Читать книгу Сині двері зліва - Артем Чех - Страница 3

Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.

– Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? – запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.

– Ні, не знав. А це правда?

– Правда, – трагічно відповів Артур і повернув ключа.

– Мені дуже шкода…

– Пусте.

Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.

– Це хвойний освіжувач? – поцікавився він.

– Хвойний.

– Приємний запах.

– Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.

– Хвойний? Хвойний запах?

– Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.

– Хто помер?

– Матінка.

– Вибачте, я не знав…

– Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.

Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.

– Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.

– У мене немає револьвера.

– Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?

– Не зрозумів, – злякався наш головний герой.

– До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.

– Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.

– Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.

– За яких ще цих?

– Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.

– Мав би, але не розумію.

– Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, – раптово протягнув Артур, – ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? – інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.

– Рукавички у мене є. Арсен…

– Артур.

– Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…

– І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?

– Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.

– Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, – і він уклав її до кишені нашого головного героя. – Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час – це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.

Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок – ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:

– Мені підходить.

– Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?

– Вас?

– Мене, – з гордістю промовив Артур. – І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму – жалюгідне видовище, не вдалася дівка – карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.

– Куди – туди ж? – не зрозумів наш головний герой.

– Туди, – Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.

– Зрозуміло, – зробив свої висновки наш головний герой.

– Тож будь обережним, вона твоя сусідка, – і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.

– Хто? Хто сусідка?

Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:

– Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.

– Ага, тепер я розумію, – згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.

– От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

– Усіх? – здивувався наш головний герой.

– Ага.

– І мене?

– Ну, цього я не знаю. Мене – б'є, Риму свою – як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…

– Кого?

– Вахтерку нашу.

– Яку ще вахтерку?

– Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.

– Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.

– Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, – змахнув руками Артур. – Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима – теж туди ж.

– Себто туди? – перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.

– Ага, – простодушно закивав Артур, – усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.

Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.

Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» – а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.