Читать книгу Безодня Маракота - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 3

На четвертий день березня 1867 року, коли мені вже йшов двадцять п’ятий рік, я під впливом тривалих переживань і хвилювань записав до свого щоденника такі рядки:

«Сонячна система, серед інших незліченних великих систем, що здійснюють у мовчазному просторі свій вічний шлях до сузір’я Геркулеса. Без упину та безгучно обертаються і кружляють в одвічній порожнечі гігантські кулі, з яких вона складається. У цій системі однією з найменших і незначних куль є скупчення твердих і рідких частинок, яке ми називаємо Землею. Обертаючись, вона мчить вперед, як мчала до мого народження й як буде линути після моєї смерті, кружляючи в таємниці, що невідомо звідки прибула та невідомо куди втікає. На поверхні цієї рухомої маси метушаться незліченні мікроскопічні істоти, й одна з них – я, Джон Мак-Вітті, безпорадний, безсилий, котрий без конкретної мети вештається в просторі. Проте наше життя таке, що я змушений віддавати праці всі свої слабкі сили та проблиски розуму, щоб отримувати за це певні металеві кружальця, купувати на них хімічні елементи для живлення моїх тканин, що постійно руйнуються, і мати над головою дах для захисту від негоди. Тому у мене не залишається часу для роздумів над світовими питаннями, з якими мені доводиться стикатися на кожному кроці. Але при всій своїй незначності інколи я все ще спроможний почуватися до певної міри щасливим, а іноді навіть, як це не дивно, насолоджуватися усвідомленням значущості власної персони».

Як було сказано вище, я записав ці рядки до свого щоденника, і в них знайшли віддзеркалення думки, які не були викликані хвилинними, нетривкими емоціями, а постійно володіли мною і глибоко вкоренилися в мою свідомість.

Але ось помер мій дядько – Мак-Вітті з Ґленкерна, той самий, котрий свого часу головував у різних комітетах у Палаті громад. Він розділив своє величезне багатство між численними племінниками, й у мене з’явилося достатньо коштів, щоб без нужди прожити дні, що мені залишилися. Водночас я став власником сумнівної та безплідної піщаної смуги на узбережжі Кейтнесса, яку, як мені здається, старий подарував мені жартома, адже мав похмуре почуття гумору. Я працював тоді адвокатом в одному з містечок середньої Англії. Тепер же міг здійснити свої сподівання і, відкинувши всі нікчемні, ниці прагнення, присвятити себе величній меті пізнання таємниць природи.

Мій від’їзд із містечка, де я жив, дещо прискорила та обставина, що я мало не вбив у сварці людину. Я маю запальний характер і в гніві не тямлю себе. Проти мене не порушили судового переслідування, але газети гавкали на мою адресу, а люди зиркали на мене при зустрічі з-під лоба. Скінчилося тим, що я прокляв їх разом із їхнім огидним, зацофаним містечком і подався в свій північний маєток, де сподівався знайти спокій і відповідну атмосферу для наукових занять і вдумливих роздумів. Перед від’їздом я взяв зі свого капіталу дещицю грошей, і це дозволило мені прихопити з собою прекрасну збірку найсучасніших філософських праць, а також інструменти, хімікати й інші речі, які могли мені знадобитися на самоті.

Успадкована мною ділянка була вузькою, переважно піщаною смугою, що тягнулася протягом двох із гаком миль уздовж узбережжя затоки Менсі та Кейтнесса. На цій ділянці стояв старий будинок із сірого каменю, причому ніхто не міг мені сказати, коли і для чого його тут збудували. Я відремонтував оселю та зробив її цілком придатним житлом для людини з такими невибагливими потребами, як мої. Одна з кімнат слугувала мені лабораторією, друга вітальнею, а в третій, яка перебувала під самим дахом, я повісив гамак, в якому спав. У будинку було ще три покої, але я наразі ними не користувався і віддав один із них старій, котра вела мою господарку. На багато миль навколо не було інших людей, крім двох простих рибальських родин – Янґів і Мак-Леодів, котрі проживали по той бік мису Ферґус. Перед будинком стелилася величезна бухта, а позад неї височіли два довгих оголених пагорби, над якими віддалік виднілися інші, ще вищі. Між горбами лежала вузька долина, і коли вітер дув із суходолу, то пролітав із похмурим свистом, гойдав гілки під вікнами моєї мансарди та шепотів із ними про щось сумне.

Я не люблю людей. Заради справедливості зазначу, що вони, здебільшого, мене також не люблять. Я ненавиджу їхнє підле плазування, їхні умовності, їхні хитрощі, їхні напівправди та неправди. Їх ображає моя різка відвертість, моя байдужість до їхніх громадських звичок, мій протест проти будь-якого насильства. Сидячи в своєму відокремленому кабінеті в Менсі, серед книг і хімікатів, я міг залишатися бездіяльним і щасливим, осторонь від галасливої юрби з її політикою, винаходами та балаканиною. Втім, не зовсім бездіяльним: у своїй маленькій норі я працював і досяг певних успіхів. У мене є всі підстави вважати, що атомістична теорія Делтона базується на непорозумінні, а також з’ясував, що ртуть не є елементом.

Весь день я був зайнятий своїми дистиляціями й аналізами. Подекуди забував, що мені треба їсти, і коли стара Медж о п’ятій годині подавала мені чай, я виявляв, що мій обід усе ще стоїть на столі неторканим. По ночах я читав Бекона, Декарта, Спінозу, Канта – всіх, хто намагався осягнути непізнаване. Ці безплідні абстрактні мислителі, котрі не добилися жодних результатів, але були щедрі на багатоскладові слова, нагадували мені диваків, котрі в пошуках золота виявляють лише хробаків і захоплено виставляють їх на загальний огляд як цінну знахідку, мету своїх пошуків. Час від часу мною оволодівав неспокій, і я здійснював переходи на тридцять-сорок миль, без відпочинку й їжі. Коли я, худий, неголений і розпатланий, проходив через села, матері поспішно вибігали на дорогу та забирали дітей додому, а селяни висипали з шинків, щоб повитріщатися на мене. Мені здається, що я набув широкої популярності, як «шибанутий із Менсі». Однак я не часто робив такі походи, зазвичай вдовольняючись прогулянками по берегу перед своїм будинком, і, зробивши море своїм приятелем і повіреним, втішав себе, смалячи міцний чорний тютюн.

