Читать книгу 2001: Космічна одіссея - Артур Кларк - Страница 6

Хоча знаряддя, якими їх запрограмували послуговуватися, були доволі примітивні, вони могли змінити світ і зробити австралопітеків його господарями. Найпримітивнішим із цих знарядь був ручний камінь, що збільшував силу удару, і ломака з кістки, яка подовжувала досяжність об’єкта та вберігала від іклів і пазурів розлюченої тварини. Із цими знаряддями вся та нескінченна ходяча їжа, яка мешкала в савані, тепер належала людиноподібним.

Проте австралопітеки потребували допоміжних знарядь, бо їхні зуби й нігті не могли розшматувати щось більше за кролика. На щастя, Природа забезпечила їм прекрасні інструменти, залишалося тільки виявити достатньо розуму, щоб їх дібрати.

По-перше, примітивний, але дуже ефективний ніж та пилка – модель, яка служила наступні три мільйони років, – нижня щелепа антилопи із зубами. Її істотно не вдосконалювали до появи сталі. Ще шило або кинджал у формі рогу антилопи і, нарешті, скребки, зроблені з повної щелепи будь-якої маленької тварини.

Камінь, ломака, ріг-кинджал, кістковий скребок – ці чудові винаходи допомогли австралопітекам вижити. Людиноподібні швидко визнали знаряддя за символи могутності, але минуло багато місяців перед тим, як їхні неповороткі пальці навчилися зрештою використовувати їх.

Можливо, якби австралопітеки мали більше часу, вони могли і власним розумом дотумкати до такого дивовижного й чудового використання природної зброї як знаряддя. Проте обставини повстали проти них, і навіть тепер з інструментами людиноподібні мавпи могли згинути навіки в тих тисячоліттях, що пролягли від них до людини.

Приматам випав золотий шанс. Другої такої нагоди вже не буде; їхнє майбутнє, якщо висловлюватися надто літературно, у їхніх руках.

Місяць повнився й зникав, діти народжувалися й іноді виживали, виснажені, беззубі тридцятилітні старі помирали, уночі леопард забирав свою данину, Інші щодня погрожували їм із протилежного берега струмка – і плем’я процвітало.

Австралопітеки добре засвоїли уроки, тепер вони могли запросто впоратися з усіма інструментами, які їм довірили. Навіть згадка про голод зникла з їхніх мізків, і хоча з початком полювання бородавочники стали лякливими, були ще газелі, антилопи й зебри, яких на рівнині паслася сила-силенна. Усі ці й інші тварини стали здобиччю новоспечених мисливців.

Австралопітеки більше не зомлівали від голоду, тепер вони мали час і на відпочинок, і на перші зародки мислення. Це нове, краще життя сприймалось як належне, людиноподібні не пов’язували його з монолітом, який досі стояв біля стежки до струмка. Якби вони колись і замислилися про причини таких змін, то поставили б їх на карб своїм розумовим здібностям. Та вони вже й не уявляли собі, як можна жити по-іншому.

Одначе жодна утопія не ідеальна, і ця теж мала певні вади. Першою з них був леопард-людожер, чия пристрасть до австралопітеків навіть посилилася відтоді, як вони стали вгодованішими. І друга – плем’я на іншому березі річки. Якимось дивом Інші вижили, уперто відмовлялися помирати з голоду і далі дратували плем’я Задивленого на Місяць.

Проблема леопарда була розв’язана почасти випадково, почасти завдяки серйозній, майже фатальній помилці Задивленого на Місяць. Утім, спершу ідея, яка спричинила помилку, здавалася такою чудовою, що ватажок аж пританцьовував з утіхи, радіючи, що це спало йому на думку. Напевно, його й не варто надто обвинувачувати за те, що не передбачив усіх можливих наслідків.

Плем’я досі іноді переживало лихі дні, хоч тепер це вже не мало безпосереднього стосунку до їхнього виживання. До сутінок вони не змогли нічого вполювати, і Задивлений на Місяць повів своє втомлене й роздратоване плем’я назад до прихистку на ніч. На порозі власної домівки вони знайшли один із рідкісних дарунків фортуни.

На стежці лежала доросла антилопа. Вона зламала задню ногу, але ще мала сили боротися, тож шакали трималися від її гострих рогів на шанобливій відстані. Хижаки були терплячі, вони знали: треба лише дочекатися слушної миті.

Але шакали геть забули про конкуренцію за їжу. Коли з’явилися людиноподібні, їм довелося втекти з сердитим гарчанням. Спершу австралопітеки також насторожено кружляли навколо здобичі, тримаючись подалі від її небезпечних рогів, а потім кинулися в наступ із палицями й каменюками.

Це зовсім не був швидкий скоординований наступ, до того часу, як нещасна тварина померла, сонце вже майже сіло і шакали знову посміливішали. У душі Задивленого на Місяць боролися два сильні почуття – страх і голод, він повільно усвідомлював, що його зусилля можуть виявитися марними. Залишатися довше поза печерами було надто небезпечно.

Потім Задивлений на Місяць іще раз підтвердив власну геніальність. Напруживши уяву, він подумки переніс убиту антилопу до своєї безпечної печери. Ватажок почав тягнути тушу в бік скелі, а інші, зрозумівши його намір, кинулися допомагати.

