Читать книгу Безодня Маракота - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 4

З усіх наук, які займають голови представників людства, професора фон Баумґартена найбільше вабили ті, що пов’язані з психологією та важкими для визначення питаннями взаємозв’язку розуму і тіла. Знаменитий анатом, видатний хімік, один із найперших фізіологів Європи, професор відчув справжнє полегшення, коли облишив роботу в цих галузях і кинув всі свої якнайширші знання на вивчення внутрішнього безтілесного світу людини та загадкових взаємин духовного стержня. Замолоду він захопився таємницями месмеризму[7], його розум немов блукав у незнайомому світі, який, як здавалося вченому, був занурений у хаос і пітьму, і лише іноді його погляду відкривалися розрізнені факти, які не піддаються поясненню. Тим часом роки минали, запас знань професора збільшувався, бо знання породжують нові знання, так само, як прибуток дають гроші, і те, що раніше здавалося науковцю дивним і незбагненним, стало набувати в його свідомості іншого вигляду. Нові логічні ланцюжки стали складатися у нього в голові, і дослідник бачив нові зв’язки в тому, що раніше було незрозумілим і вражаючим.

Досвід, накопичений упродовж двадцяти років найрозмаїтіших експериментів, дав йому ту фактичну базу, на якій намірявся будувати нову точну науку, що містить у собі месмеризм, спіритизм і всі споріднені з ними галузі знань. Ученому значною мірою допомагали його якнайширші знання в таких тонких царинах фізіології тварин, які мають стосунок до нервових потоків і роботи головного мозку, оскільки Алексис фон Баумґартен працював професором на кафедрі фізіології в Університеті Кайнплятца і для своїх ретельних досліджень мав усе необхідне, що тільки й могли надати його лабораторії.

Професор фон Баумґартен був високий і худий, на його довгастому обличчі з різкими рисами палали надзвичайно яскраві та проникливі очі сталевого кольору. Багаторічна розумова діяльність зборознила його чоло глибокими зморшками та звела над переніссям важкі брови, через що здавалося, що він весь час супиться. Часто це призводило до того, що люди неправильно оцінювали його характер, оскільки насправді чоловік був суворий, але серце мав добре та чуйне. Студенти любили професора. Після лекції вони часто оточували свого викладача і захоплено слухали його теорії. Іноді він викликав із них добровольців для демонстрації якогось експерименту, тому врешті-решт у класі не залишилося нікого, хто хоча б раз не був занурений професором у месмеричний транс.

Серед усіх цих молодих адептів науки не було жодного, хто міг би зрівнятися з Фріцем фон Хартманном за ступенем захопленості. Його друзі-студенти часто дивувалися, чому цей зухвалий і відчайдушний Фріц, справжній красень і веселун, можна сказати, цвіт Рейнланду[8], стільки часу і сил витрачає на вивчення малозрозумілої вченої праці та допомогу професору в його дивних експериментах. Насправді все пояснювалося дуже просто: Фріц був розумним і завбачливим хлопцем, і ось уже кілька місяців його серце належало юній Елізі, доньці лектора, неземному створінню з блакитними очима та пшеничним волоссям. Хоча юнак уже домігся від неї підтвердження того, що його увага не залишає її байдужою, сім’ї обраниці він ще не наважився оголосити про свій статус шанувальника. Парубку було б досить складно зустрічатися з юною леді так часто, як йому хотілося, якби він не збагнув, що для цього потрібно лише стати корисною людиною для професора. В результаті його почали часто запрошувати до професорського будинку, де юнак із радістю дозволяв провадити над собою будь-які досліди, якщо це обіцяло йому зайвий раз побачити погляд небесних очей Елізи або відчути дотик її ніжної руки.

Юний Фріц фон Хартманн був вродливий. До того ж зі смертю батечка йому мали перейти великі маєтки. Багато хто був би радий бачити в своїй оселі такого нареченого, але матір Елізи його часті візити дратували, і вона не раз вичитувала старого професора за те, що той дозволяє такому вовку витися навколо їхньої овечки. Правду кажучи, Фріц у Кайнплятці мав недобру славу. Якщо ставалася якась колотнеча, дуель чи інша неприємність, незмінно призвідником виявлявся молодий рейнландець. Ніхто не лихословив більше за нього, ніхто не пив більше і не грав у карти частіше, ніж цей фертик, ніхто не вдавався до більших лінощів у всьому, крім одного-єдиного заняття.

