Читать книгу Останній спадок - Андрій Новік - Страница 5

1

Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік

Мелані стояла на пероні Stazione Salerno. Подолавши шлях літаком із Нью-Йорка до Рима, а звідти поїздом упродовж двох годин до Салерно, жінка сподівалася на незаплановану зустріч. Він не бачив її багато років, і ймовірність того, що повірить, була нікчемно малою, та жінка вирішила не відступатися.

Вийшовши з вокзалу, американка опинилася на Piazza Vittorio Veneto. Там стояло безліч автобусів, що чекали на своїх туристів, які метушилися довкола з мапами в руках і фотоапаратами напоготові. Мелані відшукала припарковане біля узбіччя таксі – старезне та напіврозвалене, зі старанно затертими подряпинами на бампері й кутах капоту, колись яскраво-червоне Alfa Romeo. Вона наблизилася до автомобіля, привіталась із водієм ламаною італійською та сіла на заднє сидіння. У салоні авто виявилося геть чистим, навіть запахи приємно лоскотали носа, що було доволі незвично після мільйонів поїздок нью-йоркськими жовтими кебами.

– Buon giorno, bella signora, – відповів на привітання водій, заговоривши далі англійською, – гарненька американочка в найгарнішому місті Італії. Ласкаво прошу.

Італієць приязно всміхався, продовжуючи лежати на напіввідкинутому сидінні. Очі він ховав за темними окулярами, а головою впирався в складені замком на потилиці руки.

– How did you?..36 – Мелані не знала, чому дивуватися – позі водія чи його здогадці, що вона зі Сполучених Штатів.

– L’accento… акцент виказує вас. Я щодня вожу американців, англійців, клятих французів і німців, тому за метри відчуваю, хто звідки.

– Ваша правда – я з Нью-Йорка.

– Без багажу? – Водій озирнувся в пошуках хоч якоїсь сумки, з якими зазвичай втрамбовуються до авто туристи.

– Я лише на день.

– Чудово! – Чоловік підвівся, повернув сидіння в сидяче положення й завів свою «альфу». – Куди прямуємо?

– На Piazza Alfonso, будь ласка.

– О, cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli. Неймовірний собор. Римські й близько не такі. Ви, синьйоро, щойно зайдете досередини – занімієте від його давньої краси.

Мелані зігнорувала зачіпки до бесіди. Хоч водій і був приязний чоловік середнього віку, не позбавлений шарму, як і більшість італійців, але вона прагнула тільки спокою, аби зібратися з думками. Жінка дістала із сумочки дзеркальце й оглянула темні кола під очима. Останні дні вона просто існувала, сон утікав від неї, гнаний фото й відео з архіву. Відтепер усе залежало від її витримки, упевненості у власних силах. Мелані й досі не вірилося, що вона зважилася на цю поїздку, але відступати тепер було пізно. Кілька мазків тональним кремом – і американка набула вигляду сповненої сил синьйорини.

Поїздка від залізничного вокзалу до Piazza Alfonso здалася коротшою, ніж того хотілося. Думки так і залишились розпорошеними по куточках свідомості. Вузькі вулички зі старою архітектурою та без звичної для нью-йоркських вулиць метушні припали Мелані до душі, і на мить їй забаглося зостатися тут назавжди. Виходити щоранку на балкон маленької квартирки, відчувати на губах солоний присмак моря, підставляти обличчя теплому сонцю й абсолютно нічим не перейматися. Та це тільки мрії. Вийшовши з таксі, американка розрахувалася та рушила в бік Катедрального собору.

Собор Святого Матвія – одного з чотирьох євангелістів, чиї рештки потрапили до міста 954 року, аби тепер покоїтися в склепі під головним вівтарем, – кликав ступити на монументальні сходи біля головного фасаду. Від колишнього, ще до реставрації, вигляду собор зберіг тільки фігури в основі порталу – лева та левицю з левеням. Існувала легенда, що під час одного із сарацинських набігів статуї левів ожили й заступили ворогам вхід до храму. Від самого вигляду кам’яних фігур жінці перехопило подих: очі немов живих тварин із німою підозрою проводжали її аж до вхідної брами.

З південного боку самотньо п’ялася в небо дзвіниця. Невелика циліндрична вежа височіла над чотирма квадратними ярусами. La cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli вважали храмом різних архітектурних стилів, результатом змішання примх архітекторів різних віків.

Вона збігла сходами нагору та ввійшла досередини. У сповненому мирної тиші внутрішньому просторі храму налічувалося три нави37. Жінка невпевнено рушила досі збереженим мозаїчним покриттям уперед і обійшла бічні капели з вівтарними образами. Де-не-де на чорних сучасних стільцях, поставлених майже по всьому молитовному храмі, умощувалися бабусі й дідусі, які, ледь ворушачи губами, про щось молилися. На вході крутилися троє туристів, які безтямно фотографували інтер’єр, а закінчивши, одразу вискочили на парку вулицю. У першому ряді, схиливши голову, наче на когось очікуючи, сидів священик.

Підступивши до отця, жінка присіла поряд. Нервово мовчала. Тиша та храмові запахи заспокоювали, але не зовсім. Від передчуття розмови пришвидшилися серцебиття й дихання.

«Господи…»

– What have you decided, padre?38

– Доню, ти в храмі Божому. Невже це так важливо, аби тут порушувати таку тему?

– Не можна зволікати, – у затишній атмосфері повіки сонливо змежувались, але свідомість не дрімала, – я прилетіла сюди аж із Вашинґтона. Тільки заради вас, отче. Прошу, не відмовляйте.

Запала незручна тиша.

– Знаєш легенду про бідного Генріха? – заговорив отець. – Він був багатим, сильним, розумним і вродливим лицарем. І вважав, що все це йому дано просто так, за ніщо, і буде даватися завжди. Тож навіть не замислювався, що повинен завдячувати Богові й лише Йому, і так само, як дав, Господь може й забрати. Як кару Генріх дістав хворобу – проказу.

– До чого ви хилите? – Мелані насторожено глипала очима на священика.

– Уві сні до Генріха з’явився диявол і порадив поїхати до Салерно (тут була перша медична школа й хороші лікарі). Окрім того, диявол нашептав лицареві, що найкращими ліками для нього стануть омивання в крові незайманої, чистої діви, котра сама обере смерть заради нього.

– І він знайшов таку дівчину? Знайшлася та, що віддала своє життя заради нього?

– Генріх вилікувався в цьому храмі. – Священик ледь помітно задоволено всміхнувся. – Божої кари не уникнути – не допоможуть ні люди, ні ліки. Лише Господь, пробачивши, може спрямувати на шлях істинний, до нових просвітлених днів.

