Читать книгу Львів. Вишні. Дощі (збірник) - Анна Хома - Страница 5

Вона вдягнула сукню з леопардовим принтом і закружляла по кімнаті.

– Ну як?

Марічка глянула на неї з висоти своїх восьми місяців і зневажливо хекнула, а тоді роззирнулася у пошуках чогось, що можна запхати до рота. Нічого не знайшла і встромила до рота пальчики лівої руки усі одразу, заходившись енергійно їх смоктати. Правою рукою мацьопа трималася за перила ліжечка, нетерпляче тупцяючи на місці в очікуванні, коли її нарешті візьмуть на ручки.

– Не подобається? Ну гаразд, а як тобі це?

Наступними предметами гардеробу, які вона продемонструвала вибагливій публіці, були вузькі джинси і блузка навипуск, темно-синя, без рукавів, з глибоким декольте.

Марічка примружилася і заходилася смоктати пальчики ще інтенсивніше.

– Теж ні? Що ж ти така перебірлива сьогодні, моя крихітко?

Минуло трохи часу, перш ніж вона вибрала ще один стрій – темно-сірий костюм з класичною спідницею, верхом на один ґудзик та тричвертовим рукавом.

Малеча вийняла пальчики з рота, розпливлася в усмішці від вуха до вуха і активно застрибала на ліжечку, від чого те заскрипіло і затріщало, але видно було, що дівчинці це подобається.

– Отже, вирішено! Що би я без тебе робила, щастячко моє ненаглядне!

Марічка погоджувалася, що вона щастячко, але не розуміла, чому це щастячко досі не на ручках у мами.

А мама збиралася на побачення. Давно цього не робила, тому так нервувала. Дівчата, які гуляли з візочками в їхньому дворі, провідали, що вона сама виховує дитину, і взялися її знайомити. Вона відбивалася-відбивалася, аж раптом до їхнього гурту підійшов чоловік непримітної зовнішності і почав говорити про погоду та інші загальні речі, нічого особливого в ньому не було, він не вражав вишуканими манерами і влучними фразами, але і не зазирав запопадливо в очі. Раз підійшов, два підійшов, а на третій раз вона сама вже виглядала його у натовпі.

І ось побачення. Доньку планувала відвести до бабусі, а сама… чесно кажучи, все ще вагалася. Обпікшись на гарячому – на холодне дмухаєш.

Залишилося нанести макіяж і парфуми. Посунула до себе дверцята дзеркальної шафи-купе і… на мить побачила в них, мов у фільмі Гічкока, образ тієї, іншої. Талановитої і таємничої. Негідниці, яка посміла привласнити чуже. Суперниці, що перемогла її у нерівному бою. Майже перемогла.

Згадка про неї не відпускає її досі. Чи правильно вона вчинила? Може, треба було по-іншому діяти? Бути більш наполегливою або навпаки – більш виваженою?

Зустрілися вони на поетичних читаннях майже два роки тому. Стояла така ж чудова погода…

Леся зібралася швидко. Вона ніколи не витрачала на вдягання багато часу, хіба що вбиралася трохи тепліше, аніж інші.

Надворі стояла погожа днина, і читання вирішили перенести на природу. Зібралися, як на пікнік, – з пледами, канапками, печивом і червоним вином – і влаштувалися на відкритому майданчику під Високим Замком.

Часто отак збиралися майже сталим колективом поетів і поціновувачів поезії, але того разу все було особливим. Краєвид відкривався неймовірний, з одного боку – старі будинки з галереями вздовж зовнішніх стін і таємничими «колодязями» дворів, з іншого – залізнична станція Підзамче на місці колишнього Папарівського цвинтаря. Люди були піднесені, сонце яскраве, вірші, як ніколи, влучні і насичені енергією по вінця. Усі були трішки п’яні, чи то від вина, чи від тієї незвичайної енергії, яка бризкала тут фонтаном.

Хоча близькість знищеного цвинтаря мала б їх насторожити. Що може зародитися доброго над зруйнованими могилами?

Цього разу до них приєдналися гості з Ужгорода. Дві поетки і один журналіст. Нічого особливого, Львів звик до гостей. Але не Леся. До неї гості навідувалися рідко. А може, вона не запрошувала?..

Журналіст попросив прихистити на ніч двох «подорожніх», маючи на увазі дівчат, сам він збирався переночувати у хостелі. Попросив і так подивився на неї, наче нікого іншого не було.

