Читать книгу Львів. Вишні. Дощі (збірник) - Анна Хома - Страница 4

Зоряна потягнулася і перевернулася в ліжку на інший бік. Перші хвилини після пробудження воліла не розплющувати очі, щоб якийсь час не бачити голомозого Яркового черепа поруч. Аби хтось їй сказав рік тому, що саме лисий хлоп, у якого ще й стирчать вуха, стане її законним чоловіком, напевно, ніколи б тому не повірила. Зоряна завжди упереджено ставилася до чоловіків, які повністю голили голови, бо вважала це нешляхетним. І ось маєш… Уже три місяці минуло відтоді, як вони з Ярославом Нечипоринським стали на шлюбний рушничок.

– Ярку… Ти спиш?

Ярослав рівномірно дихав. Він жодним чином не відреагував на звертання дружини. Його повіки були зімкнуті, а тіло – нерухоме. Якщо й вдавав сон цим пізнім недільним ранком, то робив це дуже майстерно.

Про Ярослава не можна було сказати, що він гарний, як і те, що він негарний. Доволі міцної статури, із правильними рисами обличчя, яке дещо псували світлі брови та вії. Також Ярослав мав маленькі очі каламутного блакитного кольору. На перший погляд, він справляв враження цілковитого флегматика. Але то було геть оманливе враження.

А от Зоряна була справжньою красунею в тому розумінні, яке зазвичай вкладають у визначення «білявка». Її висвітлене волосся і довгі красиві ноги не могли залишити байдужим жодного чоловіка. Зоряна звикла подобатися старим і молодим, одруженим і розлученим, зарученим і вільним, товстим і худим, словом, усім без винятку чоловікам. І коли в минулому році вона випадково почула в компанії, що піднялася на Гарай біля її рідної Жовкви, промовлене про неї незнайомим, вперше баченим хлопцем: «Хто-хто мені мав сподобатися? Зоряна? Вона ж геть звичайна… Нічим не особлива…», – світ навколо дав збій. Зорянина шкала цінностей була зрушена, а звичне уявлення про себе дало велику тріщину. Як таке може бути, аби вона не сподобалася якомусь лисому вухатому хлопові?

Можливо, краще б для неї було, аби вона вдала, що не почула цієї «характеристики», вимовленої вголос, але зовсім не про неї. Незнайомець не підозрював, що Зоряна сидить з іншого боку великого куща ліщини, просто розмовляв собі з Назаром, який його, власне, і запросив до сходження на гору з їхньою шкільною компанією. Але якась рушійна сила, не знана дівчині до того моменту, змусила діяти, говорити, рухатися, робити все, аби таки закохати у себе нечемного нахабу…

– Ярку… – знову покликала Зоряна чоловіка. Цього разу Ярослав потягнувся і розплющив очі. – Ти вже прокинувся? – для чогось перепитала, цього разу стишивши голос до шепоту.

– Авжеж… – буркнув Ярослав. – Хіба ж ти даси виспатися? – спробував пожартувати він після невеликої паузи.

– Ну, як ти вже прокинувся, зроби мені кавусі, будь ласочка! – Зоряна виставила звабливе плечико з-під ковдри і погладила наманікюреним пальчиком щетину на його щоці.

– Я? А чому не ти? Хто у нашій хаті господиня? – Ярославове подивування виглядало дещо театральним. До того ж він навіть не намагався приховати глузування, а слово «господиня» навмисне вимовив по складах, натякнувши на нелюбов дружини до різних хатніх справ.

– А кому з нас треба більше рухатися? – намагалася підтримати чоловічий жарт Зоряна. – Подивися на свій животик! Хто таке видів – хлопові щойно тридцять літ, а вже такого живота наїв…

– У тебе теж… животяра! – Ярослав підняв край ковдри і присвиснув, роздивляючись абсолютно плаский, підтягнутий живіт дружини. Зоряна закінчила Львівський педагогічний коледж, де здобула фах хореографа, і вже два роки працювала в танцювальній школі «Естетика» на Театральній. Звісно, Ярослав підіймав дружину на кпини, але Зоряна вже перетнула межу грайливості. Їй вкотре закортіло довести чоловікові, що вона – найкраща.

