Читать книгу Останній спадок - Андрій Новік - Страница 4

1

Львів, Україна. 28 серпня, 2015 рік

Тримаючи в руках по два пакунки із супермаркету, я якусь мить постояв перед дверима й повільно вдихнув тепле вечірнє повітря. Тиша. Погляд ковзнув подвір’ям, шукаючи чогось, що змогло б затримати мене там ще хоч трішки. Біля дитячого майданчика, обгородженого невисоким дерев’яним парканом, причаїлася чорна Skoda. Безперервно ледь чутно шурхотіло, опадаючи з дерев, листя. Будинки на вулиці ліпилися один до одного так тісно, неначе за вільний простір між ними з їхніх господарів стягували штраф, а дерева та кущі великими островами розбавляли сіру важкість асфальту та тротуарної бруківки.

Невеликий будинок на вулиці Княгині Ольги три тижні тому покинули орендарі, тож мій друг, за сумісництвом домовласник, погодився здавати його мені за ціною дешевенької двокімнатки. Це була перша й чи не єдина добра новина перед моїм переїздом на захід України.

Я підійшов до вхідних дверей, коли ввімкнулися перші ліхтарі. Переступивши поріг, одразу подався до вітальні. Очі, мов уперше, обмацали світлу кімнату з високою стелею та каміном у куті. Укриті італійським тиньком стіни, подекуди на них картини. Великий диван зі шкірзамінника вабив м’якими й глибокими обіймами. Телевізор Thomson у протилежному куті, досі жодного разу не ввімкнений.

Упродовж останніх чотирьох років ми з Лукою змінили два міста. Я завжди мусив перебувати ближче до об’єктів досліджень – непоганий заробіток, який можна було поєднувати з викладанням і підготовчими курсами для студентів (я таки мав себе за непоганого археолога). Та найгірше було бачити, як щоразу син прощається з друзями. Утім іноді мені здавалося, що наявність друзів – то лише моя вигадка. Лука ріс доволі відлюдькуватим хлопчиком, тож за рік порозумітися й потоваришувати з незнайомими дітьми було для нього нереальним завданням. Загалом синові незабаром дев’ять, і прощання ставало неодмінною частиною його життя.

– У-і-і-і!

Тоненький писк увірвався у вуха, щойно я переступив поріг. Лука збіг сходами, промчав вітальнею та, налетівши на мої ноги, обхопив їх обома руками. У грудях приємно завібрувало, коли малі, як у кролика, оченята глянули на мене знизу вгору.

– Ну що, татку? – запитав Лука. – Узяли на роботу? Тепер викладатимеш у Львові?

Я мовчки підняв його, всадовив на плечі й пішов до кухні викладати продукти. Кілька днів ми із сином харчувалися самими напівфабрикатами: єдиним, що я вмів виліпити власноруч і придатне до споживання, був омлет із порізаними на дрібні шматочки сосисками. Іноді, якщо підверталося під руку, то й приправлений спеціями. Лука часто жартував, прохаючи приготувати йому мій фірмовий чай – простий чорний пакетований чай.

– Ну? – Лука міцно вхопив мої вуха та щосили потягнув назад.

Ті вмить побуряковіли, а я від болю кашлем випорснув повітря з легень. Потому взяв Луку за ногу, стягнув його з пліч і, тримаючи у підвішеному стані, трусонув ним, як мішком зі сміттям. Хлопчина розсікав повітря розмахами рук і шалено реготав. За мить, обхопивши обидві його ноги, я почав пропелером крутити малого навколо себе. У моїх руках хлопчак мав вигляд маріонетки, не здатної й до найменшого опору.

– Пус…и ме…е! – Слова Луки нерозбірливо вихоплювалися із суміші сміху й крику.

– Бо що? – Я знову трусонув малого.

Лука, усе ще теліпаючись і метеляючи кінцівками, мов довготелеса лялька, намагався прибрати впевненого та переможного вигляду.

– Ро…ітну е…бе …ечем, – Від теліпання слова хлопчика вібрували сильними перепадами в голосних.

Нога Луки поволі вислизала з моєї долоні, коли я перехопив обома руками його тіло й обережно вклав спиною на підлогу. Хлопчак одразу заходився пригладжувати скуйовджене волосся, поволі вгамовуючи важкий подих. Груди здіймалися та опускалися дедалі повільніше, а обличчя заливала червона фарба.

– Що ти там пробулькав? – поглядом обвів синові щоки й обслинені губи.

– Пограймося! В Артура. Я тобі покажу!

– Серйозно? Ти? Пф.

– Я тобі покажу! – Лука обурився й спробував щосили лупнути кулачком мені по нозі (скидалося на те, що перекачана в тренажерці пір’їнка вирішила погратися в альфа-самця).

Хлопчик надув щоки, демонструючи, що розсердився. Я ж, не зронивши більше жодного слова, підійшов до столу, врізав три скибки хліба – одну синові й дві собі – та намастив польським шоколадним маслом (дешевий варіант Nutella подобався синові так, що він налітав на нього, мов на різдвяні подарунки).

– Я Артур, ти дідуган. – Малий поглядом силкувався повернути мене в розмову та підкорити своїй волі: пір’їнка перетворювалася на Йоду, що поглядом вирішив пересунути корабель.

– Але пообіцяй мені, – мовив я грубо та гучно, запихаючи до рота його ж сандвіч, – навчитися робити канапки.

– Як?

– Ну ти ж у нас дорослий, дужий, могутній. Вигадай щось, – підморгнув я йому й злегенька махнув головою на сходи. – Домовилися?

Лука на радощах засяяв і затупав ногами. Потім ми бігли вітальнею до сходів, перестрибували сходинки через одну так, ніби ця гра мала бути для нас останньою, доки не опинилися в довгому коридорі з мовчазними темними дверима до кімнат з обох його боків. Нам потрібна була остання праворуч – величезна кімната фантазій. Так ми називали місце, де Лука створював уявні світи з військовими баталіями, космічними польотами на Марс та археологічними розкопками в Єгипті. Завжди незмінні декорації – п’ять стільців, два столики й одну шафу – іноді запинали білими простирадлами, і тоді вони ставали схожими на величезні кучугури снігу.

Ми з Лукою забігли до кімнати й заходилися облаштовуватися для гри – до безладу посеред кімнати доставили стілець і накинули на нього простирадло. Ще треба було чогось, схожого на Артурів меч. Я роззирався, але в очі не впадало нічого путнього. Тоді повернувся до вітальні й узявся шукати серед досі не розпакованих речей знайденого років три тому під Хотином турецького списа. Жодна державна установа – на диво! – не зацікавилася знахідкою, навіть не перевірила її на автентичність (на території замку часто проводили середньовічні фестивалі з величезною кількістю бутафорій), тож спис мені дозволили залишити в себе. Древко було понівечене та вкрите гострими короткими уламками, а залізо поіржавіло й стало помаранчевим і пошерхлим. На перший погляд безнадійно стара, нікому не потрібна штукенція.

Зі списом-мечем у руках я прибіг назад, і ми «проштрикнули» ним стілець, а потім розійшлись у різні кутки. Як завжди, усе починалося з передісторії, яку проголошував я сам. Мить – і замість мене гучним, як грім, і величним голосом промовляє старий сивобородий дід Мерлін.

– Радий усіх вітати…

– Стій, – перебив Лука, піднісши руку, – а яка легенда?

Перед сном я частенько розповідав малому казки й легенди. У дитинстві я захоплювався оповідкою про Артура й Круглий стіл, уявляв себе тим самим обраним лицарем, який лише силою власної волі видобув меча з кам’яної брили, а тепер намагався передати захоплення синові. Ми розподіляли в іграх ролі, вигадували нові версії легенд, але одна залишалася сталою завжди.

– А яку ти хочеш?

– Ту, де з ковадлом!

– Оу! Гаразд. Звісно. Що ж, – знову заговорив голосом чаклуна, – радий вас усіх вітати… Сьогодні до Лондона з’їхалися чоловіки з усіх куточків королівства. Ні для кого не новина, що пішов із життя наш любий і високоповажний король Утер Пендраґон7. Мені випала честь обрати та проголосити нового короля. Короля, який поведе Британію до незнаних вершин. Короля, який своєю мужністю надихатиме наш народ. Короля, якому присягне на вірність кожен смертний на цій землі та стоятиме за його ім’я до останньої краплини крові. Цей собор обрано не випадково. Саме в його дворі знайшли загадковий камінь, на якому лежить ковадло з устромленим у нього мечем. Як бачите, лезо пробило ковадло та застрягло в камені, – повільним і поважним порухом руки я вказав на стілець зі списом усередині. – Прошу архієпископа підійти до каменя та прочитати викарбуваний на ньому напис.

Мерлін умить обернувся згорбленим церковнослужителем. Накульгуючи від уявного болю в правій нозі, архієпископ наблизився до каменя, щоби ближче роздивитися його поверхню з подекуди глибокими тріщинами, слідами від ударів і павутинням, яке засотало брудні заглибини. Брила нагадала старому, що незабаром і він укриється пилом та павутинням. (Лука не міг устояти на місці й від нетерплячки аж пританцьовував.) Слуга Господній тим часом поводив руками по простирадлі, намагаючись намацати виїмки від букв. За трохи архієпископ відвернувся від Артура та зобразив незрозумілі рухи.

– Напис стверджує, що меч зможе витягти лише істинний король, – виголосив я хрипким голосом, після чого жестом фанатичного благословення підніс обидві руки вгору, – король, обраний Богом.

У магічній атмосфері, підкресленій неяскравим світлом вкрученої в кімнаті чотири дні тому сорокаватної лампочки та жовтуватими променями вуличних ліхтарів, які падали на нас крізь вікно, ми з малим творили казку.

Лука походжав кімнатою з виразом поважної значущості на обличчі. За легендою Артур прибув на місце подій разом зі зведеним братом Кеєм і вітчимом – сером Ектором. Лука мав бути просто зброєносцем Кея, тож тихо чекав на свою чергу.

Я натомість перебрав на себе ініціативу та зіграв усі, крім відведеної синові, ролі. Щохвилини довелося зображати нового лицаря, котрий намагався витягти триклятий сталевий виріб, – заходив з одного боку, скрегочучи зубами та впираючись ногою у стільчик; підбігав, із розгону силкуючись висмикнути спис, з іншого; кликав вищі сили на допомогу. Від гримас, що змінювалися миттєво, мені подеколи здавалося, що м’язи обличчя от-от відірвуться й почнуть жити власним життям.

– Ех, Артуре, – звернувся до Луки імпровізований високий і білявий брат Кей, – гадаю, наш любий Мерлін укотре намагається пошити селян у дурні.

– Що там коїться? – Артур не бачив усього дійства, тому не розумів, що саме відбувається у дворі собору.

– Не зважай, – махнувши рукою, промовив Кей із дещицею зверхності в голосі, – я вирішив узяти участь у гральному турнірі.

Руки потяглися до штанів, обмацуючи пояс, ноги та тулуб у пошуках удаваного меча.

– Чорт забирай, Артуре! Скільки можна не виконувати свої обов’язки? Ти зброєносець чи малий нездара? Де мій меч?

Цілковита знервованість враз заполонила Луку.

– Чому це я завжди винен?! – огризнувся Артур. Ледь не щодня він мусив вислуховувати безпідставні звинувачення, тож тепер його терпець уривався. Йому так хотілось, аби вони з братом ладнали, як в інших сім’ях.

– Ти мій зброєносець. Хто має відповідати за мечі, луки, стріли?

Декілька секунд Лука прошивав поглядом Кея, обдумуючи почуте, та все ж змирився.

– Добре.

Хлопчина винувато похнюпився. Брат же погордливо пройшовся кімнатою, насвистуючи дивну мелодію та радіючи черговій перемозі над меншим.

– Сідлай коня та скачи додому. Турнір почнеться за годину.

Лука розвернувся в пошуках того, з чого можна зробити коня. Серед мотлоху в кімнаті знайшлася тільки мітла. Ідеально! Одним рухом змахнувши пил, він осідлав її та проскакав коло, підганяючи мітлу вигуками та лясканням по власній дупі. Гра наближалася до завершення, тож напруження в приміщенні зростало.

Наставав вирішальний момент. Артур, не знайшовши вдома братів меч, повернувся до місця основних подій. (Піт поодинокими краплинами стікав синовим обличчям.) На той час перед собором, навколо каменя, залишилося зовсім мало людей – самі діди з бабцями та ще кілька прислужників, зайняті розбиранням шатра й сцени. Події такого масштабу розгорталися вкрай рідко, тож нагодою доторкнутися руками бодай до чогось жоден селянин не нехтував. Що більше ти міг похвалитися перед сусідом, то вищим ставав твій авторитет.

– Гм, цей меч стирчить тут без діла, – подумав уголос Лука, наближаючись до стільчика. – Може, він згодиться Кеєві для тих його ігор.

Підійшов до списа, простягнув до нього руки, легким порухом видобув меч із каменя та вклав у піхви. Це привернуло увагу довколишніх, серед яких перебував Мерлін. (Я – знову чаклун із владним голосом – вигинався та скрипів, неначе мене силоміць зминали в клубок невидимі дужі руки.)

– Юначе, підійди-но сюди, – Мерлін кликав малого помахом руки.

Лука гордо задер підборіддя та закрокував у мій бік.

– Сам Господь обрав тебе для цієї надзвичайно важкої місії. Але немає нічого, чого б не зміг осилити король Британії. Відсьогодні цим королем проголошуємо величного… ем… – Я нахилився та пошепки перепитав: – Як тебе звати?

– Артур.

– Артур! Величного Артура. Фух-бдищ, фанфари, конфеті, – закінчив я, бігаючи довкола малого та розмахуючи руками.

– Але, тату. Я ж однаково нічого не зробив, – засумнівався Лука. – І навіть не знав, що, витягнувши меч, стану королем.

Я присів на стілець і примостив Луку собі на коліна. Черговий момент повчань, коли дитині пояснюєш те, чого зазвичай не розуміє навіть дехто з дорослих. Іноді мені здавалося, що затнися я хоч на мить – і Лука сприйме все не так, як належить, що в такі миті його майбутнє залежить від моїх слів. А це до біса вагомий вантаж, аби бажати скинути його з пліч. Я зазирнув синові в очі. Хлопчик був таким легким – Йода знову став пір’їнкою.

– У тому-то й річ. Ти зміг зробити те, на що не був здатен жоден, тому, що не мав корисливої мети, – спробував розтлумачити я. – Навіщо ти витягав меч?

– Хотів принести братові для участі в турнірі.

– Правильно. Ти мусив це зробити? Чи міг просто прийти та сказати, що не знайшов меча, не зачіпаючи камінь?

– Міг, – відповів Лука. Обличчя прояснішало, а в очах засвітилося розуміння, – але йому це було потрібно. А меч собі стирчав без діла, то чому б не допомогти?

– Так, молодець, – підморгнув йому я. – Коли станеш на правильний шлях – доля сама тебе знайде. Головне – діяти, а не кидати все на півшляху. Дехто з великих говорив, що людина сама творить свою долю і, крім неї, ніхто на ту долю не може вплинути. Проте водночас хто забороняє припустити, що кроки до правильного шляху – частина заздалегідь прописаної долі? Власне, я вважаю: вона існує, та доля. От тільки не єдина. Тобто перед тобою може бути, до прикладу, четверо дверей, а в які ввійти – визначаєш ти сам. Кожні з таких чотирьох дверей є квитком до прописаної долі, лише різними шрифтами, мовами чи інтонаціями. Як наслідок виникатимуть і різні фінали, які заздалегідь прописані, шлях до яких ти обрав самотужки, такі собі паралельні реальності. Юлій Цезар казав: «Кожен коваль своєї долі», – а Вергілій навпаки: «Кожному призначено свій день». І якщо вже обирати, то сидіти згорнувши руки і вичікувати всеосяжної та всемогутньої долі – якось не надто райдужна перспектива, хіба ні? Розумієш?

