Читать книгу 2001: Космічна одіссея - Артур Кларк - Страница 3

Посуха тривала десять мільйонів років, і панування жахливих ящерів уже давно закінчилося. Тут, на екваторі, на континенті, який колись назвуть Африкою, запекла боротьба за виживання вкотре досягла кульмінації, і ніхто не міг передбачити, хто вийде з цієї боротьби переможцем. На безплідній сухій землі могли процвітати чи бодай вижити тільки або крихітні, або спритні, або люті.

Австралопітеки не володіли жодною з цих якостей, та вони й не процвітали; насправді, людиноподібні мавпи вже ступили на шлях до повного вимирання. Група австралопітеків приблизно з п’ятдесяти особин оселилася в печерах біля невеликої долини, яку розділяв навпіл млявий струмок, що біг із гірських снігів на півночі за дві сотні миль звідти. Бували часи, коли струмок зовсім пересихав, і плем’я жило під постійною загрозою вмерти від спраги.

Людиноподібні ніколи не їли досхочу, а наразі вони голодували. Коли перші промені ранкового сонця засвітили в печері, Задивлений на Місяць помітив, що вночі помер його батько. Він не усвідомлював, що Старий був його батьком, такі стосунки були поза межами його розуміння, але він дивився на виснажене мертве тіло й відчував якесь неясне занепокоєння, що заміняло йому сум.

Двоє дітей почали скиглити від голоду, але замовкли, щойно Задивлений на Місяць гаркнув на них. Одна з матерів, боронячи немовля, яке не могла до пуття прогодувати, загарчала у відповідь; ватажок був надто кволий, навіть щоб покарати її за самовпевненість.

Зараз уже досить розвиднилося, щоб можна було вийти з печери. Задивлений на Місяць схопив зморщений труп і потяг його за собою, згинаючись під низькою стелею печери. Іззовні він перекинув тіло через плече й став вертикально – у світі лиш одна-єдина тварина здатна так ходити.

Для свого виду Задивлений на Місяць вважався гігантом. Його зріст становив майже сто п’ятдесят сантиметрів, а вага, попри кепське харчування, була понад сорок п’ять кілограмів. Мускулясте, укрите волоссям тіло австралопітека являло собою щось середнє між приматом і людиною, але його голова вже більше нагадувала людську. Він мав низький лоб, гребені над очницями, але в його генах, без сумніву, жевріла обіцянка людськості. Коли Задивлений на Місяць споглядав ворожий світ плейстоцену, у його погляді палала іскра чогось такого, що відрізняло його від інших приматів. У тих темних, ямкуватих очах промайнув світанок свідомості – першої ознаки розуму. Та ця свідомість могла зникнути у віках і ніколи не дати плодів.

Задивлений на Місяць не помітив жодних ознак небезпеки, тож почав спускатися вниз по майже вертикальному схилу одразу за печерою, ноша трохи гальмувала його рухи. Немов чекаючи на його сигнал, решта племені почала вилазити зі своїх сховків серед каміння. Усі квапилися до брудного струмка, щоб зранку напитися.

Задивлений на Місяць огледів долину, прагнучи визначити, чи видно Інших, але не помітив жодних ознак їхньої присутності. Можливо, вони ще не повиходили зі своїх печер або вже помандрували далі схилом горба. Оскільки їх не було видно, Задивлений на Місяць забув про їхнє існування; він не міг пам’ятати водночас більше, ніж про одну річ.

Спершу конче слід позбутися Старого, але, на щастя, ця проблема не потребувала значних розумових зусиль. Цього сезону сталося багато смертей, одна в його печері; він має просто покласти труп там, де залишив новонароджену дитину минулої чверті місяця, гієни подбають про все інше.

Вони вже чекали там, де маленька долина переходила в савану, немов знали, що він прийде. Задивлений на Місяць залишив тіло під невеликим кущем – усі кістки, які там лежали доти, зникли – і поквапився назад до свого племені. Він більше ніколи не згадував про свого батька.

Два його товариші – дорослі самці з інших печер – і більшість молодняку вже нишпорили між низькорослими деревами в долині, шукаючи ягоди, соковите коріння й листя, випадкові подарунки долі на кшталт маленьких ящірок і гризунів. Тільки діти й найслабші старі зосталися в печерах; якщо вони знайдуть якусь додаткову їжу до кінця дня, то, може, їх погодують. Якщо ні, гієнам знову пощастить.

Одначе цей день видався щасливим, хоча Задивлений на Місяць насправді не мав спогадів про минуле й не міг порівнювати свої дні. Він знайшов гніздо диких бджіл у дуплі засохлого дерева й насолоджувався ласощами, найкращими з тих, які досі знав його народ, він все ще облизував пальці, ведучи плем’я після обіду в напрямку до печер. Звісно, бджоли його немилосердно жалили, але Задивлений на Місяць навіть не звертав на те уваги. Сьогодні він був як ніколи задоволений життям; так, досі кортіло їсти, але принаймні він не охляв із голоду. А то вже найбільше щастя, на яке може сподіватись австралопітек.

