Читать книгу Країна імли - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 3

Коли ми заходили у вітальню, задзеленчав телефон, і ми стали мимовільними свідками бесіди, яку затіяв професор Челленджер. Кажу «ми», але впевнений, що крім нас будь-хто в окружності щонайменше ста ярдів не міг не чути його громоподібного голосу, який лунав по всьому обійстю. Репліки професора закарбувалися в моїй пам’яті.

– Так-так… звісно, це я… атож, певна річ… професор Челленджер… знаменитий професор… природно, хто ж іще?.. Звісно… кожне слово… інакше я б його не написав… Мене це не дивує – всі ознаки вказують на це… певна річ… Не пізніше, ніж через день… авжеж… Цьому я не можу зашкодити, чи не так?.. Природно… дуже неприємно… Але від цього постраждають і люди, значніші за вас. Бідкатися немає сенсу. Вам краще з цим змиритися… Ні, не можу… Вішаю слухавку… Сер! Годі молоти язиком! У мене справді є важливіші справи, ніж слухати ці дурниці!

Він спересердя кинув слухавку і повів нас сходами до свого кабінету – просторого світлого покою. На великому письмовому столі лежало сім чи вісім нерозпечатаних телеграм.

– Я реально міркую про те, щоб відкрити собі телеграфну адресу в інтересах моїх кореспондентів. Мені здається, що, наприклад, така адреса, як «Ной, Розерфілд», була б дуже доречною.

Як це бувало завжди, коли він невдало жартував, учений притулився до письмового столу і так затрусився від сміху, що його руки ледве могли розпечатувати телеграми.

– Ной! Ной! – мугикав він собі під ніс і при цьому клеїв мармизу, як у лісовика.

Тим часом лорд Джон і я обмінялися посмішками взаєморозуміння, а Саммерлі, на вигляд як коза, що страждає від різі, сардонічно хитав головою на знак несхвалення. Нарешті, все ще мукаючи і гудучи, Челленджер узявся читати телеграми. Ми троє стояли перед високими склепінчастими вікнами і милувалися чудовим краєвидом.

Пейзаж і справді був чудовий. Дорога, що м’яко здіймалася, все ж вивела нас на неабияку висоту. Ми перебували, як дізналися пізніше, приблизно на сімсот футів вище рівня моря. Будинок Челленджера стояв на крайньому виступі пагорбу, а з південного боку будинку, де саме містився його кабінет, відкривалася широка панорама на долину, в глибині обмежена м’якими хвилястими обрисами гряди пагорбів. Стовп диму, що здіймався із западини між пагорбами, вказував на місце розташування Льюїсу. Прямо перед нами простяглася квітуча долина з просторими зеленими майданчиками гольф-клубу Кровборо, і на них копошилися гравці. Трохи подалі на південь ми бачили за лісовою просікою частину залізничної колії, яка з’єднує Лондон із Брайтоном, а під нами, в безпосередній близькості, розмістився обгороджений парканом дитинець, де стояв автомобіль, який привіз нас із залізничної станції.

Челленджер гукнув гостей, і ми обернулися до нього. Науковець прочитав телеграми та педантично розклав їх поперед себе. Його широке обвітрене обличчя, або, точніше кажучи, та його незначна частина, яка не була вкрита диким наростом бороди, зарум’янилося, що вказувало на надзвичайне збудження професора.

– Отже, джентльмени, – сказав він так, немов звертався до зборів, – це напрочуд цікава зустріч. Вона відбувається за непересічних, можу навіть сказати, виняткових обставин. Дозвольте спитати, чи не помітили ви чогось надзвичайного дорогою сюди з міста?

– Я помітив лише одне, – оголосив Саммерлі з квасною посмішкою, – що ось цей наш молодий колега за останні три роки анітрохи не виправився. Мушу, на превеликий мій жаль, констатувати, що мав у дорозі серйозні підстави бути невдоволеним його поведінкою, і було б нещиро з мого боку стверджувати, що він справив на мене порядне враження.

