Читать книгу Країна імли - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 4

Покій, якому призначалося стати ареною цієї незабутньої події, був чарівним будуаром, обставленим із жіночим смаком, розмірами приблизно чотирнадцять на шістнадцять футів. До нього примикала, будучи від нього відокремлена червоною оксамитовою завісою, невеличка кімнатка, що слугувала професорові гардеробною. Звідти двері вели в простору спальню. Запинало продовжувало висіти, але для нашого експерименту будуар і гардеробна складали спільне приміщення. Одні двері та віконні рами були суцільно обклеєні смужками лакованого паперу, так що стали в буквальному сенсі непроникними. Над другими дверима, що провадили в передпокій, була віддушина, яку можна було відчинити, смикнувши за мотузок, якби знадобилося дати доступ свіжому повітрю. По кутах кімнати стояли в діжках великі листяні рослини.

– Особливо делікатне та важливе питання полягає в тому, як нам позбуватися зайвої вуглекислоти, яку ми видихаємо, не витрачаючи якимось чином кисню, – промовив Челленджер і задумано поглянув на п’ять приставлених до стіни резервуарів із киснем. – Якби я мав для цих приготувань більше часу, то міг би зосередити весь свій розум на вирішенні цього завдання. Але якось буде і так. Ці рослини також підуть нам на користь. Два резервуари з киснем готові і можуть за кілька секунд бути запущені в справу. Таким чином, нас не захопить зненацька. У кожному разі нам буде корисно не надто віддалятися від цієї кімнати: критичний момент може настати раптово та несподівано.

Низьке, широке вікно виходило на балкон. Звідси нам відкривався той самий краєвид, яким ми вже милувалися з кабінету. Я поглянув у вікно, але ніде не помітив чогось незвичайного. Переді мною м’якими вигинами пагорбу спускалася дорога. По ній повільно повз тарантас – один із тих допотопних пережитків, які ще можна знайти лише в небагатьох селах. Внизу віддалік я помітив няньку, котра пхала перед себе дитячий візочок і вела поруч із собою за руку іншу дитину. Над дахами здіймалися синюваті клуби диму, надаючи широкому ландшафту відбиток заспокійливого ладу та затишного добробуту. Ніде, ні на синьому небі, ні на залитій сонячним світлом землі не видно було ознак катастрофи, що насувалася. Женці знову з’явилися на полях, а гравці у гольф групами по двоє і по четверо метушилися по майданчиках. У моїй голові відбувалося таке дивне сум’яття, а роздратовані нерви були настільки напружені, що байдужість цих людей здалася мені вражаючою та незбагненною.

– Ці люди, здається, чудово почуваються, – зауважив я, вказуючи на майданчик для гольфа.

– А ви ніколи не грали в гольф? – перепитав лорд Джон.

– Ні, не грав.

– Ну, юначе, якщо вам колись доведеться грати в гольф, то ви дізнаєтесь, що справжнього гравця, якщо він уже почав гру, можуть зупинити хіба що труби архангелів до Страшного суду. Чуєте? Телефон знову дзеленчить!

Час від часу, поки ми їли й опісля, пронизливий дзвіночок закликав професора до апарата. Кількома фразами він після цього повідомляв нам новини, про які дізнавався. Ще ніколи не доводилося чути про такі надзвичайні події. З півдня підкралася гігантська тінь, подібна жахливій нищівній хвилі. Єгипет пройшов через безумство і заснув. В Іспанії та Португалії шалені бої між клерикалами й анархістами стихли в тиші смерті. З Південної Америки вже не приходило жодних телеграм. У південних частинах Північної Америки населення після жахливих битв на ґрунті расової ненависті вимерло від отрути. На північ від околиць Меріленду її дія наразі ще проявлялася незначною мірою, проте в Канаді майже зовсім не була відчутна. Зате Бельгію, Нідерланди та Данію хвиля накрила одну за одною. Відчайдушні волання про допомогу мчали з усіх боків до наукових центрів, до знаменитих хіміків і лікарів, благання порадити й урятувати. Астрономів також засипали запитаннями. Але нічого вже не можна було вдіяти. Це явище було тотальним і перебувало за межами людської науки та влади. Це була смерть – безболісна, але невідворотна, для старих і молодих, для хворих і здорових, для бідних і багатих, і не було від неї порятунку. Ось такими були новини, які ми дізнавалися з уривчастих і відчайдушних повідомлень телефоном. Великі міста вже знали про долю, що їх чекала і, наскільки ми могли зрозуміти, готувалися до неї смиренно та гідно.

