Читать книгу Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал - Артемий Ладознь - Страница 2

Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка

Зобралось було елітство

Злегка впитись, ще й злягтись—

Вшист зепсуто файним містом:

Ся вбрусило на Всесвіть!..

Вірте чи ні, а все почалось саме так: містечко постало Всесвітом, нехтуючи статуси столиць та розмаями континентів! Звісно, тим і скінчилось. Коли то взагалі сумісне з кінцем чогось… Гори понизились, доли піднялись: еліта пильних світу сього з «живих підручників» перетворилась на матеріал та ввідні дані, сировину й деревину, hyle & xylos, та мають шанс ожити через преображення, путь до себе, цілення до цілості…

Сакраментальна заповідь амбітному письменникові – писати лише у разі неспроможності «не коїти того з собою» (та читачем, що з ним кортить неодмінно поділитись чимсь невблаганно страшним, утім розрадою просякнутим) – доведеться переінакшити, адресуючи парафраз читачеві: як спроможетесь, не читайте цієї книги! Надто – її остатньої частини. То чим навіяно отой острах? Іронічно, задля осягнення того, доведеться… таки прочитати. Здаватиметься подекуди, що занурення дедалі важче, та й винагорода рясна не забариться! Тоді зобачить допитливий спостерігач, як фактажна лінія Меридіану Чарна града викриває наявність цілого простору понад Polis Celaniensis; самий же він із цятки сягає полюса, височіні світлої, всесвіту Рутеніки та її метафізичної Ялґобри. Фест же тезоіменний явить убрус свята справжнього, невідчужуваного, котре всередині кожного (званого), коли є ціле усередині всіх (обраних). Самозвані ж та самообрані матимуть нагоду для чи не остатньої рефлексії, безкровно-чорнильної покути, зцільнення замість «інтегральної» марноти, внутрішньо-зяючої чорноти…

Та ж ми не звірі, і воліємо скоротити спудейові труд, виокремивши основне-хоснівне: потрібною, конче потрібною є… бій-пря. Війна сутнісна, метафізична, сокровенна – як вихід з бійні громадянської. Джігад глибинний задля уникнення криваво-поверхневого, борня горня замість ницого нищення, détente як альтернатива атентатові. Так або ніяк; всі – або ніхто. Бо світом та віком сим правлять не карма (детектуйте у наступній грі, як згадаєте себе у минулій), не каузальність (спільноти інтерактивно-складніші за квантову динаміку), навіть не закони ньютонові, а взаємність – невблаганна та наймилостивіша. Аби виграти битву, потрібно не нарощувати ресурсну мобілізацію (то призведе до ескалаторної симетрії) а, навпаки, скорочувати, – переходом до іншої модальності. Дарувати буття, аби мати буття. Визнавати свободу, бо самим забракне: навколішкування клякне д-цабаня!

Між світлом буття та пітьмою небуття пролягає сіра зона іррелевантної невизначеності, область умовно-престижної нікчемності. Яскравість її строката ледь-кедь межує з глибиною. Індивідуальність її не має спільної части з особистістю та її спромогами, а відтак не вирізняється природою від натовпості. Як не ворогують її природна літеплота з кон’юнктурною пасіонарністю, ледве-що знайомою з візіонарністю. Тих, що обрали нікчемність, марно зголошувати до достоїнства: гідність вони вбачають у належності до елітно-уніформного, модньо-інклюзивного та ворожого до всього, що йме Основу.

Ця земля, з її політичними меридіанами та цивілізаційними паралелями, має своїх героїв. Та їх або забули, або не знають; їх або зраджено, або ж не народжено. Хто ж вони?

А чи не «вондурував» вельмишановний читач, з чого то філософи в нас не вельми у чести? Маю до того гіпотезу: бо зашановано в нас… сучліт. Саме так. Адже є, скажімо, неоліт, а є – СучЛіт. Зі своїми мамонтами та динозаврами, людиноподібними мавпами та хамелеонами, плазунами й одноклітинними, своєю компактною та по-ніцшеанську циклічною хронолоґією з одвічним повторенням коханих чорних міфів. Гаразд, вмовили: мітів, мютів, митів чи як там ще заманеться черговій комісії адаптувати грецьке слово mythos, хай їм грець! Ніколи ні Сковорода (хоч би його «сродна праця» передувала смітовій «невидимій руці»), ані Лариса Косач (попри потуги догодити «свідомій» матері) не посядуть чільного місця вперед сліпих «провідників» (та не кобзарів), аж допоки «інтегральний» націоналізм є останній бастіон «щирої» ідентифікації, приватно-правдивого ґештальту, еталоном для наслідування, апофатичним мірилом-правилом зради. Чого чи кого? Всіх – усіма. Адже побоювання здоймається не актами підступного інакомислення, а ще хоробрішою та хоробливішою схильністю до мислення як такого. Що воно не буває некритичнім, тож і епітет «творче» тут виступатиме не апологією, а радше обтяженням, додатковим «левериджем» сумління. Судом у собі. По кім цілінґаня, Цильу? Творчий єс – циж не смієш не мислити. Зрадив справжні питання та зрікся зусиль – відтак не можеш волати за «суцільну зраду». Наплював на мисль та сумління як ґранд-цінноти, відповідно стули пельку щодо цінностей, а заразом припини соромітницьке-безпековий ексГіБіціонізм під личиною патріотизації й боротьби з ГеБнею.

Навряд чи можна сучліт охрестити хрестом. Радше то карма. Приреченість філологів до відчуття покликання писати, журналістів – до заперечення необхідності знати будь-що за презумпції всезнання та всеправоти. Амбіції, нагнічені самою лиш фаховою належністю. Десь подібно до того, як релігійна чи регіональна ідентичності подекуди спонукають людей бути радикалами поверхневими, бунтівниками позасенсовними та хамами «інтеліґєнтстуйонцими» саме через інерцію, момент сили (а радше – знепотентовність до більшого) та успадкування концепції чи перцепції гідності як глузування з совісті й гідності інших, як унеможливлення Іншого-Гідного, як ототожнення інакшости з екзистенційною загрозою. Коли «від духовності нудить», і саме чистота розуму, а не нерозбірливість у стосунках, осміюється як чорнота. Коли біснування є сума існування.

Та побутує рід «мучеництва розуму», котрий вже точно не є ані хрестом, ані кармою. Швидше – самодіаґностуванням. Коли заклик плеснути склянку ворогові в обличчя, аби дочекатись реакції та довести тавтологічну ворожість, має ознаки ескалаторного самоствердження. Антецедент стає консеквентом, інваріантно-тотожно вдаючи ката жертвою.