– Ну-ну, всі ми часом буваємо трохи безцеремонні! – зауважив лорд Джон. – Молодик не мав, звісно, на увазі нічого лихого. Врешті-решт він – учасник міжнародних змагань і, якщо півгодини дошкуляв нам описом футбольного матчу, то має на це більше права, ніж будь-хто інший.

– Я вам півгодини описував матч?! – отетерів я. – Та ви самі впродовж півгодини торочили мені якусь нескінченну історію про буйвола. Професор Саммерлі може це підтвердити.

– Мені важко вирішити, хто з вас обох був нуднішим, – відгукнувся Саммерлі. – Заявляю вам, Челленджере, що все життя буду затискати вуха, як тільки при мені згадають про буйволів або футбол.

– Та я ж сьогодні жодного слова не промовив про футбол! – обурювався я.

Лорд Джон пронизливо свиснув, а Саммерлі пригнічено похитав головою.

– Та ще й такої ранньої пори! – правив він далі. – Це кого завгодно могло б вивести з рівноваги. У той час, як я сидів, занурившись у замислене мовчання…

– Мовчання? – вигукнув лорд Джон. – Та ви ж на всю дорогу влаштували нам виставу в стилі вар’єте в ролі імітатора голосів тварин, і були скоріше схожі на навіжений грамофон, ніж на людину.

Саммерлі випростався. Його добряче зачепило.

– Вам забаглося показати відсутність свого смаку, лорде Джон, – сказав він із кислою, як оцет, пикою.

– Але дідько забирай, це вже межує з божевіллям! – вигукнув лорд Джон. – Кожен точно знає, що робили інші, і ніхто не може згадати, що виробляв сам. Почнімо із самого початку. Ми сіли в купе першого класу для курців, це не підлягає сумніву, чи не так? Потім почалася суперечка з приводу листа в «Таймсі» нашого приятеля Челленджера.

– О, то ви справді сперечалися через нього? – гнівно спитав наш господар і насупив брови.

– Ви, Саммерлі, сказали, що в усій цій історії немає ні слова правди.

– Ого! – сказав професор Челленджер і погладив свою бороду. – Ні слова правди? Пригадую, я вже чув колись цю фразу. Чи можу я дізнатися, якими аргументами спростував великий і знаменитий професор Саммерлі ствердження тієї скромної персони, котра насмілилася висловити свою думку про наукові можливості? Чи не опуститься він усе ж до того, щоб подати якісь аргументи на захист своєї протилежної думки, перш ніж остаточно убити цього жалюгідного нікчему?

Він вклонився, стенув плечима і розчепірив пальці, вимовляючи цю тираду з бундючним і слоноподібним сарказмом.

– Аргументі ці вельми доступні, – відповів упертий Саммерлі. – Я встановив, що якби ефір, що оточує землю, був в одній своїй частині настільки отруйний, аби викликати небезпечні симптоми, то навряд чи він помилував нас трьох під час нашої подорожі залізницею.

Ця заява невимовно звеселила Челленджера. Він реготав без угаву, то ж уся кімната, здавалося, почала тремтіти та гриміти.

– Наш високоповажний Саммерлі не цілком, мабуть, втямив ситуацію, що, втім, трапляється з ним не вперше, – озвався нарешті науковець і витер спітніле чоло. – Джентльмени, я краще ознайомлю вас із станом речей, якщо репрезентую докладний звіт про мої власні вчинки за сьогоднішній ранок. Вам легше буде вникнути в усі ваші духовні аберації, про які ви розповідаєте, якщо покажу вам, що в якісь миті я помічав, як порушувалася навіть моя душевна рівновага. У нашому будинку вже кілька років служить економкою Сара, запам’ятати її прізвище я ніколи навіть не намагався. Ця надміру скромна особа має сувору та непривабливу зовнішність. Вдачу має цілком байдужу, і ми ніколи, наскільки пригадую, не помічали за нею якихось душевних розладів. Коли я сьогодні вранці сидів сам за сніданком (дружина вранці зазвичай не виходить зі своєї кімнати), то раптом у мене промайнула думка, що було б кумедно і водночас повчально перевірити межі незворушності Сари. Я обрав для цього настільки ж простий, наскільки надійний засіб: перекинув маленьку вазу з квітами, яка зазвичай стояла посеред столу, подзвонив і сховався під стіл. Сара входить, бачить, що кімната порожня, і думає, мабуть, що я в кабінеті. Як я й очікував, вона підходить ближче, нахиляється над столом і хоче поставити вазу на місце. Перед очима у мене стирчать вовняна панчоха і черевик на гумці. Я висовую голову та кусаю її за щиколотку. Успіх перевершив мої найсміливіші очікування. Кілька секунд вона стояла тихо, ошелешена, і розглядала згори донизу мій череп. Потім пронизливо зойкнула й кинулася з кімнати. Я – за нею, щоб трохи заспокоїти жінку, але вона нічого не чує, кулею вилітає на дорогу, і за кілька хвилин бачу в далекогляд, як вона зі швидкістю кур’єрського потяга мчить у південно-західному напрямку. Розповідаючи вам цей жарт, я утримаюся від будь-яких пояснень. Я засіваю зерна в ваші мізки і чекаю врожаю. Чи не осяває вас здогад? Чи не спадає вам щось на гадку з цього приводу? Що на це скажете ви, лорде Джон?