– Генріх просто помолився й вилікувався від прокази? – Сарказм спотворив обличчя жінки. Мелані ніколи не розуміла біблійних розповідей, сприймала їх як безглуздя, створене для закінчених фанатиків.

– Це легенда з мораллю та висновками. Вас змусили розносити дияволову спокусу світом, а ви сподівалися уникнути розплати? Нічого не дається просто так, і за все доведеться платити.

– Падре, не відмовляйтеся, прошу вас.

– Це я прошу тебе, Мелані, відмовитися від свого задуму. І взагалі від такого життя. Ти так довго не протягнеш – тобі й самій це відомо.

– Джованні, ти знав моїх батьків, знаєш і мене. Невже ти гадаєш, що я прийшла б, якби мала вибір?

– Диявол заволодів твоїм життям, Мелані. Від часу твого хрещення в Америці я передчував щось недобре. Загибель батьків і вбивство твого чоловіка є лише підтвердженням моїх передчуттів. Стань на праведний шлях, доки не пізно.

– Ви не розумієте. – Щоками американки скотилися дві самотні сльозини. Від безпорадності, що опанувала її в останні дні, хотілося ридати. Та що там ридати… Просто лягти й умерти. Проте вона мусила. Хай як міркуй, вихід один.

– Коли не зупинишся, вороття не буде.

– Уже вороття немає. – Мелані стерла рукою сльози з почервонілого обличчя. – Благаю! Вони прийдуть по тебе. Вони знайдуть усіх дорогих мені людей.

– Мелані, якщо вони діти Господні, то мене не чіпатимуть. За це не хвилюйся. Хвилюйся за свою душу. Ти ще можеш передумати.

Стільки зусиль, і дарма.

«Чому чоловіки такі вперті, навіть коли так наближені до Бога?»

Мелані дістала із сумочки авіаквиток до Берліна й поклала на стілець коло священика.

– Хто-хто, а вони точно не діти Господні. Благаю востаннє – прислухайтеся до мене, отче. Якщо хочете жити – летіть до Берліна, там вас зустрінуть.

Мелані підвелася, обернулася й пішла до виходу. Кожен крок ставав дедалі тяжчим, а ноги наливалися свинцем. У голові паморочилося. Вона знала, що ця зустріч закінчиться саме так. Це була тільки ще одна спроба довести собі, що не все так погано, що все змінюється на краще. Але результат завжди лишався той самий. Її життям керували інші, більш впливові люди. Мелані вже давно не стояла біля керма власної долі. Уже на виході вона озирнулась і голосно промовила:

– Media in vita, sumus in morte…

Падре Джованні сумно хитнув головою. Йому було справді жаль жінки. Диявол уміє обирати собі жертви.

– «Серед життя ми в лапах смерті…» – прошепотів отець. – Нехай Господь благословить тебе, люба.

2

Львів, Україна. 3 вересня, 2015 рік

За вікном дощ шалено термосив шибки, гнівним барабанним дробом сповнюючи сутінки. Переді мною у дверях стояв похнюплений і до рубця змоклий юнак.

– Привіт, – хвилину я дивився на студента великими, здивованими очима. – Що ти… Максим, так? Я можу чимось допомогти?

Хлопчина, який на першій лекції сидів в аудиторії на другому ряді, зараз, синіючи від холоду, стовбичив на моїм порозі. З його коротко стриженого волосся каскадом зривалися дощові краплі, огинали щоки та продовжували свій шлях шиєю, стікаючи під комірець сірої сорочки. На плечах висів на перший погляд порожній рюкзак із чорно-білими нашивками мандрівника. Голубі очі знічено бігали з боку в бік (мабуть, він також намагався пояснити собі, якого чорта приволікся ввечері до викладача додому), а щоки ледь помітно сіпалися від дрижаків.

– Даліборе Остаповичу, можна зайти?

Помахом руки я запросив студента до будинку. Кросівки чавкали й залишали по собі мокрі сліди. Максим роззувся, схопив наплічник до рук, притиснув його, наче цінний скарб, до грудей і пройшов углиб кімнати.

– Пробачте за пізній візит, але на те є причина.

Тихі кроки маленьких ніг позаду порушили ніякову тишу.

– Добрий вечір, – пролунав тоненький голосок.

Стоячи босоніж і в піжамі з малюнком ніндзя-черепашок, син сторожко поглядав на пізнього гостя. Максим Підгірський виринув із задуми й коротко кивнув Луці.

– Доні, це один із моїх студентів. – Синові подобалося, коли я називав його на ім’я улюбленого мультгероя. – Шуруй до кухні, я за хвильку підійду.

Лука крутнувся та побіг назад до столу: він завжди відтягував вечерю до непристойно пізньої години.

– Пробачте ще раз, що відволікаю, – перепрошував Максим, – але справа важлива. Чи то не дуже… Просто я хотів би вирішити її, не зволікаючи.

– Та кажи вже, що хотів.

– Це не займе багато часу…

За вікном загриміло, і блискавка на мить освітила вулицю. Злива розходилася, глушачи будь-які звуки, тож я запропонував:

– Проходь до кухні, зроблю тобі чаю.

Максим сором’язливо підступив до столу, за яким Лука наминав фруктовий салат із подрібнених і залитих полуничним йогуртом яблук, бананів та ківі. Волосся малого, гарно вкладене після душу, від доторків липких рученят стало дибки й тепер стирчало навсібіч, як щітка. Я втомлено зітхнув і співчутливо подивився на сина, даючи знати, що сьогодні він лягатиме спати набагато пізніше, ніж собі планував.

– Луко, приготуєш нам свого фірмового чаю? Який будеш? – то вже до студента. – Чорний, зелений, фруктовий?

– Не хочу набридати…

– Припини, – відмахнувся я. – Який готувати?

– Чорний, будь ласка.

– Ну ж бо, Доні, – зиркнув я на Луку, який уже напоготові стояв біля шухляди з пакетиками чаю, – «юний таланте», два чорні й один собі на вибір.

Син засміявся і, підспівуючи завчену мелодію мультсеріалу, увімкнув електрочайник. Потім потягнувся до шухляди, видобув звідти три пакетики й розкинув їх по трьох чашках.

– Пробачте ще раз, Даліборе Остаповичу, за те, що так пізно. – Максим сів на стільчик, і далі притискаючи наплічник до грудей.

– Будь ласка, просто Далібор. І переходь уже до суті, бо не хочу відпускати тебе, коли геть стемніє. Здається, дощ не збирається вщухати. Радили мені перед тим, як перебиратися до Львова, човна купити.

За мить по тому, як Лука, незграбно тупцяючи, підніс нам чай, ми сиділи й переглядалися, хтозна на що вичікуючи. Син щосекунди піднімав на мене очі, немовби запитуючи: «Що він хоче? Чого приперся?»