Лука невпевнено й тому повільно кивав головою, однак я бачив, що малий перебільшує.

– Нехай, іще зрозумієш.

Сили почали потроху покидати восьмирічного хлопчика, а очі під вагою втоми заплющувались. Я взяв Луку на руки та відніс до спальні. Це була його особиста фортеця. Він розмалював стіни різнокольоровими олівцями, зобразив на одній із них великі двері, що приховували лише йому відомий світ. До дверей вела освітлена великими ліхтарями синя доріжка, яка оббігала вдалині білосніжну гору, таку високу, що, здавалося, та сягала місця, де зароджувалися хмари. З вершини гори врізнобіч розлітались яструби – символи сили та перемоги, символи сонця. Хоча малюнки й не вирізнялися особливою майстерністю, були просто собі каракулями малого хлопчака, мене завжди захоплював укладений у них сенс.

Біля ліжка лежали дві книжки, які Лука збирався прочитати впродовж місяця: «Гаррі Поттер та філософський камінь» Джоан Роулінґ та «Артур і мініпути. Артур і війна двох світів» Люка Бессона.

– То тебе взяли на роботу чи ні? – крізь сон промовив малий, коли я вже вкладав його в ліжко й накривав легкою ковдрою. Маленькими пальчиками тручи заліплені сном очі, він намагався відігнати сонливість.

– Першого числа мій перший робочий день, – з усмішкою відповів я.

Ця думка гріла серце. Нам потрібні були зміни.

– Молодець, – його слова звучали ледь розбірливо й зовсім тихо, – ти найкращий тато у світі.

Малий позіхнув і тихо засопів. Розкуйовджене волосся нагадувало пташине гніздо.

– Тату, – крізь сон покликав Лука.

Очі залишалися заплющеними, але я відчував його пильний погляд.

– Що?

– Як думаєш, мама бачила нас сьогодні? Вона бачила, як я витягав меч?

Від синових слів стало важко не те що думати, а дихати: горло стиснув спазм, перекриваючи доступ кисню.

Катерина покинула нас, коли Луці виповнилося п’ять. Чотири роки тому жінка вперше поскаржилася на поколювання в правій частині живота. Біль бив так сильно й різко, що віддавав у плече та лопатку. Одначе Катерина ненавиділа, коли хтось ліз у її організм зі своїми пігулками та голками, зазвичай лікувалася самостійно, тому почала фантазувати про банальні розлади шлунка, ускладнення місячних і всяке таке. Я повірив її усміхненим очам. За два дні безперервного болю Катерину звалила жахлива лихоманка. Тоді її відмовки на кшталт грипу чи ще чогось я рішуче відкинув і наполіг на виклику лікаря.

Дебелий чоловік у білому халаті та масці на зморшкуватому обличчі скерував нас на аналізи крові, під час яких у Катерини виявили підвищений рівень зв’язаного білірубіну8. Від думки про серйозну хворобу, що могла зсередини пожирати мою дружину, у моїх жилах стигла кров. Ми відразу побігли на УЗД – збільшений жовчний міхур із потоншеними, майже прозорими стінками, а посеред невеликого екрана причина нервувань. Якби ж ми тоді знали, що той камінь, через який Катерину оперуватимуть, перекрив собою пухлину так, що побачити її під час УЗД було майже нереально. Лікар згодом казав, що таке трапляється доволі часто, що ми не єдині, хто піддався такому обману організму, проте від того не легшало. Тоді я відштовхнув лікаря до стіни й, розлючений, вилетів із кабінету.

Дружину поклали на хірургічний стіл для лапароскопічного видалення жовчного міхура. Дві трубки діаметром до сантиметра вводили Катерині через живіт. За допомогою камер на трубках лікарі керували процесом. А тоді щось пішло не так. Серед внутрішніх органів лікарі розгледіли невеликі спайки, що практично унеможливлювали операцію лапараскопічно. Витягши трубки з Катерининого живота, вони зробили величезний, близько двадцяти п’яти сантиметрів, розріз у ділянці шлунка. Унаслідок огляду хірург констатував наявність у очеревині нетипових структур, а на них – безліч маленьких, як рисові зернята, пухирців. Канцероматоз9. Ознака значного метастазування10 і лімфогенним, і гематогенним шляхом. Рак четвертої стадії. Зі слів хірурга, лікувати дружину не було сенсу, її зашили та підготували помирати.

Катерина сподівалася на краще. І щодня всміхалася. Лежачи перші дні на лікарняному ліжку, переглядала малюнки Луки, який у лікарні майже засинав у її обіймах. Я довго боровся, аби синові дозволили залишатися з матір’ю на ніч. Самого ж мене розривало з відчаю, я не спав, не їв, майже не дихав. Думки, якщо наставав такий день, коли вони бодай з’являлися, плуталися. Очі, випускаючи щодня тижневі норми, благали про вологу ще й ще. Я тримав Катеринину руку, відчував її теплі дотики й бачив її осяйне обличчя. У ті ночі, коли Лука був із Катериною в лікарні, я безбожно пив. А потім колодою відлежувався на дивані, пропускаючи крізь сито пам’яті всі спогади з нашого минулого.

Опісля операції лікар підійшов до мене з виразом удаваного співчуття й без жодних емоцій промовив, що ніяких надій на чудотворне спасіння не буде. З такими симптомами хвороби більш як тиждень не проживає ніхто. Мені хотілося врізати лікареві, розтрощити його безпорадну фізіономію об стіни лікарні, обміняти його життя на життя Катерини, аби врешті той клятий халатник більше нікому не приносив таких новин. Я стримався, навіть спромігшись на важкий кивок утомленою головою. А вона всміхалася. Коли її виписали та вклали в тепле домашнє ліжко, ми з Лукою на жодну секунду не відходили від неї. Вона всміхалася завжди – від першої нашої зустрічі й до останнього погляду на малюнок свого любого сина.

Усе, що міг Лука пам’ятати про неї, – ніжний, із теплими переливами голос і всміхнене обличчя.

– Звісно, бачила. – Я взяв синову руку й поцілував лоба. – Вона б ніколи не пропустила твоїх ігор. Коли ти ще малим поринав у свій цей уявний світ, вона тихо підкрадалась і дивилась. І сміялася. А коли я приходив пізно ввечері з роботи, то перед сном розповідала, як ти воював солдатиками проти темних сил, що захопили стільчик, або як споряджав у ванній підводну експедицію на пошуки потопленого ковпачка від ручки.

– Це був не ковпачок, а корабель короля індіанців, зроблений із золота!

– Вибач, – із винуватим виглядом я здійняв руки вгору, – звісно, корабель. Маєш пам’ятати: для неї ти був найважливішим, найкращим, що було в її житті. Мусиш залишатися таким і надалі.

– Навіть важливішим і кращим за тебе? – здивувався Лука.

– Навіть важливішим і кращим за мене. Твоя мама постійно повторювала, як вона тебе любить.

– Ти за нею сумуєш?

Перед очима промайнуло дороге обличчя. Темні хвилі довгого кучерявого волосся, тонка лінія ніжних губ, добрі й щирі карі очі, що зігрівали теплом аж до мурашок на шкірі.

– Ще й як сумую. Найбільше хочеться сказати, що люблю, що без неї все абсолютно не так.

Лука не плакав. Він лише глянув дорослими очима й побажав гарних снів. Тихенько підвівшись, я вийшов із кімнати.

2

65 км на схід від Вашинґтона, США. 27 серпня, 2015 рік

Кляті підбори-шпильки на кожному кроці відбійними молотами віддавали в п’яти, а потім голкою прошивали наскрізь усе тіло аж до голови. Ліве плече ледь витримувало вагу чорної шкіряної сумки, напханої документами, косметикою, ще й із пляшкою води. Права рука повільно масувала скроні, аби хоч якось, хоч на трішки відігнати втому.

Кожен крок важчав і робив пересування неможливим. Вийшовши з конференц-залу, Мелані Маєрс поплелася до ліфта – шляху до омріяного відпочинку. Жінка віддала б зараз усе, аби спрямувати думки до чогось буденного, як-от вишивання чи мильна опера. Треба було забути нещодавнє зібрання. Вона ступила до ліфтової кабіни, натиснула кнопку «0» і стомлено притулилася спиною до стінки. Під вагою шестиденного робочого виснаження повіки мимоволі опустилися, і жінка поринула в рятівну темряву.

«Ще кілька десятків хвилин – і блаженний відпочинок… Гаряча ванна… м’яка пінка…»

Різкий голосний сигнал вивів білявку з трансу. Її молодий напарник-програміст, устромивши ногу, зупинив ліфт і заскочив досередини. Низький, на вигляд років із тридцять, азійського походження й з тоненьким голосом. Рідкувате чорне волосся завжди стирчало в різні боки (іноді Мелані здавалося, що то жахлива стомлива робота довела його зачіску до такого стану), а маленькі очі дивилися на все й усіх із незмінною підозрою.

Думки про піну вивітрилися вмить. Чортів вузькоокий! Ні, опускатися до расизму не для Мелані Маєрс, хоча чортів Діксон і дістає тупими, нудними запитаннями до печінок. Особливо ті питання діймали тоді, коли погляд напарника націлювався на її сідниці чи розстебнуті ґудзики блузки.

– Almost…11 – усміхнувся чоловік.

Жінка лише кивнула, чим дала знак про абсолютну відсутність бажання вести будь-який діалог. Очі за змеженими повіками продовжували шукати бажаного відпочинку. Від самої думки про гарячу воду та всіяну бульбашками пінку на її оголеному стомленому тілі дихання ставало важчим.

– Так… навіщо ти збрехала, Мелані? – неочікувано запитав азіат, стріляючи поглядом, як завжди, трішки нижче, якраз у виріз блузки.

Серце Мелані на мить зупинилося. Вона не знала, що відповісти. Цю тему більше не варто порушувати.

– Я не брехала, Лі. Ти ж знаєш, – крізь зуби процідила жінка.

Нагадування китайця витягнуло її з теплої ванни. Руки затремтіли, і спробами сховати їх до кишень цього не приховати. Слід контролювати себе, адже найменший вияв слабкості викаже її, поставить під сумнів компетентність і право працювати в цій компанії.

«Якого біса так довго?»

Кабіна опускалась зі швидкістю реактивного слимака. Для повного ефекту не вистачало лише, як у фільмах шістдесятих, фонової веселої музики. Час спливав надто повільно.

– Куди їхатимеш? – Лі Діксон змінив тему розмови.

Хоча чоловік і народився в Китаї, батько, уродженець Техасу, усе ж наполіг на своєму прізвищі.

Мелані ледь помітно полегшено видихнула.

– Барселона.

– Барселона? Справді? – здивувався програміст. – Там, здається, цієї пори надто спекотно.

– Так.

– Мій друг Кайл якось бував там. Каже, неперевершене місто. Особливо готичний квартал.

«Господи! Та закрийся вже!»

– Чим добиратимешся? Проте чого я питаю: звісно ж, літаком. Яким авіарейсом? Чув, United Airlines12 надає знижки на прямі рейси з нью-йоркського аеропорту Кеннеді в європейському напрямку. Як знаю, з Вашинґтона прямо до Барселони з літаками туго.

Ліфт зупинився, але Діксон і далі щось торочив, щоправда, відвівши погляд від декольте, наче врешті зрозумівши всю непристойність своєї поведінки. Мелані, так і не відповівши, по-зміїному прослизнула повз китайця, ледь зачепивши його за плече. Вона майже бігла, але відірватися від напарника ніяк не вдавалося. Вони опинилися в просторому приміщенні з прозорими скляними стінами. Мелані ніколи не подобалась атмосфера офісного холу. Направду вона була їй огидною – викликала почуття ув’язнення у величезному акваріумі, за яким вели постійне спостереження. Як за піддослідними пацюками. Свободою тут аж ніяк не пахло.

Підійшовши до пропускного пункту, Мелані показала чорношкірому охоронцеві бейджик з іменем і маленьким фото, де вона мала набагато молодший і життєрадісніший вигляд. Той лише люб’язно всміхнувся й повів рукою в бік виходу. Жінка кивнула у відповідь і пролетіла далі. Лі не відставав, повторюючи її дії крок за кроком. Довкола метушилися такі самі, як і вони, працівники – опущені голови з хаотичними думками, ділові костюми за декілька тисяч доларів і пиха, від якої аж тхнуло.

– То коли ти повернешся до роботи? – Лі мусив перейти на легкий біг, аби порівнятися з жінкою.

– Ще не знаю.

– Можу я глянути на твій звіт?

Чоловік указав пальцем на червону теку, кутик якої стирчав зі шкіряної сумки Мелані.

– Ем-м-м… він залишився в офісі, – збрехала Мелані.

Вони вийшли на просторий паркінг праворуч від масивної сірої дванадцятиповерхової будівлі. Сонце, що стояло високо в блакитному небі, пекельно смажило асфальт і припарковані авто. Гарячий потік повітря шугнув вулицею та підхопив коротке, до плечей, біляве волосся Мелані. Звичним порухом руки вона поправила його. Чоловіки не раз запитували, чи не дратує її отак постійно поправляти зачіску за вітряної погоди.

«Дратує! Ще й як дратує!»

– Хіба це не він у теці? – не вгавав Лі Діксон.

Китаєць перетнув уявну межу – Мелані гнівно розвернулася до азіата. Їй неймовірно закортіло заїхати по всміхненій пиці кулаком, навіть попри те, що декілька днів доведеться ходити з перев’язаною кистю. За останні роки вона навчилася не тільки бити чоловіків, а й справно вирубати їх одним ударом. Зараз саме була нагода скористатися вмінням на практиці, проте… мусила стерпіти. Мелані повинна була протриматися ще трохи, доки не наблизиться до свого авто… Та нерви не витримали.

– Чого ти причепився?! – прорипіла жінка. – Що тобі до моїх справ? Маєш свої, ними й займайся.

– Я лише хвилююся за наш проект. Думаю, ні ти, ні я не хочемо втратити те, над чим так довго працювали. Могла б просто попросити про допомогу.

– Не розумію, про що ти, – відмахнулася жінка. – Я не бажаю продовжувати цю безглузду розмову!

Мелані різко повернулася спиною до колеги й пришвидшилася. Серед десятка чітко вишикуваних у ряд автомобілів Мелані побачила свій брудно-червоний седан Mitsubishi Lancer. Одначе, ступивши ще крок, білявка відчула, як її лікоть обтиснули чужі пальці. Діксон! Величезна хвиля гніву накрила Мелані Маєрс, і вона востаннє крутонулася на пальчиках до китайця. Чорна сумка описала коротку дугу й «ненавмисне» врізалася йому в пах. Вигук фальцетом зірвався з губів китайця, і він зігнувся, хапаючись за забите місце. Мелані скористалася нагодою й спритно застрибнула в авто. Седан повільно рушив із місця й відразу набрав швидкість, вилітаючи з огородженої території повз блокпост. Мелані врешті почала заспокоюватися. Поїздка додому – єдине, що могло розвіяти думки. Лі Діксон мовчки проводжав жінку поглядом.