Той глибокодумно похитав головою.

– Ви накличете на себе великі неприємності, якщо не будете стерегтися, – мовив він.

– Чи не могли б ви, Саммерлі, зробити якесь зауваження з цього приводу?

– Вам варто тимчасово відмовитися від будь-яких розумових занять, Челленджере, і пройти тримісячний курс реабілітації на якомусь німецькому курорті, – відгукнувся професор.

– Вражаюча глибокодумність! – вигукнув Челленджер. – Ну, юний мій друже, невже мені чекати від вас мудрого прозріння після того, як ваші попередники так влучно схибили?

І мудрість цю прорік справді я. Кажу це з усією можливою скромністю. Звісно, тепер, коли будь-хто достатньою мірою обізнаний із цими подіями, вся ця історія здається ясною та зрозумілою, але тоді вона реально не була такою доступною внаслідок своєї новизни. Як би там не було, мене раптом осяяла думка, що все пояснює.

– Отрута! – заволав я.

І в той час, як я вигукував це слово, мені пригадалися всі ранкові події: розповідь лорда Джона про буйвола, мої істеричні ридання, зухвала поведінка професора Саммерлі. Згадав я й про дивні події в Лондоні, хвилювання в парку, шалену їзду водія, сварку на кисневому заводі. Тепер мені все стало зрозумілим.

– Однозначно! – вигукнув я ще раз. – Це отрута. Нас усіх отруїли.

– Саме так! – підтвердив Челленджер і потер свої руки. – Ми всі отруєні. Наша планета потрапила в отруйну ефірну зону та занурюється в неї все глибше зі швидкістю багатьох мільйонів миль на хвилину. Наш юний приятель тільки-но сформулював причину всіх цих дивних явищ одним словом: отрута!

Усі ми витріщалися один на одного, занімівши від страху. Ніхто не зважився на заперечення.

– За допомогою психічного самовпливу можна придушувати в собі ці симптоми і наглядати за ними, – продовжував Челленджер. – Але я не можу припустити, що ця здатність розвинена у вас усіх так само сильно, як у мене, позаяк тут позначається відмінність наших талантів. У будь-якому разі ця властивість спостерігається неабиякою мірою у нашого молодого товариша… Після короткого спалаху темпераменту, яким я так налякав свою служницю, я сів і став докладно міркувати сам із собою. Передусім узяв до уваги, що ніколи раніше ще не відчував ані найменшого бажання кусати за ноги когось із моїх домашніх. Отже, цю потребу треба було визнати ненормальною. І мені відразу ж відкрилася вся істина. Я кілька разів помацав собі пульс і констатував перевищення норми на десять ударів і прискорення моїх органічних рефлекторних рухів. Мені вдалося, коли моя дружина підіймалася сходами і я вже було збирався сховатися за дверима, щоб налякати її диким ревінням, кажу, мені вдалося придушити в собі це бажання і привітатися з нею пристойно та спокійно, як звичайно. Тим же способом вдалося мені впоратися з дивною потребою заґелґотати гусаком, коли пізніше вийшов із дому, щоб звеліти подати автомобіль, і застав Остіна за його мастилом, то вчасно помітив, що вже підняв п’ястук, аби викинути таку ж штукенцію, від якої він, без сумніву, подався б за доморядницею. Тоді я поклав йому руку на плече та просто наказав вчасно подати автомобіль, аби відвезти мене до прибуття вашого потяга. Ось і тепер відчуваю непереборне бажання схопити професора Саммерлі за його недоречну, безглузду бороду та щодуху смикнути його голову вперед і вниз, а між тим, як бачите, я здатен ідеально себе стримувати. Беріть із мене приклад!