Чи є на світі кращий товариш, ніж величезне, неспокійне, бурхливе море? З яким тільки настроєм нашої душі воно не гармоніює! Море – це повнота життя, і людина відчуває приплив бадьорості, слухаючи його цілющий шум і спостерігаючи, як пнуться довгі зелені хвилі, на гребенях яких весело дріботять сонячні промені. Але коли свинцеві вали люто здіймають кошлату голову і вітер реве над ними, ще більше їх підбурюючи, то навіть найсуворіша людина відчуває, що і в природі є така ж похмура меланхолія, як і у власній сутності.

У спокійні дні поверхня затоки Менсі була гладенькою, як дзеркало, і лише в одному місці, неподалік від берега, воду розсікала довга чорна смуга, яка нагадувала зубчасту спину якогось сонного чудовиська. Це була небезпечна гряда скель, відома рибалкам під назвою Зубастого рифу Менсі. Коли вітер дув зі сходу, хвилі з гуркотом розбивалися об скелі і бризки перелітали через мій будинок, досягаючи пагорбів, що височіли позаду. Бухта була мальовнича, але відкрита для потужних північних і східних вітрів, і через її грізний риф моряки рідко заходили сюди. Було щось романтичне в цьому відокремленому місці. Плаваючи в човні тихої погоди та звиснувши через борт, я пильно вдивлявся в глибочінь моря і розрізняв там мерехтливі, примарні обриси величезних рибин, які, як мені здавалося, були цілком невідомі натуралістам, і моя уява перетворювала їх у духів цієї пустельної бухти. Однієї безвітряної ночі, коли я стояв біля самої води, звідкілясь із глибин, то посилюючись, то слабшаючи в нерухомому повітрі, впродовж кількох секунд лунав глухий стогін, наче в безпорадному горі лементувала жінка. Я чув це на власні вуха.

У цьому відокремленому притулку, між непорушними пагорбами та вічно гамірним морем, позбавлений людської настирливості, працюючи та міркуючи, я прожив більше двох років. Поступово я так привчив до мовчанки свою стару служницю, що вона стала рідко розтуляти рота, хоча впевнений, що, відвідуючи двічі на рік своїх родичів у Віку, вона за ці кілька днів повністю винагороджувала себе за вимушене мовчання. Я вже майже забув, що є членом великої родини людства, і звик жити серед мерців, книги котрих уважно вивчав, коли стався випадок, який надав моїм думкам нового напрямку.

Після трьох діб бурхливої негоди в червні видався тихий, спокійний день. Ні найменшого подиху не відчувалося в повітрі того вечора. Сонце зайшло на заході за стіну багряних хмар, і на гладку поверхню затоки лягли смуги червоного світла. Калюжі води після припливу здавалися на жовтому піску плямами крові, немов тут насилу повз якийсь поранений велетень, залишивши криваві сліди. У міру того, як сутеніло, безформні хмари, що нависли над східною частиною виднокраю, зібралися в величезну хмару з химерними обрисами. Стрілка барометра все ще стояла низько, й я відчував, що насувається буря. Близько дев’ятої години вечора з моря стали долинати глухі стогони, немов якась змучена істота відчула, що знову настає час її страждань. О десятій годині зі сходу подув потужний бриз. Об одинадцятій годині він посилився й опівночі вибухнув таким лютим штормом, якого я ще ніколи не бачив на цьому бурхливому узбережжі.

Коли я лягав спати, галька та морські водорості тарабанили у вікно моєї мансарди, а вітер завивав так тривожно, що, здавалося, в кожному його пориві чується стогін душі, що гине. На той час завивання бурі стали для мене колисковою. Я знав, що сірі мури старого будинку вистоять, а те, що відбувається в зовнішньому світі, мене мало турбувало. Стара Медж зазвичай ставилася до цього з такою ж байдужістю, як і я. Ось чому я дуже здивувався, коли близько третьої години ночі мене розбудив гучний грюкіт у двері, й я почув схвильований, хрипкий голос моєї економки. Я вивалився з гамака і грубо спитав, у чому річ.

– Гей, господарю, господарю! – пронизливо волала вона на своєму огидному діалекті. – Мерщій! На рифи налетів великий корабель. Бідні люди лементують і благають про допомогу. Ах, господарю Мак-Вітті! Хутко зійдіть униз!

– Припни язика, стара порхавко! – люто заверещав я. – Що тобі до того, загинуть вони, чи ні? Лягай спати і дай мені спокій.

Я знову заліз у свій гамак і натягнув на себе ковдру. «Люди на тому кораблі, – казав я собі, – вже відчули жах смерті. Якщо допоможу їм, то за кілька років їх чекають такі ж випробування. Нехай уже краще вони загинуть зараз, якщо стільки вистраждали в очікуванні смерті, адже це страшніше, ніж сама смерть». Після таких роздумів я спробував було знову заснути, позаяк моя філософія не лише навчила мене дивитися на смерть, як на незначний, вельми пересічний випадок в одвічній і незмінній долі людини, а й відібрала мені цікавість до життєвих справ. Аж раптом я виявив, що стара закваска все ще нуртує в мені. Кілька хвилин я перевертався з боку на бік, намагаючись погасити миттєвий потяг міркуваннями, які плекав усі ці довгі місяці. Потім серед дикого завивання шторму до мене долинув глухий гул, це був постріл із сигнальної гармати. Сам не знаючи чому, я піднявся, одягнувся, закурив люльку та попрямував на морський берег.

Коли виходив із дому, стояла темрява, хоч в око стрель, вітер дув із такою силою, що мені довелося продиратися по гальці, виставивши вперед плече. Обличчя мої пашіло та саднило від дрібних камінчиків, піднятих вітром, а іскри з моєї люльки струменем віялися позад мене, здійснюючи в темряві якийсь фантастичний танок. Я підійшов до берега, на який із диким ревінням мчали величезні хвилі, і, прикривши від солоних бризок очі долонею, став вдивлятися в море.

Не міг нічого розрізнити, але все ж мені здалося, що разом із поривами вітру до мене долинають крики і невиразні жаскі зойки. Продовжуючи витріщатися, я раптом побачив спалах вогню, і миттю вся бухта і берег освітилося зловісним блакитним світлом. Це був кольоровий сигнальний вогник, засвічений на борту корабля. Той лежав на боці посеред зазубреного рифу під таким кутом, що я міг бачити весь настил його палуби. Це була велика двощоглова шхуна чужоземної оснастки, і перебувала вона приблизно ярдів за двісті від берега. При мертво блакитному вогні, що шипів і блимав на найвищій частині баку, чітко виднілися реї та ванти, які розвівав вітер. З моря, з глибокої темряви, на корабель, що гине, безперервно та невпинно навалювалися довгі чорні хвилі, на гребенях яких подекуди зловісно біліла піна. Потрапляючи в широке коло, утворене світлом сигнального вогню, кожна хвиля, здавалося, набирала потуги, збільшувалася в обсязі і ще стрімкіше мчала далі, щоб наступної миті з гуркотом і ревінням накинутися на свою жертву.