– Животяра? У мене? Чого ж тоді я, така вся «животата», перемогла на конкурсі «Жовківська панна» минулого року? – Зоряна вже завелася. – Маю ідеальні параметри! Дев’яносто – шістдесят – дев’яносто! Кобіти тільки мріють про такі!

– Авжеж! Усі мріють здобути титул «Міс Жовква»! Чи як він там зветься? – щиро розреготався Ярослав. Його настрій стрімко покращав. Він спостеріг, як Зорянине обличчя заливає рум’янець, і відчув, що в ньому прокидається мисливський азарт. Навіть собі самому не зміг би докладно пояснити, чому йому так подобалося дерти лаха з дружини, доводити її до сказу, а ще підсміювати й показово зневажати все те, що було цінним для неї. Чоловікові подобалося, коли дружина заводилася. У такі моменти її гарненьке личко набувало для нього ще більшої привабливості.

Ярослав довго не одружувався, хоча жодних перепон для шлюбу не мав. Єдиний син заможних батьків, сам теж непогано заробляв, обіймаючи посаду топ-менеджера у великій корпорації. Мав власне помешкання, миттєво зреагувавши на пропозицію купити житло поруч із батьківським (на одному сходовому майданчику). Відтак залишився на престижній львівській вулиці Франка і вже не мислив свого проживання у Львові деінде. Ярослав, здавалося, нікуди не квапився, тож дотягнув, парубкуючи, майже до тридцяти. Більшість знайомих дівчат, на його погляд, були нецікавими міщанками. Нечипоринському зводило щелепи від однієї лише думки, що котрась із них переїде до нього і буде щодня маячити перед очима та доймати щоденним дурним пашталаканням…

Звісно, Ярослав одразу, чи не з першої хвилини свого знайомства із Зоряною, зрозумів, що вона його «клеїть». Певно, хтось їй бовкнув – оно, дивись, завидний жених зі Львова, із солідним прибутком, квартирою-машиною-і-банківським-рахунком… Тож Ярославові важило натякнути білявці, що такі фіглі з ним не пройдуть. Для цього мусив зробити чи сказати щось таке, щоб відразу прибити усіляку її ініціативу – у самому зародку. Проте реакція Зоряни на свідомо завдані образи несподівано зачепила його самого. Чи міг він подумати, що її вміння за мить почервоніти, припечатати значущим поглядом, скласти губки в ображений бантик пробудить у ньому досі не знану гаму почуттів?

– Ти куди? Каву готувати? – продовжував глузувати Ярослав, коли Зоряна зірвалася на рівні й гепнула дверима до лазнички. Він розумів, що перестарався, але не міг спинитися. Бажання будь-що продовжити «забаву» поки що переважало над усвідомленням того, що вже годі. Така форма флірту, де дружину спершу треба було принизити, а тоді, купивши великого букета чи якусь коштовну дрібничку, перепросити, йому подобалася. Це скидалося на щось дражливо-підліткове, коли дуже кортіло смикнути вподобану дівчинку за косичку, або ще ліпше – задерти їй спідничину.

– Ти там довго? Мені треба голову поголити! Заріс! – Ярослав згадав, чим можна ще дошкулити дружині. Вона не раз просила його відростити волосся і ходити хоча б із коротенькою зачіскою. Це був ще один пункт нескінченних сперечань із Зоряною.