– У мене це, мабуть, виразилося в оповідці про буйвола, – зронив лорд Джон.

– А у мене – про футбольний матч.

– Ви, мабуть, маєте рацію, Челленджере, – спокійно зауважив Саммерлі. – Змушений погодитися, що моє покликання – швидше критикувати, ніж констатувати, і що мене не так легко схилити на бік нових поглядів, особливо коли вони такі ж нереальні та фантастичні, як у цьому випадку. Однак, обміркувавши як слід ранкові події та згадуючи безглузду поведінку моїх супутників, я готовий повірити, що в цьому винна якась тонізуюча отрута.

Професор Челленджер весело поплескав свого колегу по плечу.

– Ми робимо успіхи, – втішився він. – Ми справді робимо успіхи!

– А тепер, колего, – скромно спитав Саммерлі, – скажіть, якої ви думки про теперішній стан речей?

– Якщо дозволите, я виголошу з цього приводу кілька слів.

Він сів на свій письмовий стіл і, звісивши вниз свої короткі товсті ніжки, захитав ними.

– Ми стали свідками страшної катастрофи. На мою думку, настав кінець світу.

Кінець світу! Ми мимоволі звернули погляди в бік великого арочного вікна та побачили чарівний ландшафт річки, квітучу долину, що широко розкинулася, гарні вілли, затишні селянські будиночки та спортсменів на майданчиках для гольфу. Кінець світу! Як часто ми чули це слово! Що воно може перетворитися в реальність, що воно означає не лише цілком невизначений у часі момент, а навпаки – теперішній, наше сьогодення, – це була нищівна, відчайдушна думка. Нас усіх немов паралізувало, і ми мовчки чекали продовження промови Челленджера.

Його надзвичайно визначна особистість і зовнішність додали його словам такої ваги, що ми на цей час забули всю його свавільність і дивакуватість, а він у своїй величі, здавалося, стоїть осторонь від звичайних смертних. Потім повернулося (принаймні, мені так здалося) втішне враження, що двічі з того часу, як ми увійшли до кімнати, він корчився від сміху. Я подумав уже, що навіть у психічного розладу мають бути межі. Катастрофа не могла бути настільки грізною та такою близькою.

– Уявіть собі виноград, – сказав професор, – укритий мікроскопічними шкідливими бацилами. Й ось садівник кропить його дезінфікуючим засобом. Можливо, він хоче очистити виноград. А, може, йому потрібне місце для нової, менш шкідливої бацили. Як би там не було, він занурює фрукти в отруту – і бацили зникають. Доля так само поводиться із Сонячною системою, і незабаром бацила-людина, маленька смертна комаха, яка звивається та корчиться на поверхні земної кори, буде видалена з буття за допомогою стерилізації.

Знову все стихло. Раптом пронизливо задзеленчав телефон.

– Одна з наших бацил пищить про допомогу, – всміхнувся він понуро. – Вони починають тямити, що продовження їхнього існування не є однією з головних умов буття Всесвіту.

Вчений вийшов із кімнати на кілька хвилин. Пригадую, що за час його відсутності ніхто не промовив жодного слова.

– Керівник департаменту охорони здоров’я у Брайтоні, – повідомив він, коли повернувся. – Симптоми дужче проявляються чомусь біля моря. Ми на висоті 700 футів, отже, маємо перевагу. Люди, вочевидь, второпали, що в цій царині я фахівець № 1. Ймовірно, це результат мого листа до «Таймс». До цього я спілкувався з мером одного містечка у глушині. Ви ж чули цю балаканину. Він, мабуть, дуже переживає за своє життя, і мені довелося поставити його на належне місце.