Тому зовсім не дивно, що добра пані професорова сховала юну панну під своє крильце та відкидала будь-які спроби цього mauvais sujet[9] зблизитися з донькою. Щодо поважного викладача, то він був занадто захоплений своїми дивними дослідами, щоб мати якусь думку з цього приводу.

Ось уже багато років йому не давало спокою одне і те саме питання. Всі його експерименти та теорії врешті-решт завертали в один бік. По сто разів на день професор питав себе, чи може душа людини якийсь час проіснувати за межами тіла, а потім повернутися в нього? Коли таке вперше спало йому на гадку, вчений розум повстав проти крамольної думки, адже це повністю суперечило всім усталеним теоріям і непорушним принципам, які втовкмачували йому ще з того часу, коли він сам лише осягав ази свого фаху. Однак поступово, поки продовжував досліджувати цю царину, допитливий розум скинув із себе ці пута і став відкритим для будь-яких висновків, які могли б виникнути на основі фактів. Занадто багато вказувало на те, що розум людини таки може існувати поза тілом. Нарешті вченому стало ясно, що лише сміливий та оригінальний експеримент остаточно розвіє це питання.

«Можна не сумніватися, – зазначав науковець у своїй знаменитій статті про невидимі сутності, яка приблизно в цей час була опублікована в «Медичному тижневику Кайнплятца» і здивувала весь науковий світ, – що за певних умов душа та розум справді відділяються від тіла. У людини, зануреної в месмеричний транс, тіло перебуває в стані заціпеніння, але душа виходить за його межі. Можливо, ви заперечите, що душа залишається всередині, але переходить в так би мовити сонний стан. На це відповім: це не так, бо як інакше пояснити явище ясновидіння, яке отримало лиху славу в результаті шахрайства та прямого одурення з боку декотрих шарлатанів, але яке дуже легко довести? Мені особисто вдавалося вводити чутливого піддослідного в транс та отримувати від нього точний опис того, що тієї миті відбувалося в сусідній кімнаті і навіть в іншому будинку. Чи можна пояснити це чимось, крім такої гіпотези: душа суб’єкта здатна відокремлюватися від тіла та переміщатися в просторі? На якийсь час вона повертається на заклик оператора, розповідає, що бачила, після чого продовжує мандрівку. Оскільки дух за своєю природою невидимий, ми не маємо можливості бачити, як він виходить із тіла або повертається в нього, але бачимо, який вплив це справляє на самого суб’єкта. То він нерухомий та інертний, то явно через силу намагається розповісти про те, що жодним природним чином дізнатися не міг. Бачу лише один спосіб довести справедливість цього факту. Хоча ці безтілесні субстанції залишаються невидимими для наших очей, наші власні душі, відокремлені від тіл, змогли б відчути присутність інших. Тому незабаром я маю намір ввести в месмеричний транс одного зі своїх учнів, після чого занурити в месмеричний транс самого себе (спосіб добитися цього знаю давно, це зовсім не важко). Після цього, якщо моя теорія правильна, моїй душі буде нескладно зустрітися і вступити в контакт із душею мого учня, коли вони обоє опиняться за межами своїх тіл. Сподіваюся, що зможу опублікувати результати цього цікавого експерименту в одному з найближчих номерів «Медичного тижневика Кайнплятца».

Коли поважний професор виконав свою обіцянку й оприлюднив повний звіт про те, що сталося, його розповідь виявилася настільки вражаючою, що її зустріли із загальною недовірою. Деякі видання дозволили собі прокоментувати його заяву настільки образливим тоном, що оскаженілий savant[10] заявив, що більше ніколи не розтулить рота на цю тему… Свою обіцянку він виконав. Проте подана тут розповідь складена на підставі фактів, узятих із найдостовірніших джерел, і в тому, що події, які згадуються в ній, відбулися насправді, можна ніскілечки не сумніватися.

Сталося так, що незабаром після того, як у вченій голові професора фон Баумґартена зародилася думка про згаданий уже експеримент, він у задумі йшов додому після довгого дня, проведеного в лабораторії, і дорогою йому зустрілася весела компанія студентів, котрі щойно вийшли із шинку. На чолі гучної ватаги, розпалений хмільним чадом і лементуючи гучніше за всіх, крокував молодий Фріц фон Хартманн. Професор обійшов би їх стороною, але його учень кинувся навперейми вчителю.