Поступитися навіть у такому дрібному питанні означало для Ярослава поставити масну пляму на своїй чоловічій гідності. Він лише на хвильку вийшов до вітальні, щоб увімкнути ноутбук і продивитися, за звичкою, вранішні новини, коли почув, як дружина гепнула вхідними дверима. Ярослав розумів, що, вочевидь, перегнув палицю і мав би перепросити, але знову якась незбагненна сила не дозволила навіть зрушити з місця. «Жінки не трамваї, аби за ними бігати…» – спливла у пам’яті почута колись фраза. І ніби на підтвердження цих слів під вікнами продзеленчала четвірка. «До центру», – безпомильно визначив Ярослав. Він мешкав у цьому будинку від народження і міг за одним звуком трамвайного ходу зорієнтуватися, куди той прямує.

Тим часом Зоряна зупинилася на хвильку, щоб защипнути ремінці на босоніжках, бо не встигла цього зробити у квартирі. Вона привітно помахала до прозурки у дверях сусідського помешкання (була впевнена, що свекруха вже стоїть на варті і дивиться крізь вічко на неї), а тоді швидко побігла сходами донизу. Пані Стефа й справді стояла по той бік дверей і спостерігала. Вона ще зранку наслухалася до звуків у помешканні за стіною, але не могла вловити нічого путнього. Чи молодята довго спали у неділю, чи стали сваритися тихіше? Хтозна? Проте щойно вона отримала-таки нагороду за своє двогодинне вартування.

– Куди це її понесло? – розмірковувала вголос пані Стефа. – Уроків у неї в неділю нема… До церкви вона не піде, поки не нагадаєш… Булочок чоловікові не купляє до сніданку… Усе, бачте, хоче, аби він схуд…

– То ти до мене? – Пан Омелян висунув поголену голову до коридору.

– Ні-ні, Мілечку! То я так… Сама до себе… – Пані Стефа замилувалася досконалою будовою черепа свого чоловіка. Вже скільки років вони одружені, а вона й досі дивиться на нього закоханими очима. – Відпочивай! – Закрила двері до кімнати і знову визирнула крізь вічко до під’їзду. У ранковій тиші було чутно, як глухо подає голос сетер з помешкання пані Галини на першому поверсі. Вибір породи її домашнього улюбленця потай ганили всі мешканці будинку. Проте уголос висловити незгоду чи зробити зауваження ніхто не наважувався, знаючи крутий сусідчин норов. Та й, зрештою, ніхто б не дозволив собі нечемного втручання в чуже особисте життя.

Пані Стефа перечекала ще хвилин десять, майже не відриваючись від прозурки у дверях. Зоряна не поверталася, сетер без угаву гавкав, ніби заведений, одинока муха залетіла через прочинене між першим і другим поверхом віконечко і билася в зачинене між наступними поверхами, дратуючи нестерпним дзижчанням. Пані Стефа відзначила, що, як на її шістдесят п’ять років, вона має бездоганний слух. Врешті жінка таки зважилася і тихесенько відчинила двері, так само тихенько вислизнула до під’їзду, ступнула до сусідських дверей і, ніби досвідчений злодій, вставила ключа у замкову щілину.

– Ма?.. Ну скільки я тебе просив дзвонити… Я ж тепер не сам живу! – Ярослав не міг приховати розчарування. Вирішив замаскувати його під роздратування. Зовсім не пані Стефу він сподівався побачити у дверях…

– Та я ж бачила, що Зоряна кудись побігла… – почала виправдовуватися пані Нечипоринська. Вона хотіла зазирнути до спальні, аби провести швидку «ревізію» невістчиному вмінню господарювати. Була свято переконана, що, окрім «влаштовувати рейвах», та ні на що не здатна, але син стояв у дверях, ніби вкопаний. – Вона хоч снідати тобі дала, перед тим як здиміти? – Пані Стефа хотіла промацати обстановку та вивідати у сина щось новеньке про його сімейне життя.