Якби він знав, як важко тягти вбиту антилопу, то ніколи б не брався за це. Лише сила й витримка, успадковані від його давніх пращурів, дозволили Задивленому на Місяць буксувати тушу крутим схилом. Кілька разів, ревучи від розчарування перед поразкою, він майже кидав свою здобич, але впертість така сама потужна, як і голод, штовхала його вперед. Інші подекуди допомагали йому, інколи заважали, а найчастіше просто байдуже рухалися поруч. Але зрештою він зробив це, в останні хвилини перед заходом сонця антилопу затягли до печери – і розпочався бенкет.

Кілька годин по тому ситий донесхочу Задивлений на Місяць раптом прокинувся. Сам не знаючи чому, він сів у темряві серед сонних тіл своїх одноплеменців і почав дослухатися.

Жодних звуків, окрім тяжкого дихання навколо, здавалось, увесь світ поринув у сон. Каміння перед входом до печери у світлі місяця в зеніті видавалося білим, мов кістка. Навіть думка про якусь небезпеку здавалася безглуздою.

Потім через якийсь час почувся шурхіт гальки. Нажаханий, але й зацікавлений Задивлений на Місяць підповз до виступу печери й зазирнув через її край.

Від того, що він там побачив, його паралізувало страхом так, що протягом тривалого часу він не міг поворухнутися. За якихось сім метрів унизу, просто на нього світили два блискучі золотаві ока, ці очі так загіпнотизували його, що він заледве розібрав гнучке жилаве тіло, яке перестрибувало з каменя на камінь. Ніколи досі леопард не забирався так високо. Хижак не звертав уваги на нижчі печери, хоч мав би знати, що там теж є здобич. Тепер його цікавила інша жертва, до вищих скель леопарда вабив запах крові.

За кілька секунд ніч розірвали жаскі крики австралопітеків із печери вище. Зрозумівши, що він утратив переваги несподіваного нападу, леопард загарчав від люті. Але він усе ще рухався вперед, бо знав: йому нема чого боятися.

Хижак досяг виступу перед входом у печеру й секунду спочивав просто неба. Запах крові заполонив усе, він наповнював його знавіснілу крихітну свідомість одним нестримним бажанням. Леопард рішуче прослизнув до печери.

Тут хижак схибив уперше, бо від раптового переходу з освітленої місяцем місцини до темної печери навіть його звиклі до пітьми очі на мить осліпли. Австралопітеки могли бачити його силует на тлі входу в печеру ясніше, ніж леопард міг розгледіти їх. Людиноподібні були налякані, але тепер уже не зовсім безпорадні.

Геть не криючись, леопард гарчав і бив хвостом, роззираючись у пошуках жаданої їжі. Якби він зустрів своїх жертв просто неба, у нього не виникло б жодних проблем, але тепер примати були всі гуртом загнані в пастку, розпач додав їм сміливості здійснити неможливе, і вперше вони мали засоби для оборони.

Леопард зрозумів, що щось не так, коли відчув приголомшливий удар по голові. Він кинувся вперед, почувся крик болю, бо кігті його передніх лап розсікли м’яку плоть. Потім леопард відчув біль, немов від того, що щось гостре вп’ялося йому в тіло – раз, удруге й, нарешті, утретє. Він обернувся, воліючи завдати удару, але тіні верещали й танцювали зусібіч, він не міг обрати об’єкт для нападу.

Знову сильний удар поперек морди. Зуби леопарда гризнули щось біле, що падало на нього в темряві, – це виявилася лише мертва кістка. Тепер остаточне та неймовірне приниження – його тягнуть за хвіст.

Леопард обернувся, відкидаючи свого зухвалого кривдника до стіни печери. Проте, хай що хижак робив, він не міг уникнути граду ударів, який завдавали йому своєю новою зброєю незграбні, але дужі руки. Його рик болю перетворився на рик тривоги, а тривога змінилася на розпуку. Невблаганний мисливець тепер став здобиччю й відчайдушно намагався втекти.

І нарешті леопард припустився другої помилки: через несподіванку та страх він забув, де перебуває зараз. Чи, можливо, він просто був настільки приголомшений і засліплений градом ударів, які сипалися на його голову, у будь-якому разі, леопард хутко вискочив із печери. Він жахливо заверещав, не відчувши ґрунту під лапами. Трохи згодом пролунав глухий звук – то леопард урізався в скелі, після цього було чути лише шурхіт камінців, який швидко затих.

Окрилений перемогою, Задивлений на Місяць довго танцював і жебонів біля входу в печеру. Він слушно зауважив, що відтепер увесь його світ змінився і він, Задивлений на Місяць, більше не безпорадна жертва обставин.

По тому австралопітек повернувся до печери й уперше у своєму житті поринув у глибокий сон.

Уранці плем’я знайшло труп леопарда біля підніжжя скелі. Попри те, що хижак помер, минув іще якийсь час, поки хтось із них наважився підступити до переможеного чудовиська, згодом вони всі оточили його зі своїми камінними ножами й пилками.

На них чекала дуже важка робота, тому того дня вони не полювали.