Ми все ще бачили внизу перед собою селян і спортсменів, котрі переймалися власними справами, безтурботних, як барани під ножем різника. Це здавалося неймовірним. Але звідки вони могли б знати?

Відтак на всіх нас хвиля насунулася з жахливою, велетенською швидкістю, тільки-но вдарило третю годину пополудні.

У той час як ми витріщалися у вікно, поширилася якась чутка, бо женці повтікали з полів, а гравці в гольф сховалися в будівлях клубу: вони метушилися, немов рятувалися від грози, що насувалася. Хлопчаки, які підбирали м’ячі, мчали за ними. Кілька людей все ж іще продовжували гру. Нянька повернула назад і квапливо штовхала свій візочок під гору. Я помітив, що вона притиснула до чола свою руку. Дрожки зупинилися, втомлена коняка опустила морду. Так вона, здавалося, й заснула.

Над нами простягалося темно-синє небо в літній сяючій красі, кілька легких білих хмаринок пливли неосяжним склепінням. Якщо людський рід був приречений сьогодні померти, то це була, в будь-якому разі, смерть, овіяна красою. Втім, якраз ця лагідна принада природи своїм контрастом із страшною подією, що насувалася, залишала на всьому особливий відбиток. Адже життя, з якого нас так скоро і безжально погрожував вирвати фатум, було таким мирним і радісним!

Я вже казав, що телефон знову задзеленчав. Раптом до мене долинув із вітальні громовий голос Челленджера.

– Мелоуне! – гукнув він. – Вас просять до апарата.

Я швидко підбіг до телефону й упізнав голос МакАрдла. Той викликав мене з Лондона.

– Це ви, пане Мелоун? Тут, у Лондоні, діється щось неймовірне. Заради Бога, спитайте професора Челленджера, що він пропонує задля порятунку.

– Він нічого не може вам запропонувати, – відповів я. – Він вважає кризу загальною та невідворотною. Ми тут трохи запаслися киснем, але це може відтермінувати для нас катастрофу лише на кілька годин.

– Кисень! – злякано видихнув він. – Уже немає часу діставати кисень. З часу вашого від’їзду редакція перетворилася на справжню божевільню. Половина службовців знепритомніла. Я сам від утоми насилу можу пересуватися. З моїх вікон бачу купи людських тіл, що валяються на Фліт-стрит. Рух у місті припинився повністю. Судячи з останніх телеграм, весь світ…

Його голос стишився до шепоту і завмер, нарешті, абсолютно. За мить я почув у телефоні глухий удар, немов його голова з грюкотом впала на письмовий стіл.

– Пане МакАрдл! – ридав я. – Пане МакАрдл!

Жодної відповіді. Вішаючи слухавку, я знав, що почув його голос востаннє.

Тієї миті, коли я зробив крок у бік від телефону, це звалилося і на нас. Ми були, наче плавці, котрі по плечі стоять у воді, коли їх раптом досягає набігла хвиля і вони в неї занурюються з головою. Немов незрима рука повільно вхопила мене за горлянку, стиснула її м’яко, але невблаганно і взялася вичавлювати з мене життя. Я відчував у грудях неймовірний тиск, голову буцімто стягував обруч, у вухах гуділо, а перед очима пролітали страшні блискавки. Похитуючись, я поплентався до поручнів сходів. Тієї ж миті повз мене кинувся Челленджер, шаленіючи та сопучи, як поранений віл. Він справляв жахливе враження своїм багряним опухлим обличчям, виряченими очима та скуйовдженим волоссям. Свою тендітну дружину, котра, мабуть, зомліла, він ніс на плечі і так збігав, спотикаючись і хитаючись, сходами. Підіймаючись і ковзаючи, просуваючись уперед лише завдяки своїй силі волі, він вибрався, нарешті, із смертоносної атмосфери та прибув у гавань тимчасового добробуту. Наслідуючи його приклад, я також зібрався з останніми силами. Хитаючись, падаючи та чіпляючись за перила сходів, я тягнув уперед, поки не впав непритомний ниць на останньому щаблі. Лорд Джон ухопив мене залізною рукою за комір, і миттю пізніше я вже лежав на килимі в будуарі, на спині, нездатний ворухнутися чи промовити хоча б слово. Поруч зі мною лежала дружина професора, а в кріслі біля вікна дрімав Саммерлі, зіщулившись і схилившись головою майже до колін. Немов уві сні я бачив, як Челленджер повільно повз по підлозі навкарачки, схожий на гігантського жука, і наступної миті я почув тихе шипіння, що виходить із резервуара кисню. Челленджер узявся його жадібно вдихати, затягуючись глибоко та довго; з гучним бульканням його легені поглинали живодайний газ.