Я чітко бачив десятьох чи дванадцятьох оскаженілих матросів, котрі чіплялися за ванти з навітряного боку. Як тільки при світлі вогню, запаленого на кораблі, вони побачили мене, моряки звернули до мене бліді обличчя та благально замахали руками. Я відчув, що в мені знову підіймається огида до цих жалюгідних, переляканих хробаків. Чому вони намагаються ухилитися від тієї вузької стежки, по якій пройшло все, що було в людстві великого та шляхетного?

Один із них зацікавив мене більше за інших. Це був високий чоловік, котрий спокійно стояв осторонь, балансуючи на хиткій палубі корабля і немов не бажаючи чіплятися за мотузки чи за поручні. Руки мав закладені за спину, голову опустив на груди, але навіть у цій безнадійній позі, як і в усіх його рухах, відчувалася енергійність і рішучість, які робили його мало схожим на людину, котра впала у відчай. І справді, меткі погляди, які він кидав навколо себе, доводили, що він ретельно зважує всі можливості порятунку. Хоча незнайомець, без сумніву, бачив мою темну постать через смугу запеклого прибою, що відокремлювала нас, його самолюбство або якісь інші причини не дозволяли звернутися до мене за допомогою. Чоловік стояв похмурий, мовчазний, загадковий, вдивляючись у чорне море та чекаючи, що пошле йому доля.

Мені здавалося, що це питання небавом вирішиться. Поки я спостерігав за цим незнайомцем, величезний вал, значно вищий за всіх, і прямував за іншими, як погонич за табуном, пронісся над кораблем. Передня щогла зламалася майже біля самої основи, і люди, котрі чіплялися за ванти, полетіли в пучину, немов рій мух. У тому місці, де гострий гребінь рифу Менсі врізався в борт корабля, корабель із страхітливим тріском став розколюватися навпіл. Чоловік на баку швидко перебіг через палубу та схопив якийсь білий вузлик, який я ще раніше помітив, але не міг збагнути, що це таке. Лише після того, як він підняв вузлик і на нього впало світло, я розгледів, що це була жінка, прив’язана до перекладини рангоуту поперек тіла і під пахвами таким чином, щоб її голова весь час перебувала над водою.

Незнайомець дбайливо відніс жінку до борту і, мабуть, узявся пояснювати їй, що далі залишатися на судні неможливо. Її відповідь була дуже дивною: я бачив, як жінка підняла руку та дала чоловікові ляпас. Здавалося, це змусило його на мить замовкнути, але потім незнайомець знову звернувся до жінки, пояснюючи, наскільки я міг збагнути за його рухами, як потрібно триматися на воді. Юнка відсахнулася від нього, але той схопив її в свої обійми, схилився над дівчиною та притулився вустами до її чола. Потім, коли величезна хвиля прилинула до приреченого корабля, чоловік перехилився через борт й обережно поклав жінку на гребінь валу, подібно до того, як кладуть дитину в колиску. Я бачив, як її біле вбрання промайнуло в піні величезного валу, але потім світло стало поступово згасати, і покалічений корабель із єдиним залишенцем поринув у темряву.

Коли я спостерігав цю картину, усвідомлення того, що я чоловік, перемогло в мені всі філософські аргументи, й я відчув якийсь потужний поштовх. Відкинувши убік цинізм, як якусь одежину, яку можна знову одягти, коли мені запрагнеться, я кинувся до свого човна. Стара посудина протікала, але яка різниця? Адже я не раз тужливо і нерішуче споглядав на флакончик із опієм, то чи міг зараз зважувати шанси й ухилятися від небезпеки? Відчайдушним зусиллям я підтягнув човен до води та стрибнув у нього. Спершу боявся, що його перекине бурхливий прибій, але після кількох скажених ударів веслами мені вдалося вибратися в море, і човен не затонув, хоча й наполовину наповнився водою. Тепер я перебував серед бурхливих хвиль, човен то злітав на гребінь величезного чорного валу, то падав униз так глибоко, що, поглянувши вгору, я бачив навколо себе лише блиск піни на тлі темного неба. Далеко позаду я чув дикі вигуки старої Медж, котра помітила мене в морі та безумовно вирішила, що я збожеволів.

Працюючи веслами, я озирався на всі боки, поки нарешті побачив величезну білу пляму на гребені хвилі, що мчала мені назустріч. Коли жінку проносило хвилею повз мене, я нагнувся та насилу втягнув її, наскрізь промоклу, в човен. Мені не довелося гребти назад – наступний вал підхопив нас і викинув на берег. Відтягнувши човен подалі від води, я підняв жінку і відніс її в будинок. Позаду шкутильгала економка, голосно вітаючи мене та висловлюючи своє захоплення.

Услід за цим у мене настала реакція. Я второпав, що моя ноша жива, дорогою додому приклав вухо до її грудей і почув слабке биття серця. Переконавшись у цьому, недбало, як в’язку хмизу, опустив її біля вогню, який запалила стара Медж. Я навіть не поглянув на неї, щоб переконатися, вродлива вона чи ні. Вже багато років я майже не звертав уваги на зовнішність жінок. Однак, лежачи у своєму гамаку, я чув, як стара, розтираючи жінку, щоб зігріти її, монотонно бурмотіла: «Ах, бідненька!», «Яка краля!», з чого виснував, що врятована мною жертва кораблетрощі була молодою та привабливою особою.

Ранок після шторму видався тихим і сонячним. Прогулюючись вздовж довгої смуги нанесеного піску, я слухав важкий подих моря. Навколо рифа воно здіймалося та вирувало, але біля берега було вкрите лише невеликими брижами. На рифі не виявилося жодних ознак шхуни, на березі – ніяких залишків аварії корабля, але це мене не здивувало, адже я знав, що в тутешніх водах є могутня підводна течія. Над місцем нічної катастрофи кружляли дві ширококрилі чайки. Іноді вони подовгу ширяли в повітрі, немов розглядали в хвилях щось дивне. Часом я чув їхні хрипкі крики, ніби вони розповідали одна одній про те, що бачили.