– Нещодавно помер мій дідусь, – неочікувано випалив хлопець.

Ми з Лукою обмінялися поглядами. Лука розумів, що означає слово «помер», тому відразу опустив очі додолу, намагаючись не дивитися в сумне обличчя студента.

– Співчуваю, хлопче.

– Усе гаразд, дякую, – невпевнено відмахнувся Максим. – Не переймайтеся. Він був старим і прожив доволі довге й круте життя, поїздив по світу, наробив дітей. Справжній мужик. Був…

– Я можу чимось зарадити?

– Не впевнений. – Він хитнув головою й мигцем зиркнув на притиснутий до грудей наплічник. – Але ось, зараз, хвилинку.

Хлопець устромив руку до наплічника, дістав звідти невеликий конверт і простягнув мені. У відкритому конверті за підписом, вочевидь, хлопцевого діда лежав складений учетверо аркуш. Я розгорнув його й втупився у вкрай нерозбірливий почерк: слова не виструнчувалися в рівну лінію, а стрибали, різко нахиляючись управо. Скидалося на те, що людина, яка це писала, дуже поспішала. Очі пробіглися текстом: передавання у власність нерухомості, окремих особистих речей, немалої суми грошей, призначених онукові та доньці. Від слів віяло передсмертним холодом, кожна літера волала про страх перед неминучим. Утім від останніх речень моє серце на секунду спинилося. Завмерши з аркушем у руках, я вчитувався в ті рядки. Лука подивився на мене та запитально шарпнув за рукав.

– Що там?

Після кількасекундної паузи я зачитав уголос:

– «…і останнє, Максиме. За своє життя я накоїв чимало такого, про що ти, мабуть, навіть не здогадуєшся. Було багато доброго й удосталь поганого, і за дещо все ж доведеться заплатити. Прошу, послухай мене. Візьми дерев’яний куб, який я тримаю в підвалі за шафою, і віддай своєму викладачеві. Далібор Кравець знатиме, що з ним робити…»

– Гарний жарт, – кинув аркуш у Максимові руки, – я навіть на секунду повірив. Заклалися з друзями?

– Ні-ні! – Максим почав схвильовано розмахувати руками. – Це не розіграш! Це справжній, складений за кілька днів до смерті заповіт мого діда. – На останніх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлі. – Хіба ви нічого про це не знаєте? Там же ваше ім’я.

Від збудження на й без того мокрому обличчі Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартує, то залишається єдиний варіант: я знав діда в минулому, і ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…

– Як його звали?

– Ігор Васильович Підгірський. Він був простим столяром. Щоправда, колись викладав історію України в одному з київських університетів. Він помер сьогодні від серцевого нападу. Йому було сімдесят чотири. Останні п’ять років на пенсії нічим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стільці чи щось таке.

– Не пригадую нікого з таким іменем. А може, той Далібор, що в листі, просто мій однофамілець і тезка?

– Ви багато Даліборів зустрічали? Я – ні.

– Ну, це так…

– То ви зовсім нічого не знаєте? – Максимів голос дрижав, як натягнута струна, і погрожував перерости в крик. – У заповіті чітко вказано ваше ім’я, так, наче ви знаєте, що робити з кубом! Що за чортівню ви тут розігруєте всі?! Дідо щойно вмер і згадує вас, абсолютно невідому досі мені людину, у заповіті. Протягом дня приходять дебільні смски. Може, ви причетні до його серцевого нападу, га?!

– Припини кричати, охолонь. Який куб? Хто всі? Які в біса смски? Що відбувається? – Я намагався вгамувати Максима. Він відмахувався та сердито свердлував мене очима. Як я міг реагувати? Що міг удіяти? Хлопчина потребує допомоги, а мені навіть не вдається утямити, про що йдеться.

– Може, я помилився… мабуть, не до тієї людини прийшов… – Максим схопив заповіт і почав заштовхувати його назад до конверта.

– Зачекай, розберімося. Що за куб із підвалу?

У хлопцевій кишені приглушено завібрував телефон. Він глипнув на екран і відразу зблід. В очах читалася вся гама почуттів, але найчіткіше з-поміж інших проступав страх. Губи заворушились і шалено затрусилися.

– Вибачте, мені час іти. – Максим підвівся й бігцем поквапився до виходу.

– Куди ти? Чекай! На вулиці ж дощ, – але Максим, не слухаючи, швидко взувся та попрохав відчинити двері, – може, я хоча б таксі викличу.

Нервово озираючись, хлопець не зважав на мене. Я перехопив його спрямований крізь вікно погляд. Максим щось видивлявся. Може, чекав на когось. Та у дворі нікого не було, лише самотній автомобіль, припаркований біля сусіднього будинку. Зрештою, утомившись опиратися проханням студента, я все-таки відчинив двері та попрощався з хлопцем. Той, втиснувши голову між пліч, вибіг, як попечений гарячою смолою. Я постояв так іще трохи, намагаючись подумки впорядкувати все, почуте впродовж останніх хвилин. Що це в біса було? Хай як я хотів допомогти хлопцеві, у пам’яті не зринав жоден Ігор Васильович. Думки роїлися, плутаючись так, що аж у скронях боляче запульсувало.

За вікном спалахнуло світло – біля сусіднього будинку завівся автомобіль. Рухався він дуже повільно, напевне, аби не влетіти в дорожні ями, добре замасковані під шаром дощової води. Проводжаючи авто поглядом, я натрапив очима на комод, що стояв неподалік від вхідних дверей. На ньому лежав невеликий темний згорток.

3

Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік

На лекцію Максим не з’явився. Для внутрішнього заспокоєння я розпитав кількох його одногрупників, чи не знають вони чого про Максима, чи на похороні, чи з ним усе гаразд. Усі як один заперечно махали головами у відповідь.

Та я мав іще одну причину знайти Максима Підгірського. Куб. Що, як хлопець залишив його випадково, а я мушу віддати? Утім щось підказувало мені, що цю дерев’яну річ покинуто не просто так, що Максим виконав волю покійного діда й віддав мені той чортів куб.

Від тих думок відволікся лише з поверненням додому. Щойно я відчинив двері, як перед моїм спантеличеним поглядом постав Лука. Син стояв на кухні й наминав величезні бутерброди із сиром і ковбасою. Щоки роздуті, як у жадібного хом’яка. Під оком розповзлася темно-синя пляма, а кутик рота роздертий і вкритий сантиметровою кіркою засохлої крові.

– Ого, що трапилося? По твоєму обличчі наче бульдозером проїхалися.

– Ти про що?

Лука намагався стояти боком, затуляючи синець, а то й узагалі відвертався спиною, удаючи, що намащує хліб маслом.