– Діє! – вигукнув він із тріумфом. – Моя гіпотеза виправдалася!

Він знову стояв на ногах, прямий і дужий. Підбіг до дружини з гумовим шлангом у руці та підніс рурку до її рота. За кілька секунд молодиця застогнала, заворушилася і, нарешті, підвелася. Професор кинувся до мене, й я відчув, як життєвий струмінь знову тече моїми жилами. Розум підказував мені, що це лише короткий перепочинок, і все ж, хоча ми й легковажно теревенимо зазвичай про ціну життя, тепер мені кожна зайва година здавалася безцінною. Ніколи я ще не відчував такої напруженої чуттєвої радості, як при цьому пожвавленні. Важкість покидала мої груди, обруч навколо черепа розтискався, солодке відчуття спокою та звільнення опановувало мною. Я лежав і спостерігав, як Саммерлі починав приходити до тями під впливом цілющого повітря. Нарешті очуняв і лорд Джон. Він схопився і подав мені руку, щоб мене підняти, а Челленджер підхопив і поклав на канапу свою дружину.

– О, Джордже, як шкода, що ти мене розбудив! – сказала вона, тримаючи чоловіка за руку. – Брама смерті справді затягнута чудовими, блискучими запонами, як ти й казав. Тільки-но проходить відчуття задухи, все стає неймовірно прекрасним і заспокійливим. Навіщо ти мене розбудив?

– Тому що хочу разом із тобою ще помандрувати. Адже стільки років ми були вірними супутниками один одному! Сумно було б нам розлучитися тепер, у цю останню мить.

На хвильку мені примарився незнайомий досі образ м’якого та ніжного Челленджера, настільки відмінний від того галасливого, пихатого та зухвалого чолов’яги, котрий по черзі дивував та ображав своїх сучасників. Тут, осяяний смертю, випірнув на поверхню той Челленджер, котрий ховався в найглибших надрах цієї особистості, чоловік, котрому вдалося завоювати й утримати кохання своєї дружини.

Раптом його настрій змінився, і професор знову перетворився на енергійного лідера.

– Я один із усіх людей усе це передбачив і передрік, – заявив він, і в голосі вченого звучала гордість наукового тріумфу. – Ну, милий мій Саммерлі, тепер, сподіваюся, розсіялися ваші останні сумніви щодо зникнення спектральних ліній, і ви, ймовірно, не будете більше вважати результатом помилки мого листа до «Таймс».

Наш завжди готовий до бою товариш уперше нічого не відповів. Він сидів, хапав ротом повітря і простягав свої довгі кінцівки, немов насамперед хотів переконатися, чи він насправді ще перебуває серед живих на цій землі. Челленджер підійшов до балонів із киснем, закрутив кран, і гучне шипіння змінилося тихим гудінням.

– Нам треба обережно ставитися до наших запасів, – пояснив він. – Повітря в цій кімнаті достатньо тепер насичене киснем, і гадаю, що ніхто з нас більше не відчуває якихось гнітючих симптомів. Відтак можемо дослідним шляхом встановити, яку кількість кисню потрібно додавати, щоб нейтралізувати дію отрути. Треба трохи зачекати.

Ми мовчки прочекали п’ять хвилин у нервовій напрузі, стежачи за своїм самопочуттям. Як тільки я помітив, що обруч знову починає стягувати мої скроні, пані Челленджер гукнула нам із тапчана, що відчуває наближення непритомності, й її чоловік знову відкрутив кран.