– Еге! Вельмишановний наставнику! – вигукнув він, беручи за лікоть старого. – Хочу вам дещо сказати, і зараз, поки хмільне пиво ще гуде у моїй голові, мені це буде легше зробити, ніж в інший час.

– Слухаю вас, Фріце, – дещо здивувався фізіолог.

– Я чув, mein herr, що ви наміряєтесь провести чудовий експеримент: витягнути з людини душу, а потім вставити її назад. Правильно?

– Авжеж, це справді так, Фріце.

– А ви не думали, любий професоре, що, у вас можуть виникнути труднощі з пошуком того, хто погодиться в цьому брати участь? Potztausend![11] А якщо душа вийде з тіла, а повернутися не зможе? Кепсько вийде. Хто ж піде на такий ризик?

– Але як же, Фріце? – вигукнув професор, цілком спантеличений таким несподіваним поглядом на цю проблему. – Я сподівався на вашу допомогу. Ви ж не залишите мене. Подумайте, яка нас очікує честь і слава.

– Та яка там слава! – обурився студент. – Мені що, все життя так жити? Хіба я не простояв дві години в скляному щиті, поки ви вливали в мене електрику? Хіба ви не дратували мої діафрагмальні нерви[12] після того, як оточили шлунок гальванічним плином, від чого у мене виникли проблеми з травленням? Тридцять чотири рази ви вводили мене в месмеричний транс, і що я за це отримав? Нічого. А тепер ви хочете ще й душу з мене витрусити, як якусь шестерінку з годинника. Людське тіло цього просто не витримає!

– Боже милий! – стурбовано плеснув у долоні професор. – І справді, Фріце. Раніше мені це ніколи не спадало на гадку. Якщо ви скажете, яким чином зможу віддячити вам, повірте, я буду радий це зробити.

– Тоді слухайте, – з багатозначним виглядом промовив Фріц. – Якщо дасте слово ґонору, що після цього експерименту я отримаю руку вашої доньки, то погоджуся вам допомогти. Якщо ж ні, відмовляюся в цьому брати участь. Це моя єдина умова.

– Але що на це скаже моя донька? – впоравшись із подивом, спитав професор.

– Еліза буде рада, – запевнив жевжик. – Ми давно кохаємо один одного.

– У такому разі вона буде ваша, – рішуче пообіцяв фізіолог. – Ви добрий молодик і один із кращих піддослідних із усіх, кого знаю… Коли не перебуваєте під впливом алкоголю. Мій експеримент призначений на четверте число наступного місяця. О дванадцятій годині вам доведеться прибути у фізіологічну лабораторію. Це буде великий день, Фріце. Приїдуть фон Ґрубен із Єни[13] та Хінтерштайн із Базеля. Зберуться всі світила науки з південної Німеччини.

– Буду вчасно, – коротко підтвердив студент і на цьому розійшлися.

Професор почалапав додому, міркуючи про швидку видатну подію, а парубок побіг наздоганяти свою молодечу компанію, охоплений думками про блакитнооку Елізу та про укладену з її батьком угоду.

Професор не перебільшував, коли казав про той інтерес, який викликав його незвичайний психофізіологічний експеримент у наукових колах. Задовго до призначеного часу в лабораторії вже яблуку ніде було впасти від присутніх учених. Крім названих ним знаменитостей, прибув відомий професор Ларчер із Лондона, котрий лише нещодавно прославився чудовим дослідженням церебральних центрів. Кілька світил із спіритичних кіл також пройшли довгий шлях, аби бути присутніми під час проведення експерименту, як і кожен із священиків-сведенборґіанців, котрий вважав, що отримані результати зможуть пролити певне світло на доктрини розенкрейцерів.

Високі збори зустріли появу професора фон Баумґартена та його помічника гучними оплесками. Лектор, зійшовши на кафедру, кількома ретельно підібраними словами пояснив суть своєї теорії й імовірний спосіб її перевірки.

