Читать книгу 3001: остання одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 7

– Френку, професор Андерсон вважає, що ви достатньо набралися сил для короткої прогулянки.

– Дуже радий це чути. Ви знаєте вислів «на стіну лізти»?

– Ні, але можу здогадатися про його значення.

Пул так пристосувався до низької сили тяжіння, що його теперішні довгі кроки здавалися йому абсолютно нормальними. Десь 0,5 g за його розрахунками – ідеально, щоб добре почуватися. Дорогою вони зустріли всього кількох людей – жодного знайомого, але кожен усміхнувся, впізнавши їх. «На цю пору, – сказав собі Пул з дрібкою зарозумілості, – я мушу бути однією з найвідоміших знаменитостей світу. Це має добряче стати в пригоді, коли я вирішу, що робити з рештою життя. Яке триватиме щонайменше ще одне сторіччя, якщо вірити Андерсонові».

Коридор, яким вони гуляли, був геть непримітний, хіба що часом траплялися пронумеровані двері, на яких були однакові панелі-зчитувачі. Пул пройшов за Індрою добрих дві сотні метрів, як раптом спинився, вражений тим, що раніше не усвідомлював такої сліпучо-очевидної речі.

– Ця космічна станція, мабуть, велетенська! – вигукнув він.

Індра усміхнулася до нього.

– У вас же був такий вислів: «Ти ще не багато бачив»?

– «Не все бачив», – автоматично поправив він. Пул ще й досі намагався оцінити масштаб цієї конструкції, коли зіткнувся з іншою несподіванкою. Хто б міг уявити собі космічну станцію достатнього розміру, щоб вона могла похвалитися власною підземкою – звісно, мініатюрною, з одним маленьким вагончиком, що міг вмістити лиш десяток пасажирів.

– Оглядова зала № 3, – наказала транспортові Індра, і вони хутко й нечутно рушили від станції.

Пул перевірив годинника на майстерно зробленому ремінці, функції якого він ще не закінчив досліджувати. Одною з маленьких несподіванок стало те, що весь світ тепер жив за Універсальним часом: розвиток глобальних комунікацій пожбурив у небуття переплутані клаптики часових зон. Про це багато говорили в двадцять першому сторіччі й навіть пропонували замінити сонячний час сидеричним. Тоді впродовж року сонце рухалось би за годинниковою стрілкою і заходило б у той самий час, у який сходило за шість місяців до того.

Однак з цієї пропозиції «Однакового часу під сонцем» нічого не вийшло, як і з інших, галасливіших спроб реформувати календар. Це завдання, як цинічно зазначалося, мусить почекати якогось значнішого прориву в технологіях. Звісно, настане час, коли одна з менших помилок Бога буде виправлена і орбіта Землі буде скоригована так, щоб кожен рік складався з дванадцяти місяців рівно по тридцять однакових днів кожен.

Скільки Пул міг судити зі швидкості й часу, що минув, вони мали проїхати щонайменше три кілометри, перш ніж вагончик нечутно зупинився, двері розчинилися, і нейтральний робоголос протягнув: «Приємних вам краєвидів. Сьогодні хмарний покрив – тридцять п’ять відсотків».

Нарешті, подумав Пул, ми наближаємося до зовнішньої стінки. Але була інша загадка: попри подолану відстань, ані сила, ані напрям гравітації не змінилися! Він не міг уявити таку величезну обертову космічну станцію, щоб вектор сили тяжіння не змінювався з кожним переміщенням… Чи могли вони все-таки бути на якійсь планеті? Але він почувався б легшим – здебільшого куди легшим – на будь-якій іншій потенційно населеній планеті Сонячної системи.

Коли відчинилися зовнішні двері платформи й Пул побачив, що заходить до невеликого повітряного шлюзу, то зрозумів, що вони справді в космосі. Але де ж скафандри? Він тривожно озирнувся: бути так близько до вакууму голим і незахищеним – це суперечило всім його інстинктам. Одного такого разу йому було досить…

– Майже прийшли, – підбадьорила Індра.

Відчинилися останні двері, і він подивився в абсолютну чорноту космосу крізь велетенське вікно, що вигиналося і горизонтально, і вертикально. Він почувався золотою рибкою в акваріумі й сподівався, що ті, хто проєктував цей зухвалий шедевр інженерної думки, точно знали, що робили. Вони, безперечно, володіли кращими будівельними матеріалами за ті, що існували в його час.

Хоч за склом мусили світити зорі, його пристосовані до світла очі не бачили за вигином велетенського вікна нічого, крім чорної порожнечі. Він рушив до нього, щоб мати ширший огляд, але Індра стримала його і вказала кудись прямо перед ним.

– Придивіться уважно, – сказала вона. – Ви бачите?

Пул блимнув і вдивився в ніч. Звісно, то мала бути ілюзія – або навіть, борони небо, тріщина у склі…

Він похитав головою з боку в бік. Ні, воно справжнє. Але що це таке? Він пам’ятав Евклідове означення: «У брехні є довжина, але немає товщини».