3

Львів, Україна. 29 серпня, 2015 рік

Вдихнувши запах свіжонапастованого коридорного паркету, я взявся за ручку дерев’яних дверей університетської кафедри. Дерево біля петель відчутно потріскалося і, коли високі двері відчинялися, тихо поскрипувало. Сам погляд на ті двері вселяв спокій та пробуджував азарт до вивчення історії. У коридорах університету все було інакшим: студенти метушилися, викидаючи в повітря негативні хаотичні розряди. Зітхнувши, я переступив високий поріг і залишив гамір позаду.

Біля входу стояли дві жінки. Перша, років тридцяти, швидко наблизилася до мене і, доброзичливо всміхаючись, простягнула руку для вітання. Глибокі й карі, підкреслені довгими чорними віями очі Ірини Дивульської грайливо зблискували, пухкенькі щічки скидалися на м’які подушечки, а спину хвилями затоплювало довге та неслухняне каштанове волосся.

Інша зміряла мене з голови до п’ят прискіпливим поглядом. Галина Михайлівна, здавалося, бачила ще розквіт Римської імперії, але вміло це приховувала тонною косметики та правильно дібраною грою тіней і світла. Я міг би закластися, що, стань вона на більш освітлене місце, погляду відразу відкрилося б абсолютно інше, вусате та скривлене від геморою обличчя старої діви. Шістдесят два роки позначилися на жінці глибокими зморшками та гидкими запахами з рота. З кожним вимовленим старою голосним або шиплячим звуком десь на підвіконнях умирало по рослині.

– Гм, – Михайлівна тицьнула мені в груди своїм коротким сухим пальцем так, наче штрикнула хрусткою гіллячкою, що трісла б від найменшого доторку, – новобранець на полі бою. Якщо витримаєш тих нацистів місяць, з мене пляшка настоянки.

Нацистами вона називала студентів.

– Хех, – ніяково крекнув я, – хоч я й не такий ветеран цієї війни, як ви, але буду намагатися робити все від мене залежне.

– Чудово! – вигукнула Михайлівна, сплеснувши долонями. – Я ветеран іще той, уже повір, тому знаю, що найважливіше на війні – мати хорошого союзника. Тоді ті почвари не знесуть тобі голову.

З-за моєї спини враз вигулькнув молодий, років двадцяти семи, чоловік.

– Знову, Михайлівно, про свого коханця Кутузова розповідатимете? Давно то було. Років двісті тому. Забудьте. Я впевнений, що він і єдиним своїм оком на вас не накидав.

Юрій Мишкевич викладав перші роки після закінчення аспірантури. Доволі низенький на зріст (зазвичай у таких, як він, є частими вияви зрозумілих комплексів перед високими та стрункими жінками на кшталт Ірини, однак Юрій тримався поряд із нею напрочуд мужньо, іноді навіть гордо випинаючи вгору підборіддя), із темним волоссям, що гармонійно поєднувалося з упевненим поглядом та акуратною борідкою. Простий юнак, який, проте, хапнув кілька ковтків влади перед десятками притуплених молодістю студентських очей. Устромивши руки до кишень, він усміхнувся, немов запрошуючи до пекла знущань із древніх.

– Юро, уже з початку навчального року діставати будеш? – У голосі Михайлівни забриніли нотки злості.

– Аякже. На цей семестр я підготував аж тридцять дві сторінки жартів для вас, Михайлівно.

– Вітаю в колективі, Даліборе, – з-за спини прозвучав іще один голос.

Солідний чолов’яга десь за п’ятдесят мав найбільш поважний із-посеред усіх присутніх вигляд. Віктор Петрович Лук’янов одним поглядом припинив словесну колотнечу Юрія та Михайлівни – ті враз замовкли. Чоловік красувався густими бровами, що ледь не утворювали суцільну лінію над переніссям, і пишними вусами, які огинали сухі й потріскані губи. Від нього пахло дорогими парфумами, якими він щодня зрошував комірець незмінно білої сорочки.

Віктор Петрович простягнув руку для потиску, на що я люб’язно відповів. Його рукостискання могло повністю схарактеризувати його в міру суворий характер. Погляд був спокійним і напрочуд мудрим.

– Дякую, – мовив я задоволено. – Упевнений, почуватимусь, як удома.

– Тільки в трусах самих не ходи, а то один уже хотів. – Михайлівна кивком указала на Юрія. Той лише невинно стенув плечима.

– Можеш зайняти той стіл у куті.

Віктор Петрович показав у куток кабінету. Перед набитою документами шафою стояв непоказний коричневий стіл. Фарба стільниці де-не-де потріскалася, а верхній правий, ближче до проходу кут вкривали залишки клейких папірців, свого часу так і не віддертих.

– У шухлядах, можливо, знайдеш якісь речі колишнього працівника. Можеш ними розпоряджатися на свій розсуд. Викинь чи собі забери.

Усі облишили мене, аби я зміг розкластися й облаштуватися на новому місці. Витягши із сумки книжки, я почав порпатися в шухлядах, аби знайти, куди ті покласти. Там було порожньо: колишній працівник вигріб усе до останньої пилинки, навіть цвяхи окремі повитягував. Зате низ столу традиційно густо обліпили жуйки.

Кафедра була тісною кімнатою, з’єднаною з вхідними дверима куцою прохідною, посеред якої стояв стіл. За ним мусила б зараз сидіти, як мені пояснили, сива напівзігнута літня жінка – лаборантка. Робочі місця розташовувалися по кутах кімнати, що створювало ілюзію великого вільного простору.

До столу підійшов Віктор Петрович і після хвилинного мовчання повільно, хоча доволі серйозно протягнув:

– За п’ятнадцять хвилин нарада.

Я кивнув, показуючи, що зрозумів і повністю готовий, але чоловік продовжував стояти й розглядати моє нове робоче місце.

– А ще завтра о пів на сьому вечірка, – на цих словах Петрович просяяв.

– Перепрошую? – перепитав я, ховаючи здивований погляд.

– Після наради можеш бути вільний, але обов’язково приходь до «Медіавалю»: будемо святкувати початок навчального року.

Я на мить завагався: потрапити на вечірку можна було, тільки залишивши вдома Луку на весь вечір, а то й до півночі. Щойно ми в’їхали, я обіцяв малому, аби допомогти призвичаїтися до нового місця, бути якомога частіше поряд: разом гуляти, дивитися мультфільми, читати та складати пазли, іноді разом гратися в кімнаті фантазії. Я не міг не дотримати слова.

– Вибачте, але, мабуть, не зможу. Якщо піду, покину сина самого, а ми нещодавно переїхали. Я дав слово.

– Ну, то з мамою посидить.

На це я нічого не зміг відповісти. З грудей вихопилося важке зітхання.

– Ох, – Віктор Петрович вловив мій погляд, – пробач, не знав. Тоді вирішуй, як краще. Слово є слово. Будемо раді, якщо все ж вдасться викроїти хвилинку.

Я вдячно кивнув і хотів було повернутися до паперової роботи, як він продовжив:

– Але вона, – чоловік указав на Михайлівну, – перетворить твоє життя на пекло, якщо відмовишся. Гарного дня, – після чого дружньо поплескав мене по плечі.

4

Нью-Йорк, США. 29 серпня, 2015 рік

Він кинув теку з документами на широкий темний стіл. «Течкою більше, течкою менше», – думав, вивчаючи закидану паперами дерев’яну стільницю.

– Нарешті.

Сергій Боровець оглянув свою занедбану кімнату. Скільки всього він зазнав у ній: стіни зі старими шпалерами та скрипуча дерев’яна підлога були йому рідним домом протягом шести років. Щодня він повертався до цієї затхлої кімнати, падав у ліжко та мріяв, як колись збиратиме речі, розсилатиме емейли та вшиватиметься звідси під три чорти. Проте загалом таки просто мріяв, адже його віра в переворот була всуціль просякнута ентузіазмом. Відверто поговорити про це з кимось Боровець не мав змоги. Така вже робота зв’язкового. Чоловік отримував інформацію та завдання від однієї сторони – здебільшого з України – та передавав іншій. Процес був повністю анонімним і передбачав використання закодованих повідомлень через електронну пошту. Хто саме ховався за ширмою другої сторони, невідомо. Єдине, що Сергій Боровець знав, то це спільна ідея, навколо якої гуртувалися сторони. Усі працювали невпинно, контакти відбувалися щонайменше раз на тиждень, і сьогоднішній мав бути першим з останніх.

Боровець поклав телефон, який досі тримав у руці, і швидко підбіг до невеликої, як він її називав, кухні. Це не було окреме приміщення, а лише розділена барною стійкою площа, де стояли брудна тарілка та недопита склянка чаю. Виделка лежала трохи поодаль, а стос журналів National Geographic13 балансував на краю вкритої хлібними крихтами стільниці. Треба було негайно розіслати повідомлення, інакше він міг не встигнути. Боровець метнувся до нижньої шафки й витягнув останню полицю. Згрібши пластмасові кришки, відкривачки й інший дріб’язок до стінки, встромив тонкий ніж у передню частину дна й натиснув. Уже вчетверте за цей місяць він підважував приховане дно полиці, аби дістати білий тонкий MacBook.

Першорядним завданням була перевірка на безпечність зв’язку. Сторона, якій передавали інформацію, завжди мусила перебувати онлайн, інакше дані підлягали блокуванню. Для цього потрібно було сповістити про передавання, тобто відіслати на змінювану електронну адресу код. Якщо Сергій не повинен був передавати хоч якісь відомості, він просто ігнорував шифри й чекав на наступний випуск. Адресу завжди змінювали, зазвичай із періодичністю раз на місяць, однак за останні три сеанси її змінювали щоразу. Сергій дізнавався зашифровану назву електронної пошти з колонок газети The Ukrainian Weekly14. Колонку з вміщеним у ній посиланням також змінювали, тож, аби з’ясувати ім’я її автора, треба було брати за шию абсолютно всіх журналістів і редакторів видання.

Цього разу рука швидко виписала на білий стікер mrkNon41@i.ua. Відклавши Weekly до стосу журналів National Geographic, Боровець розім’яв пальці та залогінився до своєї пошти. На мить його руки зависли над клавішами, наче насолоджуючись останніми секундами секретності. Переворот от-от розпочнеться, і він мав бути його учасником. Не те щоб простим глядачем, а ледь не головним організатором. Чоловік не вірив, що світ, яким його знали досі, міг усього за частку секунди змінитися. Наступне покоління лише здогадуватиметься про обсяг виконаної для цього неймовірно важкої роботи та принесені жертви. Баттіста Піреллі став однією з таких. Особисто Боровець і Піреллі знайомі не були, однак належали до однієї сім’ї, удар по якій відчували всі до єдиного її члени. Один за одного, як то кажуть.

Боровець часто ходив на недільну службу до Церкви Святого Юра на куті East 7^th Street і Taras Shevchenko Place, де намагався стиха поспілкуватися з представниками діаспори. Він вивідував, що їм відомо про чутки довкола перевороту чи рідної віри, частенько задля цього підпоюючи роботяг у Stricha15. Як не викручувався, але підтвердити чи спростувати своїх здогадок щодо причетності до другої сторони Боровцеві не вдавалося. Іноді Сергієві здавалося, що він спілкується з привидом, що іншої сторони не існує взагалі. Утім він одразу відкидав такі думки, бо вони позбавляли будь-якого сенсу його кропітку працю.

Сергій ввів mrkNon41@i.ua в поле «отримувач» і вже без роздумів уписав код сповіщення. Надалі лишалося чекати, доки інша сторона з’явиться в мережі. Зазвичай це займало менше за хвилину, і зв’язковий уже налаштувався прокручувати в голові наступне повідомлення. Воно мало б бути феєричним, наділеним оптимістичними та, що найважливіше, обґрунтованими сподіваннями. Проте досі світився офлайн. Користувач запізнювався. Це можна було пробачити, можна було вичікувати набагато довше, ніж зазвичай, адже Боровець знав, що саме його повідомлення змінять для української діаспори все.

Коли минула друга хвилина, чоловіком опанувало миттєве хвилювання, але він відмахнувся від нього, усміхаючись сам до себе. «Мабуть, у них щось з інтернетом», – переконував себе Сергій. Ще раз глипнув на годинник і вирішив почати писати повідомлення, аби залишалося відправити його та чекати на здивовану й ощасливлену реакцію користувача. Щойно пальці вистукали по клавішах перше слово, з іншого кінця короткого коридору почулося гримання. У двері хтось гучно й ритмічно стукав. Серце чоловіка забилось у шаленому ритмі, наче прагнучи вискочити й утекти кудись подалі звідси, однак він одразу вгамував його та спокійно закрив ноутбук. За правилами, у разі вторгнення потрібно було ретельно замітати сліди, захищаючи інформацію понад усе.

Стукіт повторився набагато гучніше, ніж якби це гатив поштар навіть обома руками. Боровець ухопив ноутбук, поклав назад на подвійне приховане дно полички й метнувся до кімнати. У крові вирував адреналін, а на лобі виступили краплини поту. «Чорт-чорт, прийшли-таки, – подумав він. – Як вони дізналися?»

За дверима пролунав чоловічий голос – їх декілька, як вирішив Сергій, і хтось один віддає накази. Про що саме вони між собою перегукуються, він не дослухáвся, бо, схопивши тремтячими руками документи зі столу, побіг до широкої шафи, вбудованої в стіну на зразок ніші. Внутрішня лампочка освітила декілька коробок і дві чорні сумки, одна з яких була порожня. З другої Боровець хутко витягнув пістолет «ґлок 19»16 і перевірив наявність повного магазина. Усе на місці. Тоді мигцем шарпнувся до вікна, але зразу відскочив – на вулиці, якраз під ним, стояло велике чорне авто, а поряд – двоє чоловіків. Їх можна було б проігнорувати, не помітити, якби не один факт: їхні обличчя були звернені просто на його вікно. Отже, гості за дверима прийшли не самі.

Наступний удар у двері ледь не зніс замок. Сергій вибіг посеред кімнати й навів дуло пістолета на вузький прохід – хто б не намагався вдертися до квартири, йому доведеться, пройшовши коридором, опинитися під прицілом «ґлока». Руки затремтіли. Сергій перекинув пістолет у ліву руку, праву швидко протерши від поту об штани. Його вчили стріляти, навіть більше: йому вдавалося це на «відмінно», але ще жодного разу не доводилося тримати на мушці живу людину. У фільмах це здавалося так просто, а в реальному житті сама думка про те, що от-от позбавиш когось життя, пробуджувала холеричний мандраж.

Двері знесло й відкинуло набік від удару міні-тарана. Боровець чув тупання декількох пар черевиків і клацання затворів. Вони прийшли зі зброєю в руках, а отже, це точно не компанія настирливих поштарів.

«Хер я вам дамся!»

Щойно перший незнайомець у чорному вималювався у дверному отворі, як отримав кулю в праву скроню. Українець вивернувся з-під шквалу вогню у відповідь і ледь втримався на ногах, перечепившись через стоси паперів біля дерев’яного столу. Незнайомців було п’ятеро. Один – мертвий – залишився лежати в коридорі, тож його напарникам доводилось обережно переступати через нього, аби дістатися до кімнати. Це було неабиякою перевагою Боровця, і він збирався нею скористатися. Коли наступний із непроханих гостей опустив погляд під ноги, Сергій вистрілив кілька разів крізь прочинені двері. Почувся глухий удар – тепер уже два трупи лежали один на одному. Декілька секунд, доки «поштарі», вирішивши не лізти під кулі, ховалися за кутом у коридорі, панувала важка тиша, що аж ґвалтувала вуха тонким писком.