– У давнину, коли наука ще не стояла на такому високому рівні, як зараз, – сказав він, – на кожному підводному човні команда тримала переважно білих мишей, оскільки їхній ніжніший організм швидше сприймав вплив шкідливої атмосфери, ніж організм моряків. Ти, моя люба, будеш відігравати для нас роль тієї білої мишки. Я знову пустив газ, і ти, сподіваюся, почуваєшся краще.

– Авжеж, мені стало легше.

– Можливо, ми тепер натрапили саме на відповідний склад суміші. Як тільки встановимо, на скільки часу вистачає нам певної кількості кисню, будемо також знати, скільки нам залишилося жити. На жаль, ми витратили значну частину першого балона на наше оживлення.

– Чи не байдуже? – спитав лорд Джон, котрий стояв біля вікна, сховавши руки до кишень. – Якщо ми все одно помремо, то немає й сенсу віддаляти смерть. Адже ви не вірите в можливість порятунку?

Челленджер усміхнувся та похитав головою.

– Чи не вважаєте ви в цьому випадку гіднішим самому зістрибнути в безодню, ніж чекати, щоб тебе в неї штовхнули? Якщо вже нам доведеться померти, то я виступаю за те, щоб ми зупинили газ і відчинили вікна.

– Ще б пак, – сміливо зауважила дружина професора. – Послухай, Джордже, лорд має цілковиту рацію, так вчинити буде краще.

– Я проти цього енергійно протестую, – роздратовано перебив її Саммерлі. – Якщо смерть прийде, ми помремо. Але люб’язність щодо смерті уявляється мені безглуздою і нічим не виправданою витівкою.

– А що думає з цього приводу наш юний приятель? – поцікавився Челленджер.

– Я за те, щоб дочекатися кінця.

– Й я рішуче підтримую цю думку, – сказав він.

– У такому разі й я, звісно, стаю на його бік, – вигукнула молодиця.

– Ну, гаразд, я ж тільки поставив питання на обговорення, – виправдовувався лорд Джон. – Якщо хочете чекати смерті, то я з вами. Це буде, безперечно, вельми цікаво. Багато було в моєму житті пригод, і я був очевидцем стількох сенсаційних речей, але цей кінець моєї земної подорожі, либонь, перевершить усе інше.

– Якщо припустити, що існує життя після смерті… – почав було Челленджер.

– Сміливе припущення! – вигукнув Саммерлі.

Челленджер глипнув на нього з німим докором.

– Отже, припускаючи, що життя по смерті існує, – повторив він вельми менторським тоном, – ніхто з нас не здатен сказати заздалегідь, яка нам випаде можливість спостерігати матеріальний світ із так званої духовної сфери. Навіть найбільшому упертюху, – при цьому він зиркнув на Саммерлі, – має бути ясно, що поки ми самі складаємося з матерії, нам найлегше спостерігати матеріальні явища й аналізувати їх. Тільки тому, що ми ще будемо чекати кілька годин, що нам залишилися, матимемо можливість забрати із собою в майбутнє життя чітке уявлення про найвеличнішу подію з усіх, які, наскільки знаємо, сталися в світі або й у Всесвіті. Я вважав би безглуздим вчинком скоротити хоча б на хвилину настільки дивовижне переживання.

– Я такої ж думки, – нарешті вигукнув Саммерлі.

– Прийнято одноголосно! – резюмував лорд Джон. – А чи знаєте, той бідолаха, ваш водій, котрий лежить у дворі, справді здійснив сьогодні свою останню поїздку. Чи не слід було б нам зробити вилазку та затягти його сюди?

– Це було б явним божевіллям! – заперечив Саммерлі.

– Маєте рацію, – зауважив лорд. – Йому, вочевидь, уже неможливо допомогти, і навіть хай би ми сюди повернулися живими, знадобилася б непомірна витрата кисню. Але лишень погляньте: всюди під деревами валяються мертві пташки!

Ми поставили чотири крісла перед широким низьким вікном; дружина Челленджера продовжувала сидіти на канапі із заплющеними очима. Я ще пам’ятаю, яке у мене було страшне та дивне почуття, ймовірно, під впливом спертого, гнітючого повітря, яким ми дихали, немов ми сидимо в чотирьох кріслах партеру, в першому ряді, та переглядаємо останню дію світової драми.

