Читать книгу Сині двері зліва - Артем Чех - Страница 1

Ця велика галаслива жінка з пишною гривою каштанового волосся, яке, здавалося, було недбало прикручене до її невеличкого черепа, з ледь помітною, але все ж таки пихою називала себе звучним словом консьєрж, більше того, вона називала себе concierge. У це слово вона вкладала щось глибше, ніж просто зміст, що стосувався безпосередньо її професійних обов'язків, вона вимовляла це слово з небаченим, правильніше сказати нечуваним, прононсом, який для поважного й освіченого мешканця цього міста мав здатися як мінімум кумедним, як максимум (давайте дивитися правді у вічі) – плебейським.

Вона випливла з невиразної темряви своєї комірчини, немов летючий голландець з туману. І все, що можна було побачити у тій комірчині, – так це чорно-білий телевізор, що працював без звуку, і календар за дев'яносто третій рік, на якому сірою посмішкою посміхалася Вероніка Кастро.

– Мене звати Марія Федорівна Корф, – саме це було першим, що наш головний герой почув від цієї галасливої жінки з пишною гривою каштанового волосся. – Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один. Добрий консьєрж чи злий – залежить від того, наскільки обізнані у правилі номер один мешканці. І правило номер два: з консьєржем завжди краще бути у гарних відносинах. Цього поки досить. – Це було друге, що він почув. Від тієї жінки, звичайно. Інакше, якби він взагалі почув щось уперше в житті, то виглядав би щонайменше приголомшеним, а це аж ніяк у наші плани не входить, адже одразу виникла б сила-силенна непорозумінь, незрозумілостей, і повість мала б дещо заплутаний характер, а цього, повірте мені, й без того не бракуватиме.

І, нарешті, третє, що він почув, було:

– Тож, шановний, в яку квартиру ви прямуєте?

– Тридцять сім, здається, – відповів наш головний герой і, щоб пересвідчитись напевне, зазирнув до клаптика паперу, що невідомо ким був вирваний з учнівського зошита. – Так, тридцять сім.

– О!!! – зраділа Марія Федорівна Корф. – І до кого ж ми прямуємо?

– Рита Львівна, якщо нічого не плутаю…

– Нічого не плутаєте, – хитрувато промовила Марія Федорівна. – Тільки… – вона, підібравши губи пучком, нахилилася до лівого вуха нашого головного героя, – будьте обережні. Рита Львівна – жінка страшної вдачі.

– На дачі? – недочув наш головний герой.

– Ага, на дачі! Яка дача у грудні? Думайте, що говорите!

– Думаю. Але нічого не розумію… Ви знущаєтесь?

– Я? Знущаюсь? Так, я знущаюсь.

– То я можу йти?

– Іди, іди, – раптом перейшла вона на «ти». – Тільки обережніше. Угумк?

– Угумк… – повторив наш головний герой за Марією Федорівною Корф і попрямував у глиб під'їзду, де, за його розрахунками, мав знаходитися ліфт.

Наш головний герой натиснув обгорілий п'ятачок кнопки виклику ліфта й оглянувся. У світловому прорізі дверей виднівся громіздкий силует Марії Федорівни Корф.

– П'ятий поверх! – крикнула вона сиплуватим голосом.

– Дякую, я знаю, – пошепки відповів наш головний герой і стрибнув до тьмяно освітленої кабіни, яка щойно спустилася з верхніх поверхів.

«Ідіотизм», – подумав він.

Ідіотизм, – відбилося луною десь у шахті ліфта.

Ліфт зупинився, наш головний герой перехрестився, відчинилися двері, і прямо перед ним з'явилася висвітлена пергідролем карлиця. Не встиг наш головний герой вискочити з ліфта, як карлиця, вдягнута у дитячу дублянку, шмигнула до кабіни, виштовхала з неї нашого головного героя і зі словами «привіт, сусід» натиснула кнопку й зникла. Ліфт поніс її донизу, у невідомість поверхів та людських доль. А наш головний герой залишився стояти у яскраво освітленому приміщенні, яке більше було схоже на лікарняну приймальню, ніж на сходовий майданчик.

– А це і є приймальня, шановний! Тільки не лікарняна, якщо встиг помітити! – почув він зичний голос, що лунав крізь, здавалося, динаміки.

– А він і лунає крізь динаміки, шановний! – знову почув він голос, який вже лунав звідкись праворуч. – Давай-давай, хлопчику, іди до мамки, на голос…

– А? – чи то не зрозумів, чи то злякався наш головний герой.

– Бе! Давай сюди! Ти запізнився, шановний.

– Рита Львівна? – перепитав наш головний герой.

– Ні, Льоня Космос, хто ж іще. Довго я буду чекати? Ніжками, ніжками, маленький.

І наш головний герой, підкорюючись погрозливому голосу, за мить опинився у невеличкій кімнаті, що більше скидалася на третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

– Тут вам і смерть, – пролунав голос невідомо звідки, у кімнаті загорілося верхнє світло, і наш головний герой побачив її, жінку страшної вдачі. Риту Львівну.