– Та про твоє око. Воно світить незгірш маяка. Ходи-но сюди.

Змирившись і важко зітхнувши, хлопчик підійшов до мене впритул, але голови так і не підвів.

– Що сталося?

– Нічого, – промимрив Лука. Він говорив так, наче я його примушував. – Усе нормально.

– Хто тебе так? – Я обережно торкнувся синового підборіддя й підняв його голову.

– Ніхто.

Я не розумів, чому він уникає розмови – мабуть, чи не вперше.

– Як його звати?

Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кілька миттєвостей. Він міркував, чи нарешті відповісти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже ніколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.

– Антон, – повільно обернувся він, – він дурний забіяка, ходить і чіпляється до слабших.

– Він старший?

– Шостий клас.

– Чому ж він причепився до тебе?

– Через довге волосся. Антон підійшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усієї сили. Я його не бачив. Потім він почав ображати мене, сміявся, називав дівчиськом.

– І ти його вдарив за це?

– Ні! Я промовчав і пішов далі. Це було, напевно, неправильно. Він обізвав мене поганими словами, а потім підбіг і вдарив ззаду кулаком по спині. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалі не такий уже й крутий, як думає. Це я теж стерпів, шукав, хто б допоміг, але всі дуже боялися.

– Так. Але якщо ти ніяк не реагував на його удари, то звідки синці? Сумніваюся, що він бив тебе по обличчі безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.

– Ми побилися не через це. А через те, що було далі, що той придурок сказав.

– Лука!

– Пробач, але іншими словами після цього його не назвеш! – Він злісно кóпнув повітря.

Таким я його ще не бачив. Лука завжди уникав бійки, намагався триматись осторонь, не встряючи. Вивести з рівноваги хлопчину було якщо не неможливо, то принаймні вкрай важко.

– Що він сказав?

– Нічого.

– Доні! – У ньому, десь глибоко всередині, сиділа маленька злісна тварючка – упертість, яку треба було довго й наполегливо вибивати, достоту як товкти скелю пластмасовою лопаткою.

Слово за словом, пригадуючи той епізод, Лука втрачав витримку.

– Він сказав, щоб я біг витирати шмарклі до мамки-невдахи…

І хлопчик розплакався. Лука рюмсав, уже не контролюючи себе, вищиряючись так, ніби намірявся відбити Антонів удар.

Мені перехопило подих. Губи стискалися в тонку лінію, коли бачив синові сльози. Найжорстокіше те, що сльози ті були за матір’ю.

– Ех, зачекай хвильку.

Я піднявся на горище й витяг з іще не розпакованої коробки боксерські рукавиці та наручні «лапи». Швидко збіг до кухні й кинув рукавиці Луці. Той спритно піймав їх і сам зрозумів, що потрібно робити.

– Одягай рукавиці, – звелів я, надягаючи «лапи», – і бий!

Лука відразу, не дослухавши моїх вказівок, розбігся й заходився щосили гатити по «лапах», широко розмахуючи руками на всі боки. Підкоряючись припливу та відливу люті, він завдавав удару за ударом, допоки його груди не почали судомно здійматися, вимагаючи більшого доступу кисню. Кожен удар малого відкидав мої руки потужною як на восьмирічного силою. Очі, до того залляті кров’ю, поволі набували звичного для них блискучого блакитного відтінку.

– Бий дужче! Не зупиняйся! Не час для відпочинку! Пам’ятаєш, що сказав Антон?!

Удари новою хвилею посипалися на уявного шестикласника. Це нагадувало шалений порив урагану, що, породжений спокійним вітром, умить перетворюється на смерч, здатний знести все на своєму шляху. Лука, хоч і маленький, містив неймовірний заряд енергії. (Діти – це вибухові пристрої без таймера чи панелі управління.)

Дві хвилини Лука нагрівав повітря тим своїм зарядом, доки не впав знесилено на коліна. Знявши зі своїх рук «лапи», я стягнув рукавиці зі змучених і тремтячих синових рук.

– Як думаєш, що тобі порадила б у тій ситуації мама?

Хлопчик трішки віддихався.

– Що битися негарно й не личить чоловікові. Що можна просто говорити.

– Так, слово в слово. Якщо маєш щось у цій дивній довбешці, то зможеш обіграти будь-яку ситуацію на свою користь.

Злість вичахла. Тепер мішечок бурхливих емоцій став спокійним руслом тихої річки.

– За це я й любив і завжди любитиму твою маму. Вона була втіленням любові й доброти. Хай який я часом бував сердитий чи сповнений похмурими думками, а лише гляну в її очі – і моє внутрішнє сум’яття заливало теплом і спокоєм. Ти ж завжди мусиш тримати удар, а він, повір мені, у тебе хоч куди. Іноді, знаєш, дипломатії замало, і тут у дію повинна вступити сила. Вона вкаже на твоє місце, твій рівень у світі. Її має бути в міру. Як там казав дядько Бен?

– «З великою силою приходить велика відповідальність»39, – усміхнувся Лука.

– Хоча… – я на хвильку затнувся, – іноді вартує вмазати забіяці раз-другий, аби більше ніколи не ображав ні тебе, ні будь-кого іншого.

– Він більше не полізе – це точно.

– Правильно. Війну треба вигравати вже в першому бою й ніколи не доводити справу до другого.

– Тому тебе кличуть до директора, – засоромлено всміхнувся Лука.

– Це я вже якось владнаю. Сподіваюся, тебе не виженуть у перші ж дні. Говоритиму, що ми нещодавно переїхали й у тебе така собі емоційна акліматизація. Проте мусиш пообіцяти, що таке більше не повториться.

– Обіцяю. – Хлопець підняв долоню внутрішнім боком до мене, як у суді, коли присягають казати правду й нічого, крім правди.

– Гаразд. Приклади щось холодне до ока, бо схожий на ходячий ліхтарик.

4

Барселона, Іспанія. 29 серпня, 2015 рік

– Hola.40

П’ятдесятидворічна Мануела Дорадо вишкірилася так, що гість зумів перерахувати ледь не всі пожовклі від віку, проте доглянуті зуби. Опісля жахливо надокучливих годин нянькання з двома хлопчаками-дошкільнятами сидіння консьєржем житлового будинку здавалося хоч і простою, але виснажливо-марудною й неначе нескінченною роботою. Щодня повз неї десятки разів проходили і мешканці будинку, і їхні гості чи держслужбовці, проте ще жоден і ніколи не відповідав їй таким морозним виразом обличчя, як цей блідолиций.

