все перекреслювати…

– Так послухайте, чорт забирай! – гаркнув Захар.

І посунув на нього.

Чекаючи на щось подібне, Клим усе одно мимоволі здригнувся й втиснувся в стіну. Кайданок на в’язневі не було, і стрілець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камері, і душити, поки на крик прибіжить варта. Проте, зважаючи, з ким мається до діла, Кошовий лишав для себе мінімум шансів у замкненому просторі.

Та Ладний підійшов упритул, уперся в стіну по обидва боки Климової голови, і тепер їх розділяла лише відстань довжини стрільцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приємним – дешевий тютюн, змішаний з перегаром. Клим навіть машинально відвернувся, кривлячись, але потім знову глянув Захарові в очі.

– Слухаю.

– Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слідчі, адвокати, бо такі правила: на слово людині ніхто ніколи не вірить. Мені сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.

– Допоможу. Давайте заспокоїмося й поговоримо.

Ладний відхилився, відступив на кілька кроків.

– Говоріть.

Кошовий зібрався з думками.

– Отже, ви не вбивали, – мовив, не так балакаючи з Захаром, як міркуючи вголос. – Коли так, почнемо спочатку.

Зараз Кошовий відчув себе більш упевнено.

Пройшовшись по невеликій камері, він потер руки, як часто робив, виступаючи в суді. Віко не сіпалося, він був готовий до бою. Навіть не стримався – підбадьорливо посміхнувся стрільцеві.

– Я читав вашу записку…

– То лист, – перервав Захар.

– Хто адресат?

– Вам не зрозуміти – але ніхто.

– Тобто?

– Ну… Може, це дурня… Та я колись вів щоденник. Писав туди всяке. Почав на фронті. Потім, коли став одужувати, захопився цим у госпіталі. Показував докторові Франку там, у притулку. Він оцінив… – зараз Ладний говорив інакше, ніби виправдовувався. – То не було красне письменство. Не те, що називають літературою. Вірші в мене колись виходили, ну, то я так думав.

– Що ж тоді оцінив пан Франко? – заохотив Клим.

– Живу основу. Справжню – так сказав, – Захарові очі зблиснули. – То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе військові жахи й героїзм та жертовність, власний та інших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навіть кілька творів. Ідея є в кожному реченні, на кожній сторінці.

– Добре. Де той щоденник?

– Спалив.

Це прозвучало просто й буденно.

– Для чого?

– Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили – слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так – ні. Розлютився і кинув у комин.

Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.

– І ось тепер знову почали вести щоденник?

– Що б із того вийшло – не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.

– Щоденники ведуть у товстих зошитах…

– Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.

– А вашими думками заволоділо вбивство Косацького?

– Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, – щойно написав про таке, він зник, – Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. – Випарувався. Біль лишився.

– Біль?

– Я коли писав, остаточно зрозумів – утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?

– Спробую. Ви погрожували їй?

– Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.

– Вона уникала?

– Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.

Кошовий потер перенісся.

– Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе – вірно?

– Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.

– У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?

– Вдягнувся й пішов геть із кімнати.

– Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?

– Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.

– Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?

– Звичка.

– Для слідства й тим більше – суду це не пояснення.

– Не буде суду, – кинув раптом Ладний.

– Чому це? – здивувався Клим. – Хіба ми не до суду готуємося?

– Судять винних. Я – ні.

– Але суд виправдовує.

– Ще раз вам кажу: отой перший спосіб, про який ви говорили, не годиться. Слідство проти мене, і ви чудово розумієте, чому.

– Не зовсім, – мовив Кошовий, та враз передумав, заперечив сам собі: – Хоча, знаєте, так виглядає. Знайдений, гм, запис вами пояснюється. І якби незабаром Олеся Косацького не застрелили, а вас би не зловили там закривавленого, ще й з револьвером, на нього можна було б не зважати. А так він став ланкою загального ланцюга.

Захар уперто мотнув головою:

– Нема ланцюга.

– Гаразд. Як було?

Тепер з думками зібрався Ладний.

– Вчора я вийшов із притулку, прихопивши револьвер, бо звик так ходити містом. Спершу не мав мети, завернув до найближчого бару. Там зустрів кількох знайомих, із тих, хто завжди відчуває себе вищим на моєму фоні…

– Саме на вашому?

– Не так: поруч із подібними до мене особами. Огидні типажі, коли чесно.

– Бачив таких. Знаю. Розумію. Поділяю. Далі?

Стрілець облизав сухі губи.

– Та компанія повернула мене на землю.

– Що це означає?

– Побачив, з ким я поруч. Зрозумів – не те середовище, треба братися за розум. Давно запрошували у наші вишкільні табори, стрілецтво знову гуртується. Все тягнув, зволікав, не був готовий. А вчора ніби просвітлення настало: не так живу, не тим займаюсь, не з тими говорю, не про те думаю. Нове життя не почнеш, поки не завершиш усі справи зі старого. Так чи ні?

– Авжеж, – Клим ствердно кивнув.

– Рішення покінчити з Оксаною і Косацьким прийшло тоді ж, остаточно.

– Чекайте – покінчити?

– Ви не так зрозуміли.

– Як почув, – Кошовий розвів руками.

– Оксана покінчила зі мною… з нами ще раніше. Я ж не міг відпустити її дотепер. Тож вирішив прийти до неї, вибачитися за все й визнати: все, більше я не журитимуся, не горюватиму. Все минуло, все пережив. Треба дорослішати, життя не скінчилося. Йшов пішки, по дорозі складав правильні слова в голові. Навіть вголос проговорював, на мене люди озиралися.