І Леся одразу погодилася.

– У мене можна заночувати!

Сказала – і сама налякалася власних слів. Ніколи нічим не виділялася з натовпу, намагалася вести себе, як атоми повітря: вони є, але їх не помічають. Поки вони не зникають із вашого життя. Тоді її починали благати, щоб повернулася, обіцяли золоті гори, але вона завжди спалювала за собою усі непотрібні мости. Може, тому досі залишалася сама…

Після її слів він так посміхнувся, що вона не втрималася і посміхнулася у відповідь. І тільки тоді уважніше придивилася до запрошених гостей.

Одна з дівчат – Настя – мала коротку стрижку, джинсовий костюм і наплічник без прибамбасів. І вірші її були такі ж: стримані, короткі і непретензійні. А от друга…

Серце раптом закалатало сильніше, а в голові ні з якого дива зродилося питання: «Цікаво, скільки душ було тут поховано і чи всі вони знайшли спочинок?»

Інна мала довгу-предовгу косу, яка струменіла через плече до пояса, у неї вона повтикала польові квіти, на шию почепила нашийник з жовтого бісеру, довга чорна сукня з поясом, каптуром і без рукавів та чорні босоніжки на високій платформі різко контрастували з пшеничного кольору волоссям…

«Відьма», – раптом промайнуло в голові, і сонце потьмарилося. Як у час затемнення: наче і день довкола, і хмар немає, а сонця не стало. Зате воно з’явилося у погляді журналіста, коли той поміж виступами підійшов до неї.

– Віктор, – відрекомендувався, простягнувши руку і кивнувши головою у бік Високого Замку. – Хотілося б зійти на цю гору, зможете бути нашим поводирем?

– Спробую, – кивнула вона, а в горлі пересохло. Бо в центр людського кола вийшла Інна. Розкутою ходою, стріляючи очима по тутешніх чоловіках, спокусливо закусивши губу… і без вступу, без сигналу, без шпаргалки почала читати. Завмерши, речитативом, голосно, немов рубаючи словами повітря, аж воно застигло в здивуванні разом із присутніми. І не попустило, поки вірші не відгриміли. А тоді вибухнуло аплодисментами.

Інна знову перетворилася на грайливу кішечку і послала усім повітряні поцілунки. А Віктор прошепотів, нахилившись до її вуха:

– Обожнюю таку поезію. Правда, сильно?

– Угу, – ледве спромоглася відповісти і навідріз відмовилася читати свою. Виступати після такого виступу було б самогубством.

А потім був Високий Замок. І вони тільки удвох, бо дівчата послалися на втому і пішли в найближчу кав’ярню святкувати свій приїзд.

– Я на них і не розраховував, – махнув рукою Віктор і, підтримуючи її за лікоть, повів до серпантинових сходів, що підносили відвідувачів до найвідомішого у Львові оглядового майданчика, з якого їй тепер захотілося злетіти увись, але так, щоб він не відпускав її ліктя.

Стильний, усміхнений, з м’якими лініями обличчя і тіла, з голубими очима, що лагідно дивилися на неї крізь скельця модних окулярів без оправи.

– Ви так багато знаєте про своє місто…

І вона розповідала і розповідала… Аж поки нізвідки налетів шквал західного вітру і розбурхав розніжене спекою місто. І, граючись, перекинув гігантське відро води з небесної криниці на землю.

Вони змокли одразу і до нитки. Сховалися у брамі австрійської кам’яниці, на другому поверсі якої розташувався весільний салон.

«Знак?» – майнуло в голові.

– О, у вас навіть під’їзди не такі, як в нормальних містах, – вигукнув Віктор, протерши окуляри хустинкою і нею ж обтерши обличчя від крапель дощу.

Їй захотілося побути цією хустинкою в його руках, але вона одразу засоромилася власних думок і прослідкувала за його поглядом.

«Райські морелі», – напис над сходовою кліткою. І намальована стрілка в напрямку масивних дерев’яних сходів. І райський сад з Адамом і Євою на стінах кам’яниці, тільки замість яблуні тут росла вишня з великими темно-вишневими ягідками. Малював професіонал, розмаїті рослини п’ялися разом зі сходами угору, а соковита трава стелилася при самій підлозі, наче проросла сюди знадвору, утікаючи від закованої у брук землі.