Тому що через усе вікно тягнулася і, вочевидь, продовжувалася за межами поля зору вгору і вниз, світла нитка, яку легко побачити, якщо пошукати, але така одновимірна, що про неї навіть не можна вжити слово «тонка». Однак вона не була позбавлена певних рис – через нерівні проміжки її довжини виднілися ледь помітні цятки яскравішого світла, наче крапельки води на павутинці.

Пул знову рушив до вікна, і краєвид розширився, поки він нарешті зміг побачити, що в нього під ногами. Усе було досить знайоме: увесь континент Європа і більша частина північної Африки, точнісінько такі, якими він бачив їх з космосу. Тож він таки був на орбіті – певно, на екваторіальній, на висоті щонайменше тисячі кілометрів.

Індра дивилася на нього й жартівливо всміхалася.

– Підійдіть ближче до вікна, – дуже тихо сказала вона. – Щоб можна було глянути просто вниз. Сподіваюся, ваша голова добре зносить висоту.

«Яка смішна річ для астронавта! – сказав собі Пул, рухаючись уперед. – Якби мені колись паморочилося від висоти, я б ніколи не потрапив на цю роботу…»

Ледве ця думка встигла проскочити в його голові, як він скрикнув «О Боже!» і мимоволі відступив від вікна. Тоді, опанувавши себе, насмілився глянути ще раз.

Він дивився на далеке Середземномор’я з бічної поверхні циліндричної вежі, легкий вигин стіни якої вказував на її діаметр – кілька кілометрів. Але то було ніщо проти її довжини, бо вона тяглася й тяглася, й тяглася вниз – поки не зникала в імлі десь над Африкою. Він припускав, що вона продовжувалася до самої поверхні.

– На якій ми висоті? – прошепотів він.

– Дві тисячі кілометрів. Але тепер гляньте вгору.

Цього разу шок був менший – він очікував таке побачити. Вежа тяглася у височінь, де перетворювалася на блискучу лінію на тлі чорного космосу, і він не сумнівався, що вона продовжувалася аж до геостаціонарної орбіти, на висоту тридцять шість тисяч кілометрів над екватором. Такі фантастичні проєкти були добре відомі в часи Пула, але він ніколи не мріяв побачити їх здійсненими – чи то пак, жити в них самому.

Він вказав на далеку лінію, що здіймалася над східним обрієм.

– А то, мабуть, ще одна.

– Так – Азійська вежа. Ми для них, певно, виглядаємо так само.

– І скільки їх усього?

– Лише чотири, через рівні проміжки вздовж екватора. Африка, Азія, Америка, Океанія. Остання майже порожня – там завершено лише кілька сотень рівнів. Нема на що дивитися, крім води…

Пул і досі вбирав цю колосальну ідею, коли йому спала на думку тривожна річ.

– У мій час на всяких висотах літали тисячі супутників. Як ви уникаєте зіткнень?

Здалося, що Індра трохи зніяковіла.

– Знаєте… Я ніколи про це не думала – не моя галузь. – Вона на мить замовкла, вочевидь, шукаючи потрібне в пам’яті. Тоді її обличчя проясніло. – Здається, що багато століть тому ми провели масштабне прибирання. Тепер нижче від стаціонарної орбіти просто немає жодного супутника.

«Це логічно, – сказав собі Пул. – Вони не були б потрібні – чотири гігантські вежі надавали б усі послуги, що раніше залежали від тисяч супутників і космічних станцій».

– І ніколи не було жодної аварії – жодного зіткнення з космічними кораблями, що злітали з Землі або поверталися в атмосферу?

Індра здивовано глянула на нього.

– Але ж такого вже нема. – Вона вказала на стелю. – Усі космопорти там, де й мають бути – нагорі, на зовнішньому кільці. Гадаю, відтоді, як з поверхні Землі піднялася остання ракета, минуло років чотириста.

Пул ще переварював почуте, коли його увагу захопила дрібна аномалія. Підготовка астронавта зробила його чутливим до всього, що було не в порядку – в космосі це могло стати питанням життя і смерті.

Сонце було поза полем зору, високо над головою, але його промені, що лилися крізь величезне вікно, намалювали на підлозі під ногами світлу смугу. Цю смугу перетинала під певним кутом інша, набагато менш яскрава, тож рама вікна відкидала подвійну тінь.

Пулу довелося опуститися ледь не навколішки, щоб глянути на небо. Він вважав, що вже нічому не здивується, але видовище двох сонць на мить відібрало в нього мову.

– Що це таке? – хекнув він, коли знову зміг дихати.

– О… Вам не сказали? Це Люцифер.

– У Землі тепер ще одне сонце?

– Ну, він не дає багато тепла, але позбавив роботи Місяць… До того як друга експедиція відправилася шукати вас, це була планета Юпітер.

«Я знав, що доведеться багато дізнатися про новий світ, – сказав собі Пул. – Просто не міг уявити, як багато».