– Я дотримуюся думки, – сказав він, – що, коли людина перебуває під впливом месмеризму, його душа на якийсь час залишає тіло, й я готовий вислухати будь-які заперечення тих, хто може якось інакше пояснити факт ясновидіння. Таким чином сподіваюся, що після того, як введу в транс мого юного приятеля і себе самого, наші безтілесні сутності зможуть увійти в контакт, у той час як наші тіла будуть залишатися нерухомими й інертними. Через якийсь час природа візьме своє, душі повернуться в свої тіла, і все буде, як і раніше. Тепер, із вашого дозволу, ми починаємо експеримент.

Промова професора викликала нову хвилю оплесків, після чого аудиторія принишкла в очікуванні. Кількома швидкими пасами професор ввів у транс молодика, котрий сидів на кріслі (той зблід, відкинувся на спинку та завмер), потім витягнув червону скляну кульку, спрямував на неї погляд і після потужної розумової напруги ввів і себе в такий же стан. Дивно було бачити двох людей, старого та молодого, котрі завмерли поруч в однаково неприродних позах. Де ж перебували їхні душі? Саме це запитання займало тієї миті кожного з присутніх.

Минуло п’ять хвилин. Потім десять, потім ще п’ятнадцять, а професор і його помічник, все так само нерухомі, сиділи на кафедрі перед глядачами. За весь цей час від присутніх учених не пролунало ні звуку. Всі погляди були спрямовані на два застиглих блідих обличчя в очікуванні перших ознак повернення свідомості. Минула майже година, перш ніж терпіння глядачів було нагороджене. Щоки професора фон Баумґартена легко порожевіли. Душа поверталася в земну оселю. Несподівано він підняв довгі худі руки та солодко потягнувся. Потім протер очі, піднявся та здивовано озирнувся на всі боки, ніби не тямлячи, де опинився.

– Tausend Teufel![14] – вигукнув він і додав перчену лайку на південно-німецькому діалекті, чим ошелешив аудиторію та викликав обурення у сведенборґіанця. – Дідько, де це я? І що сталося? А, так, пригадую. Один із цих безглуздих месмеричних експериментів. Але цього разу нічого не вийшло, бо я втратив свідомість і ні біса не пам’ятаю. Отже, ви даремно згаяли свій коштовний час, мої вчені друзі. Непоганий вийшов жарт! – з цими словами професор кафедри фізіології вибухнув гомеричним реготом і навіть вельми похабним жестом ляснув себе по стегну. Аудиторію негідна поведінка їхнього професора настільки обурила, що міг вибухнути неймовірний скандал, якби не вчасне втручання юного Фріца фон Хартманна, котрий також очуняв від заціпеніння. Вийшовши на край кафедри, молодий вибачився за поведінку свого колеги.

– Даруйте, – сказав він, – але такий уже він нестриманий хлопець, хоча перед експериментом поводився цілком пристойно. Він усе ще не відійшов від месмеричного впливу і не відповідає за свої слова. Що стосується самого експерименту, то я не вважаю його невдалим. Цілком можливо, що наші душі справді взаємодіяли якимось чином упродовж цієї години, але, на жаль, наша груба тілесна пам’ять відрізняється від духовної, тому не можемо згадати, що з нами відбувалося. Тепер усі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб вигадати спосіб, який дозволить душам запам’ятовувати те, що відбувалося з ними у вільному стані, і сподіваюся, що, коли мені це вдасться, буду мати задоволення знову здибатися з вами в цій залі та подати на ваш суд підсумки своєї праці.

Це звернення такого молодого студента викликало у присутніх неабияке здивування, дехто навіть мало не вважав його зухвалим, вирішивши, що цей юнак дозволяє собі занадто багато, надаючи своїй персоні такого великого значення. Втім, більшість побачила в ньому перспективного молодого вченого, і за дверима зали було зроблено не одне порівняння між гідною поведінкою студента та неймовірною несерйозністю професора, котрий весь цей час продовжував весело душитися від сміху в кутку, судячи з усього, зовсім не засмучений провалом експерименту.

І все ж, хоч усі ці вчені розходилися з лекційної зали, вважаючи, що не побачили нічого вартого уваги, насправді прямо на їхніх очах сталася одна з найнеймовірніших і вражаючих подій за всю історію світу. Теорія професора фон Баумґартена виправдалася вповні. І його душа, і душа юного Фріца фон Хартманна справді на якийсь час покинули свої тіла. Але сталося дивне та непередбачене ускладнення. Повертаючись, душа Фріца увійшла у тіло Алексиса фон Баумґартена, а душа Алексиса фон Баумґартена вселилася в тіло Фріца фон Хартманна. Звідси й нестриманість і сваволя серйозного професора, звідси ж і настільки вагомі та солідні слова безтурботного студента. Подія сталася небуденна, але ніхто про це не здогадувався, а найменше самі її учасники.