Саммерлі піднявся та підійшов до вікна. Його худі, кістляві руки тремтіли від хвилювання.

– Челленджере, – наполегливо сказав він, – становище занадто серйозне для суперечок. Не думайте, що я маю намір якось дратувати вас запитаннями. Та все ж їх задам, бо в ваші гіпотези й аргументи, можливо, все ж закралася помилка. Сонце світить ясно, як ніколи, в небесній блакиті. Ми бачимо луки та квіти та чуємо пташине щебетання. Люди розважаються на майданчиках для гольфу, а селяни в полі молотять пшеницю. Ви стверджуєте, що їх і нас чекає знищення, що цей літній день є, можливо, останнім днем, якого чекає людство вже настільки давно. На чому ж базується таке жахливе ствердження? Наскільки ми знаємо – на незначному відхиленні від норми спектральних ліній, на чутках про епідемію на Суматрі, на незвичайних відхиленнях, які ми начебто помітили один в одного. Цей останній симптом проявляється не так потужно, щоб ми не могли його здолати силою волі. Маєте порозумітися з нами по-товариськи, Челленджере. Адже ми вже якось стояли разом перед обличчям смерті. Скажіть тоді прямо, які наші справи і яким малюється вам наше майбутнє.

Це була хороша, сердечно виголошена промова, і в ній відчувався стійкий, вольовий характер, який ховався за незграбністю та різкістю старого зоолога. Лорд Джон піднявся та потиснув йому руку.

– Так думаю й я, – сказав він. – Тепер маєте сказати нам, Челленджере, яка доля нас чекає. Ми не страхопуди, як ви, мабуть, знаєте. Але позаяк ми приїхали з наміром трохи у вас пожити, а дізналися, що на космічній швидкості мчимо назустріч Страшному суду, то не завадило б нам дещо пояснити. Яка нам загрожує небезпека, наскільки вона велика і що ми зробимо, щоб їй запобігти?

Освітлений сонячними променями, що зазирали у вікно, науковець виструнчився, поклавши руку на плече Саммерлі. Я лежав у фотелі з недопалком цигарки в зубах і перебував у тому сутінковому стані духу, коли особливо чітко сприймаються враження. Ймовірно, це також було новою стадією отруєння – всі несвідомі імпульси зникли, поступившись місцем надзвичайно тьмяному й одночасно пильно спостережливому психічному станові. Я був лише глядачем. Почувався так, немов усе, що відбувається навколо, анітрохи мене не стосується. Я опинився в товаристві трьох могутніх, відважних чоловіків, і спостерігати їхню поведінку було надзвичайно цікаво.

Челленджер насупив густі брови та погладив себе по бороді, перш ніж приступити до пояснення. Було помітно, що він ретельно зважує кожне своє слово.

– Якими були останні новини в час вашого від’їзду з Лондона? – спитав він.

– О десятій годині я був у редакції «Ґазетт», – розповів я. – Тоді тільки-но прийшла телеграма агенції «Рейтер» із Сінґапуру про те, що хвороба поширилася по всій Суматрі і що саме тому не були навіть засвічені маяки.

– З того часу становище значно погіршилося, – зауважив Челленджер і вказав на стосик телеграм. – Я весь час підтримую зв’язок як із владою, так і з пресою, тому знаю, що відбувається в усіх частинах світу. Всі висловлюють наполегливе бажання, щоб я повертався до Лондона. Але це було б, на мою думку, безвідповідально. Судячи з повідомлень, отруєння насамперед проявляється в психічному збудженні. Наскільки я збагнув, сьогодні вранці в Парижі відбулися дуже велелюдні заворушення. Якщо можна вірити матеріалам, які маю в своєму розпорядженні, то слідом за цим станом збудження, який набуває вельми розмаїтих форм, залежно від раси й індивіду, настає активізація життєдіяльності та загострення духовних здібностей, ознаки чого я, здається, спостерігаю тепер у нашого юного приятеля. Далі настає, після достатньо тривалого проміжку часу, сонливість, яка веде до смерті. Гадаю, що мої знання з токсикології дають мені право дійти висновку, що існують відомі рослинні отрути, які діють на нервову систему аналогічним чином…

– Дурман! – вирвалося у Саммерлі.