Коли я повернувся з прогулянки, жінка стояла в дверях і чекала на мене. Побачивши її, я став каятися, що врятував дівча, бо мені стало ясно, що настав край моїй самоті. Врятована була дуже молода, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї було бліде, з тонкими рисами обличчя, золотисте волосся, веселі блакитні очі та білі, як перли, зуби. Краса юнки була якоюсь неземною. Вона здавалася такою білою, легкою та крихкою, що могла б здатися примарою, і немов виткана була з тієї морської піни, з якої я її витягнув. Вона вдягла одну із суконь Медж і виглядала доволі дивно, але водночас це їй якось навіть пасувало. Коли я, важко тупцяючи, піднявся стежиною, вона по-дитячому чарівно плеснула в долоні та кинулася мені назустріч, маючи намір, вочевидь, подякувати мені за порятунок. Але я відсторонив її та проминув. Здається, це дещо спантеличило дівчину, на її очі навернулися сльози, але юнка все ж зайшла у вітальню і стала задумливо спостерігати за мною.

– З якої ви країни? – раптом спитав я.

Вона всміхнулася у відповідь і похитала головою.

– Francais? – знову запитав я. – Deutsch? Espagnol?

Але дівчина щоразу хитала головою, а потім взялася щось щебетати незнайомою мені мовою, з якої я не второпав жодного слова.

Однак після сніданку мені вдалося знайти підказку, за допомогою якої зміг визначити її національність. Швендяючи знову берегом, я помітив, що в тріщині рифу застряг шматок дерева. Я дістався до нього на човні та перевіз на берег. Це був уламок ахтерштевня шлюпки і на ньому, точніше, на прикріпленому до нього шматку дерева, виднілося слово «Архангельськ», написане дивними, своєрідними буквами. «Отже, – міркував я, неквапливо повертаючись додому, – ця бліда дівчина – росіянка. Гідна піддана білого царя і настільки ж гідна мешканка берегів Білого моря!» Мені здалося дивним, що така витончена панночка могла здійснити настільки тривалу мандрівку на такому крихкому кораблику. Повернувшись додому, я кілька разів із різними інтонаціями вимовляв слово «Архангельськ», але вона, мабуть, не розуміла мене.

Весь ранок я провів, зачинившись у своїй лабораторії, продовжуючи напружено працювати над дослідженням алотропних[5] форм вуглецю та сірки. Коли я зайшов опівдні до їдальні, щоб попоїсти, то побачив, що вона сидить біля столу з голкою та ниткою й упорядковує свій висхлий одяг. Я був обурений її присутністю, але не міг, певна річ, витурити її на берег, щоб вона влаштовувалася там, як їй до вподоби. Незабаром дівчина дала мені нагоду познайомитися зі ще однією рисою її характеру. Вказавши на себе, а потім на місце кораблетрощі, юнка підняла палець, питаючи, як я збагнув, чи вона єдина врятувалася із затонулого корабля. Я ствердно кивнув. Вона зустріла цю відповідь виявом бурхливих радощів, схопилася з ослінчика, підняла над головою сукню, яку зашивала, і, махаючи нею в такт своїм рухам, легко, як пір’їнка, взялася гарцювати по кімнаті, а потім через відчинені двері випурхнула з будинку. Кружляючи, юнка наспівувала своїм тоненьким голосочком якусь грубувату, дику пісню, що виказувала радість.

Я їй гукнув:

– Ходи-но сюди, бісеня таке, ходи сюди і замовкни!

Але дівчина продовжувала танцювати. Потім вона підбігла до мене і поцілувала в руку, перш ніж я встиг відсмикнути її. Під час обіду, побачивши на столі олівець, юнка схопила його, написала на клаптику паперу два слова: «Софія Рамузіна» і показала на себе на знак того, що це її ім’я. Панночка передала олівець мені, далебі, чекаючи, що я виявлю таку ж товариськість, але я просто поклав його до кишені, показуючи тим самим, що не бажаю мати з нею нічого спільного.

З цього моменту я став шкодувати про свою легковажність і поспішність, з якою врятував цю жінку. Яке мені діло до того, буде вона жити, чи помре? Я ж не якийсь палкий юнак, аби здійснювати такі подвиги. Мені доводиться терпіти в будинку Медж, але вона стара та потворна, і на неї можна не звертати уваги. А істота, врятована мною, молода та життєрадісна, і створена для того, щоб відволікати людину від серйозних справ. Куди б мені її відправити і що з нею робити? Якщо повідомлю про неї до Віку, то сюди припхаються чиновники, почнуть усюди нишпорити, виглядати, ставити запитання, а мені не до вподоби навіть думка про це. Ні, краще вже терпіти її присутність.

Незабаром з’ясувалося, що мене підстерігали нові неприємності. Справді, годі й шукати в цьому світі місця, де б тебе не турбували представники невгамовної людської раси, до якої належу й я. Вечорами, коли сонце ховалося за пагорбами і вони занурювалися в похмуру тінь, а пісок сяяв золотом і море переливалося сліпучими барвами, я зазвичай вирушав на прогулянку берегом. Іноді брав із собою книжку. Так зробив я і цього вечора і, розтягнувшись на піску, намірявся було почитати. Але не встиг влягтися, як раптом відчув, що між мною та сонцем постала якась тінь. Озирнувшись, я побачив, на свій превеликий подив, високого, статечного чоловіка. Він стояв за кілька ярдів і, хоча однозначно бачив мене, не звертав на мене уваги. Суворо насупившись, незнайомець пильно дивився через мою голову на бухту та чорну лінію рифу Менсі. У нього було смагляве обличчя, чорне волосся, коротка кучерява борода, орлиний ніс і золоті сережки у вухах. Чоловік справляв враження несамовитого, але по-своєму шляхетного. На ньому була вицвіла вельветова куртка, сорочка з червоної фланелі та високі, ледь не до пояса морські чоботи. Я відразу ж упізнав чоловіка, котрого помітив минулої ночі на гинучому кораблі.

– Он як! – роздратовано вигукнув я. – Отже, ви все ж дісталися берега?

– Атож, – відповів він правильною англійською. – Та я тут ні до чого. Мене викинули хвилі. Як би мені хотілося потонути.

Незнайомець балакав англійською з легким іноземним акцентом, і його було доволі приємно слухати.