– Ні, ми не снідали… – Ярослав не розумів, як воно так виходить, що мама завжди опиняється поруч у складні моменти його біографії. Він не хотів заглиблюватися в подробиці сьогоднішнього ранку. Не мав жодного бажання ані засмучувати маму, ані жалітися на дружину, ані переповідати ще одну прикру сімейну сценку. Навіть не був певен, що те, що майже щодня відбувається між ним і Зорянкою, можна назвати сваркою. Може, це у них така притирка характерів? Може, його дружина має занадто вразливу натуру і реагує на дурнички так, ніби йдеться щоразу про вселенську катастрофу? У такому разі їй би не завадило трохи загартуватися, а його жарти – це таке собі щеплення на майбутнє… А може, матуся таки має рацію і йому не варто було одружуватися з Зоряною?..

Ярослав і сам не помітив, як він слово за слово оповів пані Стефі усю ранкову пригоду, аж до того моменту, який вона вже побачила на власні очі, коли Зоряна вибігла з квартири.

– І вона тобі навіть не сказала, куди йде? – Пані Стефа акуратно переклала щойно зготовану яєчню на велику тарелю, що її вже встигла прикрасити маленькими помідорчиками «чері» і шматочками тоненько нарізаної вудженини. Вочевидь, той харч придбала невістка, бо мала таку звичку: купляти генномодифіковані та інші шкідливі для здоров’я продукти. – Де у вас тепер кава? Чи це вона мені на зло все тут попереставляла? – укотре розсердилася Зоряниним нововведенням, реагуючи не так на перестановку круп і приправ, як на те, що тепер на кухні сина господарює інша жінка.

– Ні… не сказала… – трохи розгублено відповів Ярослав.

– То подзвони їй! Ти маєш знати, де вештається твоя дружина!

– Не дзвонитиму! – зізнався Нечипоринський під схвальне потакування пані Стефи. – Її мобілка залишилася у спальні, на столику… Я її вимкнув… – завершив удавано буденним голосом.

У завислій паузі знову почулося глухе, ніби застуджене бухикання сетера з першого поверху. Аби заповнити цю прикру порожнечу в їхній розмові, яка, здавалося, ще мить – і затягне їх у якусь безодню непорозуміння, пані Стефа почала швидко оповідати усі новини, які назбирала за суботній день по будинку. Проте Ярослав якось мляво реагував на всі її спроби розважити його балаканиною і навіть не пожвавився, коли вона докладно, ніби сама там була, оповіла про аварію, у яку потрапили Влачковські з третього поверху на своєму новому «опелі». Врешті пані Нечипоринська згадала, що пан Мільо сидить удома негодований і недоглянутий…

– Не переймайся! Зараз вона прийде! Їсти захоче і відразу до хати повернеться! От побачиш! – наостанок підбадьорила сина пані Стефа, знову примірявши ситуацію на себе. – Я буду весь час удома! – зачиняючи двері, гукнула углиб синового помешкання. Натякнула, що невідривно вартуватиме біля дверного вічка.

Минула майже година. Сонце заховалося за ріг будинку і вже не заливало по-літньому щедрим світлом усі три вікна невеличкого помешкання на вулиці Франка, відчуженого, здавалося, від усього світу. Трамваї надворі дзеленчали все рідше, ніби червнева розморена спека впливала на їхній графік, змушуючи охолоджувати залізні тіла десь у затінку. Раптом у передпокої задзеленчав вхідний дзвоник. Його мажорна тональність ураз наповнила Ярослава надією і передчуттям солодкого, аж до завмирання десь на споді, щастя. Це, напевно, повернулася Зоряна. Вже, мабуть, упокорена, бо пересердилася, наганялася містом, а може, й справді зголодніла, як казала мама. Зараз вони швидко зготують обід, а тоді зачиняться на випадок непередбачуваного вторгнення мами і кохатимуться. Це завжди було найважливішим етапом їхнього примирення, і Ярослав навіть помічав, що коли вони із Зоряною жили мирно і не сварилися, його менше тягнуло до неї.