– Чудово! – вигукнув професор Челленджер. – Заради наукової точності, дамо назву цій отруті… а саме: дурман, datura[3]. За вами, мій милий Саммерлі, буде, утім, після вашої смерті, на жаль, визнана честь встановлення назви для руйнівника Всесвіту, дезінфекційного засобу, яким користується доля. Отже, ми приймаємо, що вплив дурману такий, яким я його описав. Для мене не підлягає сумніву, що весь світ зазнає його на собі і що жодна жива істота не залишиться неушкодженою, бо ефір заповнює собою весь світ. Досі це явище виявлялося непланомірно, але відмінність у часі складає всього кілька годин, що можна уподібнити приливу, який вкриває одну смугу землі за іншою, прямуючи то сюди, то туди, поки, нарешті, залитим не виявляється все без винятку. Всі ці явища, вплив і розподіл дурману, керуються певними законами, встановити які було б надзвичайно цікаво, якби ми мали для цього час. Наскільки мені вдалося простежити, – професор зазирнув у телеграми, – менш розвинені раси виявилися першими жертвами. З Африки приходять дуже тривожні вісті, австралійські ж тубільці, здається, вже винищені поголовно. Північні народи поки що виявляють більшу опірність, ніж населення півдня. Ось це повідомлення відправили сьогодні з Марселя о дев’ятій сорок п’ять. Прочитаю вам його від початку до кінця:

«Цілу ніч у всьому Провансі населення перебуває в шаленому збудженні. Раптові спалахи недуги з подальшою сонливістю спостерігалися сьогодні вранці. Епідемічна смертність. Безліч трупів на вулицях. Життя зовсім завмерло. Загальний хаос».

Годиною пізніше той самий інформатор телеграфує:

«Нам загрожує повне знищення. Церкви та собори переповнені більше мертвими, ніж живими. Жах і незбагненність! Смерть настає, невидима, безболісна, але швидка та невідворотна».

Така ж телеграма прийшла з Парижа. Індія та Персія, здається, вимерли вщент. Слов’янське населення Австрії охоплене епідемією, германських же народів вона майже не торкнулася. На підставі своєї неповної інформації я можу в загальних рисах встановити, що жителі рівнин і приморських областей швидше підпали під вплив отрути, ніж жителі гористих країн. Будь-яка нерівність ґрунту відіграє тут роль, і якщо справді комусь пощастить пережити людство, то він би мав перебувати на шпилі гори, високої, як Арарат. Навіть невеличкий пагорб, на якому перебуваємо ми, може на короткий час стати острівцем порятунку в морі загибелі. Але при таких темпах за кілька годин затопить і нас.

Лорд Джон витер собі чоло хустинкою.

– Я неспроможний збагнути, як ви могли сидіти тут і сміятися, тримаючи в руках ці телеграми. Я вже доволі часто зазирав у вічі смерті, але те, що приречене на смерть усе, мене дуже лякає.

– Що стосується моїх веселощів, – зауважив Челленджер, – то ви маєте зважати на те, що й я не залишився осторонь від впливу ефірної отрути на людський мозок, так само, як і ви. Що ж до відчаю, до якого вас, либонь, доводить загальне вмирання, то вважаю це почуття перебільшеним. Якби вас самого на зовсім маленькому човнику змусили пливти у відкрите море, то у вас були б усі підстави журитися. Невідомість і самотність домінували б над вами. І навпаки, коли вирушаєте у плавання на великому кораблі, коли вас супроводжують близькі та друзі, то, незважаючи на невизначеність мети, черпаєте розраду в зв’язку та спілкуванні з ними. Самотня смерть, мабуть, страшна, але загальна погибель, особливо якщо вона настає так хутко та безболісно, нічого жахливого, як мені здається, не спричиняє. Я швидше погодився б із тим, для кого найстрашніше пережити все піднесене, грандіозне та велике.