Його вдоволення зникло, коли вони дійшли до струмка. Там були Інші. Вони щодня приходили туди, і щоразу їхня присутність дратувала.

Інших було щось близько тридцяти, і вони нічим не відрізнялися від членів племені Задивленого на Місяць. Побачивши конкурентів, вони почали стрибати, тріпати руками й верещати на своєму боці струмка, а члени племені Задивленого на Місяць відповідали тим самим.

Далі від погроз справа не зайшла. Попри те, що австралопітеки часто кидалися в бійку, їхні двобої рідко завершувалися серйозними травмами. Вони просто не мали пазурів та гострих зубів, хутро, яке вкривало їхні тіла, добре захищало, тож людиноподібні не могли заподіяти один одному значної шкоди. У будь-якому разі, вони просто не мали досить енергії, щоб витрачати її на колотнечу. Крики й погрози – оце найкращий спосіб доводити свою позицію.

Сутичка тривала хвилин п’ять, потім галас стих так само швидко, як і зчинився, і всі присутні таки напилися каламутної води. Після цього, щоб зберегти власну гідність, кожна група позначила свою територію. Коли цю важливу справу було завершено, плем’я рушило на пошуки їжі на своєму боці струмка. Найближче варте уваги пасовисько було десь за милю від печер, і австралопітеки мусили ділити його зі стадом тварин, схожих на антилоп, яких неабияк дратувала присутність людиноподібних. Цих антилоп важко відігнати, бо вони мали гострі роги – зброю, що про неї австралопітеки не могли навіть мріяти.

Тож Задивлений на Місяць і його одноплеменці жували ягоди, фрукти й листя, щоб утамувати голод, поки довкола них, змагаючись із ними за той самий харч, ходило джерело такої їжі, про яку вони навіть і не мріяли. Тисячі тон соковитого м’яса вешталися саваною, але австралопітеки навіть не уявляли, що це м’ясо якось можна дістати. Серед розвою харчу вони повільно вмирали з голоду.

З останніми променями сонця плем’я без пригод повернулося до своїх печер. Поранена самиця, яка залишилася сьогодні в печері, зарохкала від насолоди, коли Задивлений на Місяць простягнув їй гілку, усипану ягодами, і почала жадібно їх пожирати. Цією їжею годі наїстися, але ягоди допоможуть їй вижити, поки рани, завдані леопардом, загояться й вона знову зможе шукати собі поживу сама.

Над долиною зійшла повня, і з далеких гір подув крижаний вітер. Сьогодні вночі буде дуже холодно, але холод, як і голод, то не підстава для якихось рішень, то просто частина повсякденного життя.

Задивлений на Місяць ледь ворухнувся, почувши скигління й крики, що відлунили від схилу однієї з нижчих печер, випадковий рик леопарда повідомив йому, що сталося.

Там, унизу, у темряві, Сивий та його родина боролися зі страшним хижаком і помирали в нерівній боротьбі, Задивлений на Місяць ніколи не думав, що їм можна якось допомогти. Жорстка логіка виживання відкидає такі фантазії, жодного голосу протесту не почулося зі схилів пагорба, що причаївся, дослухаючись. Усі печери мовчали, ніхто не хотів накликати лихо на свій дім.

Метушня стихла, Задивлений на Місяць почув такий звук, наче тіло тягнуть по камінню. Це тривало лише кілька секунд, потім здобич опинилася повністю під владою леопарда. Відходячи геть, хижак більше не шумів, він легко ніс свою жертву в щелепах.

На день чи два небезпека від леопарда минулася, але з можливостей світла холодного Маленького Сонця, що сяє лише вночі, можуть скористатися інші вороги. Якщо пильнувати, то менших хижаків інколи вдається відігнати криками. Задивлений на Місяць виліз із печери, видерся на здоровезний валун біля входу й сів там навпочіпки, обстежуючи долину.

З усіх істот, що досі ходили по землі, австралопітеки перші почали дивитися на місяць. І хоч Задивлений на Місяць цього не пам’ятав, дитиною він тягнувся вгору, щоб торкнутися того примарного обличчя над пагорбами.

Йому це ніколи не вдавалося, і тепер він був уже доволі дорослий, щоб зрозуміти чому. Звичайно, якщо він хоче дістати ту штуку, йому треба знайти достатньо високе дерево й залізти на нього.

Інколи він дивився на долину, іноді – на місяць, але прислухався він завжди. Раз чи двічі австралопітек починав був дрімати тривожним сном, але найменший звук міг його розбудити. У поважному віці двадцяти п’яти років Задивлений на Місяць прекрасно володів усім арсеналом здібностей свого виду; якщо поталанить і він уникне нещасних випадків, хвороб, хижаків і голоду, зможе прожити ще аж десять років.

Настала глупа ніч, холодна й прозора, нічого не відбувалося. Місяць піднявся на тлі екваторіальних сузір’їв, іще не бачених жодною людиною. У печерах у перервах між полохливим сном і нажаханим очікуванням біди народжувалися страхи прийдешніх поколінь.

Сліпучий вогник, яскравіший за будь-яку зірку, двічі повільно перетнув небосхил, досяг зеніту й опустився на сході.