На передньому плані, прямо перед нами, був розташований дитинець, де стояв наполовину вимитий автомобіль. Водій Остін був цього разу звільнений остаточно та безповоротно. Він розлігся на землі, і велике чорне садно на чолі свідчило, мабуть, про те, що при падінні він гепнувся головою об підніжку або щиток. У руці тримав рурку шланга, з якого поливав автомобіль. У кутку дворика росли низькорослі платани, і під ними лежали кілька пухнастих пташок, задерши вгору свої крихітні лапки та справляючи зворушливе враження. Коса смерті згубно скосила все – і велике, і мале. Поверх паркана ми бачили дорогу, що звивисто тягнулася аж до станції. В її кінці безладною горою громадилися один на одному женці, котрих ми бачили раніше, коли вони давали драпака з поля. За ними, вище, притулившись головою та плечима до укосу, лежала нянька. Вона взяла на руки з візочка немовля та притиснула до грудей нерухомий пакуночок. Поруч неї, край дороги, невелика пляма вказувало на місце, де впав маленький хлопчик. Ближче до нас виднілася мертва коняка, що скорчилася між голоблями. Схожий на страшидло для ворон, старий кучер звисав із передка, з безсило обвислими руками. Нам чітко було видно з вікна, що в тарантасі сидів якийсь молодик. Дверцята були прочинені, і він стискав у пальцях їхню ручку, ніби в останню мить ще зробив спробу вистрибнути з транспорту. На півдорозі до станції виднілися майданчики для гольфу, всіяні, як і вранці, безліччю гравців, котрі тепер, однак, нерухомо розкинулися на траві та на доріжках. В одному місці лежало вісім бездиханних тіл – учасники однієї команди, що до кінця не припинила гри, упереміж із кедді. Жодна птаха вже не ширяла під синім небокраєм. Ні люди, ні тварини не пожвавлювали далекий пейзаж перед нами. Сонце, що хилилося до заходу, продовжувало мирним блиском осявати країну, але над усім запанувала глибока мовчанка загальної загибелі, жертвами якої мали незабаром стати й ми. Єдиним посередником між нами та долею наших ближніх було в цю мить тонке віконне скло, що відділяло від отруйного ефіру наш кисень, наш єдиний засіб порятунку. Завдяки завбачливості одного-єдиного вченого нам вдалося на кілька годин сховатися посеред страшної пустелі смерті в маленькій оазі життя й уберегти себе від загальної погибелі. Але врешті-решт кисень неминуче мав бути витраченим, і тоді доведеться й нам, задихаючись, лежати на цьому вишнево-червоному килимі будуару, і жереб усього людського роду, та й усіх живих організмів, знайшов би в нашій смерті, в загибелі останніх смертних, свій фінал. Довгий час ми споглядали драму Всесвіту в стані, занадто врочистому для слів.

– Там палає будинок, – зауважив Челленджер і вказав на стовп диму, що здіймався над деревами. – Мабуть, ще виникне не одна пожежа. Можливо навіть, що полум’я поглине цілі міста, бо багато людей падали на підлогу, тримаючи в руках свічку або щось подібне. Сама ж ця пожежа доводить, що вміст кисню в повітрі продовжує бути цілком нормальним і що причину катаклізму потрібно шукати лише в ефірі… А! Подивіться-но на шпиль пагорба Кровборо: там також, здається, спалахнула пожежа! Це – будівля гольф-клубу, якщо не помиляюся. Чуєте, б’є годинник на церковній дзвіниці! Нашим філософам було б, либонь, цікаво дізнатися, що створені людьми механізми пережили своїх творців.

– О Боже! – вигукнув лорд Джон, схопившись від хвилювання. – Що означає ця хмара диму? Це потяг!