– То що ж ви пропонуєте? – поцікавився Саммерлі, котрий, як виняток, схвально кивав під час промови свого колеги.

– З’їсти ланч, – запропонував Челленджер, оскільки в цю мить якраз пролунав ґонґ. – У нашої куховарки кулінарне мистецтво приготування омлету затьмарюють лише шницлі її ж виробництва. Будемо сподіватися, що її кухарські таланти не постраждали від космічних впливів. До того ж необхідно врятувати від загального знищення моє шварцберзьке вино 1896 року, наскільки це вдасться нашими спільними зусиллями. Було б прикро через марнотратство дати загинути цьому шляхетному напою.

Він важкувато скотився з письмового столу, на якому сидів, коли патякав про майбутню загибель планети.

– Ходімо, – запросив професор, – часу у нас справді обмаль, тому скористаємося ним за можливості раціонально та розумно.

Ланч минув дуже весело та жваво, хоча ми весь час усвідомлювали своє жахливе становище й урочиста серйозність господаря миролюбно впливала на наш настрій. Тільки ті, хто ще ніколи не опинявся в смертельній небезпеці, сахається перед кончиною. Тим часом кожен із нас мав у своєму житті нагоду освоїтися з цією думкою, а дружина Челленджера знаходила опору в своєму могутньому чоловікові. Їхні шляхи були спільними. Наше майбутнє було вже визначене, але теперішнє ще належало нам. Час, що залишився в нашому розпорядженні, ми гаяли в приязній і багатослівній бесіді. Наш розум працював, як я вже казав, надзвичайно гостро. Навіть я інколи відзначався дотепністю. А Челленджер був просто чудовий. Ніколи ще не була мені такою зрозумілою стихійна велич цього чоловіка, всебічність і міць його розуму, як цього дня. Саммерлі провокував його своєю їдкою критикою. Лорд Джон і я розважалися, слухаючи її. Дружина Челленджера, поклавши руку на плече чоловіка, стримувала ревіння філософа. Життя, смерть, фатум, доля людства – такими були теми нашої розмови цієї пам’ятної години, значення якої ускладнювалося тим, що дивна та раптова активізація нашої життєдіяльності і легкий свербіж у тілі свідчили про повільне та поступове наближення до нас смертельної хвилі. Я помітив, що лорд Джон раптом затулив рукою очі на мить, що Саммерлі на таку ж мить відкинувся на спинку свого крісла. Кожен подих був заряджений дивними силами. І все ж нам було весело та радісно на душі.

Остін поклав на стіл цигарки й уже хотів було піти.

– Остіне! – гукнув його професор.

– Що накажете, пане?

– Дякую вам за вірну службу.

Посмішка ковзнула по обвітреному обличчі слуги:

– Я лише виконував свій обов’язок, – зронив він.

– Сьогодні загине світ, Остіне.

– Слухаюсь, сер. О котрій годині, сер?

– Не можу вам точно сказати, Остіне. Ще до вечора.

– Дуже добре.

Неговіркий Остін вклонився і вийшов. Челленджер закурив цигарку, підсунувся ближче до дружини й узяв її руку в свою.

– Знаєш, моя люба, що відбувається? – зазначив він. – Я вже пояснив це нашим друзям. Адже ти не боїшся?

– Не буде боляче, Джордже?

– Не більше, ніж якби ти дала себе приспати дантистові. Щоразу, піддаючись дії наркозу, ти помирала.

– Але ж це було дуже приємне відчуття.

– Настільки ж приємна, мабуть, і смерть. Неоковирна машина людського тіла не здатна утримувати сприйняті враження, але ми здогадуємося, яка духовна насолода криється в стані сну чи трансу. Можливо, природа побудувала чудові ворота і спорядила їх безліччю запашних і мерехтливих покривал, аби створити нам переддень нового життя. Щоразу, коли я глибоко досліджував буття, то знаходив в основі лише добро та мудрість. І якщо боязкий смертний інколи потребує особливої ніжності, то таким моментом, безумовно, є небезпечний перехід від буття до вічності. Ні, Саммерлі, нічого не хочу я знати про ваші закони, бо я, принаймні, здаюся собі занадто потужним явищем, аби мені загрожував суто фізичний розпад на жменьку солей і три відра води.