На порозі стояла теща Ольга Іванівна Красько і вовком дивилася на зятя…

– Поможи… Ледь дотягла… – замість привітання вона простягнула Ярославові величенький кошик стиглих морель, прикритих білим рушничком. – Стою на автостанції, чекаю… Набираю Зоряну… Вона поза зоною… – засопіла ще сердитіше, коли двері за нею зачинилися.

Ольга Іванівна стягнула з голови прозору хустинку, яку завжди надягала в дорогу, аби захистити від пороху все ще розкішні русі коси, зібрані на потилиці важким вузлом. Зять мовчав і стояв із кошиком, ніби двієчник, який укотре нічого не вивчив і сам не знає, для чого прийшов до школи. А Ользі Іванівні самій перед собою було соромно через те, що вона і досі не забила номер Ярослава до свого мобільного. Може, якби мала телефон зятя, не потрапила б у таке дурне становище…

– Ви чого мене не зустріли?..

Нечипоринському здалося, що перед ним стоїть його Зоряна, тільки на тридцять років старша, і вичитує йому за черговий, на її думку, неґречний вчинок. «Незле виглядає…» – пронеслося десь на задвірках свідомості, й одразу без жодного зв’язку йому уявилася його мати, роздобріла на домашніх смаколиках. Він згадав, що Зоряна попереджала його вчора про приїзд її матінки із Жовкви, яка мала привезти морелі з їхнього садка.

– Та, власне… – почав було виправдовуватися Нечипоринський, проте не встиг швидко нічого вигадати.

– А де Зорянка? Піду руки помию… Такі порохи в тій маршрутці… – Виглядало, що теща вже не сердилася на зятя з донькою за те, що ті забули зустріти її на автостанції. – Такий у вас псисько на першому поверсі… Як теля, їй богу! Я заходила до під’їзду, а воно як вискочить… Таке руде, пелехате… Ще й господиня у нього така нервова… Я бігом до під’їзду, а тота пані ще й гукає мені в спину: «Жіночко! Ви до кого?» Чи я маю їй сповідатися, де йду? У вас же домофон, іду, бо мене впустили, нє? – Ольга Іванівна не зачинила дверей до лазнички і продовжувала говорити, перекрикуючи шум води.

– То де Зорянка? – Пані Красько пішла відразу до кухні і відчинила дверцята холодильника. – Е ні! Сюди кошика з морелями не втиснути. Давай якусь миску. А краще – дві, – почала вона командувати зятем, який стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що б його таке краще вигадати, аби пояснити відсутність Зоряни.

– То де, ти кажеш, Зоряна? – знову звернулася теща до Ярослава, який за весь час ще жодного путнього слова не вимовив. – Невже знову викликали в ту школу танцювальну на підміну? – висловила уголос перше, що спало їй на думку.

– Так! Викликали… – Ярослав вчепився за тещин здогад, ніби за рятівне коло. – Власне, сама директорка захворіла… Грипує… Попросила підмінити її у цю неділю… – вичавлював із себе малими порціями брехню, ніби пасту з майже порожнього тюбика.

– Грипує? – звела красиві брови Ольга Іванівна.

– Так! Тобто ні! У неї ангіна… Кондиціонер, напевно… Знаєте, як буває влітку…

– Та що ти кажеш! Ви хоч своїм не зловживайте! Бо бачиш, як воно може обернутися, – співчутливо кивала головою теща.

Ольга Іванівна уникала називати Ярослава по імені, як, власне, і він її, проте ставилася до нього приязно. Іноді Нечипоринському здавалося, що теща цінує його через статки, і навіть закрадалася крамольна думка, у якій і самому собі страшно було зізнатися, що й молодша Красько погодилася стати його дружиною з тієї самої причини. У такі хвилини на душі ставало маркітно і хотілося образити Зоряну, утнути щось таке, аби її красиве личко знову почервоніло від образи.