Тіло професора, несподівано відчувши сильну сухість у горлі, вирушило на вулицю, все ще сміючись над невдалим результатом експерименту. Свідомість Фріца, яка сиділа в ньому, була більше зайнята думками про наречену, котра дісталася йому такою легкою ціною. Першим його бажанням було кинутися до неї додому та побачити кохану, проте, подумавши, чоловік дійшов висновку, що буде краще наразі не робити цього, а дочекатися, коли пані Баумґартен із укладеною угодою ознайомить її чоловік. Тому він подався до «Зеленого чоловічка», пивничку, де любили збиратися найвідчайдушніші студенти, і, розмахуючи ціпком, вдерся до маленької зали, де сиділи Шпіґель, Мюллер і ще з півдюжини товаришів по чарці.

– Ха-ха! Друзі! – залементував він із порога. – Я знав, що знайду вас тут. Сьогодні п’ють усі! Замовляйте, що бажаєте, бо я пригощаю!

Якби сам зелений чоловічок, зображений на вивісці цього відомого закладу, увійшов до зали та замовив пляшку вина, студенти і тоді не здивувалися б більше, ніж вони отетеріли при такій несподіваній появі їхнього поважного професора. Це їх вразило настільки, що кілька хвилин вони просто витріщалися на нього вибалушеними очима, неспроможні відповісти на настільки дружнє привітання.

– Donner und Blitzen![15] – насупився професор. – Та що з вами таке? Якого дідька розсілися тут і вилупилися на мене, ніби вперше бачите? В чому річ?

– Так несподівано… Така честь… – пробурмотів Шпіґель, котрий сидів на чолі столу як ватажок компанії.

– Яка честь, що ти мелеш? – гарикнув професор. – Ти що думаєш, якщо я з’явився з цим експериментом на очі купці старих пердунів, то стану таким гордим, що забуду своїх друзів? А ну, Шпіґеле, звільняй місце, тепер я буду головним. Пива! Вина! Шнапсу! Хлопці, пийте, хто що хоче! Я оплачую!

У «Зеленому чоловічку» такого ще не бачили! Ніхто не рахував, скільки було випито кухлів пінливого лаґеру, скільки було спустошено зелених пляшок рейнського. Поступово студенти перестали відчувати незручність у компанії свого професора. А той верещав, співав пісень, галасував, утримував на носі люльку з довгим чубуком та викликався випередити будь-якого з присутніх на ста ярдах.

Кельнер та офіціантка перешіптувалися за дверима, здивовані такою поведінкою професора кафедри старовинного Університету Кайнплятца, але згодом у них з’явилося ще більше причин шепотітися, коли вчений чоловік надавав стусанів кельнеру та став чіплятися до офіціантки за кухонними дверима.

– Панове, – гучно промовив професор, насилу підіймаючись із високим келихом вина в худій руці. – Тепер хочу пояснити вам причину нашого свята.

– Слухаємо! Слухаємо! – закричали студенти і затарабанили пивними кухлями по столу. – Промова, промова! Тихо, слухаємо промову!

– Річ у тім, друзі, – заявив професор, і його очі засяяли за скельцями окулярів. – Найближчим часом я маю намір одружитися.

– Одружитися? – вигукнув найсміливіший зі студентів. – А що, фрау померла?

– Яка фрау?

– Як?! Фрау Баумґартен, певна річ.

– Ха-ха-ха! – засміявся професор. – А ви, бачу, всі знаєте про мої колишні труднощі. Ні, вона не померла, але тепер у мене є причини думати, що вона не стане заперечувати проти весілля.

– Дуже люб’язно з її боку, – зауважив хтось із товариства.

– І більше того, – продовжив професор, – я навіть думаю, вона сама буде допомагати мені з дружиною. Щиро кажучи, ми з нею ніколи не ладнали, але тепер, сподіваюся, це залишиться в минулому, і після весілля вона переїде та буде жити у мене.

– Прямо родинна ідилія! – вигукнув якийсь дотепник.