– Якщо ми вже згадали про смерть, – озвався лорд Джон, – то я вам ось що скажу. Я чудово розумію наших пращурів, котрі заповідали ховати себе з сокирою, сагайдаком, стрілами й іншими речами, ніби їм належало продовжувати свій звичайний триб життя. Не знаю, – при цьому він зніяковіло поглянув на нас, – мабуть, і мені було б затишніше, якби мене поховали з моєю мисливською рушницею, з тією, що коротша і забезпечена прогумованим ців’ям, і з патронташем… Це, певна річ, безглузда примха, але я маю її висловити. Що скажете на це, Herr Professor?

– Ну, – відказав Саммерлі, – якщо вам заманулося знати мою думку, то це мені видається безперечним пережитком кам’яного віку, а, може, ще й більше віддаленої ери. Я особисто належу до двадцятого століття і хотів би померти як справді культурна людина. Я не зміг би сказати, що боюся смерті більше за вас усіх, тому що жити мені в будь-якому разі залишається недовго. Але я не в змозі спокійно сидіти і чекати її без спроб до опору, як баран чекає на різника. Вочевидь, ви знаєте, Челленджере, що порятунку немає?

– Порятунку немає, – підтвердив той. – У кращому випадку нам вдасться продовжити наше життя на кілька годин і безпосередньо спостерігати розвиток цієї величної трагедії, перш ніж ми самі станемо її жертвами. Це, мабуть, мені до снаги. Я вдався до певних запобіжних заходів.

– Кисень?

– Саме так. Кисень.

– Але як допоможе нам кисень, коли отруєний весь ефір? Між киснем і ефіром так само мало спільного, як, скажімо, між цеглою й якимось газом. Це зовсім різні речовини. Одне ж не може впливати на інше. Челленджере, ви ж не можете стверджувати це серйозно!

– Мій милий Саммерлі, на цю ефірну отруту, без сумніву, впливають елементи матерії. Ми бачимо це за характером і розподілом її дії. Апріорі ми, звісно, не могли цього передбачити, але тепер це факт, проти якого сперечатися немає сенсу. Тому я твердо впевнений у тому, що газ, подібний до кисню, що підвищує життєздатність і опірність організму, здатен послабити дію отрути, настільки влучно названої вами дурманом. Можливо, я помиляюся, але я завжди твердо покладаюся на правильність своїх припущень.

– Ну, знаєте, – кинув лорд Джон, – якщо ми сядемо і почнемо, як немовлята, смоктати кожен свою пляшечку, то дуже дякую, я від цього відмовляюся.

– У цьому не виникне потреби, – спростував Челленджер. – Ми подбали про те, – і маєте бути вдячні за цю ідею головним чином моїй дружині, – щоб її кімната стала за можливості повітронепроникною. За допомогою грубих ковдр і лакованого паперу…

– О, небо, Челленджере, чи не вважаєте ж ви можливим відгородитися від ефіру лакованим папером?

– Вчений друже мій, ви дали маху. Адже не проникненню ефіру, а зникненню кисню мають на меті завадити ці запобіжні заходи. Я впевнений, що ми не втратимо свідомості, поки повітря буде перенасичене киснем. У мене було два балони з киснем, а ви привезли ще три. Правда, це небагато, але все ж краще, ніж нічого.

– Чи надовго нам його вистачить?

– Цього не можу сказати. Ми не відкрутимо балонів, поки повітря не стане нестерпним. А потім почнемо випускати газ у міру потреби. Можливо, доля нам подарує кілька зайвих годин, а може, навіть днів, упродовж яких ми будемо дивитися на згаслий світ. Таким робом віддалимо власну кончину, наскільки зможемо, і наш незвичайний жереб полягатиме в тому, що ми вп’ятьох ніби опинимося ар’єргардом людства на шляху в невідоме. Але чи не будете ви ласкаві трохи допомогти мені впоратися з балонами? Повітря стає ніби трохи спертим.