– Рішення мудре, – погодився Клим. – Ще й враховуючи ваші обставини…

– Коли дістався Снопкова, вже майже стемніло. Міг би раніше. Та по дорозі… Як би це сказати… Для хоробрості…

– Там є кілька питних закладів, – кивнув Кошовий, подумки вже прикидаючи маршрут і плануючи пройтися Захаровим шляхом, аби знайти й опитати свідків. – Випили. Зрозуміло. Далі.

– А далі дійшов до кам’яниці, в якій мешкали Оксана зі своїм інженером. Зайшов у браму й побачив його на землі. Мертвого.

Це прозвучало буденно, тож до Кошового не відразу дійшло – ось ключовий момент.

– Докладніше звідси, – сказав.

– Нема, про що особливо говорити. Спершу не впізнав Олеся. Кажу ж, темно вже було. Побачив людину на землі, кинувся до неї. Чоловік лежав лицем униз. Лапнув – рідке, зрозумів, що кров, набачився ж такого, не раз мастився. Перевернув, глянув, ще й лице рукавом обтер. Бачу – Косацький! Ох ти ж, думаю! Застрелили, в потилицю. Ззаду підійшли. І так здалося – він ще не зовсім холодний. Вбивця поруч десь. Ну, таке відчуття, а я ж іще випив…

Тепер очі стрільця знову блищали, він говорив уривчасто, випльовуючи фрази. Й Клим бачив – Захар заново переживає вчорашню пригоду.

– Звівся я на рівні ноги. Пістоля з кишені витяг. Хотів кричати – слова ось тут, – торкнувся пальцями горла, – застрягли. Відчував лиш, що мукаю, мов корова. Не труп мене заскочив, хоча це теж. Зрозумійте – Оксана ж десь поруч мала бути. За її життя злякався. Бо прийшли по інженера, хто б це не був і з якої б причини. А моя Оксана могла бути десь поруч. Свідок, хіба ні?

– Логічно.

– Її хотів захищати. Тому спершу до їхніх дверей кинувся. Штовхнув – прочинені, світло горить, нікого нема. Слава Богу святому, думаю. Тоді – назад, через тіло стрибнув, вискочив на вулицю. Туди, сюди – не видно нічого й нікого. Побіг до перехрестя, була думка поліціянтів гукнути. Аж тут ідуть вони самі назустріч. Я їм махаю руками, вони на мене наставляють зброю. Е, думаю, зараз не розберуться, палити почнуть, то ж ніби військовий патруль, часи воєнні. Розвернувся, пішов назад, їм ще знаки подавав – за мною, мовляв. Наздогнали, збили з ніг. Все, я тут.

Кошовий згадав слова Віхури про наставлену на патрульних зброю.

А ще – про чоловіка нізвідки, котрий послав патруль в напрямку місця пригоди.

Складається.

Сіпнулося віко.

– Ви розказали все це в поліції?

– Так іще капралу австрійському пояснював! Мене слухати ніхто не хотів! Ані на місці, ані потім, у поліції! Та я до тями прийшов лиш недавно! Тоді й про адвоката мова зайшла!

Отож.

Лишилося розібратися, хто порадив стрільцеві саме його й чому, але то вже деталі. Зараз Кошовий уже зовсім не шкодував, що погодився вислухати Ладного.

– Якщо вас утішить, Захаре, скажу: шанси витягнути вас із зали суду є, й то досить великі. Маса розбіжностей, які не врахувало слідство. Різні деталі, котрі не стикуються. Я притисну прокурора до стіни, а присяжні…

Стрілець виставив перед собою руку.

– Що?

– Я вже казав – до суду не піду. Визволяйте так. Самі ж кажете – поліція не в усьому розібралася.

– Але формально, Захаре, на цьому етапі все проти вас. І сповідь, будь вона неладна. І револьвер. І те, що ви ревнували колишню кохану до жертви й мали намір поквитатися. Кров інженера на одязі. Нарешті, ваш учорашній стан… Ви ж випивали, що може означати: підігрівали себе, набиралися сміливості.

– Так і було. Лиш сміливість не для вбивства. На фронті я стріляв у москалів, будучи цілком тверезим.

– Це так само треба доводити, Захаре. Ну, що ви збиралися не битися, а миритися.

– І поки не доведу – сидітиму тут?

– Кажу ж вам: спосіб, який ви задумали, не годиться. Тож наберіться терпіння й дочекайтеся суду. І вже з зали, можете мені повірити, ви маєте всі шанси вийти виправданою, а отже – вільною людиною.

– Ні, – відчеканив Ладний.

Погляд і голос вкотре помінялися.

Стали не холодними – крижаними.

Кошовий ще не розумів, звідки в цій маленькій камері слід чекати небезпеки. Але вже відчув її наближення. Роззирнувся, мовби чекаючи, що зараз крізь стіни полізе якась містична потвора, – нічого й нікого більше в замкненій ззовні камері Клим не чекав.

– Прошу?

– Ні, – повторив Захар. – Не піду я на суд. Це означатиме – винен. Судити себе не дам.

– Іншого способу вийти на волю, ніж за рішенням суду, я не знаю.

– Я знаю.

Стрілець неквапом розвернувся спиною до відвідувача.

Широким кроком скоротив відстань до нар.

Присів, незграбним жестом скинувши мазепинку на підлогу.

Нахилився, аби взяти.

Став для чогось на коліна.

Затримався трошки довше, ніж треба, аби просто підняти впалу шапку.

Коли випростався й розвернувся, Кошовий побачив націлене на себе револьверне дуло.

– Отак, – виплюнув в’язень.