«Міг би хоч усміхнутись, якщо вже язика проковтнув…»

Проте обдумувати причину такого чи то пригніченого, чи то нестерпно сердитого стану чоловіка Мануела не збиралася, тож просто відкинулася на спинку твердого й незручного крісла, від якого декілька днів тому почала стогнати спина, і вп’ялася жадібним поглядом у газету 20 minutos41 місячної давності. Безкоштовне паперове джерело новин стало занадто великою рідкістю в епоху інтернету та смартфонів, а це неабияк дошкуляло тим, хто не ладнав навіть із найпростішим смартфоном.

Тим часом високий, під метр дев’яносто, чоловік у чорних штанях, білій сорочці та до блиску начищених черевиках прошмигнув повз Мануелу. Обличчя довготелесого вкривали теплі солонуваті краплини поту, які щосекунди зволожували густу щетину та вугільно-чорне волосся. Думки були зайвими – єдине, що намертво засіло в його голові, уже за кілька кроків постане перед очима. На найближчі декілька годин не важило більше нічого. Коли керівництво дає завдання, Фредерік Хіменес його виконує.

Піднявшись на перший поверх будинку, Хіменес опинився на невеликому майданчику, з усіх боків якого стриміли двері. Йому потрібні перші двері ліворуч. У вухах шумувала тиша, якою Хіменес завжди насолоджувався. Тишею й напівтемрявою. Два кроки – і кісточки вказівного й середнього пальців голосно постукали у двері. Він вдихнув, насолоджуючись тепер і запахом. Такі дрібниці вводили його в екстаз, розвіювали неспокій і давали змогу зосередитися на завданні.

Коли за кілька секунд двері не відчинилися, Хіменес повторив рух пальцями, проте цього разу вдвічі сильніше. Черевики виблискували куцими сонячними променями, що ледь пробивалися крізь дерева й затемнене скло під’їзних вікон. Неподалік загудів ліфт. Стукати втретє марно. Якщо жінка не відчинила двері після перших двох разів, то не відчинить і після наступних двадцяти.

– Hola! – вигукнув Хіменес. – Доставка піци. З анчоусами та подвійним сиром, як замовляли.

Заздалегідь завчені слова злітали з уст автоматом – швидко й упевнено. Якби у квартирі перебував хтось інший, Хіменес просто б сказав, що помилився адресою. Але, якби двері відчинила саме вона… що ж, розмова була б зовсім іншою.

У відповідь лише тиша. Тиша, що не віщувала нічого доброго ні для нього, ні для – особливо – керівництва.

«Я дуже сподіваюся, що ти там… для твого ж блага».

Вибивати двері або виламувати дверний замок уже давно метод дилетантів. Хіменес, зачувши, що хтось із виконавців розніс на друзки кімнату чи бодай вхідні двері, іронічно й розчаровано всміхався. Він не розумів, чому не можна робити все тихо й без наслідків. Хіменес завжди мав ключ – дістати його було не так уже й важко, працюючи на такі сили. Виконавець дістав його з правої кишені штанів і встромив у замкову шпарину. За мить двері відчинилися. Застояне повітря неприємно подразнило нюхові рецептори, від чого Хіменес затулив носа, проте, як завжди, упевнено ступив досередини.

«Aire limpio… necesito aire limpio…»42

Коридор здавався мертвим. Буквою «Г» він пролягав від входу до невеликої вітальні, відкриваючи по праву руку двері до малої кімнати, ванної та кухні. Ніяких ознак життя – усюди прибрано й чисто, ні речей, ні залишків їжі. Вікна, що виходили у внутрішній дворик, завішаний мокрою білизною, міцно зачинені. Затхле повітря проникало в легені дедалі глибше. Вітальня й спальня наприкінці змієподібної квартири також виявилися пустими та неторканими. Світло щосили намагалося продертися крізь вузькі зашторені віконця, і в ньому було видно, як, нагадуючи броунівський рух молекул, у кімнатах подекуди кружляє пил. Хіменес усе зрозумів майже з перших кроків квартирою, проте заради певності оглянув шафи та шухлядки. Ознак нещодавнього її перебування не знайшлося. Він витяг із тієї самої кишені, де ховав дверний ключ, чорну стареньку Motorola VE240 і набрав перший у телефонній книзі номер. Після кількох довгих гудків почувся знервований чоловічий голос.

Голос скрипів, руйнуючи насолоду. Вивести чоловіка з рівноваги могла й менш важлива дрібниця, проте за секунду той опанував себе.

– She’s not here43, – тихо промовив англійською Хіменес.

– What the hell?..44 – динамік телефона захрипів від вигуку співрозмовника. – Ти точно за тією адресою, що я надіслав?

– Gran Via de Les Corts Catalanes, 255 біля Bon Cafe.

– І що? Є хоч якісь ознаки її перебування там? Якісь підказки, де вона може бути зараз.

Хіменес знову, радше машинально, ніж навмисне, обвів поглядом вітальню. За вікном метушилися десятки автомобілів, жовто-чорні таксі й автобуси.

– No, senior. Нічого. Таке враження, наче її тут і не було.

– Прокляття.

Хіменес чекав.

– Okay. Зроби так, аби ніхто не дізнався про твою присутність, і чекай на подальші вказівки.

Голос обірвався. Треба вшиватися: затхле важке повітря почало в’їдатись у мозок.

«Чисте повітря… потрібне чисте повітря…»

Сховавши телефон до кишені, Хіменес вийшов із квартири, замкнув двері – два прокрути, як було й до того, – і спустився сходами до прохідної. Напівтемрява та прохолодне повітря знову ввергли чоловіка в екстаз. Аби вдихнути глибше, очистити легені від гнилих мертвих часточок чужої квартири, він навіть затримався на одній зі сходинок.

Мануела Дорадо гортала останню сторінку 20 minutos, радше аби розвіяти нудьгу, ніж прочитати чергову статтю про безпорадність політичної влади. Кожен її день нагадував перегляд по другому колу якогось мильного серіалу, тож єдиною розрадою залишалися оригінальні вирізки з газет або нечасті розмови з мешканцями квартир поверхами вище. Доки жінка просиджувала на незручному кріслі свої дорогоцінні години, дехто творив власну долю, ривками мчав уперед до поставлених цілей. Мануела Дорадо щиро бажала їм успіху й жодної миті не позаздрила, адже її час давно минув і вона це розуміла.

«Усе, що могла, я вже зробила…»

Роздуми перервав той самий витончений, проте підозрілий гість, від якого на метр віяло холодом. Як і тоді, коли він проходив повз, залишаючи її Hola за спиною, навіть тіні усмішки не проступало на його неначе з каменю висіченому обличчі.

– ¿Cómo estás, senior?45 – Сеньйора Дорадо встала з такого немилосердного до її хребта крісла й поглянула гостеві в спину.

Хіменес завмер.