– Атож, і сподіваюся, що ви всі прийдете на моє весілля. Не буду називати імен, але за мою наречену!

Професор підняв над головою келиха.

– За його наречену! – гримнули хором пияки та зареготали. – За її здоров’я. Sie soll leben… Hoch![16]

Кожен із гультяїв наслідував приклад професора і видудлив свій келих до дна. Після цього тосту забава продовжилася з новою силою.

Поки студенти в «Зеленому чоловічку» веселилися, в іншому місці відбувалися зовсім інші події. Після експерименту юний Фріц фон Хартманн зі зосередженим обличчям звірив покази певних приладів, підправив деякі з них, після чого, кинувши наказовим голосом кілька слів вахтерам, вийшов на вулицю та попрямував повільним кроком до будинку професора. Надибавши дорогою фон Альтауса, професора анатомії, котрий ішов попереду, він додав кроку та наздогнав колегу.

– Послухайте, фон Альтаусе, – вигукнув учений, поплескавши його по плечу, – ви нещодавно просили мене знайти певну інформацію про внутрішні стінки церебральних артерій. Я тут розкопав…

– Donnerwetter![17] – вигукнув фон Альтаус, котрий був доволі запальним стариганем. – Ви що собі дозволяєте? Що за нахабство! Та я вас за це перед академічною радою поставлю, – з цією погрозою вчений розвернувся та квапливо пішов геть.

Фон Хартманна така реакція дуже спантеличила.

– Це через невдачу експерименту, – пробурмотів він і, понуривши голову, почвалав далі.

Однак попереду його чекали ще більші несподіванки. За кілька хвилин йому назустріч вийшли двійко студентів. Молодики, замість того, щоб підняти капелюха або якимось іншим чином висловити свою повагу, тільки-но зуздрівши його, несподівано радісно зарепетували, кинулися до нього, схопили під руки і кудись потягнули.

– Gott in himmel![18] – заревів фон Хартманн. – Яке нахабство! Що це означає? Куди ви мене тягнете!

– Ходімо-ходімо! Нас чекає пляшечка вина, – залементували студенти. – Ти ж раніше ніколи не відмовлявся.

– Це нечувано! – вигукнув фон Хартманн. – Негайно ж відпустіть мене! За таку поведінку будете відраховані. Відпустіть, кажу вам!

І він став люто відбиватися.

– Ну, не хочеш, то й не треба, – сплюнули студенти, відпускаючи руки заручника. – І без тебе дамо раду.

– Я вас знаю, ви за це відповісте! – сердито погрожував фон Хартманн і подався далі у напрямку своєї оселі, яку вважав своєю.

Обидві події, що сталися з ним по дорогою, добряче його збурили.

Але і це ще не все. Фрау Баумґартен, котра чергувала біля вікна, була дуже стурбована тим, що її чоловік спізнюється до обіду, і дуже здивувалася, побачивши на вулиці молодого студента. Як уже зазначалося, вона не надто його милувала. Раніше, якщо жевжик і з’являвся тут, то лише з її мовчазної згоди та під захистом професора. Ще дужче здивувалася жінка, коли молодик відчинив хвіртку і садовою доріжкою попрямував до дверей із таким виглядом, ніби перебував у себе вдома.

Молодиця не повірила своїм очам. Охоплена материнським інстинктом, вона кинулася до передпокою. За впевненими діями свого коханого з горішніх вікон спостерігала й прекрасна Еліза. Змішане почуття гордощів і страху змусило її серце забитися швидше.

– Доброго дня, пане! – фрау Баумґартен у величній позі перегородила шлях непроханому гостю.

– Авжеж, справді, погода хороша, Марто, – відповів той. – А що ти стоїш, як статуя? Нумо, ворушись, я обідати хочу, з ранку ж нічого не їв.

– Марта? Обідати? – поважна жінка в подиві відступила назад.

– Атож, Марто. Обідати. Хочу їсти! – фон Хартманна усе це починало дратувати. – Чи в цьому проханні є щось дивне, якщо чоловіка весь день не було вдома? Я зачекаю в їдальні. Мені будь-що. Шинки, сосисок, чорносливу – що там під рукою знайдеться. Ну, що стоїш, як укопана? Будеш ворушитися, чи ні?