«Блядь, блядь, блядь», – повторював подумки Боровець.

Він знав, що не вийде живим із квартири, і це розуміння лише загострювало бажання вбивати. Перший постріл було зробити надважко, однак усі інші вдавалися чи не механічно. Коли нападники оговталися й повільно посунули до кімнати, він підбіг до дверей і вгатив по них ногою. Петлі дверей украй вигнулись, і тонка перегородка шматками посипалася на чоловіків. Ті стріляли наосліп, силкуючись влучити в невидиму ціль. Одна з куль влучила Сергієві в плече. Зігнувшись від болю, він позадкував до кухні, інтуїтивно бажаючи захистити сховок із ноутбуком, уберегти результати кількарічної праці.

«Усе мало бути не так! Усе мало починатися зовсім не так!»

Українець востаннє навів «ґлок» на коридор, коли перед ним постало троє дужих чоловіків – двоє білих та один, найміцніший з усіх, чорношкірий. Проте він не встиг зловити на мушку когось з убивць, як усі троє водночас вистрілили йому в груди. Сергій бездиханним звалився на підлогу, а чорношкірий повільно підійшов і виконав контрольний йому в обличчя.

Ніяких останніх думок. Навколо чоловіка зі спрямованим на нього дулом пістолета закружляли сірі стрічки, які за мить обернулися густим сірим туманом. Не встиг Сергій Боровець торкнутися спиною холодної підлоги, як туманну сірість змінила глибока, відтінку масної нафти чорнота. А потім… бездонна морозна порожнеча. З останнім ударом серця світло згасло. Біля ніг усе ще лежали течки з документами, на одній із яких друкованими літерами стояло псевдо зв’язкового – Мстислав.

– Здається, ще рухається, – кивнув решті один із нападників, хоча розумів, що це, імовірно, рефлекси.

Чорношкірий глянув на наручний годинник.

– 16:13, – сказав він. – Завершуймо.

Він востаннє вистрілив Боровцеві в голову, залишивши замість неї місиво з понівеченого мозку, потрощених кісток і волосся, струмки крові з якого розпливлися підлогою аж до пристінних шафок.

О 16:14 користувач з’явився онлайн, очікуючи на зв’язкового.

5

Львів, Україна. 30 серпня, 2015 рік

– То про що це я… – сказав Юрій. – Ага. Тому ми почали шукати заклад подалі від університету, але щоб і добиратися на роботу було не так далеко. Розумієш, про що я? І тут Ірині підвернувся цей паб.

– Я тут святкувала день народження подруги.

Ми вп’ятьох сиділи за великим чотирикутним столом посеред запахів живого пива. «Медіаваль» був чимось на кшталт пабу, у приглушеному світлі якого компанія почувалася відмежованою від навколишнього гамору. Хоча Лука й сприйняв мою пропозицію побути вдома цього вечора самому з радісними вигуками, смуток в очах приховати йому так і не вдалося. Майже дев’ятирічний хлопчик умів відчувати внутрішній стан будь-якої людини й розумів, що ця вечірка його батькові потрібна. «Медіаваль» став своєрідним тимбілдингом, за який я мусив розплачуватися трьома годинами безперервного перегляду останнього сезону «Спайдермена».

– Ціни тут немалі та й до університету не так уже й близько, як хотілося б. Тому студенти тут узагалі не ошиваються. А для нас це найкращий варіант.

– Ти не подумай – ми непогано ставимося до них, – мовив Віктор Петрович.

– До нацистів, – уточнила Михайлівна.

– Просто іноді хочеться забутися, відволіктися від роботи. Відпочинок удома – це добре, але коли відпочинок можливий лише вдома – це, курва, дуже погано. Мозок гниє, звикаючи до якогось стандартного розпорядку. Йому потрібна підзарядка свіжістю. Знаю, такими нечастими зустрічами в пабі мозок нею не забезпечиш, як належало б, але це хоч щось, хоч якась хвилина різноманітності.

– Розумію. Мене завжди рятували відрядження. Їх було вдосталь.

– До речі, – завівся Юрій, – розкажи нам про себе. І що це за дивне ім’я в тебе таке? Батьки підтримували дитяче насильство чи як?

– Вони надзвичайно любили слов’янську історію. Вважали, що наш народ майже забув її, не робить абсолютно нічого, щоб детальніше вивчати її чи хоч якось популяризувати. У шкільній програмі на опанування історії слов’ян узагалі відведено вкрай мало годин. Мама не могла змиритися, що діти бігають, вигукуючи імена Наполеона чи Гітлера, а не Володимира Великого чи Ярослава Мудрого.

– Але чому саме Далібор? – Ірина намагалася висловлюватися делікатніше за Юрія, але однаково ніяковіла від поставлених запитань. – Ти, звісно, не ображайся, але є більш, скажімо так, адекватні слов’янські імена, як-от Всеволод чи Дзвенислав.

– Серйозно? – саркастично пирхнув Юрій. – Дзвенислав краще за Далібора? Пф!

– Ну все ж…

– Ну, це дуже гарне ім’я насправді. У перекладі означає «народжений, аби боротися». Батьки хотіли, щоб я так само, як і вони, боровся за свої інтереси, обстоював те, що по праву є важливим. Щоб ніколи не відступав під тиском соціуму чи його умов. Крім того, за кілька років до мого народження батько їздив у відрядження до Праги, де побачив Даліборку.

– Звучить, як ім’я твоєї коханої, – розсміявся Юрій, як затаврований по самі яйця кінь.

У грудях боляче кольнуло. На секунду стиснувши кулаки, за мить я опанував себе. Вочевидь, Віктор Петрович не розповів йому про Катерину.

– Ні, не коханої. Це одна з найвідоміших веж Праги, названа на честь ув’язненого там лицаря Далібора. Це сталося ще за часів Владислава ІІ17. Тоді Чехія занепадала. Король, який жив в Угорщині, дуже рідко навідувався на батьківщину. Кожен у країні розв’язував власні проблеми по-своєму, здебільшого – силою. У замку Плосковіце18 тоді сидів князем лицар Адам Плосковський – один із найжорстокіших володарів. Піддані не витримали його гніту та вчинили заколот. Захопили Плосковського в полон і змусили підписати документ про їх звільнення. Потому всі вони добровільно перейшли до сусіднього панства під владу лицаря Далібора. Коли про це дізналися земські правителі, Плосковському повернули підданих, а Далібора ув’язнили в Празькому Граді й засудили до смертної кари за те, що переховував заколотників, визнавав їхнє право на вибір і схвалював бажання боротися за волю. Далібор у в’язниці щовечора грав на скрипці, а люд приходив попід мури, аби послухати та поспівчувати йому. Влада, побоюючись, що привселюдне оголошення страти лицаря спричинить нову хвилю повстань, усе зробила тихцем. Таємно.

– Якийсь невтішний кінець історії, – уже серйозно промовив Юрій. – Тобто твій батько знав, як усе закінчилося з Далібором, але однаково вирішив назвати тебе цим ім’ям?

– Направду майже всі історії мають невтішний кінець. Святий Юрій загинув, захищаючи віру свого батька, коли імператор Діоклетіан19 почав гоніння на християн. Але чомусь тебе однаково назвали Юрієм. Важливо вибрати з історій те, що надихає й дає змогу чогось навчитися. Далібор був прикладом людяності та непохитного духу.

Колеги мовчали.

– До речі, ім’я не таке вже й рідкісне. Щоправда, тільки за межами нашої країни. У Словенії є футболіст Далібор Стевановіч, у Швеції – олімпійський медаліст із гандболу Далібор Додер, а в Боснії – відомий гросмейстер Далібор Стояновіч.

– Знаєш таких людей? – У голосі Ірини вчувалася повага з краплею захоплення. – Похвально.

На щоки ледь помітно поліз рум’янець, і я волів би думати, що причина тому – алкоголь.

– Просто не вперше відповідаю на це запитання. Воно так само поширене в Україні, як і, може, Теодор чи той самий Дзвенислав. Та хочу відзначити: зараз дедалі більше людей називає своїх дітей такими рідкісними іменами. Це тішить.

– А що там стосовно Криму? Ми всі краєм вуха чули ту історію в новинах, але це було півтора року тому й абсолютно без деталей. Це найбільш дивує, адже в інтернеті мала б з’явитися хоч якась інформація – правдива чи ні. Але Google майже нічого не видає.

– Та не було про що й писати – невеличка катавасія з місцевими хуліганами. Нічого особливого.

Подумки я благав, аби хтось спрямував розмову в інше русло. Пам’ять навідріз відмовлялася відновлювати страшні події того вечора. Я волів би назавжди забути його. Після прибуття додому мене тільки те й робили, що шматували зусібіч тисячами запитань і докорів. Ще й Лука, залишений на місяць під опікою моєї тітки, сприйняв це не надто схвально. То були одні з найвиснажливіших у моєму житті днів.

– Ну гаразд, – Віктор Петрович узяв ситуацію у свої руки, – може, ще не час – то ти кажи. Чи в тебе секрети якісь – це ми теж зрозуміємо. А якщо переховуєшся від Інтерполу, то ти не один такий: Михайлівна свого часу на ректора настрибнула.

– Як настрибнула?

– Ні, не в тому значенні. Тодішній ректор почав вимагати від нашого колишнього викладача звітність про трійки та комісійні талони студентів. А що вдієш, як той був чистою душею, сама доброта. Та й викладати вмів, наче дар від Бога мав. От студентики його повсякчас отримували оцінки, не нижчі за четвірки. Але ж ні, ректорові подавай мінімум трійок, які ми мусили якось та й розкидати. Ми довго вже боремось із цією системою. Дещо вдається, а дещо – ні, як коли пощастить. Отож Михайлівна скочила захищати Захара, аж руками почала махати перед обличчям ректора. А пан цей – ще той фрукт. Узявся пащекувати до нашої мадами! Та й учепилася в нього зубами. Слово честі. Без перебільшень. Здається, за руку вкусила, але її версія…

– Вухо я йому відгризла, – оголосила Михайлівна, ледве встаючи на ноги з келишком горілки в руках, – як той Мейсон, чи як там його. Боксер ваш. По заслугах отримав гад. Нічого ображати горобчика. І те саме я зроблю з тим, хто підвищить голос на тебе, голубчику. – Її погляд втупився мені в шию.

– У вас якісь нездорові вияви орнітології20.

Я відсунув стільця подалі від неї й не помітив, як опинився лицем до лиця з Іриною. Від неї чудово пахло свіжою лавандою. Шкіра на обличчі здавалася такою гладенькою та ніжною, що руки самі тягнулися доторкнутися. Наші погляди зустрілися, від чого ніяково стало обом. Я різко відсахнувся та відсунувся на кількадесят сантиметрів назад.

– Відтоді за нею наглядають, – продовжив керівник. – Хоч і не Інтерпол, а охоронець Тимофій Іванович. Проте останній має славу не меншу, аніж та міжнародна організація.

– Ух я б його… – не вгавала стара.

Над столом розлився черговий потік теплого сміху, що зігрівав душу краще за горілку. Не знаю чому, але вони мені подобалися.

6

Лейк Цюрих21, США. 19 березня, 2011 рік

– Damn!22

На вказівному пальці виступила яскраво-червона краплина. Мелані відклала ніж і відсунула подалі від себе дошку з нарізаною кільцями цибулею, затискаючи рану, що нестерпно пульсувала. Поглянула на годинник – 8:14 РМ.

«Де його знову дідько носить?!»

Жінка окинула швидким поглядом невелику квадратну кухню, згадуючи, де заховано пластир.

«Ліва навісна шафа. Повинен бути там».

Ривком дісталася з одного кінця кухні до іншого, відчинила дверцята та порозпихала екзотичні приправи й порожні бляшанки. Пластиру не було. Тоді обшукала нижню шафку, потім – бічні. Нічого.

«Так заживе…» – махнула рукою.

Мелані підвелася й рушила назад до столу, коли в замковій шпарині вхідних дверей щось зашкряботіло. Серцебиття вмить пришвидшилось, а руки ледь затремтіли. У думках вирувало бажання, аби Стен виявився хоча б трішки тверезішим, на краплину спокійнішим, як зазвичай. Аби виявився хоч трішки схожим на всіх інших нормальних чоловіків. Вона ж не ідеал просить, а просто середньостатистичного чоловіка.

Кожної вільної хвилини Мелані жалкує про переїзд до передмістя Чикаґо. П’ять років тому, за рік після одруження, Стенові запропонували посаду супервайзера, якому підпорядковувалися близько тридцяти осіб. Це був шанс зачепитися за вільніше та комфортніше життя, ніж скупі тодішні будні. Стримувала лише відстань у 1353 км і норовливе скавчання матері про небажання відпускати доньку на жоден крок від рідного будинку.

Щовечора подружжя терпіло чи то злісний скандал, чи то гіркі сльози. Доньці боліло страждання матері, але життя з чоловіком, дітьми та разом із батьками в маленькій квартирці в Нью-Йорку за мізерну заробітну платню мало райдужний вигляд лише в гнилосюжетних романах. Це розуміла вона, це розумів Стен, це розумів навіть батько, але переконати матір було такою самою нездійсненною місією, як-от підняття позашляховика однією зламаною рукою.

Урешті-решт після чергового нервового зриву Мелані з чоловіком зібрали речі й переїхали до Лейк Цюриха – невеликого передмістя Чикаґо. Жінка довго шукала факти за та проти цього містечка, аби запевнити матір у безпечності свого вибору, доки одного разу та не наштовхнулася поглядом на залишену на кухонному столі теку, поверх якої красувалися слова «Лейк Цюрих названо одним із лідерів рейтингу “Найкращі місця для розвитку вашої сім’ї” за версією подорожнього путівника Frommer’s 2006 року» та «Лейк Цюрих належить до “Топ двадцять п’ять міст, доступних для проживання в країні” (U. S. News)». Подружжя взяло в кредит потрібну для купівлі двоповерхового будинку неподалік від лісу суму й за браком грошей облаштувало його максимально просто.

За кілька місяців Мелані народила двійню. Пізнавши нестерпний біль пологів, вона зареклася більше ніколи не народжувати дітей. Стен підтримав таку її ініціативу, адже грошей ледь вистачало на утримання дівчат-близнючок і дружини. Аби хоч якось зводити кінці з кінцями, він підписався виконувати наднормові завдання й відтоді почав часто затримуватися на роботі допізна. Це дуже не подобалося Мелані. Попри те, що розуміла всю логічність таких дій, жінка однаково почувалася покинутою напризволяще з цілим будинком і дітьми на плечах. Допомоги не було від кого чекати: її рідні залишилися в Нью-Йорку, а на новому місці заводити знайомства буквально не вистачало часу.

Проблем додалося, коли після року тяжкої праці Стен не витримав і прийшов додому, ледь тримаючись на ногах і голосно наспівуючи: «Suddenly, I’m not half the man I used to be…There’s a shadow hanging over me…»23 Це почало повторюватися дедалі частіше. Спочатку Мелані списувала все на робоче напруження: чоловік надто мало відпочивав, аби спокійними очима дивитися на навколишній світ. Йому всюди вчувалися накази директорів, а рука з наручним годинником, звіряючи час, то підіймалася, то опускалася мимоволі. Усе його життя було підпорядковане графіку, у якому не припускалося відхилення й на йоту. Скидалося на те, що Стен уже й не жив сьогоденням. Виконавши плани на вчора та сьогодні, одразу мусив виконувати поставлені на завтра та післязавтра. І хоч таких роботів в Америці на кожному кроці десятками можна нарахувати, жінка плекала надії, що її життя буде інакшим. Кожен сподівається, що в нього не буде так, як у всіх, ідеалізуючи своє майбутнє. Проте люди забувають, що гільйотина рубає мудру й дурну голови однаково.