– Двійко добрих рибалок, котрі живуть он там, врятували мене та доглядали за мною, але, правду кажучи, я не відчуваю до них подяки.

«Ого! – подумав я. – Ми з ним одна пара чобіт».

– А чому вам хотілося б потонути?

– Бо там, – вигукнув він, у пориві пристрасного та безнадійного відчаю викидаючи вперед свої довгі руки, – у цій блакитній безтурботній бухті, лежить моя душа, мій скарб, все, що я любив і для чого жив.

– Ну, – заперечив я, – люди гинуть щодня, і хвилюватися через це зовсім не варто. Щоб ви знали, ви ходите по моїй землі, і чим швидше звідси заберетеся, тим мені буде приємніше. Для мене цілком достатньо клопотів із тією, котру вже врятував.

– Котру ви врятували? – він аж рота роззявив.

– Авжеж, й якщо зможете прихопити її з собою, то буду вам дуже вдячний.

Секунду він витріщався на мене, немов насилу вникав у сенс моїх слів, а потім, дико зойкнувши, з дивовижною легкістю помчав до мого будинку. Ні до, ні після цього я не бачив, щоб людина бігала так шпарко. Я кинувся за ним, обурений вторгненням, що загрожувало моєму житлу, але ще задовго до того, як добіг до будинку, незнайомець уже пірнув у відчинені двері. З будинку пролунав пронизливий лемент, а коли я підійшов ближче, то почув бас чоловіка, котрий щось жваво та гучно промовляв. Зазирнувши в двері, я побачив, що дівчина, Софія Рамузіна, скорчившись, сидить у кутку, її обернене набік обличчя й уся постава виказували страх та огиду. Чоловік тремтів від хвилювання і виблискував чорними очима, про щось палко її благав. Коли я увійшов, жевжик зробив крок до дівчини, але вона ще далі забилася в куток, зойкнувши, як кролик, якого схопила за горлянку ласиця.

– Гей! – загарчав я, відтягуючи від юнки чоловіка. – Ну, і галас ви тут здійняли! Що вам тут треба? Чи не вирішили ви, що тут заїзд або корчма?

– Ох, пане, – сказав він, – прошу дарувати мені. Ця жінка – моя дружина, й я вже було вирішив, що вона потонула. Ви повернули мені життя.

– Хто ви такий? – брутально поцікавився я.

– Я з Архангельська, – просто відповів він, – росіянин.

– Яке ваше прізвище?

– Органьов.

– Органьов! А її зовуть Софія Рамузіна. Вона не ваша дружина, бо не має обручки.

– Ми чоловік і дружина перед Богом, – урочисто заявив жевжик, глипнувши вгору. – Ми пов’язані міцнішими путами, ніж земні.

Поки він це торочив, дівчина сховалася за мене і, схопивши мою руку, стиснула її, ніби благаючи про захист.

– Віддайте мені мою дружину, сер, – продовжував прибулець. – Дозвольте мені забрати її звідси.

– Послухайте, ви, як вас там звати, – суворо відрубав я. – Мені ця дівчина не потрібна, й я каюся, що врятував її. Дуже шкодую, що взагалі її побачив. Якби вона загинула, я б не засмутився. Але я не згоден віддати її вам, бо вона, мабуть, боїться і ненавидить вас. Тому негайно забирайтеся звідси і дайте мені спокій. Сподіваюся, що ніколи більше вас не побачу.

– Ви не хочете віддати її мені? – хрипко спитав він.

– Скоріше ви потрапите в пекло, ніж я зроблю це! – відказав я.

– Ну, а що якщо я візьму її силою? – вигукнув чоловік, і його кругле обличчя потемніло ще дужче.

Кров раптово вдарила мені в голову, й я схопив поліно, що лежало біля каміна.

– Забирайтеся, – тихо сказав я. – Швидко. Інакше розтрощу вам довбешку.

Спершу він нерішуче зиркав на мене, потім обернувся і вибіг із обійстя. Але за хвилину повернувся та зупинився біля порога, споглядаючи на нас.

– Зважте, що ви робите, – кинув він. – Ця жінка моя, і я візьму її. А якщо справа дійде до бійки, то росіянин не поступиться шотландцеві.

– Ну, це ми ще побачимо, – відповів я, кидаючись уперед, але прибулець пішов, і я бачив лише його високу постать, що виділялася в густіших сутінках.

Після цього впродовж місяця, а, може, й двох, у нас усе було спокійно. Я не спілкувався з росіянкою, а вона ніколи не зверталася до мене. Часом, коли я працював у лабораторії, панночка нечутно пробиралася до мене і мовчки сиділа, стежачи за мною своїми великими очима. Спершу її вторгнення дратувало мене, але з часом, переконавшись, що вона не намагається відволікти мене від роботи, я звик до присутності гості. Підбадьорена цією поступкою, вона поступово, день у день, упродовж кількох тижнів присувала своє крісло все ближче і ближче до мого столу, поки їй не вдалося влаштуватися поруч зі мною. У такому положенні, як і раніше, нічим не нагадуючи про себе, вона зуміла стати вельми корисною мені, в її руках завжди опинялося те, що мені було потрібно в конкретну хвилину, – перо, пробірка чи склянка, і вона безпомилково подавала мені потрібну річ. Ігноруючи її як людську істоту, я бачив у ній винятково корисний автомат і настільки звик до неї, що мені вже бракувало юнки в тих рідкісних випадках, коли вона не заходила до кімнати. Я маю звичку балакати під час роботи із самим собою, щоб краще фіксувати в мозку отримані результати. Дівчина, мабуть, мала дивовижну слухову пам’ять і завжди могла повторити зронені мною слова, зовсім не тямлячи, звісно, їхнього сенсу. Мене не раз смішило, коли я чув, як вона звалювала на стару Медж цілий потік хімічних рівнянь та алгебраїчних формул і заливалася дзвінким сміхом, коли стара хитала головою, уявивши, що з нею розмовляють російською.

Панночка ніколи не віддалялася від будинку далі, ніж на сто ярдів, а виходячи, насамперед визирала у вікна, щоб переконатися, що поблизу нікого немає. Вона, либонь, підозрювала, що її земляк перебуває десь неподалік, й остерігалася, щоб він її не викрав. Дуже характерним був один вчинок юнки. У купі старого мотлоху у мене валявся револьвер та набої до нього. Якось вона знайшла його, негайно ж вичистила та змастила. Револьвер і набої повісила в мішечку біля дверей і, коли я вирушав на прогулянку, змушувала мене брати цю зброю з собою. В час моєї відсутності панночка замикала двері на засув. Загалом вона виглядала достатньо щасливою й охоче допомагала Медж по господарству, коли не працювала зі мною. З усіма домашніми обов’язками поралася на диво спритно.