Останні слова, сказані обуреним голосом, що зривався на крик, змусили поважну фрау Баумґартен кинутися коридором на кухню, де вона замкнулася в кімнаті для миття посуду й істерично заридала. Тим часом фон Хартманн зайшов до будинку й опустився на тапчан. Він був похмуріший за хмару.

– Елізо! – закликав він. – Хай йому! Елізо!

На цей брутальний поклик юна панна несміливо спустилася сходами.

– Милий! – побачивши коханого, вона ніжно обійняла його шию руками. – Знаю, що це все заради мене! Це така хитрість, щоб побачити мене, еге ж?

Обурення фон Хартманна, викликане новою напастю, було настільки великим, що на якусь хвилину йому навіть мову відібрало. Беззвучно розтуляючи рота, він замахав п’ястуками, намагаючись вирватися з її обіймів. Коли до чоловіка нарешті повернувся голос, він заревів так люто, що перелякана дівчина відскочила вбік і впала на крісло.

– Та що ж це за день такий! – верещав фон Хартманн, тупаючи ногами. – Мій експеримент провалився. Фон Альтаус нагрубіянив. Двоє студентів накинулися на мене на вулиці. Дружина ледь не втратила свідомість, коли попросив обіду, а власна донька накидається і душить в обіймах, як ведмідь.

– Ти хворий, любий! – вигукнула дівчина. – У тебе щось із головою. Ти навіть не поцілував мене жодного разу.

– І не збираюся, – відрізав фон Хартманн, – посоромилася б! Краще принеси мої капці та допоможи матері накрити на стіл.

– Це за те, – на очах Елізи виступили сльози, вона затулила обличчя хустинкою, – це за те, що я тебе так кохаю вже десять місяців? Заради цього я пішла проти волі своєї матері? А ти розбив мені серце! Розбив!

І панночка взялася голосно ридати.

– Я більше цього не витримаю! – оскаженіло заволав фон Хартманн. – Про що базікає це дівчисько? Та що я такого зробив десять місяців тому, що ти мене так полюбила? Якщо вже ти справді так мене любиш, краще піди і принеси мені шинки з хлібом замість того, щоб базікати всю цю дурню.

– О, любий! – вигукнула нещасна дівчина та кинулася на груди того, кого вважала своїм коханим. – Ти так жартуєш, справді? Щоб налякати свою маленьку Елізу?

У мить цих несподіваних обіймів фон Хартманн усе ще сидів, спершись спиною на бічній валик канапи, який, як це часто буває з меблями в Німеччині, тримався на хитких ніжках і взагалі був у дуже розхитаному стані. До того ж трапилося так, що поруч із цим краєм тапчана стояла велика мидниця, наповнена водою, в якій фізіолог проводив якісь досліди з риб’ячою ікрою. Ця ємність стояла у вітальні, тому що саме тут постійно підтримувалася необхідна для експерименту температура. Загалом, додаткова вага дівчини та порив, із яким вона накинулася на нього, призвели до того, що ненадійний предмет меблів не витримав, ніжки підломилися, і нещасний студент полетів спиною прямо в мидницю. Там його голова та плечі міцно застрягли, не в силі вибратися і нещасний безпорадно задріботів ногами у повітрі. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння. Вибравшись абияк із посудини, фон Хартманн вичавив якийсь невиразний вигук і, не звертаючи уваги на благання Елізи, вибіг із кімнати. Схопивши на ходу капелюха, мокрий і розпатланий чоловік помчав до міста, в надії знайти в якомусь шинку їжу та спокій, яких не дочекався вдома.

Душа фон Баумґартена, схована в тілі фон Хартманна, міркувала про свої пригоди, коли той ішов по дорозі, що провадить до містечка, коли помітив попереду літнього чоловіка, котрий явно неабияк захмелів. Фон Хартманн зійшов із шляху, пропускаючи цього індивіда, котрий ішов, спотикаючись і хитаючись із боку на бік і горланячи студентську пісню хрипким п’яним голосом. Спочатку вигляд такого достойного чоловіка в настільки непривабливому вигляді лише здивував його, проте, коли той підійшов ближче, раптом відчув, що добре його знає, хоча де і коли вони могли зустрічатися, згадати не міг. Це відчуття до того захопило його, що, коли незнайомець порівнявся з ним, перегородив йому дорогу і став уважно оглядати його обличчя.