Сенді з Джессікою росли швидко, а їхній батько повільно тонув у хвилях алкоголю. За останні два роки Стен забув, що означає бути батьком і чоловіком, віддавши себе повністю на ґвалтування моральній немічності. Мелані намагалася вгамувати чоловіка й переконати не псувати життя собі та їм, але марно. Жалітися матері Мелані не наважувалася. Батьки були надто емоційно вразливими, тому під час кожної телефонної розмови донька описувала їм радощі подружнього життя. Жінка змирилася: нехай сім’я й не ідеальна, як мріялося раніше, проте багато американських сімей, що мають проблеми з алкоголем, якось же з цим живуть.

«І ми зможемо».

Такими думками Мелані жила досить довго. Жінка навіть шукала якусь інформацію чи поради психологів про те, як краще поводитися з чоловіком-алкоголіком, аби не втратити сім’ю.

А потім Стен ударив дружину. Уперше. Суперечка переросла в крики, і чоловік, не витримавши психологічного тиску на свій пропитий до самого дна мозок, врізав жінці по обличчі долонею. Мелані відразу почервоніла, а потім розридалася чи то від болю, чи то від несподіванки – сама не розуміла. На щастя, Стен отямився й півночі провів на колінах, вимолюючи прощення коханої. Вона пробачила. Пробачила вперше. Пробачила вдруге. Мелані пробачала чоловікові кожен скандал. На першому місці завжди стояла сім’я та її збереження – навіть ціною власного здоров’я.

Півроку тому Стен приїхав додому з новорічної корпоративної вечірки на таксі з розірваними штанами та сорочкою навиворіт. У радіусі кількох метрів від нього тхнуло віскі й жіночими парфумами. Чоловік усміхався й не казав жодного слова на своє виправдання, наче нічого негідного не трапилося. Так, він переспав зі співробітницею із сусіднього відділу, але його дружина не має права щось удіяти, хоч якось заперечити. Усе мало зійти з рук, як і завжди. Ідеально як для такого самозакоханого типа, як він. У сліпучому сяйві сексу й алкоголю він відчував свою владу кожною зогнилою клітиною тіла. От тільки тут він помилився, бо навіть не припускав, що то межа, яку переступати не вартувало. Мелані скипіла. Усе, що було під рукою, з метеоритною швидкістю полетіло в нього, утім так і не влучивши в ціль. На шум прибігли перелякані донечки, не розуміючи, що відбувається між їхніми ще донедавна закоханими батьками. Стен не витримав такого хаосу та крику – назовні виліз його внутрішній демон: очі налилися кров’ю, а з рота полетіла слина. Тоді він уперше вдарив доньок. Тоді вперше Мелані не розуміла, хто насправді стоїть перед нею. Тоді вона вперше боялася чоловіка по-справжньому, руки тремтіли, шкірою шугонули мурашки, а мозок застиг у не знаній досі прохолоді. Іноді люди, які тобі на диво швидко стають рідними, виявляються надто чужими, аби довірити перебування в одній кімнаті. Відтоді Мелані боялася. Боялась завжди.

Двері відчинилися й одразу голосно гримнули, від чого Мелані здригнулася, продовжуючи, проте, повільно нарізати цибулю. За мить до входу на кухню підійшов Стен. Очі блищать, волосся скуйовджене, а з рота тхне тухлою рибою. У фігурі, що розплилася, заледве можна було розгледіти широкі плечі, що хоч якось натякали на колишню спортивну форму. Усміхаючись і похитуючись, як корабель на штормових хвилях, Стен закрокував до жінки. Важливо було уникати необдуманих рухів, що могли призвести до катастрофи, тому рука продовжувала нібито спокійно різати цибулю.

– Hi, my dear wi… fuck… f-f-e24.

Стен розкинув руки й ззаду обійняв жінку за талію. Під впливом хтивих думок стиснув пальці. Він приклався до Мелані так, що вона сідницями відчула, як у чоловіка між ногами щось повільно заворушилося.

– Стене, дозволь мені завершити готувати, бо я вже й так порізалася випадково. – Мелані намагалася викрутитися, тож вигадувала в різні варіанти відходу.

– Припини, Мелані. Я не голодний…

Чоловік довго промовляв кожне слово – язик вивертався, як переполохана змія в кодлі. Зануривши носа у волосся Мелані, він спробував поцілувати її в шию, але відчув супротив. Жінка не могла витримати смороду, який гарматним пострілом бив у її чутливий ніс.

Обличчя пияка розпливлось у щирій дурнуватій усмішці. Очі не бачили нічого, окрім сідниць дружини. Він поклав руки на плечі та, різко розвернувши, міцно притиснув її до себе. Мелані знову відчула, як у ногу вперся збуджений член. Стен нахилив голову, склавши губи в трубочку.

– Будь ласка, Стене, можна я закінчу готувати? – Мелані продовжувала відвертатися від чоловіка, що починало його дратувати. – Діти ще не їли. Можна я їх нагодую, а потім ми залишимося наодинці в спальні? Добре, любий?

Стен стиснув руки дружини. Жінка вже не раз ходила в кофті з довгим рукавом, аби приховати синці, тож наступного дня цей досвід їй знадобиться знову.

– Довбані діти, – прошипіло за спиною.

Зуби Мелані заскрипіли. Імпульс ненависті хвилею прокотився тілом, зароджуючи найжорстокіші бажання. Та вона швидко їх притлумила. Як зазвичай.

– Гаразд, – після хвилинної паузи промовив Стен і відпустив жінку. – Працюй швидше.

Мелані полегшено зітхнула й повернулася до нарізання овочів. Салат міг бути готовий іще кілька хвилин тому, але поспішати зараз не хотілося.

«Може, сьогодні обійдеться… Не так уже все й погано…»

Стен підійшов до холодильника, зазирнув досередини, пильним поглядом обстежив його вміст зверху й донизу, але так і не побачив бажаного.

– Де пиво? – майже прокричав.

– Ти вчора допив останню бляшанку, любий, – прошепотіла Мелані.

– І?

Стен втупився в дружину. Відмова в сексі та відсутність алкоголю могли перетворити його на дикого звіра, тому провокувати Мелані не збиралася. Вона мовчки дивилася на чоловіка й добирала слова. Як пояснити йому, що вже досить пити? Мало не щодня він вирубався, сидячи на дивані перед телевізором. Як же хотілося простого нормального вечора без сварки, аби чоловік допоміг дружині з вечерею, аби погрався перед сном із доньками та заснув в обіймах жінки з книжкою в руках. Хотілося простого нормального вечора, як у більшості сімей. Про ідеал уже давно не йшлося. Чому все як у Кінґа?

– Чому не купила? Ти цілими днями просиджуєш дупу вдома.

– Я від рання прибирала та прала. Ще й Сенді сьогодні знудило…

– Знудило? – Стен зачинив холодильник, пройшовся до столу й сів на стілець, розкинувши ноги.

– Так. Напевно, з’їла щось не те.

– Куди та курва блювонула?

Батько не вперше добирав такі слова для Сенді чи Джессіки. Подумки Мелані вже тричі розбила склянку об голову чоловіка, але, стиснувши губи, стрималася.

– У тазик, не хвилюйся. Її довго зводило, то я підготувалась і поставила його біля ліжка.

Відверто задоволений, що його речі лишилися неторканими, Стен замовк і зосередився на сідницях дружини. Ще трохи – і з його рота слина полилася б, як із крана. Не витримавши, він підвівся, наблизився до Мелані й узявся рукою намацувати жадане. Ніякого сорому – лише тваринне бажання.

– Стене, благаю, не зараз.

Мелані намагалася прибрати чоловікові руки, але безрезультатно – цього разу той відступати не збирався. Він доб’ється свого.

– Та забери ти свої руки… – вільною рукою Стен стиснув зап’ястя дружини й вивернув їй руку за спину. Другою – продовжував лапати свою здобич.

– Стене, припини. Мені боляче!

Мелані заплющила очі й аж звивалася від болю, але вгамувати чоловіка не могла. Розуміла, що вже й не зможе. Може, варто було віддатися, аби не гнівати його, аби не розвивати конфлікт до безповоротного. Руки Мелані послабились, а тіло припинило пручатися.

«Тільки б швидше…»

– Хоча б не на кухні, – просила вона, – діти можуть зайти будь-якої хвилини.

– Закрий рота! Ти моя, сучко.

Захоплений збудженням, чоловік затулив жінці рота долонею й продовжив пестити її між ніг, водночас цілуючи в шию й опускаючись нижче, до грудей. Коли очі наблизилися до пружного бюсту, він на мить зупинився. Лихоманкове бажання струсонуло все тіло, а в голову закрався жаль, що Мелані припинила опиратися. Він би зараз добряче розважився. Стен схопив обома руками жінчину сорочку й різким рухом розірвав. На підлогу посипалися ґудзики та гідність Мелані. Коли очам чоловіка відкрилися чудової округлої форми пружні груди дружини, той наче здичавів – руки самі потяглися до здобичі, нещадно стискаючи їх і сіпаючи в різні боки. Награвшись пальцями, він узявся їх цілувати й не тямив, що між тим по-звірячому кусає. Мелані відчула жахливий біль, але не менше потерпала від сорому й безпорадності. Утішало лише те, що в такому стані чоловіка доведеться терпіти якихось три хвилини, не більше.

– Мамо…

Серце Мелані провалилося в прірву. Страх затопив усе тіло.

Вона повернула голову й побачила на вході до кухні кучеряву Сенді, яка здивовано дивилася на незрозумілі рухи батьків. Вони нагадали їй дивну гру з кольоровими колами на підлозі, яку бачила в дитячому садку.

– Сенді, прошу, іди до своєї кімнати, – прошепотіла мати.

Стен, який досі не зауважив появи малої, тепер гнівно підвів голову й підозріло мовчав. Сенді продовжувала стояти, скута чи то страхом, чи нерозумінням. У цей час зазвичай вони мали б сідали за вечерю.

– Навіщо ти її проганяєш? – У голосі чоловіка прозвучало божевілля. – Нехай подивиться, повчиться! Їй однаково ставати шльондрою.

– Стене, благаю…

– ЗАКРИЙСЯ!

Стен був ладен ударити жінку, аби тільки та облишила скиглити, як мале стерво. Він працює щодня, майже без вихідних, заради цих трьох курв, а не має за це ніякої віддачі, хоч якоїсь поваги. Самі нюні та постійні настанови «Припини, мені боляче…», «Не пий…», «Ти колись був кращий…».

– Чортові суки! – Йому вистачило півсекунди, аби налитися люттю. – Та лярва буде дивитися! Зрозуміло? І не дай Боже вона ревітиме!

Стен відкинув дружину й швидко закрокував до доньки, яка завмерла на місці, не розуміючи, що відбувається. Від батькового крику вона почала шморгати носом, роняючи поодинокі сльозинки. Мелані, благаючи доньку не плакати, шарпнулася підійти до неї, але чоловік відпихнув її, ледь не збивши з ніг. Він підхопив Сенді під лікоть із такою силою, що на руці дівчинки виникла велика гематома й вона зойкнула з болю. За секунду дитина відчайдушно ревіла.

– Стене, відпусти її!

Мати наскочила на чоловіка з кулаками, але сил не стало навіть на те, аби привернути до себе увагу. Він продовжував теліпати донькою, вимагаючи, аби та стулила свій писок. Зі Стенового рота скрапувала, як у знавіснілого бульдога, слина, а на шиї випнулася вена.

«Господи, що ж він робить?!»

Розум Мелані відмовлявся їй служити – вигляд заплаканої, з почервонілою рукою доньки позбавляв жінку здатності мислити, думки розліталися, як сухе гілляччя під натиском шаленого буревію. Безпорадна, вона лише повторювала спроби відірвати руку Стена від доньчиної. Марно – чоловік відмахувався від неї, як від набридливої мухи.

Нарешті збожеволілий пияк послабив мертву хватку й штовхнув Сенді на підлогу. Беззахисна дівчинка впала на підлогу, і далі гірко плачучи. Серце рвонуло з грудей бідолашної Мелані, а очі залила темінь гніву. Сьогодні цей гнів мусив вийти на волю. Мелані відчула дивний приплив адреналіну й несамовито заволала:

– Ах ти ж тварюко!!!

Жінка підскочила до чоловіка й щосили штовхнула його в груди. Цього вистачило, аби збити того з ніг.

– Ти більше не зачепиш її й пальцем!

Стен не тямив, як тендітна й слухняна жінка могла виявити до нього непокору, як узагалі наважилася підняти на нього руку. Він удома господар. Усе має бути за його бажанням. Оговтавшись, він сперся на лікті та спробував підвестись, але зруйнована алкоголем координація рухів підвела. Що це? Сила тяжіння виросла в декілька разів? Цього вечора чомусь усі повстали проти нього. Навіть закони фізики.

– How dare you push me?!25

З четвертої спроби Стенові вдалося підвестися. Часу не вистачило, аби відвести доньку подалі від місця конфлікту – Сенді так і залишилася стояти позаду матері, тримаючись за понівечену руку. Сльози й далі струменіли з її очей.

– Сука тупа! – У чоловікових очах палав дикий вогонь. Здавалося, він розірве жінку на шматки.

Жах скував Мелані, тож єдине, що вона могла зробити, – це затулити собою доньку й стояти, не зводячи очей зі Стена.

– Клята сімейка. Вам завжди кортіло підісрати мені життя, так?! – Він смачно відригнув і плюнув собі під ноги. Видно було, що Стен обмірковує, як учинити зі своєю проблемною сім’єю.

– Що ти таке верзеш, Стене? – Пальці Мелані тремтіли, а голос зривався. – У всьому винен клятий алкоголь. Ми жили щасливо, доки ти не почав пиячити!

– Алкоголь… – повільно протягнув Стен, – ти більше ні про що не можеш думати. А ти ніколи не замислювалася, чому я почав пити?

– Через надмірну втому. Тому я й подумувала останнім часом, аби ми знову переїхали до Нью-Йорка.

– Мелані, я пив через недолугу сім’ю. Недолугу тупу сім’ю, яка ніколи й пальцем не поворухнула, аби мені допомогти.

– Що ти таке кажеш?!

– Ти ніколи не вважала за потрібне підпрацьовувати десь. Завжди відсиджувала свою дупу вдома з тими малими. – Стен махнув рукою в бік заплаканої Сенді. – А я мусив гарувати на благо своєї любої сімейки.

– Тобто я мала покинути доньок самих?

– Відіслати їх до волохатої сраки! Не знаю. Мені байдуже!

Стен не усвідомлював, що крик став для нього звичним способом спілкування.

– Я ніколи не хотів дітей!

Мелані проковтнула язика. Усе життя вона думала, що перші місяці вагітності були дивом у їхніх стосунках. Вони сяяли та з нетерпінням очікували на оте поєднання двох таких несхожих людей. Невже все це було ілюзією?

– Але ж… ти… – Мелані не змогла закінчити речення.

– Але ж ти… – Стен передражнив дружину, розмахуючи руками й висолопивши язика. – Я завжди жертвував усім заради тебе! Заради тих двох…

– Мамо!

До кухні вбігла така сама зарюмсана близнючка Джессіка. Дівчинка хотіла сховатися від сварки в материнських обіймах, але на шляху стояв батько. Грізний, не зовсім схожий на того, якого вона зазвичай бачила, батько. Такий самий розкуйовджений і смердючий, але цього разу з чорними очима демона й надміру червоним обличчям. Немов істота з її страшних снів. Від таких треба тікати подалі.