Ми почули його сопіння, й ось він з’явився здалеку, пересуваючись, як мені здалося, просто зі страхітливою швидкістю. Звідки він мчав і наскільки довго був у дорозі, не могли встановити. Вочевидь, він тільки з якоїсь дивної випадковості досі не зійшов із рейок. Тепер нам довелося побачити страшний кінець його маршруту. На рейках нерухомо стояв інший потяг, завантажений вугіллям. Ми затамували подих, коли переконалися, що швидкий поїзд мчить тим ж шляхом. Сталося жахливе зіткнення. Паротяги та вагони люто сунули один на одного й утворили гігантську гору дерев’яних балок і чавунного брухту. Язики вогню зметнулися над уламками, полум’я охопило всю купу. Ми більш ніж півгодини сиділи мовчки, пригнічені страшним видовищем.

– Бідні, бідні люди! – застогнала нарешті пані Челленджер і вхопилася за руку чоловіка.

Той заспокійливо погладив її по руці і мовив:

– Мила дитино, люди, котрі сиділи в потязі, були живими не більше за вугілля, з яким вони змішалися, або вуглець, в який тепер перетворилися. Коли поїзд відбув із вокзалу Вікторія, він віз іще, звісно, живих людей, але вже задовго до того, як досяг своєї мети, був наповнений лише самими мерцями.

– У всьому світі відбуваються, безумовно, такі ж речі, – правив він далі, між тим, як у моїй уяві пролітали картини цих надзвичайних подій. – Подумайте тільки про кораблі у відкритому морі: вони ж будуть диміти і диміти, поки не згаснуть їхні казани або поки вони не розіб’ються об підводні рифи. А вітрильники будуть продовжувати линути хвилями зі своїм мертвим екіпажем і наповнюватися водою, поки дерево не зогниє і шви не луснуть і поки вони, нарешті, один за одним не підуть на дно. Можливо, ще й через сто років Атлантичний океан буде всіяний старими уламками, що гойдаються на хвилях.

– А люди в штольнях! – нервово реготнув Саммерлі, але це аж ніяк не свідчило про веселий настрій. – Якщо з волі якогось випадку колись знову з’являться геологи на цій землі, то вони будуватимуть кумедні теорії існування сучасних нам людей у вугільних шарах ґрунту.

– На цих речах я розуміюся мало, – зауважив лорд Джон, – але гадаю, що відтепер світ буде перебувати в ролі порожнього приміщення, яке хочуть віддати у винайм. Якщо вимре все наше людське покоління, то звідки ж узятися новому?

– Спочатку земля була порожня та незаселена, – серйозно заперечив Челленджер. – За певними законами, зв’язок яких лежить за межами нашого розуміння, вона заселилася. Чому б цьому процесу не повторитися?

– Мій любий Челленджере, ви жартуєте?

– Не маю звички, колего Саммерлі, стверджувати щось серйозне жартома. Ваше зауваження було зайвим.

Його борода велично піднялася, а повіки склепилися.

– Гаразд, гаразд… Ви прожили своє життя впертим догматиком і хочете залишитися ним до кінця, – кинув Саммерлі з квасною гримасою.

– А ви, колего, були завжди цілком позбавленим фантазії сперечальником, і немає надії, що ви змінитесь.

– Авжеж, маєте рацію, ваші найлютіші вороги не закинуть вам відсутність фантазії, – відрубав Саммерлі.

– Присягаюся, – вигукнув лорд Джон, – що це цілком відповідало б вашому характеру – витратити останній ковток кисню на те, щоб наговорити грубощів навзаєм. Що нам до того, з’являться знову люди на землі чи ні? Нам до цього все одно не дожити.

– Цим зауваженням, пане, ви довели надзвичайну вузькість поглядів, – строго зауважив Челленджер. – Справжній науковий розум, – я кажу в третій особі, щоб не здатися хвальком, – ідеальний науковий розум має бути спроможним винайти нову абстрактно-наукову теорію навіть у той проміжок часу, який потрібен його носію, щоб із повітряної кулі звалитися на землю. Потрібні мужі настільки міцного гарту, щоб підкорити природу і стати піонерами істини.

– Мені щось видається, що цього разу гору візьме природа, – кинув лорд Джон, споглядаючи у вікно. – Мені траплялося читати в газетах передовиці, судячи з яких ви, панове вчені, її підкорили, але мені здається, що вона знову у вас відвоювала свою законну владу.

