Читать книгу 3001: остання одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 11

Подружжя Лікі, часто казав собі доктор Стівен дель Марко, нізащо б не впізнало цю місцину, хоч вона й лежить за якийсь десяток кілометрів від місця, де Луїс і Мері за п’ять століть до того викопали кістки наших перших пращурів. Глобальне потепління і Малий льодовиковий період (скорочений завдяки героїзмові та чудесам технологій) трансформували пейзаж і повністю змінили біоту. Дуби з соснами й досі вирішували між собою, хто з них краще переживе примхи кліматичної фортуни.

Було важко повірити, що на 2513 рік в Олдуваї ще лишилось щось, що не викопали завзяті антропологи. Однак тодішні швидкі повені, які вже не повинні були траплятися, переінакшили місцевий ландшафт і змили кілька метрів верхнього шару ґрунту. Дель Марко скористався з нагоди – і тоді на межі глибини сканування знайшлося дещо, у що він не відразу повірив.

Знадобився понад рік повільного й ретельного розкопування, щоб дістатися до того примарного зображення й дізнатися, що реальність дивніша за його найсміливіші уявлення. Роботи-копачі швидко прибрали перші кілька метрів, а тоді до роботи взялися традиційні рабські загони студентів-практикантів. Їм допомагала – або заважала – команда з чотирьох конгів, яких дель Марко вважав більше морокою, ніж корисним ресурсом. Однак студенти обожнювали генетично покращених горил, до яких ставилися, як до відсталих, але улюблених дітей. Подейкували, що стосунки між ними не завжди були повністю платонічними.

Однак на останніх кількох метрах можна було покластися тільки на роботу людських рук, зазвичай озброєних зубними щітками, до того ж тільки з м’якими щетинками. Згодом робота була завершена: Говард Картер, побачивши перший виблиск золота в Тутанхамоновій гробниці, не знайшов там і близько схожого скарбу. Дель Марко знав, що з тієї миті людські переконання і філософія незворотно зміняться.

Моноліт виявився ідентичним близнюком знайденого на Місяці п’ятьма століттями раніше: навіть розміри розкопки навколо нього майже збігалися з тамтешніми. Як і МАТ-1, цей теж не відбивав геть нічого, з однаковою байдужістю вбираючи сліпучий жар африканського сонця й бліде сяйво Люцифера.

Ведучи своїх колег – директорів п’ятірки найвідоміших світових музеїв, трьох видатних антропологів, двох голів медіаімперій – на дно ями, дель Марко роздумував, чи група таких видатних чоловіків і жінок колись була такою мовчазною, та ще й так довго. Але саме такий вплив справляв ебеновий прямокутник на всіх відвідувачів, коли вони усвідомлювали, який висновок випливає з тисяч артефактів, що його оточували.

Тому що навколо лежала ціла скарбниця археолога – грубо витесані інструменти з кременю, незчисленні кістки: якісь – звірячі, якісь – людські, і майже все лежало дбайливо викладене за певною схемою. Століттями – ні, тисячоліттями – ці жалюгідні дари приносили сюди створіння, в яких уперше спалахнув інтелект, як данину чуду, що лежало за межами їхнього розуміння.

І нашого теж, часто думав дель Марко. Але він певен у двох речах, хоч і сумнівався, що їх коли-небудь вийде довести.

Саме тут – у часі й просторі – насправді лежав початок людської раси.

І цей Моноліт був найперший з її численних богів.