– Я тобі зараз покажу маму!

Перекривши дорогу Джессіці, Стен потягнувся до ременя з великою металевою пряжкою з гострими літерами «XL» на ній. Напруження, крики, дитячий плач… Здавалося, у будинку не лишилося жодної краплі добра. Здавалося, від шалу ненависті здригаються навіть його стіни.

Чоловік зігнув ремінь удвоє й замахнувся на доньку. Мелані не встигла зрозуміти, що відбувається, як пасок полоснув по обличчі дівчинки. Від удару металевої пряжки брова в дитини розсіклася, губа тріснула, а передній зуб вигнувся досередини, утворивши виїмку в неіснуючій усмішці. На підлогу бризнули краплини яскравої крові. Дівчинка знепритомніла. Тиша затопила кухню.

– Поглянь, що ти накоїла! – Стен не жалкував про скоєне. Він лише м’яв ремінь у руках і дико зиркав то на Мелані, то на Сенді.

Чоловік зробив крок до дружини.

– Не підходь… – тремтячи всім тілом, прошепотіла Мелані.

– Усе, що робиться, робиться на краще! Адже так кажуть, люба?

Перед Мелані стояв уже не Стен, а щось у його подобі. Розум чоловіка витав десь поза реальним виміром, покинувши тіло на поталу люті й ненависті.

– Не підходь, благаю! – Жінка з наближенням до неї Стена на крок відступала із Сенді назад. У її свідомості не залишилося нічого, крім страху, підживлюваного інстинктом самозбереження.

– Стій на місці, кохана… я тебе не чіпатиму. Обіцяю. Просто хочу обійняти тебе й помиритися…

Очі зяяли порожнечею, усмішка – зловтіхою.

– Справді… мені жаль.

Мелані зробила ще один крок назад і вперлася сідницями в стіл. Сенді притулилася до неї збоку, обхопила руками материну ногу й сховала на ній обличчя. Тільки одна думка пульсувала в голові переляканої до кінчиків нігтів жінки. Вона закинула праву руку за спину й почала наосліп обмацувати стільницю. Пальці налапали дощечку з нарізаною цибулею. Трохи правіше лежав ніж.

7

65 км на схід від Вашинґтона, США. 29 серпня, 2015 рік

О 15:23 Білл Гендерсон поспішав до конференц-зали. Голова організації, де працює, на його думку, понад сотня ні на що не здатних приматів, не повинен ось так заледве не бігти за якимсь дурнуватим викликом секретаря. Перший дзвінок Білл проігнорував, захопившись розгадуванням кросворда. Другий не на жарт роздратував і навіть викликав думку, а чи не жбурнути його в білу, викладену плиткою стіну. Коли в туалеті дев’ятого поверху пролунав третій дзвінок, Білл Гендерсон не витримав і вилаявся.

«They found something…»26

Повз Гендерсона зі схиленими головами снували чоловіки в товстезних окулярах і білих сорочках із короткими рукавами. Люди, що не бачили денного світла більшість днів у тижні та втрачали мізерні залишки енергії на впорядкування отриманих на свої електронні пошти паперів і відеофайлів. Окремі з них так збіліли від браку ультрафіолету, що, здавалося, могли загубитися на тлі білосніжної, де-не-де потрісканої стіни. Білл Гендерсон цінував лише продуктивність праці, досягнуту завдяки багаторічному стажеві та відданості керівництву. Кожен рух найманого працівника він сприймав із байдужістю та природною огидою. «Я всміхнуся тим слимакам лише тоді, коли хтось із них помре, виконуючи свої обов’язки, – повторював містер Гендерсон, – бо це означатиме, що падлюка віддала власне життя праці. Це гідне пошани. В іншому разі працівник повинен розтовкти свій череп об бетон, мусить лягти кістьми, але виконати свою срану роботу!»

У спітнілій від хвилювання руці знову завібрував iPhone. Четвертий виклик! Це щось надприродне: ще ніколи від керівництва не вимагали присутності на нараді так негайно. Це неймовірно дратувало, проте й лякало водночас.

Білл збив виклик одним простим рухом пальця й пришвидшив ходу. Перейти на біг означало принизитися.

Ще кілька кроків – і ліворуч з’явилася довжелезна, метрів із п’ятнадцять, стіна з тонованого скла. З іншого її боку вирував такий гамір, що вона буквально аж вібрувала.

– Містере Гендерсон, – до чоловіка підскочив згорблений, нещасний на вигляд представник офісного планктону зі стосиком паперів, обклеєних помітками та виносками, – я хотів би, щоб ви…

– Get off27, – випалив начальник і злісно зиркнув на підлеглого.

Двічі повторювати не довелося. Юнак обернувся й потупцяв назад, до своєї позбавленої сонця та надій на кар’єрне зростання нори.

– Білле, ти тут. – Обличчя його заступника полегшено зм’якло, коли він побачив шефа в конференц-залі.

– Ґреґоре. – Білл Гендерсон обмежився кивком голови й обвів поглядом продовгуватий овальний стіл.

Він сподівався побачити стіл заповненим. Чотирнадцять істот вищого ґатунку, як зазвичай, – так називав він їх подумки. Проте присутніми були лише четверо: прес-секретар Аманда Ворд, голова відділу інформаційної розвідки Деніел Рамірес, заступник голови програми, Білла Гендерсона, Ґреґор Бойд і худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, якого Білл бачив уперше. Усі щільно вмостились один біля одного за столом, але всидіти, вочевидь, не міг ніхто. Ґреґор узагалі походжав конференц-залою вперед-назад, нервово потираючи долоні.

– Це ти сказав Кейтлін надзвонювати, наче в неї проказа? – Гендерсон уп’явся гнівними очима у свого заступника.

– Ми не могли тебе знайти…

– А де, чорт забирай, ви мене шукали? – За п’ятдесят чотири роки нервових зривів гнівні розноси стали звичним стилем поведінки Гендерсона.

– Усюди. Не зважай. Ти мусиш дещо побачити.

– А це хто?

Гендерсон кивком голови вказав на хлопця, що сидів, мовчки вдивляючись у відкритий перед ним ноутбук. Керівник не бажав переходити до справ, не нагадавши присутнім іще раз, хто тут господар ситуації. Невиразне сум’яття, що смоктало під серцем увесь шлях до конференц-зали, тепер заступила звична владність. Чоловік запустив товсті, як сардельки, пальці в рідке волосся, надаючи йому бодай трохи охайнішого вигляду. У волоссі, добряче пригледівшись, можна було побачити поодинокі сиві волосини. Думки про старість і неможливість контролювати життя спливали в його голові щоразу під час зустрічі з другим Я перед дзеркалом. Але більше за визнання власної вже недалекої немічності гнітив страх втрати авторитету серед підлеглих, котрі зажадають скинути з трону підстаркуватого психа, замінивши його на молодшого й адекватнішого.

– Луїс Геррера, – хлопець не знав, чи вставати йому, чи взагалі кланятися, – комп’ютерна обробка даних.

– Твій підлеглий, Раміресе? – Гендерсон глипнув на простягнуту руку хлопчини, але проігнорував її. – Збираєш у своєму відділку всі нацменшини?

– Я американець, сер, – тихо промовив Геррера, – народився в Цинциннаті, штат Огайо.

– Congatulations28, – лише відмахнувся керівник.

Гендерсон урешті заспокоївся й після хвилинної паузи сів на чолі столу, вивчаючи поглядом присутніх.

– Кажіть, звідки така паніка.

– Луїсе, – озвався голова відділу інформрозвідки, – покажи відео.

Геррера мовчки виконав прохання свого боса й розвернув ноутбук екраном до Білла Гендерсона. За декілька секунд з’явилося блякле зображення, відзняте камерою спостереження в невеликій забігайлівці. Приміщення нагадувало гамірний паб, де половину площі займали барна стійка та високі стільці, на яких розмістилася дюжина чоловіків. З протилежного боку стриміли три столики, які також були зайняті відвідувачами. Усі пили пиво, заїдали гострими начос та енергійно вимахували руками. Звуків не чулося, але все в зображенні вказувало на неймовірний шум і хаос.

– Що це?

– Пам’ятаєш, що говорила Маєрс? – запитав Ґреґор Бойд.

Гендерсон мовчки кивнув.

– Погляньте, – мовив Рамірес, тицьнувши в екран на одного з відвідувачів.

– Що це? – Гендерсонові довелося схилитися над столом, аби впізнати знайому їм постать. – Це він?

– Так, – цього разу відповів Ґреґор.

– А де звук? Лише сама картинка?

Луїс Геррера натиснув кнопку на клавіатурі – і кімнатою розлився незрозумілий шум. Вигуки й стогони скопища чоловіків відбивалися від стін, повертаючись до вух Гендерсона. Зазвичай камери в таких громадських місцях, як-от забігайлівки, ресторани чи супермаркети, записують тільки відео, без звуку, який, по суті, тут непотрібен. Однак у нічних клубах чи пабах неспокійних районів варто мати в рукаві докази, якими можна було б скористатися в разі виникнення масових заворушень чи побоїщ. Власники саме таких закладів установлюють камери, обладнані мікрофонами. Це законно, якщо в закладі передбачено застереження «Ведеться відеонагляд». У пабі, до якого прикипіли очима чоловіки, таке застереження висіло позаду бармена, біля полиці з алкогольними напоями, проте так, що його заледве вдавалося розгледіти.

– Вимкніть цей шум.

Білл цього разу не кричав. Цікавість і спантеличення охопили його. Їхня робота вкотре дала плоди. Давно програма не отримувала таких глобальних, таких очевидних доказів правильності свого шляху. Залишалося просто діяти, діяти з іще більшим ентузіазмом. Нехай хто-небудь спробує зупинити його розігнаний двигун тепер.

– Ми можемо щось зробити зі звуком, аби почути, про що вони розмовляють? – Гендерсон звертався безпосередньо до Геррери.

– Так, – усміхнувся той, – це дуже легко.

«Якщо все здається легким – це означає, що працівник не надто вправний і робота вища за його розуміння, – подумав Гендерсон. – Мабуть, да Вінчі мав слушність».

– Я налаштував програму звукопросіювача, і загальний шум розчинився, виокремлюючи лише цей один, потрібний голос.

Тишу знову прорізав звук, проте зараз чіткий та одноголосий. Усі почули одного єдиного чоловіка, котрий перемовлявся про щось зі своїм співбесідником. Білл Гендерсон закріпив цей день у пам’яті як один із найзнаменніших і найперспективніших для його програми за останні два роки. Він підвівся, енергійно перестрибуючи поглядом з одного на іншого з присутніх.

– Чому ми раніше цього не зробили?

– Ми не могли його вистежити, – почав пояснювати Рамірес. – Він просто зникав, тож єдине, що нам зоставалося, це виловлювати його на камерах спостереження. Цей тип надто обережний. Це вперше, коли він провтикав із камерами.

– Мабуть, поспішав, – припустив Ґреґор Бойд.

За чотири хвилини розмови чоловіки на відео розпрощалися, міцно потиснувши один одному руки, і попрямували до виходу.

Один із них сягнув до кишені штанів і витягнув телефон. Після кількох натисків на екран приклав його до вуха та зник із поля огляду камери.

– З’ясуйте, кому він телефонував!

Гендерсон швидко вийняв iPhone та кивнув Ґреґорові. Ситуація вимагала мобільності.

– І викличте перекладача.

– Так.

– Хто є з виконавців?

– Треба дізнатися. Дай мені хвилинку…

– Мені потрібна Мелані Маєрс, і негайно.

Ґреґор Бойд вибіг із конференц-зали з телефоном у руках. Усі навколо заметушились, як і до приходу Гендерсона. Аманда Ворд швидко щось занотовувала в записник – олівець у її руках аж димів. Рамірес телефонував підлеглим і раз у раз переказував ту саму інформацію, потрібну для негайного виконання, а Геррера зберігав файли на ноутбуці. За мить до зали знову ввірвався Ґреґор із неоднозначним виразом обличчя. Позаду плентався низькорослий китаєць Лі Діксон – очільник підрозділу програмного забезпечення виконавців.

– Де Маєрс?! – зайшовся криком Гендерсон і знову запустив пальці у волосся. Він сподівався, що дрібні, доведені до автоматизму рухи руками – тріскання суглобами пальців, застібання та розстібання верхнього ґудзика сорочки чи пригладжування зачіски – дадуть змогу погамувати нервовість, проте дуже помилявся.

– Діксон останній, хто її бачив. – Ґреґор указав на китайця, котрого щойно ввів до конференц-зали.

– Кажи, де вона, бо полетиш назад до свого Токіо, Діку!

– Пекіна… – Китаєць проковтнув образу, якою Гендерсон постійно користався (ішлося не про плутанину з містом народження, а саме про глузливе скорочення його імені29). – Мелані поїхала до Барселони. У неї відпустка. Принаймні вона так говорила.

– Яка в сраку відпустка? Знайди мені Маєрс! – Гендерсон тицьнув вказівним пальцем у груди китайцеві, а потім обернувся, звертаючись до кожного з присутніх. – І ти! І ти! І ти! А ти, Амандо, подбай, аби все, що зараз відбулося, не вийшло за межі цієї конференц-зали. Стеж за кожним виданням. Не дозволяй жодному бодай слово написати на цю тему. Інакше всім голови повідриваю! Зрозуміло?

– Так, сер.

Жінка швидко зібрала речі й кулею вилетіла із зали. Решта на знак згоди кивнули й умить пощезали за дверима.

8

Львів, Україна. 1 вересня, 2015 рік

Малий завжди був розумніший – мабуть, радше кмітливіший – за однолітків. Зі сповитку Лука привчився поводитися тихо. На відміну від більшості батьків, ми з Катериною не зривалися посеред ночі, ледве зачувши його неспокійне пхинькання. Щойно малий почав розуміти, що таке солодощі, то взяв за звичку не затискати їх у кулаці, доки ті розтануть, а щедро ділитися з усіма довкола. Іноді я говорив, що мій син зламався, на що Катерина, проводячи долонею по моїй щоці, казала, що коли й так, то брак успадковано від головного виробника, а термін гарантії, щоби його повернути, давно вже сплив.

Одначе хлопчикові подеколи набридало грати роль врівноваженої дитини, і він викидав коника. Так, після святкування його п’ятого дня народження трапився інцидент. Наша квартира в Тернополі тоді нагадувала поле військових дій: кольорові кульки та конфеті валялися по всіх кімнатах, а до заповнених брудним посудом і недоїдками солодкого столів зліталася дрібна мошва з усієї вулиці. Я протестував проти запрошення стількох гостей, але дружина обстоювала думку, що, коли хочемо злитися з місцевими та не почуватися відлюдьками, слід покликати якомога більше дітей із будинку та відповідно їхніх батьків. Це б убило двох зайців: ми мали б нагоду перезнайомитися з нашими сусідами, а Лука – завести нових друзів.