Небавом я переконався, що її підозри цілком обґрунтовані і що чоловік із Архангельська все ще ховається по сусідству від нас. Якось уночі я довго не міг заснути. Піднявся та визирнув у вікно. Погода була доволі похмура, й я ледь розрізняв обриси морського берега та мого човна, що лежав на ньому. Аж ось мої очі призвичаїлись до темряви, й я помітив на піску, якраз навпроти дверей, якусь темну пляму, хоча минулої ночі там нічого не було. Поки стояв біля вікна мансарди та вдивлявся в темряву, марно намагаючись визначити, що б це могло бути, величезна шеренга хмар, що приховували місяць, повільно розійшлася, і потік холодного ясного світла залив затоку та довгу смугу пустельного берега. І тієї ж миті я побачив, хто волочиться по ночах біля мого будинку. Це був росіянин. Він сидів на піску, за дивним монгольським звичаєм підібгавши під себе ноги, немов якась гігантська жаба, і спрямувавши погляд, мабуть, на вікно тієї кімнати, де спали дівчина й економка. Світло впало на його підняте догори яструбине обличчя, й я знову побачив шляхетні риси, глибоку складку на чолі та бороду, що стирчить, – однозначні ознаки експансивної натури.

Першої миті у мене з’явилося бажання застрелити його, як браконьєра, але поки я розглядав зайду, моє обурення змінилося жалем і презирством. «Нещасний телепень! – подумав я. – Ти безстрашно зазирав смерті у вічі, а тепер усі твої думки та жадання спрямовані на якусь дівчину, котра ненавидить та уникає тебе. Тисячі жінок були б у захваті від тебе, захоплені в полон твоїм смаглявим обличчям і могутньою, красивою статурою, а ти хочеш взаємності саме тієї, яка не бажає мати з тобою нічого спільного?» Лежачи в ліжку, я ще довго насміхався над ним. Адже знав, що мій будинок замкнений на міцні замки та засуви. Мене дуже мало цікавило, де проведе ніч цей дивний жевжик, біля мого порога, чи за сотню миль звідси, адже все одно до ранку його тут не буде. І справді, вранці, коли я прокинувся та вийшов із оселі, його й сліду не було, і чоловік не залишив жодних ознак свого нічного візиту.

Однак незабаром я знову його побачив. Одного ранку, коли у мене боліла голова, позаяк провів багато часу, схилившись над столом, а напередодні ввечері надихався парів одного отруйного препарату, я вирушив поплавати на човні. Пропливши кілька миль уздовж берега, я відчув спрагу та висадився там, де, як я знав, у море впадав потічок із прісною водою. Цей струмок протікав через мій маєток, але його гирло, біля якого я опинився того дня, розташувалося за його межами. Я відчув певний неспокій, коли, вгамувавши в струмку спрагу і зіп’явшись на ноги, опинився віч-на-віч із росіянином. Зараз я був таким самим браконьєром, як і він, і з першого ж погляду второпав, що він це знає.

– Я хотів би сказати вам кілька слів, – похмуро промовив чоловік.

– У такому разі покваптесь! – відповів я, зирнувши на годинник. – У мене немає часу на балаканину.

– На балаканину? – розсердився він. – Що ви за дивний народ, шотландці! У вас сувора зовнішність і брутальна мова, але така ж зовнішність і мова й у тих добрих рибалок, котрі прихистили мене. І все ж я не сумніваюся, що вони хороші люди. Впевнений, що й ви також добра та порядна людина, незважаючи на все ваше свавілля.

– Дідько би вас забрав із вашими теревенями! – заволав я. – Кажіть хутчій, що треба, і ступайте своєю дорогою. Мені навіть дивитися на вас гидко.

– Ну, як мені вас розчулити? – вигукнув чоловік. – Може, ось так… – і він витягнув із внутрішньої кишені своєї вельветової куртки грецький хрестик. – Погляньте сюди. Нехай наша віра відрізняється від вашої своїми ритуалами, але коли ми дивимося на цю емблему, у нас мають виникати якісь загальні думки та почуття.

– Я не зовсім у цьому впевнений, – завагався я.

Росіянин у задумі глипнув на мене.

– Ви дуже дивний чоловік, – нарешті промовив він, – ніяк вас не збагну. Ви стоїте між мною та Софією, а це небезпечна позиція, сер. І поки ще не пізно, затямте, що так не має бути! Якби ви тільки знали, яких зусиль мені вартувало вивезти цю жінку, як я ризикував своїм життям, як занапастив свою душу! Ви – лише маленька завада на моєму шляху порівняно з тими, які мені довелося здолати, адже я можу прибрати вас зі своєї дороги ударом ножа або каменюки. Але бережи мене, Боже, від цього, – дико заверещав він. – Як низько я впав… занадто низько… Все що завгодно, лише не це.

– Ви б краще повернулися на свою батьківщину, – зауважив я, – ніж вештатися тут серед цих піщаних пагорбів і порушувати мій спокій. Коли пересвідчуся, що ви звідси поїхали, то передам цю дівчину під захист російського консула в Единбурзі. Доти буду боронити її сам, і ні ви, ні жоден московит не відійме її у мене.

– Чому ж ви хочете розлучити мене з Софією? – спитав він. – Чи уявляєте, що я можу образити її? Та чи знаєте ви, що я, не замислюючись, пожертвую життям, щоб уберегти її від найменших неприємностей? Чому ж так чините?

– Бо мені так подобається, – відрубав я, – і нікому не звітую за свої вчинки.

– Послухайте! – вигукнув моряк, наступаючи на мене, причому кудлата кучма його волосся скуйовдилася, а засмаглі руки стиснулися в п’ястуки. – Якби я думав, що у вас є хоч одна нечесна думка щодо цієї дівчини, якби хоча б на хвилину повірив, що ви утримуєте її у себе заради якихось мерзенних цілей, присягаюся Всевишнім, я без вагань задушив би вас власними руками.

Здавалося, думка про це змушувала його оскаженіти, обличчя чоловіка спотворилося, а руки судомно стиснулися. Я вирішив, що він таки хоче вчепитися мені в горлянку.