На Адамі були фрак та циліндр, на Єві – пишна весільна сукня зі шлейфом та довга імлиста фата. Але відчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагі, просто на церемонію зодягнулися як годиться. А як годиться?..

Змія художник не намалював, але він десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змія…

Їх наче магнітом потягнуло слідом за стрілкою. Над входом у весільний салон замість банальних перехрещених обручок чи голубків висіли шабля і троянда, а на стінах салону, стилізованого під старовинну танцювальну залу, поміж канделябрів, запалених свіч і дзеркал святково вбрані пари завмерли у танці.

Самі ж сукні і костюми, розвішані повсюди на манекенах, які були також розбиті на пари, доповнювали відчуття присутності на королівському балу.

– Вітаємо вас у «Райських морелях», – виросла наче з-під землі, точніше, з-під ламінату з паркетним рисунком, працівниця салону. Професійний глянець умілого менеджера проглядав крізь зовнішню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу і блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрібниць. – Коли у вас весілля?

Вони перезирнулися.

– Ні-ні, ви помилилися… точніше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… – перелякано заторохтіла Леся і посунула до виходу, але Віктор…

– Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас.

Вона витріщилася на нього, а він задоволено підморгнув, мовляв, а чому б і ні.

Її серце опустилося до п’ят і там забилося-затріпотіло. Немовби пташка, яка побачила змія. Запізно побачила.

– Але чому морелі? – вів своєї несправжній наречений. – Чому не яблука?

Коротка усмішка на устах салонної працівниці засвідчила, що це запитання звучить тут не вперше.

– А де написано, що то було яблуко? Сказано – плід цього дерева ти не з’їси, якого дерева – не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколіннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колір пристрасний і смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я відповіла на ваше питання?

– Аякже. Мені чим далі, тим більше тут подобається, а тобі, Лесюню?

– Ми вже перейшли на ти? – різко поцікавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варіанту свого імені. Крім того, вона почала замерзати. Чи то від мокрого одягу, чи від крикливої розкоші салонних суконь.

– Звісно, ми ж вибираємо нам весільне вбрання, – знову підморгнув він.

– Не треба так жартувати, – випалила і побігла сходами вниз. На вулицю, під дощ, геть із раю.

– Зачекай!

Віктор вибіг слідом, наздогнав, схопив за плечі. Вона обернулася, не витираючи сліз. Не мала хустинки і не бажала більше ховатися від дощу, а може, й від життя.

Хоча, швидше за все, просто не хотіла, щоб він побачив її руки…

– Мені треба йти додому гостей приймати, а тобі в хостел, поїсти, відпочити…

– Я б хотів…

– Не зараз, я трохи змерзла.

Як дійшла до зупинки – не пам’ятала. Перед очима – його розгублений погляд. Наче нічого поганого не зробив, а вона…

Ледве змогла розрахуватися з водієм маршрутки.

Біль застав її на порозі квартири. Видобути із сумочки ключі виявилося дуже важко. Але ще важчим було стояти на порозі власної квартири і картати себе за скоєне.

Чому вона не пішла додому раніше? Навіщо було марнувати час на нездійсненне? Невже довгі роки боротьби за нормальне існування нічого не навчили?

Є люди, які люблять дощ. А вона могла любити тільки сонце. Ну і ще морелі, щоб їм добре було… їх вона теж любила.

А увечері прийшли гості. І стало зовсім кепсько.

– Ти сама живеш? Не страшно уночі? Заведи собі коханця, помагає!

Інна поводилася у її квартирі, як у себе вдома. Перевдягнулася у м’якенький спортивний костюм і, наче грайлива кішечка, обнюхувала все довкола.

– Я спатиму ось тут, мені тут найбільше подобається, але зранку не шуміть, бо я можу встати не з тієї ноги, а тоді начувайтеся, правда, Настю?

Приступ хвороби минув, але почалася мігрень, а від неї спасіння взагалі не існувало. А Інна все не заспокоювалася.

– А штори я б сюди не вішала. Тільки тюль, легку, мов серпанок. Ого, скільки ліків? Трентал, ніфедипін, амітриптилін… І ти все це п’єш? А що за хвороба?

Раніше назва її хвороби мало кому про щось говорила, а зараз є Інтернет і невідомого у світі залишилося обмаль.

– Правда, Настю, коханець – це найкращий рецепт від усіх хворіб? Набрид – вигнала і знайшла собі іншого. А ти, мабуть, мрієш про законного чоловіка?