Скориставшись із відсутності уваги, Лука вхопив до рук тюбик із клеєм і пачку сірників, що лишилася на столі після запалювання свічок на торті, та зачинився в туалеті, гукнувши нам, що побіг туди в справах. За трохи Катерина вловила легкий запах горілого. Визирнувши у вікно, я заспокоїв дружину: на вулиці, у сміттєвих баках, хтось підпалив пакет, тож сморід розносило на весь район. Проте, зачинивши вікно, відчув, що запах лише посилився. Не розуміючи, що відбувається, я вишукував джерело їдкого запаху, а знайшов… причмеленого Луку. Скрутившись калачиком і звісивши голову поміж колін, він сидів у кутку. Я зрозумів, що малий щось накоїв, і мигцем побіг до туалету. Від побаченого там мене затрусило: від пожежі нас урятувала ванна, розташована в спареному з туалетом приміщенні. Набрана в ній вода тихенько колихалася й нагадувала туманно-сірий мул. На килимі, подарованому нам на новосілля, красувалися дві пропалини, присипані дрібним чорним попелом. Як виявилося, Лука вирішив провести дослід, з’ясовуючи, як добре горітиме склеєний двома чи трьома шарами туалетний папір. Малий підніс запалений сірник до паперу, і той умить спалахнув, почавши скрапувати й утворювати на килимі невеликі дірки. Якби туалет не був спарений із ванною чи у ванні не стояла по вінця вода, хлопчик не мав би чим загасити палаючий килим і квартира згоріла б під три чорти. Катерина довго намагалася вгамувати мій гнів, але тоді я вперше – щоправда, у півсили – приклався рукою до сідниць малого.

***

У спогади вдерлось гучне «гуп», немов від падіння чогось важкого, а потому дикі вигуки. Аудиторією гасали студенти. Я повільно оглянув приміщення, зупинившись на великому дерев’яному столі під настінною дошкою. На обличчі мимоволі з’явилась усмішка.

– Хто знає, що це за предмет?

– «Слов’янська міфологія», – швидко, наче змагаючись із невидимим суперником під час вікторини, видала дівчина з другого ряду. Решта або просто мовчали, або потай копирсалися в телефонах.

– Добре. Почнемо з основного – початку. Як утворився світ?

– Після Великого вибуху30, – знову мовила дівчина, – тринадцять мільярдів років тому.

– Хіба?

– Тобто? – саркастично стрельнув словами один зі студентів. – Це ж науково підтверджений факт.

– Ну, я б не констатував, що це на всі сто відсотків підтверджений факт, – усміхнувся я. – Може, дехто підзабув, але створення Всесвіту внаслідок Великого вибуху – гіпотеза. Одна з багатьох. І загалом ідеться не про вибух у звичному для нас сенсі. І стався він не в якійсь певній точці простору. Так, безсумнівно, цю гіпотезу визнано однією з найреальніших і найімовірніших, але все ж вона є гіпотезою. Хіба можна стверджувати щось, що не до кінця доведено? Людство до сьогодні не може з упевненістю сказати, звідкіля все це в біса взялося.

Я роззирнувся з розведеними руками, акцентуючи на всьому: повітрі, столі, голосі. Усьому довкола мене та моїх слухачів.

– І це відкриття відбулося доволі нещодавно, якщо взяти до уваги всю історію людства. Упродовж тисяч років різні культури виробили своє уявлення про модель створення світу. Можете назвати приклади?

У глибині аудиторії піднялася рука, після чого пролунав низький і впевнений хлопчачий голос:

– Ну, мабуть, найбільш відому модель створення світу описано християнством у Біблії.

– Найбільш відому для нас, – виправив я його. – І про що ж там сказано?

– Що першого дня Бог створив космос і Землю, а також світло й темряву. Другого – простір і воду. Третього – землю з рослинністю.

– А четвертого, – утрутилася дівчина із зібраним у хвостик волоссям, яка сиділа в першому ряді, – небесні світила, тобто зорі й усяке таке.

– П’ятого дня Бог створив істот, що живуть у воді та повітрі, а шостого – решту тварин і людей. Ну, а сьомого Бог стомився та вирішив відпочити. Відповідно й ми відтоді відпочиваємо в неділю.

– Чудово. Як щодо теорій створення світу в інших релігіях? Може, міфологіях?

Руку підняв мускулястий хлопець у сонцезахисних окулярах. Він сидів, не знімаючи окулярів, у приміщенні, у широкі вікна якого сонце зазирало лише крадькома.

– Скандинави вірять у Вальгаллу. Там живуть боги, і туди потрапляють люди, котрі померли на полі бою. У них спершу виник велетень, а потім із його тіла – боги Одін, Вілі й Ве. Після того боги створили нас і помістили в цей світ. Вони його назвали Мідґард.

– І?..

– Ну, це все.

– Гм… ґрунтовно. Сповнена дивовижних фактів і міфічних оповідей, що повністю відображають картину створення світу скандинавського народу, історія.

Студенти вперше голосно розсміялися. Це означало, що авторитет, який хлопець в окулярах вигадав собі сам, насправді не надто хвилював інших. Усі лише зраділи нагоді покепкувати з нього.

– Пробач. Звісно, моїм знанням у цій сфері ще далеко до твоїх, – мабуть, частіше треба носити сонцезахисні окуляри в приміщенні, – але дозволю собі трохи доповнити твою розповідь. – Хлопець почервонів, ніяково стягуючи окуляри з обличчя й не забуваючи грізно поглипувати на декого з присутніх із німою обіцянкою порішити до кінця дня. – Усе почалося в безодні Ґіннунгаґап, коли змішалися іскри вогню з царства Муспельхейм і льоду з царства Ніфльхейм. Як наслідок постала перша жива істота – велетень Імір (його згадував раніше наш науковець). З тіла велетня виникли ті самі брати-боги, що започаткували світ, у якому були небо, земля й заморське королівство велетів Йотунґейм. Створивши пізніше людей, вони поселили їх на землі, проте відгородили від велетів стіною з повік Іміра, якого вони вбили. Це стисло. Думаю, поправки не суттєві, але все ж…

Дівчина з хвостиком рвучко піднесла руку.

– Слухаю.

– Про індуїзм. – Вона вичікувально зробила паузу, а коли я ствердно кивнув, заторохтіла: – Існує як мінімум три версії створення світу: з космічного яйця, з первинного тепла та з жертви першолюдини Паруші самій собі, тобто з частин її тіла.

– Чудово, Мар’яно, але існує ще й четверта версія – з первинного звуку ом, який видобув Шива зі свого барабана. Ом – це, так би мовити, первинна мантра. Ом є найсвященнішим звуком в індуїзмі, бо символізує Брахман, тобто вищу реальність, Усесвіт. Ти ж мала б це також сказати. Хіба у Вікіпедії цього немає? Наступного разу телефон ховай пильніше, але загалом добре.

Дівчина самими губами промимрила «вибачте» і сховала телефон до сумки, що лежала перед нею на столі. Подруги з-за плеча посміювалися з її невдачі.

– Що ж, гаразд, – я продовжував вступне слово, дедалі ближче добираючись до суті. – Жити – це чудово, але запитання «Звідки ми тут?» і «Як усе це створилося?» залишаються актуальними для людей і досі. Саме «Як?» і «Чому?» штовхають людство вперед, змушують рухатись, а не стояти на місці. «Дурень завжди знає відповіді, а мудрець – запитання». Усі винаходи та революційні перевороти є плодами саме таких запитань. Люди не можуть жити в незнанні й повсякчас намагаються пояснити нерозгадані феномени, знайшовши відповідь на запитання «У чому сенс життя?», «Чи існує життя десь іще, окрім Землі?» або «Хто збудував піраміди?». Саме відсутність відповідей і тримає людей на плаву. Хтозна, що було б, якби людство дістало відповіді на всі можливі запитання. Найбільша ймовірність – люди втратили б стимул до будь-якої праці, зокрема й розумової. Це відтак спричинило б жахливу деградацію та подальше вимирання Homo Sapiens31 як виду. На щастя, дивовижні відкриття зумовлюють виникнення інших, іще більш запаморочливих запитань. Така дилема поставала й перед нашими предками. Далекими предками. Ще відтоді, як люди почали мислити як розумні істоти, у їхні голови закрадалося питання про власне існування. Світ сповнений безлічі цікавих і незабутніх культур, котрі мають свої особливості, що створюють їхню оригінальність, автентичність. Різні мови, різні боги, різні мистецтва, різні думки, але постійно однакові запитання. Відповіді на них найнеймовірніші, бо навіть зараз людство не змогло б створити таке розмаїття фундаменту власного існування.

– Можна? – Дівчина праворуч від мене підняла руку.

– Так, прошу.

– Яка мета ваших лекцій? Ви справді вірите, що, якщо ми знатимемо різні погляди на створення світу, це нам чимось допоможе в житті? Мій батько тяжко працює в півтори зміни на фабриці соків, а мати – продавець на базарі. Якщо я прийду сьогодні додому й розповім усе це їм, то дуже сумніваюся, що їхня кар’єра та світогляд підуть угору. Мої тим паче.

– Не заперечую, більшість із вас – а може, й усі – ніколи не скористається цими знаннями. Та ви мусите засвоїти одну річ: важать не імена чи назви божественних місць. Деталі відіграють не таку роль, як загальний принцип створення ідей, їхній рух, розвиток, причини та наслідки. З цього слід робити висновки. Вінстон Черчилль якось сказав: «Що довше ми дивимось у минуле, то далі зможемо зазирнути в майбутнє». Я стану найщасливішим викладачем у світі, якщо, осягнувши принципи світотворення, ви зробите науковий, психологічний чи будь-який інший прорив. Бодай у своєму житті.

– Дякую. – Дівчина всміхнулась, але з вигляду було зрозуміло, що відповідь її не вдовольнила.

– Отже, ось вам найпоширеніша старослов’янська теорія походження світу. Стисло, аби не затягувати й не перенасичувати ваші мізки. Слов’янська міфологія оповідає нам про Темряву, про нескінченну Ніч, що заповнювала початок початків. У вічній пустоті не можна було розгледіти абсолютно нічого. У цьому безмовному холодному просторі летіло всевидяче, всеосяжне Око. Ви запитаєте, звідки воно летіло, якщо всюди порожнеча, усюди темрява? – розвів я руками, підвищуючи голос. – Так ось, летіло Око з глибини Темряви, діставалося зі Старих Світів з єдиною метою – створити в безмежній Темряві Новий Світ. Належало воно ще ненародженому Першобогу. Його звали Род. Це ім’я бажано запам’ятати – ви ще не раз почуєте його. Оку ніяк не вдавалося знайти хоч якусь можливість створити світ, заради якого воно пронизувало Темряву. І… воно заплакало. Зі зроненої сльози зародилися Першоптиця та Першобог – Сокіл-Род. Золоте пір’я птаха блиснуло так, що прорізало чорну Ніч, і, відчувши свободу, Птиця-бог розправила свої крила й закружляла навколо Ока.

Засмутившись від самотності, Сокіл-Род також заплакав. Як бачите, дуже чуттєве й емоційне в старослов’янській міфології зародження світу. У жодній із релігій ніколи ще так не плакали під час цього процесу. Коли сльоза, яку назвали золотою Сльозою-Росинкою, крапнула на всевидяче Око, воно почало розростатися доти, доки не перетворилося на великий острів, поглинутий Мороком і Темрявою. Тоді Сокіл-Род зронив іще одну сльозу, яку назвали срібною Сльозою-Росинкою і яка, упавши на острів, обернулась озером Живої Води. Смарагдова Сльоза-Росинка, третя та остання, породила квіти й рослини, які вкрили суху й чорну землю острова.

Коли Сокіл-Род спустився на землю, то за трохи зніс Золотий Жолудь, із якого виросло величезне Прадерево – іноді його називають Прадубом, або Дубом-Стародубом. На його гілках зав’язалися плоди безсмертя – молодильні яблука. Тоді Сокіл-Род злетів на верхівку Дуба-Стародуба та вигукнув: «Я створив цей рай, і тут моє місце на віки вічні. Звідси, – з Вирію, – я буду творити Новий Світ!»

За певний час Сокіл-Род зніс іще два яйця – біле та чорне. Коли вони впали в озеро Живої Води, з них утворилися Чорний і Білий Лебеді. Мирно жити вони, на жаль, не змогли. Побачивши, як Лебеді почали битися між собою, Сокіл-Род вигукнув з вершини Дуба: «Зупиніться. Я дам вам Слово та Розум, тож, вийшовши з води, станьте з обох боків мого Дуба!»

– А чому вони побилися? – запитала дівчина в окулярах і синьому светрі.

– Тому, що це споконвічна проблема світлого й темного. Це речі, які хоч несумісні між собою, проте існувати одна без одної не можуть. Це так, якби темрява – це відсутність світла, а зло – відсутність добра. Відсутність у певній ситуації. Ці речі є взаємопов’язаними, попри те, що кожна намагається ствердити свою бездоганність і зверхність.

Тлустий хлопчина поцікавився:

– Тобто цей Род є основним божеством, батьком усіх інших богів?

– Рода не можна сприймати, як якесь окреме божество, – заперечив я. – Образ Рода є скрізь, він пронизує все, що ми можемо бачити навколо. Род – це загалом природа у всьому своєму розмаїтті та різновидах. Він саме життя. Набуваючи виявів у житті власне матерії, він дає змогу тій самій матерії бути живою. От, наприклад, будь-який організм складається з клітин, які відповідно складаються з молекул, ті – з атомів, а ті – з елементарних частинок (протонів, електронів і нейронів). Хоч і останні також складаються з іще менших, фундаментальних частинок – кварків. Вважали, – а дехто вважає й досі, – що все це окремо не живе, а є просто набором речовин, сполук, поєднань і їхніх комбінацій, але як би ви не збирали їх в одному місці та як би не перемішували, у вас не вийде живий організм. Цього замало. Аби стати живою, матерії потрібен іще один фактор. Вона набуває його лише в разі природного народження, а не штучного створення.

– То ви говорите про душу? – припустив хлопчина, насупившись і звівши на носі брови. – Таке саме кажуть про людську душу, що, коли вона покидає тіло, організм чи матерію – байдуже, наступає смерть.

– Ось бачиш, скільки всього схожого між світовими релігіями. Душа існувала задовго до насадження християнства. От тільки назва її була іншою. Фактором, який змушував організм жити, був саме Род. Вам достатньо лише вдуматися у звучання таких слів, як «народження», «природа», «родина».

Дехто всміхався, хтось замислено нотував мої слова, а із задніх парт долинуло дівоче «Та хто він такий, аби я його слухала?», однак я продовжував свою лекцію.

9

– Ну? Розповідайте вже.

Я кинув підозріливий погляд на Віктора Петровича, який тільки те й робив, що всміхався, оглядаючи нас. Саме була обідня перерва, тож, присівши з чашками, наповненими гарячими напоями, за свої столи, ми через тісноту кабінету опинилися майже в колі. Ми всі, крім Юрія. Петрович підіймав свою чашку до вуст, і тоді його усмішка зникала, щоб за дві секунди з’явитися знову. Михайлівна, наче медитуючи, завмерла із заплющеними очима. Ірина мовчки наминала печиво, запиваючи його чорним, як смола, какао.

– Ти про що?

– Сидите, усміхаєтесь. Не хочете поділитися?

– Хех. – Вусань, лагідно всміхаючись, на мить поринув у спогади, а потім продовжив: – Це справді цікава історія. А те, що головним героєм є саме ви, а не отой шалений молодняк – тільки додає перчинки.

– Не тягніть. – Мій голос виказував приховане бажання переконатися, що все було не так жахливо, як я собі уявляв.

– Пізніше, – відповів завкафедри, зробивши ще один ковток, – дочекаймося Юрія. Без нього розповідь буде не такою цікавою.

– Я такого хлопа собі підчепила, доки ви танцювали, – ностальгуючи й усе ще не розплющуючи очей, промовила Михайлівна з ледь помітним сумом. – Ох він мені жару дав. Не те, що ви всі. Даліборе, ти в ліжку порівняно з моїм Борисиком, певне, мало що відаєш.