– Це лише тимчасова поступка, – запевнив Челленджер. – Що означає кілька мільйонів років у нескінченній круговерті часів? Ви ж бачите, рослинний світ залишився неушкодженим. Подивіться лишень на листя цих платанів! Птахи померли, але рослини живуть. З цього рослинного життя в стоячих водах, в ставках і болотах виникнуть у відповідний час мікроскопічні організми, піонери безмежно великої армії життя, і нам якраз судилося цієї миті прикривати її тил. А як тільки утвориться цей нижчий вид живих істот, з нього миттю розвинеться новий людський рід із такою ж непохитністю, з якою з жолудя мусить розвинутись дуб. Колишня круговерть повториться знову.

– Але хіба отрута не задушить в зародку кожен слід життя? – спитав я.

– Можливо, що ми маємо справу лише з одним шаром отрути в ефірі, з таким собі шкідливим Ґольфстрімом посеред безмежного океану, яким пливемо ми. Можливо також, що відбудеться зрівняльний процес і що нове життя розвинеться шляхом пристосування до нових умов. Однак вже та обставина, що порівняно незначного пересичення нашої крові киснем досить для боротьби з отрутою, доводить можливість тваринного життя без будь-яких значних органічних змін.

Будинок, що димівся за деревами, розгорівся так, що було боляче очам. Величезні язики вогню здіймалися в повітря.

– Це справді жахливо, – бурмотів лорд Джон, котрого ця пожежа, здавалося, вжахнула більше, ніж усе інше.

– Що нам до цього кінець кінців? – зауважив він. – Світ мертвий, спалення – найкращий спосіб для похорону. Для нас скоротився б час очікування, якби вогонь поглинув і наш будинок.

– Я передбачав цю небезпеку і попросив дружину вдатися до запобіжних заходів проти цього, – поінформував Челленджер.

– Все зроблено, милий. Але в моїй голові знову почало стукотіти. О, Боже, яке жахливе повітря!

– Треба його знову покращити, – погодився Челленджер і схилився над балоном із киснем. – Він майже порожній, – констатував він. – Його вистачило безмаль на три з половиною години. Тепер приблизно восьма година вечора. Ми проведемо ніч доволі приємно. За моїми розрахунками, кінець має настати завтра вранці о дев’ятій годині. Ще одним сходом сонця ми отримаємо задоволення милуватися, ми єдині в усьому світі!

Він підійшов до другого балона й одночасно відкрутив на півхвилини віддушину над дверима. Коли повітря після цього помітно покращилося, а симптоми отруєння у нас посилилися, професор знову зачинив віддушину.

– Втім, – сказав він, – не одним киснем живе людина. Час обіду вже настав. Запевняю, панове, коли я запросив вас у гості, щоб пережити цю визначну, як мені здається, подію, то сподівався, що моя кухня підтримає свою репутацію. Тепер, однак, маємо допомогти собі самі. Ви схвалите моє рішення, якщо відмовлюся запалювати вогонь в плиті, щоб уникнути непотрібного витрачання нашого повітря. Нам доведеться вдовольнятися холодним м’ясивом, хлібом і пікулями. Приготував я також пляшку кларету. Дякую, люба! Ти, як завжди, найкраща з господинь.

І справді, не можна було не висловити подяку пані Челленджер, котра із самоповагою та почуттям пристойності, властивим англійській господині, за кілька хвилин накрила білосніжною скатертиною стіл, що стояв посередині. Після цього вона розклала серветки та подала скромну вечерю з усією витонченістю сучасної культури. Навіть про настільну електричну лампу посеред столу не забули. Але ще більше здивував нас власний апетит, який мало не межував із ненажерливістю.

– Це наслідок нашого хвилювання, – пояснив Челленджер із тим поблажливим виглядом, якого він зазвичай набував у тих випадках, коли йому з його науковим розумом доводилося пояснювати буденні явища. – Це свідчить про молекулярні втрати, які доводиться компенсувати. Глибоке страждання і сильна радість викликають великий апетит, а не відсутність апетиту, як нас хочуть переконати романісти.

– Ймовірно, серед сільського населення тому й прийнято влаштовувати урочисті поминальні тризни, – зауважив я.

– Саме так! Наш юний приятель знайшов чудову ілюстрацію для цього явища. Дозвольте вам покласти ще шматок копченого язика?