– Не підходьте до мене, – заявив я, кладучи руку на револьвер. – Якщо зробите хоча б крок уперед, я вгачу вам кулю в лоба.

Жевжик засунув руку до кишені, й я було подумав, що також хоче витягнути зброю, але замість цього він висмикнув цигарку і став курити, швидко та глибоко затягуючись. Без сумніву, чоловік із досвіду знав, що це найкращий спосіб приборкати свої пристрасті.

– Я вже вам казав, – промовив він зі спокійною інтонацією, – що моє прізвище Органьов, Олексій Органьов. За походженням я фін, але мало не все своє життя провів в інших частинах світу. Я невгамовний чоловік і ніколи не міг всидіти на одному місці або оселитися десь і провадити спокійний спосіб життя. Після того, як я придбав власний корабель, між Архангельськом та Австралією не залишилося жодного порту, куди б я не заходив. Я був свавільний, неприборканий і волелюбний, а тим часом у мене на батьківщині жив один молодик – балакун, білоручка, майстер упадати за жінками. Хитрістю та брехнею він відбив у мене дівчину, котру я завжди вважав своєю і котра, як мені здавалося, до цього була схильна відповісти мені взаємністю. Я виконував свій черговий рейс до Гаммерфеста за мамонтовою кісткою і, несподівано повернувшись на батьківщину, дізнався, що мій скарб, моя гордість виходить заміж за цього зніженого фертика і що весільна процесія вже вирушила до церкви. Розумієте, сер, у цю мить на мене щось напало й я навряд чи тямив, що роблю. Я висадився на берег зі своєю командою, що складалася з людей, котрі плавали зі мною багато років і були мені безмежно віддані. Ми попрямували до церкви. Молодята стояли, він і вона, перед священиком, але весільна церемонія ще не здійснилася. Я кинувся поміж них і схопив кохану за талію. Мої люди відтіснили переляканого нареченого та гостей. Ми доправили її до порту, посадили на корабель і, піднявши якір, йшли по Білому морю доти, доки куполи церков Архангельська не зникли з поля зору. Я віддав їй свою каюту і надав усі зручності, а сам разом зі своєю командою спав на баку. Сподівався, що з часом її огида до мене минеться і вона погодиться вийти за мене заміж десь в Англії або Франції. Ми пливли багато днів. Бачили, як позаду нас за виднокраєм зник Нордкап, ми пройшли повз похмурий норвезький берег, але, незважаючи на всю мою увагу, дівчина не хотіла пробачити мені, що я відірвав її від білолицього коханого. Потім налетів цей клятий шторм, який знищив мій корабель, розбив всі мої надії та викинув. Відібрав навіть право бачити жінку, заради котрої я стільки багато ризикував. Можливо, вона ще покохає мене. Мені здається, сер, що у вас великий життєвий досвід. Як гадаєте, вона зможе забути того чоловіка та покохати мене?

– Мені набридла ваша балаканина, – сказав я і відвернувся. – Сам я думаю, що ви найбільший бовдур. Якщо вважаєте, що ваші почуття минуться, то вам краще якось розважитися. Якщо ж вирішили, що це невиліковно, то найкращим виходом для вас буде перерізати собі горлянку. Я не можу більше гаяти час на ці дурниці.

З цими словами я обернувся та неквапливо пішов, прямуючи до свого човна. І жодного разу не озирнувся, хоча відчував, що той іде за мною, позаяк чув хрускіт піску під його ногами.

– Я розповів вам початок своєї історії, – сказав чоловік, – але колись ви дізнаєтеся і її кінець. Ви добре зробите, якщо відпустите дівчину.

Я нічого не відповів і мовчки відштовхнув човен від берега. Відпливши на якусь відстань, я озирнувся та побачив на жовтому піску його дебелу постать. Чоловік стояв, у задумі споглядаючи у мій бік. За кілька хвилин я знову озирнувся, але його вже не було.

Довгий час після цього моє життя протікало настільки ж розмірено та монотонно, як і до аварії корабля. Іноді мені починало здаватися, що чоловік із Архангельська зовсім забрався звідси. Однак сліди, які помічав на піску, й особливо купка попелу від цигарок, якось виявлена мною за горбочком, з-за якого було видно мій будинок, свідчили, що він усе ще ховається десь поблизу. Мої стосунки з росіянкою залишалися такими ж, як і раніше. Стара Медж спочатку дещо підозріло ставилася до неї, мабуть, побоюючись втратити навіть ту невелику владу, яку вона мала в своєму розпорядженні. Але мало-помалу, бачачи мою повну байдужість до юнки, вона примирилася зі становищем і, як я вже сказав, користала з нього, оскільки наша гостя виконувала вагому частину роботи по господарству.

Тепер підходжу до кінця своєї оповідки, яку я виклав швидше для власного задоволення, ніж із метою розважити інших. Закінчення цього дивного епізоду, в якому зіграли ролі двоє росіян, було настільки ж непередбачуваним і раптовим, як і його початок. Події однієї ночі позбавили мене всіх неприємностей і дали можливість знову залишитися наодинці зі своїми книжками та дослідженнями, як це було до раптової появи росіян. Дозвольте розповісти, як усе це сталося.

Після довгого дня, проведеного у важкій роботі, я вирішив піти ввечері на тривалу прогулянку. Вийшовши з будинку, я відразу ж звернув увагу на море. Воно було гладким, як дзеркало, жодна зморшка не борознила його поверхню. І все ж повітря було наповнене тими непідвладними опису звуками, про які я вже згадував раніше. Здавалося, що душі тих, хто лежав глибоко на дні, під цими зрадливими водами, посилали своїм побратимам на землі попередження про прийдешні лиха. Дружини рибалок добре знали ці зловісні звуки і стурбовано споглядали на море, сподіваючись побачити бурі вітрила, що прямують до берега. Почувши ці звуки, я повернувся додому та поглянув на барометр. Стрілка різко падала. Мені стало ясно, що очікується тривожна ніч.

Біля підніжжя пагорбів, де я прогулювався цього вечора, було похмуро та холодно, але їхні шпилі були залиті рожевим світлом, а морі освітлене сонцем. Небо ще не було затягнуте хмарами, але глухі стогони моря ставали все гучнішими та дужчими. Далеко на сході я побачив бриг із зарифленими марселями, який прямував до Віку. Без сумніву, його капітан, так само, як і я, правильно збагнув ознаки погоди. За бригом, нависаючи над водою та заволікаючи горизонт, виднівся довгий і зловісний серпанок. «Мабуть, мені варто поквапитися, – подумав я, – бо вітер може піднятися раніше, ніж я дістануся додому».