«Зроби так, аби ніхто не дізнався про твою присутність…»

Екстаз від чистого літнього повітря все ще тримав чоловіка. Він завжди дивувався, як воно може бути таким чистим, усуціль позбавленим смороду й газів тут, у Барселоні, де товчуться сотні автомобілів – рознощиків легеневої смерті. Голос жінки гучним виляском повернув його до реальності.

– Bien, – лудь чутно промовив Хіменес, не обертаючись до жінки.

5

Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік

Я крутив коричневий куб у руках, наче непіддатливого кубика Рубіка. Двадцять хвилин розглядав його з різних боків. Як на дерево, той був доволі важким і надто гладенько відполірованим. Жодного натяку на ручку чи шпарину, жодного видимого для ока дефекту. Найбільше дошкуляло вагання, чи варто його взагалі чіпати, намагаючись якось відкрити, чи покинути до біса й віддати Максимові, щойно той з’явиться в університеті. Та цікавість мордувала мене, доки я не здався. Через щось же хлопчина мінився на обличчі, щось же змусило його діда звернутися саме до мене!

Я підступив до кубика із затиснутою в правій руці пилкою. Колись мати казала: «Подумай, запиши цю думку на папірець, перечитай її, знову подумай, а тоді вже дій», – а батько радив: «Лупай сю скалу та рознось усе до бісової матері! Ти, чорт забирай, геній, аби в разі невдачі однаково зібрати докупи навіть розмащене по стінах гівно!» Пробач, мамо, але батькові слова мені завжди здавалися більш слушними.

Приклавши гостре лезо пилки до великого пальця, я міцніше вхопив її й заходився працювати. Парою легких рухів зробив засічку, і за трохи відчув, що дерево піддається. Одначе не встиг я обробити й п’яти міліметрів, як голосний скрип шпичаками вп’явся в мої вуха… і пилка застрягла в тонкій щілині.

Дерево виявилося лише зовнішньою, захисною чи декоративною оболонкою куба, а в темному його прорізі зблискував білосніжний метал. Як ці люди змогли обробити метал деревом? Ніяких слідів клею, ніяких швів. Предмет мав цілісний вигляд – нагадував просто вирізану з дошки фігуру. От тільки як туди можна було запхати металеву коробку?

Я підніс куб ближче до очей, аби краще розгледіти шпарину. Справді метал. Тоді затиснув його в руці й сильно трусонув. Усередині щось тихо шурхотіло, мов захований шмат паперу чи невеликий пакунок. Серце калатало в унісон із вмістом куба.

Треба знайти щось краще за пилку. Доки Лука порався з домашнім завданням, я прослизнув на горище. На щастя, з двох коробок, напханих пострадянськими й новими інструментами, ми із сином вирішили забрати лише одну, іншу залишивши майбутнім орендарям квартири. Саме з тієї, що припадала зараз пилом, я видобув синю з чорною ручкою шліфмашинку Bosh. Нову, жодного разу не ввімкнену. Дев’ять місяців тому я придбав її, аби змайструвати невеликий дерев’яний каркас ігрової стінки для Луки, проте єдиними силовими вправами, на які погоджувався малий без закочувань очей і важких зітхань, було совання стосів книг з однієї полиці на іншу. Ігрова стінка тоді так і не виросла. До переїзду до Львова. Тут я взяв із Луки обіцянку, що врешті той візьметься за своє немічне тіло.

Повернувшись до кімнати, я припасував на машинку диск, міцно його затиснув і під’єднав вилку до розетки. Будинком пронісся гучний свист. Підвівши диск, що розсікав повітря шаленими обертами, до куба, я продовжив із нещодавнього прорізу. Метал піддався, і за кілька секунд щілина стала глибшою та ширшою. Гарячий запах розжареного металу в суміші з різким кислуватим ароматом дерева бив у ніздрі німим застереженням зупинитися. Обережно, аби не пошкодити вміст, рука вела машинку вздовж найменшої сторони й навколо по контуру, розрізаючи вершечок та утворюючи уявне горня.

Шмат обробленого зовні дерев’яною поверхнею металу відламався й упав на стіл. Товщина стінки виявилася не меншою за шість міліметрів. Я вимкнув машинку й відклав убік. Обережно перехилив «горня» над долонею, і… звідти випала складена в декілька разів паперова стрічка. Пожовкла, як сторінки старих книжок, надірвана по кутах, із запахом стружки, вона була завдовжки менше за лікоть, а завширшки не більш як два сантиметри. Зверху донизу по ній тягнулися виведені букви, схожі на китайську й іврит водночас. Літери були надзвичайно гарними, уміло вималюваними та здавалися до біса знайомими.

– О, курва… – я зрозумів, що це.

6

Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік

Із собору Мелані Маєрс одразу попрямувала на вокзал. Бажання знову сідати в затхле таксі за невимовної спеки не було зовсім. Вона проігнорувала заклики працівників Salerno art-cafe та крамнички сувенірів і, оминаючи машини, припарковані у вузьких вуличках, вийшла до Via Guarna Romualdo II. Тут її очам відкрився зведений у вигляді вежі з ліхтарем на куполі Єпархіальний музей, крамнички й гурти туристів навколо, проте нічого з цих туристичних принад не викликало в Мелані бодай усмішки.

Простуючи довжелезною Via Arce, американка замальовувала олівцем у скетчбуці архітектурні цікавинки. Вони здавалися новими, хоча бачили вже не одну сотню років. Малювати Мелані навчилася ще в початкових класах, виконуючи нескладні завдання, як-от перенести на аркуш паперу вазу з квітами й трьома яблуками біля неї. З роками вміння лише вдосконалювалось, і до десятого класу прості замальовки перетворилися на повноцінні картини з об’ємом і тінями. Одначе вступ до коледжу, а відтак постійні студентські вечірки потроху затирали потяг до творчого майбутнього. Малювання чотири дні на тиждень стало єдиним щотижневим хобі, а з навалою іспитів і закоханістю у Ворена Чайлда взагалі зникло з життя дівчини. Батьки ледь не вимагали від неї отямитися й повернутися до художнього малювання, плекаючи великі надії виростити юну Алісу Монкс46, але, попри їхні зусилля, вогник усередині Мелані перегорів, залишивши по собі ледь живі жаринки. За рік потому вона не жалкувала, як і через п’ять чи вісім. Та коли стукнуло тридцять п’ять, жага виводити олівцем іншу реальність почала наповнювати голову густою ностальгією. Відтоді жінка носила із собою невеличкий блокнотик, де замальовувала різні дрібнички, що впадали в око.

Вона перегорнула сторінку й почала зарисовувати давній акведук. Вулицю з високими будинками перетинав високий кам’яний водогін, збудований ще дев’ятого століття. Дві високі арки розбивали дорогу навпіл, відкриваючи лише правобічний проїзд.