– Зовсім, як у дикунів, – зронив лорд Джон, поглинаючи свою порцію холодної телятини. – Я був присутній на похороні одного вождя на річці Арувімі, під час якого дикуни з’їли цілого бегемота, що важив, мабуть, не менше за все плем’я вкупі. У Новій Ґвінеї живуть племена, які мають звичку з’їдати шанованого покійника, котрого оплакують, імовірно, з любові до ладу, щоб прибрати його з дороги. Але мені здається, що з усіх поминальних трапез у світі наш обід – найоригінальніший.

– Мені здається особливо дивним ось що, – зауважила пані Челленджер. – Не можу викликати в собі жодної скорботи по нині померлих. Мої батько і мати живуть у Бедфорді. Я знаю точно, що вони тільки-но померли, і все ж не можу посеред цієї всесвітньої катастрофи оплакувати окремих людей, навіть мені найближчих.

– А моя стара мати в своїй сільській хатинці в Ірландії! – додав я. – Я бачу її перед собою в хустині та мереживному очіпку, як вона лежить у своєму старому фотелі біля вікна, відкинувшись на його високу спинку, заплющивши очі, поклавши поряд книжку й окуляри. Навіщо мені її оплакувати?

– Як я вже й раніше казав, – зауважив Челленджер, – загальна смерть не така жахлива, як смерть поодинці.

– Це, як на війні, – докинув лорд Джон. – Якби тут на підлозі лежав перед вами лише один мрець, із великою діркою в черепі та проламаною грудною кліткою, вам моторошно було б на нього дивитися. У Судані ж я бачив десятки тисяч таких трупів, що лежали горілиць, і це не справило на мене жодного особливого враження. В ході історії життя окремої людини означає дуже мало, щоб про неї турбуватися. Коли вмирають тисячі мільйонів, як це сталося сьогодні, то в масі нікого особливо й не виділиш.

– Ах, скоріше б уже настав кінець! – сумно зронила пані Челленджер. – О, Джордже, мені так страшно!

– Ти зустрінеш кінець хоробріше за нас усіх, моя дружинонько. Звісно, я поводився з тобою, як старий буркотливий ведмідь, але маєш узяти до уваги, що Джордж Едвард Челленджер такий, яким його створила природа, і він не міг поводитися інакше. Адже ти не хотіла б іншого чоловіка, чи не так?

– Нікого в усьому світі, крім тебе, любий, – сказала жінка та поклала руку на його бичачу потилицю.

Ми троє відійшли до вікна й, обімлівши від подиву, взялися споглядати картину, яка постала перед нами.

Насунулася імла, і мертвий світ лежав у пітьмі. Але на південному обрії простягалася вогняна, багряна, досить довга смуга, яка, то гаснучи, то спалахуючи, починала променіти найяскравішими барвами і знову тьмяніла.

– Льюїс палає! – вигукнув я.

– Ні, це Брайтон, – заперечив Челленджер, підійшовши до нас. – Ось бачите, хвиляста лінія гір височіє перед урвищем: отже, пожежа триває за пагорбами та простягнулася, ймовірно, на багато миль. Мабуть, усе місто у вогні.

На різних напрямках спалахували червоні вогні, а багаття на рейках колії продовжувало пашіти, та це були лише цятки, що світяться, порівняно з гігантською загравою над пагорбами. Яку б про це замітку можна було написати до газети! Чи було колись стільки багатого матеріалу у журналіста і при цьому так мало можливостей ним скористатися? Найбільш приголомшливе видовище – і нікого, хто б йому дивувався!

Раптом на мене нахлинуло натхнення репортера. Якщо люди науки до останньої миті залишалися на своїх постах, то й я вирішив не вдарити перед ними обличчям у багнюку і зробити те, що було в моїх скромних силах. Ніколи, певна річ, моїй статті не доведеться знайти читача, але довгу ніч треба ж якось згаяти: я, у будь-якому разі, не міг склепити повік. Ось чому зараз переді мною лежить нотатник, сторінки якого були всуціль списані тієї ночі й який я тримав на колінах у химерному світлі лише однієї електричної жарівки. Якби мав поетичний дар, то написане мною було б на рівні цього виняткового явища. У такому ж вигляді ці сторінки слугуватимуть для ознайомлення сучасників із моїми страшними переживаннями та почуттями тієї трагічної ночі.