Перебуваючи, мабуть, на півдорозі до свого житла, я раптом зупинився і, затамувавши подих, став прислухатися. Я настільки звик до шумів природи, зітхань бризу та сплесків хвиль, що будь-який інший звук міг розчути на великій відстані. Я прислухався дуже уважно. Атож, ось звук почувся знову – протяжний, пронизливий зойк відчаю пронісся над пісками та луною відбився в пагорбах позад мене, жалісний заклик про допомогу. Він долинув із боку мого будинку. Я кинувся на цей лемент, грузнучи в піску та перескакуючи через каміння. Подумки міркував про те, що сталося.

Приблизно за чверть милі від мого будинку є високий піщаний пагорб, із якого видно всю околицю. Діставшись до його вершини, я на мить зупинився. Ось мій старий сірий будинок, ось човен. Все виглядало так само, як і до мого відходу. Однак поки я вдивлявся, знову почувся пронизливий зойк, ще гучніший, ніж раніше, наступної миті з дверей будинку вивалився російський моряк. На плечі тримав білу поставу дівчини, й я помітив, що навіть у такому поспіху він ніс її дбайливо та шанобливо. Я чув її дикі волання та бачив, як юнка чинить відчайдушний опір, намагаючись вирватися з обіймів захопника. Позаду них дріботіла моя стара економка, вірна й віддана, як старий пес, який хоча і не може більше вкусити, але все ще скалить беззубу пащу на ворога. Вона ледве встигала за втікачами, розмахуючи довгими руками та щедро обсипаючи зайду шотландськими прокльонами та лайками. Я одразу ж второпав, що він прямує до човна. В моїй душі раптово спалахнула надія, що дістануся до човна раніше за них. Щодуху я кинувся бігти до берега і, зарядивши на ходу револьвер, вирішив раз і назавжди покласти край цим вторгненням.

Але було запізно. На той час, коли я добіг до берега, моряк уже встиг відплисти на добру сотню ярдів, і я бачив, як при кожному потужному ударі весел човен високо підкидало вгору. У безсилій люті я видав дикий клич і, як загнаний звір, став кидатися туди і сюди по берегу. Він обернувся та побачив мене. Піднявшись із лави, він витончено вклонився та махнув мені рукою. Це не був жест тріумфу чи глузування. Як я не був розлючений і засмучений, але второпав, що це – урочисте та ввічливе прощання. Потім він знову взявся за весла, і маленька шлюпка помчала по морю на вихід із бухти. Сонце вже зайшло, залишивши на воді лише похмуру багряну смугу, яка тягнулася далеко-далеко і зливалася на обрії з пурпуровим серпанком. Хутко перетнувши цю зловісну смугу, шлюпка ставала все меншою і меншою, поки нічні тіні не згустилися навколо неї і вона не перетворилася в маленьку цяточку в пустельному морі. Потім розчинилася і ця неясна пляма, її огорнула темрява, яка, здавалося, ніколи не розсіється.

Але чому ж я продовжував метушитися по безлюдному березі, розлючений, як вовчиця, позбавлена дитинчати? Можливо, тому, що я полюбив цю московитку? Ні, тисячу разів ні! Я не з тих, хто заради білого личка або блакитних очей готовий забути все своє колишнє життя, змінити напрямок своїх думок і зректися багатьох чинників. Моє серце не було зворушене. Але моя гордість, о, як жорстоко я був ображений! Подумати тільки, адже я не зумів допомогти цьому слабкому створінню, яке так благало мене про неї і так покладалося на мене! При цій думці мене охоплювала лють і кров вдаряла в голову.

Цієї ночі з моря подув потужний вітер. Хвилі скажено кидалися на берег, ніби прагнучи зруйнувати його та забрати з собою в море. Хаос і гуркіт гармоніювали з моїм збудженим станом. Всю ніч я швендяв туди і сюди берегом, мокрий від бризок і дощу, стежачи очима за білими гребенями валів і прислухаючись до завивання шторму. В моєму серці кипіла злість на російського моряка. «О, якби ж він тільки повернувся! – вигукував я, стискаючи п’ястуки. – Якби він тільки повернувся!»

І він повернувся. Коли на сході засірів світанок та освітив величезну пустелю жовтих бурхливих хвиль, над якими низько пролітали похмурі хмари, я знову побачив його. За кількасот ярдів від мене лежав довгий чорний предмет, який підкидали сердиті вали. Це був мій човен, понівечений до невпізнання. Трохи віддалік, на мілині, хиталося щось аморфне, вкрите галькою та водоростями. Я відразу ж збагнув, що це був мертвий росіянин, котрий лежав долілиць. Я кинувся у воду та витягнув його на берег. І лише перевернувши знайду, я побачив, що російський моряк тримав в обіймах дівчину, немов захищаючи її своїм скаліченим тілом від люті шторму. Бурхливе море могло відібрати його життя, але всієї його злості не вистачило, щоб відірвати цього впертого чоловіка від коханої дівчини. Судячи з деяких ознак, я второпав, що впродовж цієї жахливої ночі навіть легковажна жінка нарешті втямила, що означає вірне серце та міцні руки, які боролися за неї і так дбайливо її боронили. Інакше чому б вона так ніжно тулилася голівкою до його широких грудей, а її золотисте волосся переплелося з його чорною бородою? І чому на його смаглявому обличчі застигла така світла посмішка невимовного щастя та радощів, що навіть сама смерть не змогла її стерти? Здавалося, смерть була до нього милостивішою, ніж життя.

Ми з Медж поховали їх на березі пустельного Північного моря. Глибоко в жовтому піску лежать вони у спільній могилі. У світі навколо них відбуватимуться різні події. Імперії будуть створюватися та зникати, будуть спалахувати та закінчуватися великі війни, валитися династії, але ці двоє, байдужі до всього, вічно обіймаючи одне одного, лежатимуть у своїй самотній могилі на березі гамірного океану. Інколи мені здається, що їхні душі, наче примарні чайки, пролинають над бурхливими водами затоки. Над їхньою могилою немає хреста або якось іншого знаку, але іноді стара Медж приносить сюди дикі квіти. І коли під час своїх щоденних прогулянок я проходжу повз могилу та бачу розсипані на піску свіжі квіти, то пригадую дивну пару, яка з’явилася сюди здалеку і на короткий час порушила нудну одноманітність мого безрадісного життя.