Теща всілася на кухні біля вікна точнісінько на те місце, на якому любила сидіти Зоряна, і стала визирати на вулицю. Ярослав згадав, що на обід вони ще вчора придбали заморожені вареники. Зоряна хотіла приготувати до недільного обіду щось «домашнє», ігноруючи лекції пані Стефи про шкідливий вплив напівфабрикатів на синове здоров’я. Нечипоринський хутко дістав пароварку, вийняв із морозилки півкілограмову упаковку вареників і став розкладати їх на металеве сито. Ольга Іванівна байдуже спостерігала за його діями, що знову наштовхнуло Нечипоринського на думку, що перед ним його Зоряна, така, якою вона буде в п’ятдесят років.

Ярослав подумав, що добре було б ще зробити салат, і став викладати з холодильника огірки, помідори, перець, зелені оливки, дістав пучечок базиліка і пластикове відерце з бринзою. Теща й не думала йому допомагати, натомість завела вже не раз чуту Ярославом пісню про те, що Зорянка багато працює, марніє і губить свій талант за копійки. Нечипоринському вкотре здалося, що теща дивиться на нього з осудом, так, ніби це він сидить на шиї у дружини, мов якийсь трутень, і змушує її тяжко працювати.

– Нашої Зорянки стільки впливових чоловіків добивалося… Ти гляди її… Бо красива жінка – то така коштовна річ, що потребує відповідного оточення… Розумієш, про що я? – Теща сиділа на кухонному дзиґлику і дивилася на зятя знизу, проте Ярославові здалося, що це він сидить перед нею, немов на іспиті, і вона звисока поглядає на нього. Нечипоринський розтлумачив тещині слова по-своєму: не такого зятя вона сподівалася, проте дає йому шанс виправитися… Від цих думок Ярославова рука сама потягнулася до бару і дістала звідти невідкорковану пляшку «Martini Rose», яку вони з Зоряною придбали під час весільної подорожі до Кракова і планували відкрити на першу річницю весілля.

– За ваше здоров’я! – підніс Ярослав повний келих тещі.

– У таку спеку… – завагалася Ольга Іванівна. – Ну хіба один келишок, бо ще такого не куштувала, – смакувала напоєм поволі, принюхуючись до незнайомого трунка. Ярослав подумки відзначив, що таки догодив тещі. Недаремно старався. Він теж перехилив чарку, заїв вареником. Більше у горло не лізло, хоча перед тим мав твердий намір напитися. Їсти теж не хотілося.

Годинникова стрілка на Ярославовому зап’ястку нахабно вперлася у шосту вечора. День промайнув, залишивши по собі неприємну оскому зіпсутого вихідного, що його не винесеш на смітник, мов несвіжу страву, – він буде стриміти в пам’яті контуром нездійсненого, але можливого щастя, поки щось значніше чи емоційніше не заступить його і не перетворить у спогад минулого. Ольга Іванівна почала збиратися додому, не перестаючи нарікати на Зоряниних роботодавців. Ярослав теж зголосився її провести на автостанцію. Залишитися самому й чекати невідомо скільки й чого – це вже було понад силу.

Вечір крався за Ярославом, намагаючись ступати слід у слід, і щоразу прикидався тінню, коли той обертався. Нечипоринський шукав у натовпі недільних львів’ян біляву струнку дівчину у зеленій футболці і джинсових шортах, проте щоразу наштовхувався на літніх пань, що шпацирували з песиками, або матусь, які котили у возиках малечу. Всі поспішали у своїх справах, а якщо й спинялися, то лише для того, аби потеревенити про щось своє, далеке від проблеми глобального непорозуміння в родині Нечипоринських, яка вже, здавалося, у своїх розборках зайшла у глухий кут.

– Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо… – На літній терасі невеличкої кав’ярні хтось увімкнув музику на повну гучність, і слова цього хіта наздогнали Ярослава і вразили своєю відвертістю. – Тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми… – Чоловічий голос (про такі зазвичай кажуть «на надриві») добивав інверсією попередньої фрази. Нечипоринський тікав від цих слів, що врізалися у свідомість, мов буравчики, жалили, ніби дикі оси, наздоганяли і падали свинцевим тягарем на плечі. «Бумбокс» співав про кохання, сильне, нетривіальне, таке, яке трапляється раз у житті. Дивно, але Нечипоринський відчував зараз те саме. Ярослав зловив себе на думці, що ніколи не говорив про своє почуття дружині, навіть коли освідчувався – буркнув невиразно: «Ну… той-во… я тебе люблю…» Він не міг вимовити навіть пошепки у власній спальні Зоряні те, що співав іншій чоловік своїй коханій на всю країну.

– Навіть коли я не я – ти все одно зі мною… бідам усім на зло, коли обоє рябоє… ти моя, що б не було, ось чому я з тобою… – Ярослав біг, мов марафонець, аби лише подалі від цих визнань. Нарешті знайоме перехрестя. Він звернув у свій двір, де знав кожен камінчик, кожне деревце, і який міг би спокійно пройти із зав’язаними очима. Підійшов до дитячої гойдалки, що її встановили нещодавно – до чергових виборів, і хитнув пластикове сидіння. Воно із противним скрипом незмащеного металевого механізму хитнулося і повернулося на своє місце. А люди так не можуть. Вони не повертаються, коли їх відштовхуєш від себе…

Темні вікна Ярославового помешкання зримо контрастували з усіма трьома освітленими батьківського поруч. Він бачив, як рухався повний силует матері за напівпрозорими фіранками кухні, бачив, як вийшов на балкон батько, ретельно підлив пишну червону сульфінію у подовгастих ящиках над огорожею балкону, постояв трохи над нею замріяно і повернувся до кімнати.

– Ярчику, ви кудись переїжджаєте? Чи просто їдете на відпочинок? – Пані Галина ледь стримувала свого сетера, який рвався з повідця, принюхуючись до звуків нічного Львова. Сусідка перестріла Ярослава перед дверима під’їзду й загородила йому прохід. Нечипоринський здивовано витріщив очі. Куди він мав переїздити? Який відпочинок?

– Зоряна щойно винесла велику спортивну сумку… То я собі подумала, що ви речі до машини носите. Десь маєте їхати? – Пані Галина не хотіла вступитися з дороги, не почувши докладно, куди й на скільки їдуть молодята. Проте Нечипоринський повівся геть нечемно. Він не лише не відповів на її запитання, а, ледь не перекинувши, забіг до під’їзду і помчався сходами нагору.

На кухні було прибрано, хоча, коли вони йшли з тещею три години тому, була гора немитого посуду. Ліжко теж було застелене – зранку Ярослав просто зачинив двері до спальні й не заходив туди більше. Усе було на своїх місцях, по-святковому прибрано, ніби хтось мав прийти в гості й господарям важило продемонструвати зразковий лад в оселі. Лише порожні вішаки у шафі й самотня зубна щітка у прозорій склянці в лазничці свідчили про те, що такий ідеальний порядок був результатом вилучення Зоряниних речей.

Ярослав знову зайшов на кухню, увімкнув світло і відкрив холодильник. Чи не весь нижній простір займали стиглі морелі, рівномірно пересипані до двох великих мисок. У спеціальній підставці Нечипоринський побачив майже порожню пляшку «Martini Rose», замислився на мить, витягнув її і вилив залишок просто у порцелянове горнятко. Тишу пізнього недільного вечора прорізав стукіт крапель. Львів ніби мстився за спекотний день, змиваючи залишки духоти зі своїх вулиць. Раптом огидний скреготливий звук незмащеного металевого механізму привернув увагу Нечипоринського. Ярослав підійшов до вікна і визирнув надвір. На дитячій гойдалці, зовсім не ховаючись від літньої зливи, сиділа Зоряна.