Чай умить піднявся горлянкою назад і з кашлем вихлюпнувся на поверхню столу. Мов потопельник, я роззявленим ротом хапав повітря й водночас осмислював слова старої.

– Не зважай, Даліборе, – кинула Ірина. – Борис – її кіт.

– Михайлівна спить із котами? – не втримався я.

– Ні… мабуть. Але полюбляє використовувати ім’я кота у своїх фантазіях про чоловіків. Хоча знаєш… хтозна, що коїться в житті нашої мадам.

– Михайлівно, знайдіть собі чоловіка й припиніть, будь ласка, ділитися з нами своїми збоченими фантазіями.

– Юний мій орлику, – скрипнула шиєю стара, – не знаю, чи й знайдеться хтось, вартий такої гарячої жінки.

– Справді, – погодився Віктор Петрович. – Проти таких фактів не попреш.

За спиною голосно рипнули двері. До приміщення повільно, ледве переставляючи ноги, вповз Юрій. Усмішки на наших обличчях умить змінилися співчуттям. Той підійшов до столу, лівою рукою тримаючись за око. Нічого не кажучи, ухопив одне печиво й закинув собі до рота. Після того розвернувся й потупцяв у протилежний від нас бік.

– Усе гаразд, мужиче?

У відповідь лише нерозбірливе бурчання. Хлопець упав за свій стіл і заховав голову поміж пліч. Ми мовчки перезирнулися, мов очікували одне від одного на якісь дії.

– Юро, усе добре? – Я не розумів, чому Віктор Петрович хитро посміюється. – Ірино, ти знаєш, що сталось у тому пабі?

– Приблизно. Я тоді покинула вас на хвильку, а коли повернулась… Загалом останнє, що бачила, то це те, як танцювали повільний танець, а він, – вона вказала пальцем на Юрія, – запросив красуню з-за сусіднього столика.

– Ну й що тут такого?

– Даліборе, вона сиділа з отакенним здоровилом. – Ірина широко розвела руки. – Юрій йому в пуп дихав.

– Он воно що, – повільно протягнув я, розставляючи в голові все на свої місця. – Що ж, що було далі, не важко здогадатись. Юрку, ану покажи око.

На моє прохання той показав середній палець. Ми всі підвелися й підступили до хлопця.

– Ніколи в житті більше з вами нікуди не піду. – На стіл крапнула слина. Хлопець нагадував немовля під час серотонінового провалу32.

– Щоразу так кажеш, – відрізав Віктор Петрович, – і однаково не можеш всидіти вдома.

– Що там було?

– Покажи. – Ірина наблизилася й обережно забрала Юрієву руку з ока. – Здається, дехто має тиждень вихідних. – Велика синя гематома, посічена тонкими червоними судинами, як суха пустеля тріщинами, забезпечила хлопця кількома вихідними (працювати зі студентами з отакою мармизою просто неможливо).

– Ха-ха, як смішно! – жовчно кинув постраждалий і, знову затуливши око, бухнувся головою на стіл.

– Холодне прикласти? – Ірина єдина виявляла турботу.

– Груди приклади. Думаю, вони більше допоможуть.

– На жаль, тільки за записом. А от прохолодна ложка завжди вільна.

– Учора цілий день прикладав. Допомогло, як бачиш. Майже не видно. – Хлопець провів у повітрі навколо гематоми пальцем.

Лише Віктор Петрович задоволено посміювався та потирав руки в очікуванні розповісти, що ж сталося.

– Так, ну то просвітіть нас нарешті, – тепер упевненіше вимагав я у вусаня.

– А що тут розказувати? – розвів він руками. – Що можна розказувати, як через тебе, Даліборе, нам тепер до того пабу зась!

– Що?!

Я опинився на перехресному вогні питальних і водночас недовірливих поглядів. Дике сум’яття вкрило моє тіло дрібними пухирцями, спричиняючи легке запаморочення. Паб був рятівним пристановищем для моїх колег, а завдяки мені вони тепер там персони нон ґрата.

– Як же це?.. Чому?..

– А ніхто не знає, Даліборе. Хоча певною мірою ми тобі й подякувати маємо.

– Що? За що?

Я не знав не те що казати, а й навіть що думати. Хотів щось пояснювати, виправдовуватись, але тільки сконфужено стовбичив перед завкафедри.

– Давай по черзі, – почав розмірено Віктор Петрович. – Ми добряче так випили, може, більше як пляшку на кожного, а тоді спустилися до нижнього залу, де наш юний Паваротті бажав явити свій талант перед публікою. Співак із нього не дуже, але під градусом і під таке пішли танцювати. За хвилин двадцять я попросив бармена про вільний столик уже тут і щоб нам перенесли рахунок згори. Ми замовили ще випивки, а Юрій – собі пляшку горілки. Думав, мабуть, поділитися з кимось, не знаю, а зрештою допив її сам.

– Горілки?! – обурився я, не помітивши, що скрикнув на всю викладацьку. – Пляшку? Він же перед тим бренді пив.

На слова Петровича Юрій лише винувато похнюпився й відвернувся до стіни.

– Так от, після тієї горілки Юрію закортіло потанцювати на барній стійці з Михайлівною.

– Ой, пам’ятаю… – Ірина спалахнула й сховала обличчя в долоні, якою вже вчетверте поправляла волосся.

– Тебе, Юро, може б, іще й сприйняли в ролі танцівника, а от наша Михайлівна викликала неоднозначну реакцію охорони. Вас швидко прибрали. Ми з Іриною мовчки сиділи за столиком і не встрявали. Зізнаюся: нам до біса було цікаво, чим усе закінчиться.

– А ви чому все пам’ятаєте? Пили ж із нами разом, – таким обережним випадом я спробував захиститися від нападу на власне его.

– Я не пив відтоді, як спустилися в караоке. У нас з Іриною добре розвинуте відчуття міри. Ну, а Михайлівна як порожній бак із діркою на дні – лий-лий, а по вінця ніяк не наповниться.

– Чому ви не зупинили нас?

– Я ж вам не батько. Ви всі дорослі люди. – Віктор Петрович, усміхаючись, продовжив: – Тоді заграла повільна музика, і дівчина в червоному (та сама красуня) запросила нашого хлопа на білий танець, Ірина – тебе, ну а ми з Михайлівною залишилися за столиком. Перед наступною піснею Ірина побігла в туалет і пропустила найцікавіше. Під Confessa Челентано Юра почав опускати руки з плечей дівчини до талії й нижче. Дівчина відмахувалася, на що нагодився її здоровило. Направду, – вусань напнув груди й добряче поплескав себе по животі, – такого мужлана я ще не бачив. Він схопив дівчину за руку та поволік за собою, вигукуючи якісь матюки. А ти, розумнику, – він указав пальцем на Юрія, – почав відповідати. Куди там, ще й побіг навздогін. Той, не довго думаючи, облишив дівчину, розвернувся і… Що далі було…

Віктор Петрович аж прицмокнув язиком і похитав головою з боку в бік. Його брови нагадували малих непосид, які стрибають то вгору, то вниз. Ще трохи – і вони б узагалі вилетіли з обличчя.

– Результат на лице.

– Найцікавіше було попереду. Далібор скочив захищати нашого мачо, зацідивши здорованеві кулаком у горло, а потім – у лоб. Чіткими прямими ударами. На ту катавасію відразу прибігла охорона й узялася нас випроваджувати. Не знаю, що відбувалося далі, бо вивели мене першим: столик стояв одразу біля виходу. За мною на подвір’ї опинилися Михайлівна й Ірина. Згодом виштовхали й Юру, а от тебе, Даліборе, ми не бачили хвилин із десять.

– Що я там робив?

– Спершу я подумав, що ти затримався, аби все владнати, та щойно зібрався зайти досередини, як звідти з’явилося двоє охоронців і, шарпаючи за сорочку, викинули тебе на вулицю, мов ганчірку. Наступного дня я зайшов до «Медіавалю», аби якось перепросити або хоча б дізнатися, що сталося тоді всередині, однак вхід мені перегородив адміністратор, який заявив, що нам «Медіаваль» тепер відвідувати заборонено. Нам пощастило, що вони не викликали поліцію. Даліборе, ти не покращував там ситуацію, а, навпаки, п’яний, із заплющеними очима ліз дубасити охоронців.

– Я?!

Мозок відмовлявся вірити в почуте. Це розіграш?! Одначе Петрович мав доволі серйозний вигляд. Та й біль у нозі й порвана сорочка вказували на реальність сутички. Окрім усього, я здогадувався про зміни своєї поведінки під впливом алкоголю. Але чому я зірвався, захищаючи ледь знайомого хлопця?

– Не хвилюйся, паб ми знайдемо інший. Їх багато в нашому місті.

– Мені дуже соромно. – Я схилив голову, важко добираючи потрібні слова. У той момент земля просто-таки тікала з-під ніг. – Вибачте, я… Якщо можу чимось загладити свою провину…

– Припини вибачатися, – перебив мене помахом руки завкафедри. – Усе нормально. Було весело. Таких гулянок ми ще не бачили. Ха-ха-ха.

– Це точно. – На обличчі сумного Юрія з’явилася стримана усмішка. – Якщо ти наваляв тому гівнюкові, то з мене ще й пиво.

– Даліборе, – Михайлівна підвелася зі стільчика, – ти навіть не уявляєш, як бракувало мені таких емоцій упродовж останніх років. Ще більше кортіло, аби хтось урешті намилив морду тому пришелепкуватому, – і кивнула в бік Юри, – тому ми тобі ще й подякувати повинні.

На моїм присоромленім обличчі спалахнула знічена усмішка. За нею я ховав внутрішню гіркоту. Колись я добряче поплатився за слабкість перед алкоголем і бажанням оновити склянку. Те бажання дедалі більше продиралося крізь ґрати самоконтролю, затираючи давню обіцянку.

Тільки не знову…

10

65 км на схід від Вашинґтона, США. 29 серпня, 2015 рік

Після поквапливих зборів Гендерсон дістав телефон із внутрішньої кишені піджака й набрав номер, якого не було в телефонній книзі. Ці цифри він набирав напам’ять. З телефона пролунав спокійний голос керівника Управління технічною розвідкою, що належало до складу Розвідувального управління Міністерства оборони Сполучених Штатів Америки.

– Такий пізній дзвінок, Білле, – сказав Томас Фостер, – давненько не чув тебе.

Гендерсон зазирав у глибінь сутінок, споглядаючи почервонілі хмари біля сонця, і повільно потирав скроні. Надійні зв’язки з найважливішими управліннями країни вселяли гордість і підживлювали самоповагу: не кожен міг отримати бажане так легко. Він міг. Для досягнення теперішнього свого авторитету, тобто посади, яка давала зараз змогу спокійно сидіти в шкіряному кріслі програми, Гендерсонові довелося багато чим жертвувати. Дзвінок Фостеру був не бажаний, але необхідний. Білл знав, що відтепер буде винним керівникові Розвідувального управління, а бути боржником – риса слабких. Або ж тих, для кого слабкість – метод зростання.

– Привіт, Томе, – вдав привітність Гендерсон. – Мушу просити про послугу.

– Слухаю. – Фостер умить посерйознішав, після чого запанувала глибока тиша.

Гендерсон спробував одразу випалити слова прохання, однак затнувся. Слід сформулювати речення так, аби прохання звучало радше як ствердження.

– Мені потрібні певні дані Дата-центру АНБ33.

– І ти хочеш, аби я дав тобі засекречені матеріали, так? З якого б це дива?

– Припини, ми ж на одному боці. Тим паче я потребую всього декількох переписок з електронної пошти та ще пару перехоплених дзвінків.

– Це не так уже й просто.

– Простіше, ніж впиратися по телефону, – майже глузливо проторохтів Гендерсон. – Ти ж маєш оті забавки – PRISM, DRTbox і біс його знає, що ще.

Цінність послуги зросла в десятки разів, адже DRTbox – не тільки секретний, а й, по суті, незаконний проект поліції. За допомогою цієї військової технології контролю, що вможливлювала відстеження та переривання телефонних викликів, електронних листів і текстових повідомлень, правоохоронні органи мали змогу водночас прослуховувати тисячі користувачів без їхнього відома та згоди. Пристрій, розроблений Digital Receiver Technology – дочірньою компанією Boeing34, умонтовували на літак, безпілотник або ж гелікоптер, тож за один політ він під’єднувався до даних десятків тисяч мобільних телефонів.

Майже всі телефони працювали з мережами 3G, 4G чи LTE, які використовують стійке шифрування для збереження безпечності каналу зв’язку між телефоном і локальною вишкою мобільної мережі. У разі відсутності доступу до таких мереж телефон переходив до з’єднання GSM, у якого немає автентифікації вишок, погані ключові алгоритми та слабкі алгоритми шифрування, що легко припускало злам. DRTbox застосовував цю функцію, реалізуючи атаку відкату, і таким чином повторно задіював усі атаки GSM для зламу шифрування. Окрім того, пристрій збирав IMEI – International Mobile Equipment Identity, міжнародний ідентифікатор мобільного пристрою, – число, унікальне для кожного апарата. Контрольний пристрій DRTbox фактично виконував атаку man-in-the-middle, яку майже не могло бути виявлено користувачами та яка давала змогу правоохоронцям перехоплювати розмови й повідомлення і злочинців, і пересічних осіб.

Одначе той пристрій – лише маленьке гіменце порівняно з гнояркою після того, як коров’ячій череді згодували тонну проносного. Секретна розвідувальна програма PRISM, про яку випитував Гендерсон, була ледь не вершиною технологій збору даних. Вона передбачала можливість стеження за будь-якими користувачами, – і громадянами США, і особами поза межами країни, – використовуючи глобальну мережу інтернет. За допомогою PRISM АНБ отримувало дані електронної пошти; відео-, фото- та голосові повідомлення; передавані файли, паролі й особисту інформацію із соціальних мереж, як-от Facebook. У листопаді 2010 року обмеження з боку керівництва АНБ було скасовано й співробітники агентства почали обробляти дані телефонних дзвінків та інтернет-листування для перевірки активності іноземних розвідок. Система прослуховування давала змогу зводити дані про телефонні дзвінки в єдину схему з інформацією з відкритих, комерційних та інших джерел, інформацією страхових ідентифікаторів, банківських кодів, профілів Facebook, пасажирських списків на транспорті, списків виборчих дільниць. Збір міг поширюватися через знайомства від однієї людини до десяти чи двадцяти окремих гілок.

– PRISM? – насмішкувато запитав Фостер. – Ти ж знаєш, що після зливу Сноудена35 нам ведеться несолодко. Особливо з цією програмою збору даних.

– Усе буде лише в межах країни, – запевнив його Гендерсон. – Це до біса потрібно, інакше я б не телефонував. Ти ж знаєш.

Голова Управління технічною розвідкою важко зітхнув і кілька секунд обдумував, що відповісти.

– Подивлюся, що зможу зробити, – врешті сказав він.

– Дякую.

Гендерсон не наважувався першим закінчити розмову, вичікуючи на наступні слова Томаса Фостера. Упевненість у виконанні прохання була непохитною, залишалося тільки зробити так, аби борг не довелося сплачувати. Якщо все закінчиться добре, Фостер ще сам подякує йому за нагоду допомогти.

– Надішли, кого саме слід прогнати.

– Чудово, – стримано зрадів Гендерсон.

– На зв’язку, – мовив Фостер і вимкнувся.

Залишалося чекати.