– Il ponte del Diavolo!47

Мелані перелякано озирнулася, ледь не випустивши олівця з рук. Позаду неї стояв схожий статурою на атланта чоловік – густе чорняве волосся блищало від надлишку гелю, шкіряна куртка приховувала сталеві м’язи, а на вустах грала піжонська усмішка, що тільки відлякувала жінку. Чоловік, який стовбичив біля магазину парфумів та аксесуарів, вочевидь, міг бути його власником, що провів у стінах власного дітища все своє свідоме життя, – сморід суміші одеколонів від нього просто валив із ніг.

– Цей середньовічний акведук збудували для того, аби забезпечувати водою Монастир Святого Бенедикта, – знову заговорив незнайомець, цього разу англійською, – ви, мабуть, не місцева. Так поринули в замальовування цієї споруди. Видно, що вперше бачите таке на власні очі.

Італія славиться мізером людей, англійська яких звучить хоч трохи пристойно, а цього дня вже вдруге безпосередньо до неї звертаються саме так, тож Мелані здивовано вирячилась і, коли здивування минуло, повільно та невпевнено промовила:

– Не вперше, я бувала в Римі.

– О! Perfecto! Вічне місто! «Усі дороги ведуть до Рима», – розсміявся чорнявий.

Мелані промовчала. Сонце било в очі, від чого зображення вкривалося плямами. Жінка мусила затуляти обличчя рукою, аби хоч якось бачити обличчя італійця.

– Ви із США, так? – запитав зацікавлено він.

– Ви не перший, хто це припускає. Звідки такі висновки?

– Направду не знаю. Мені здається, що вас, американців, не можна ні з ким сплутати. Є щось у вас таке, що відрізняє від усіх інших.

– Пиха? – усміхнулася Мелані.

– Може, – напруження поступово спадало, – але радше безтурботність. Це мені у вас дуже до душі.

Після невеличкої паузи американка все ж запитала:

– Ви якось назвали цей акведук, коли я малювала…

– Ой, даруйте, – тільки щойно Мелані зауважила повну відсутність акценту, – просто через цікавість я завжди пхаю носа в чужі справи. Іноді, знаєте, підробляю екскурсоводом: розповідаючи історії та легенди цього міста, я отримую найбільше вдоволення. До речі, мене звати Вінченцо Аллеґро, – незнайомець підійшов і простягнув руку, – Allegro означає «веселий», га?

Екскурсовод указав обома руками на широку усмішку, нібито підкреслюючи правдивість своїх слів.

– Помітно. Сінді Браун, – збрехала Мелані у відповідь.

– «Міст Диявола» – так у народі називали арки акведука. Існує легенда, що його було збудовано за одну ніч, не інакше, як за допомоги темних сил. Дехто навіть вважає поганою прикметою пройти під аркою вночі.

– Я не забобонна, – Мелані зневажливо цмокнула язиком. – Це все дуже цікаво, але мені час іти. Запізнююся на потяг. Була рада знайомству.

Жінка вимушено всміхнулася й поглянула кудись за спину Вінченцо.

– Можна вас провести? Розповім дорогою ще щось цікаве. Повірте: не пожалкуєте.

– Ні, дякую. Я вже якось сама. – Мелані розвернулась і пришвидшеною ходою попрямувала до міського залізничного вокзалу.

– Завжди ви тікаєте. – Чоловіка розпирав розпач від чергового відшиву: здавалося, ще слово – і він заплаче. – Ma perche? Non vi piace Vincenzo?!48

7

Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік

«Білі хорвати були потужним племінним об’єднанням Середніх і Західних Карпат. “Білі” на той час означало “західні”. Давні народи позначали сторони світу кольорами: білий – захід, чорний – північ, червоний – південь, синій – схід. З огляду на те, що групи слов’ян тоді ще не надто відрізнялися за мовою, звичаями, релігією, їх розмежовували за місцем розселення. Наприклад, тих слов’ян, що жили в лісистій місцевості, називали древлянами, над рікою Буг – бужанами, на просторах рівнин – полянами, а тих, що осіли на горбах, у горах – горбатами, або горватами».

Я переглядав стоси документів, сайти, які раз по раз викидав Google, згадуючи все, що колись вивчав про білих хорватів. Особливо мене цікавила інформація про їхнє письмо. Загалом «у слов’ян паралельно функціонували дві абетки: для священних справ – глаголиця, а для світських – протокирилиця». У давнину люди намагалися тримати знання в голові, тож запам’ятовували величезні масиви інформації, удаючись до записів здебільшого для нагадування та у сфері магії. Кожна літера абетки на той час позначала певний звук і мала окрему назву, що забезпечувало зручність її запам’ятовування. Такий самий метод застосовано й в українській абетці для дітей, де кожній літері відповідає якесь слово, як-от: А – це ангелик, а Б – банан.

Сакральна абетка, крім усього, була певною мірою посланням – прочитання всіх її літер за порядком давало змогу отримати зв’язний текст повчального змісту. Кожна літера абетки позначала число, рослину, тварину, сузір’я, планету, метал, коштовне каміння або ж ритуальну страву. Крім того, літери виявляли зв’язок з архетипами реальності, серед яких – сила, аспекти буття, процеси чи типові ситуації, властиві медитації та ворожінню.

На третьому відкритому сайті з описом слов’янського письма було викладено картинки календарів. У поясненні йшлося про те, що одні букви спроектовані на місяці, інші – на дні рівнодення та сонцестояння. Нижче в ряд фігурували фото рослин, які відповідали певній букві, співвідносній із певним місяцем і задіяній у ритуалах та обрядах певної точки календаря. Те саме бачимо й в українському календарі, де березню відповідає береза, вересню – верес, червню – верба, а липню – липа.

Первинна абетка була рунічною, тобто її букви витискали, видряпували чи вирізали гострими предметами на дереві, а відтак називали «черти» або «різи». Оскільки такі нарізи робили поперек волокон, руни складалися лише з вертикальних і похилих ліній (горизонтальні лінії зливалися б із волокнами).

Я відклав ноутбук і уважно подивився на паперову стрічку й дивні символи на ній. Дивні не самі по собі, а радше взагалі через свою наявність. «Кому знадобилося закладати в металево-дерев’яний куб записку глаголицею?»

Я перебрав у голові все, що могло стосуватися глаголиці. Існувало лише два типи. Перша, давніша – болгарська. Її букви виводили більш округло й хаотично. Друга ж – хорватська – вирізнялася гострими кутами, здебільшого прямими лініями та геометричними фігурами, схожими на квадрат, прямокутник чи трапецію.

Я знову поглянув на символи на папері, аби вкінець переконатися, що маю перед собою зразок саме хорватської глаголиці: по всій довжині стрічки тяглися акуратно виписані, повні гострих і прямих кутів символи.

Хорватська глаголиця не є втраченою: в окремих храмах Східної Європи стіни досі розписані літерами давніх хорватів, а в самій Хорватії місцеві вказівники продубльовано глаголицею.

Під час мого навчання в університеті на опанування слов’янського письма було відведено не так багато лекцій, аби з моїми знаннями я міг самотужки, по пам’яті, перекласти напис. Тому я відкрив нову вкладку в браузері й увів у пошук можливі таблиці відповідностей. За декілька секунд на екрані висвітився сайт «Народний оглядач»49, а нижче – таблиці відповідності болгарської та хорватської глаголиць. Я зиркнув на обидві. Розшифрувати текст можна було і в той, і в той спосіб, бо майже всі букви абетки мали однаковий вигляд, відрізняючись тільки гостротою написання.

Кожен символ був першою літерою відповідного йому слова.

Перший символ у записці означав подвійну торбу – бисаг – для перенесення вантажу через плече й окреслював поняття добра, сукупності матеріальних речей. Друга літера зображала щось на кшталт паростка. «Живіте» означало взаємодію чоловічого й жіночого, що породжують паросток нового, гармонійного життя. Відповідне букві число 7 було числом гармонії (сім енергетичних центрів тіла, сім нот звукоряду, сім кольорів райдуги, сім днів тижня тощо).

Рукою, яка стискала ручку так міцно, що, здавалося, та от-от трісне, я вивів у тоненькому блокноті всі літери, крім однієї.

Перед буквою «е» стояв символ, що нагадував пісочний годинник, розділений навпіл двома з’єднананими між собою під прямим кутом лініями. У хорватській глаголиці такого символа не було. Проте схожий знайшовся в таблиці відповідності болгарської. Там цей символ означав щось на зразок пом’якшення, яке в українському алфавіті отримували завдяки «ь». Мені ніяк не вдавалося зрозуміти, якого хріна в списку лише хорватських символів забув болгарський? Може, це помилка чи через потертість від давності паперу якийсь символ перетворився на подібний до м’якого знака? Може, автор отак намагався передати пом’якшене «є»? Але тоді чому не скористався символом Ee – jest-je?

Я вирішив спершу записати те, що дізнався під час перекладу, а потім думати далі. Одначе, пробігшись поглядом по рядку латинських літер, розчаровано зітхнув.

«Що за хрінь?!»

DŽM (ь) EEDLDLAJaOJu (ь) ESMDZTOREAMO

Рядок перекладених символів не мав ніякого сенсу. Це скидалося на накиданий абияк, без жодного натяку на навмисність набір літер.

Замислено почухавши пальцями підборіддя на спробі хоч якось осягнути суть написаного, я відкинувся на спинку крісла й відклав ручку. Ще раз потерши обличчя та замислено гмикнувши, переписав усе наново, сподіваючись, що десь у ході перекладу помилився й спотворив, як ланцюговою реакцією, весь рядок. Але хай як виписував, щоразу на папері випливала одна й та сама незрозуміла сукупність букв.

Що, як за всією цією беззмістовною маячнею криється добре прихований зміст? Свідомість досі муляло оте пом’якшення, яке не вписувалось у хорватську глаголичну абетку.

Може, Підгірський створив якийсь досі невідомий варіант абетки, такий собі симбіоз двох типів. Скидалося на те, що він трансформував болгарську абетку в хорватську, тобто записане українськими літерами слово можна було подати не тільки округлою, а й гостроконечною глаголицею.

Старий підлаштував таблицю відповідності хорватської глаголиці не до хорватського алфавіту, а до кириличного!

Я вийняв із шухляди столу чистий аркуш формату А4 та намалював нову таблицю відповідності. М’який знак – пісочний годинник, розділений зламаною лінією, – у парі з буквою «Е» набув іншого значення – «Є». Це було єдиним поясненням, чому Підгірський не використав саме хорватського відповідника цієї літери.

За кілька хвилин весь аркуш зайняла велика таблиця на тридцять шість рядків і п’ять стовпчиків.

Звіряючись із цією таблицею, я виводив новий переклад кирилицею. У грудях тіснилося передчуття перемоги. Долоні та пальці знову вкрилися липким потом, від чого ручка буквально вислизала з них, розмазуючи чорнило по блокноті. Я мусив досягти успіху, інакше далі тупик: я ніколи не знайду відповідей на запитання, до чого та стрічка і, найважливіше, навіщо було ховати її в дерев’яний куб? Відповіді от-от могли постати перед очима, але щойно чорнило виписало останню букву, мене наче тріснули по обличчі тухлою рибиною.

ДЖМЄЕДЛДЛАЯОЮЄСМДЗТОРЕАМО

Кляті літери вибудувались у той самий ряд і з таким самим сенсом. Точніше, з абсолютно ніяким сенсом. Новий шифр? Якого чорта Підгірський хотів цим сказати?!

Тяжко видихнувши та прокрутивши останні думки в голові, я кинув ручку біля аркушів і облишив марудну справу. Пішов до кухні, де Лука наминав розігріті в мікрохвильовці млинці, запиваючи їх яблучним соком. Він мав задоволене й водночас стомлене обличчя: рядок за рядком малий добивав «Гаррі Поттера», що лежав перед ним на столі.

– Гм, а я думав, ти уроки робиш, – важко дотупав я до столу й охляпом упав на стілець.

– Робив. Лишилася математика, бо я не знаю, як її виконувати.

– Тоді доїдай і підемо допоможу.

– Добре, – кивнув син і проковтнув іще один шматок обмащеного варенням млинця.

Я знав, що подумки малий уже на завтрашньому дні народження. Через переїзд і відсутність тут його друзів ми вирішили відсвяткувати скромно – сходимо до McDonalds, з’їмо по бургеру, а ще купимо «Хеппі міл» і цілий великий шоколадно-вишневий торт, його улюблений. Той, який щороку пекла його мама. Щоправда, цього разу його пектиме якась кондитерка з «Арсену».

Ухопивши напівпорожню пляшку із соком, я налив склянку й собі. Жадібними ковтками висушив її та ще раз зацікавлено глянув на малого. Коли Лука вчитувався в цікаву книжку, то наче переставав існувати. Він повністю поринав у вигаданий світ, коли-не-коли шморгаючи носом і длубаючись у ньому вказівним пальцем. А ще хлопчик іноді намагався тихцем витерти витягнуту з носа козу об стілець або причепити її під стільницю. Ось і зараз він скоса глипає на мене, вичікуючи нагоди для звичного маневру. Натомість я випалив те, від чого очі хлопчика прояснішали, а книга вмить згорнулася: