Читать книгу Скандал у Богемії - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 2

Переглядаючи достатньо хаотичні нотатки, якими я намагався проілюструвати особливості мислення мого приятеля містера Шерлока Голмса, я раптом звернув увагу на те, як важко було підібрати приклади, які всебічно відповідали б моїй меті. Адже в тих випадках, коли Голмс вчиняв tour de force蒑 аналітичного мислення та демонстрував досягнення своїх особливих методів розслідування, самі факти часто були настільки незначні та пересічні, що я не вважав за потребу публікувати їх. З іншого боку, не раз траплялося, що він займався розслідуваннями певних справ, що мали у своїй суті видатний і драматичний характер, але роль Голмса в їхньому розкритті була не такою значною, як це хотілося б мені, його біографу. Невелика справа, яку я описав під назвою «Етюд у багряних тонах», і ще одна, пізніша, пов’язана зі зникненням «Ґлорії Скотт», можуть стати прикладом тих самих Сцилли та Харібди, які одвічно загрожують історикові. Можливо, роль, яку мій товариш зіграв у справі, до опису якої маю намір приступити, і не дуже помітна, але все ж обставини справи настільки непересічні, що не можу дозволити собі виключити її зі свого списку.

蒑 Tour de force (франц.) – подвиг.

Було це задушливого, похмурого жовтневого дня. Надвечір, проте, повіяло прохолодою.

– А чи не поблукати нам Лондоном, Ватсоне? – запропонував мій приятель.

Сидіти в нашій маленькій вітальні було нестерпно, тому я охоче погодився. Ми блукали години зо три Фліт-стрит і Стрендом, спостерігаючи за калейдоскопом вуличного життя. Бесіда з Голмсом, як завжди дуже наочна та щедра на дотепні зауваження, була захоплююче цікавою.

Ми повернулися на Бейкер-стрит годині о десятій. Біля під’їзду стояв екіпаж.

– Гм! Екіпаж лікаря… – мовив Голмс. – Практикує не так давно, а вже непогано заробляє. Вочевидь, приїхав просити нашої поради! Як добре, що ми повернулися!

Я був достатньо обізнаний із дедуктивним методом Голмса, щоб простежити хід його думок. Варто було йому зазирнути в плетену торбинку, що висіла в екіпажі, освітлена вуличним ліхтарем, як за характером і станом медичних інструментів він миттєво зробив висновок, ким був наш відвідувач. А світло у вікні однієї з наших кімнат на другому поверсі свідчило про те, що цей пізній гість приїхав саме до нас. Мені було цікаво, що саме могло привести мого колегу-медика такої пізньої години, і я пішов за Голмсом у наш кабінет.

Коли ми увійшли, із крісла біля каміна піднявся блідий вузьколиций чоловік із рудуватими бакенбардами. Йому було не більше тридцяти трьох-тридцяти чотирьох років, та на вигляд він був старшим. Судячи з його засмученого обличчя землистого відтінку, життя його не милувало. Як і всі вразливі люди, він був водночас і нервовим, і сором’язливим, а його худа біла рука, якою він, підіймаючись, узявся за камінну дошку, здавалася радше рукою художника, ніж хірурга. Одяг на ньому був неяскравих барв: чорний сюртук, темні штани, кольорова, але скромна краватка.

– Доброго вечора, лікарю, – люб’язно привітався Голмс. – Радий, що вам довелося чекати лише кілька хвилин.

– Ви що, розмовляли з моїм кучером?

– Ні, я визначив це за свічкою, що стоїть на столику. Будь ласка, сідайте та розкажіть, чим можу допомогти.

– Я доктор Персі Тревельян, – повідомив наш гість. – Живу в будинку № 403 на Брук-стрит.

– Це не ви автор монографії про рідкісні нервові хвороби? – перепитав я.

Коли він почув, що я чув про його книжку, бліді щоки порожевіли від задоволення.

– На цю роботу так рідко посилаються, що я вже й зовсім поховав її, – зауважив медик. – Мої видавці казали, що її купують вкрай мляво. А ви самі, здається, також лікар?

– Військовий хірург у відставці.

– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотів би спеціалізуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що є. Втім, містере Шерлок Голмс, це справи не стосується, і я добре розумію, що для вас кожна хвилина має значення. Віднедавна в моєму будинку на Брук-стрит відбуваються дуже дивні речі, а сьогодні ввечері справа набрала таких обертів, що я більше вже не міг чекати й змушений був приїхати до вас, аби просити вашої поради та допомоги.

Шерлок Голмс сів і запалив люльку.

– До ваших послуг, – сказав він. – Розкажіть докладно, що вас стривожило.

– Цілковиті дрібниці, – почав доктор Тревельян, – і мені навіть соромно розповідати про них. Однак вони зму сили мене розгубитися, а остання подія й поготів. Та я краще розповім усе як було, а ви вже самі вирішите, що важливо, а що ні. Доведеться почати з розповіді про мою освіту. Я закінчив Лондонський університет, і не думайте, що співаю собі дифірамби, але мої професори покладали на мене великі сподівання. Після закінчення університету я не покинув дослідницьку роботу й залишився на незначній посаді в клініці при Королівському коледжі. Мені пощастило привернути увагу до своєї роботи про поодинокі випадки каталепсії й урешті-решт отримати премію Брюса Пінкертона, а також медаль за свою монографію про нервові хвороби, тільки-но згадану вашим колегою. Не перебільшуючи, скажу, що на той час мені всі пророкували блискуче майбутнє. У мене була одна перепона: я був бідний. Мене неважко зрозуміти – лікарю-фахівцю, котрий пнеться високо, треба починати свою кар’єру на одній із вулиць, що примикають до Кевендіш-сквер, де орендувати й обставити помешкання коштує шалених грошей. Не кажучи вже про ці витрати, треба ще якось жити впродовж кількох років і при цьому утримувати пристойний екіпаж і коня. Усе це було мені не по кишені, тому я вирішив провадити економне життя та збирати кошти, щоб років через десять можна було зайнятися приватною практикою. І раптом мені допоміг випадок.

Одного ранку до мене в кімнату зайшов зовсім незнайомий чоловік, такий собі містер Блессінґтон, і одразу взявся до справи.

«Ви той самий Персі Тревельян, котрий за видатні успіхи нещодавно отримав премію?» – спитав він.

Я вклонився.

«Відповідайте мені прямо, – продовжував гість, – бо це у ваших інтересах. Аби досягти успіху, клепок вам вистачить. А от як щодо такту?»

Почувши це несподіване запитання, я не міг не всміхнутися.

«Сподіваюся, що не позбавлений цієї чесноти».

«У вас є якісь гидкі звички? Алкоголем зловживаєте, га?» «Та що ви, сер!» – вигукнув я.

«Добре, добре! Тоді все гаразд. Але я повинен був спитати. Як же ви з такою головою й без практики?»

Я стенув плечима.

«Отакої! – зауважив він із властивою йому метушливістю. – Стара історія. У голові маєте більше, ніж у кишені, га? А що б ви сказали, якщо для початку я допоміг би вам влаштуватися на Брук-стрит?»

Я здивовано витріщився на нього.

«О, це я заради власної вигоди, а не вашої, – продовжував він. – Щиро кажучи, якщо це прийнятне для вас, то про мене й казати нічого. Бачите, у мене є кілька зайвих тисяч, і я думаю вкласти цей капітал у вас».

«Але чому?» – заледве спромігся вимовити я.

«Ну, це така ж прибуткова справа, як і будь-яка інша, тільки безпечніша».

«І що я маю робити?»

«Зараз поясню. Я орендую будинок, обставлю його, платитиму слугам… Словом, керуватиму всім. Вам залишається лише протирати штани в кабінеті. Я дам вам грошей на дрібні витрати й таке інше. Ви будете віддавати мені три чверті свого заробітку, решту ж залишатимете собі».

– Ось із такою дивною пропозицією, містере Голмс, і звернувся до мене цей Блессінґтон. Не зловживатиму вашим терпінням, викладаючи подробиці наших перемовин. На Благовіщення я переїхав і почав приймати пацієнтів, розраховуючись із містером Блессінґтоном майже на тих самих умовах, які він запропонував. Він і сам оселився в тому самому будинку, ставши чимось на зразок постійного пацієнта, котрий живе при кабінеті лікаря. Виявилося, що в нього слабке серце, тому він потребує постійного нагляду. Два кращі покої на другому поверсі він зайняв під власні вітальню та спальню. Звички в нього були дивними – він уникав товариства й дуже рідко виходив. Загалом не вирізняючись особливою пунктуальністю, він був надзвичайно точним лише в одному. Щовечора в один і той самий час він заходив до мого кабінету, переглядав книгу прийому хворих, відкладав п’ять шилінгів і три пенси з кожної заробленої мною гінеї та забирав решту грошей, ховаючи їх у скриню, що стояла в його кімнаті. Скажу відверто, що в нього жодного разу не було підстав шкодувати про вкладення свого капіталу. Із самого початку справа виявилася прибутковою. Перші ж успіхи та репутація, яку я завоював у клініці, дозволили мені швидко просунутися вперед, і за останні два роки я його збагатив.

Такі, містере Голмс, моє минуле та мої стосунки з містером Блессінґтоном. Залишається лише розповісти, які події привели мене до вас сьогодні. Кілька тижнів тому містер Блессінґтон увійшов до мого кабінету в украй збудженому стані. Він белькотів про якесь пограбування, яке, за його словами, вчинили у Вест-Енді. Це, наскільки пригадую, дуже схвилювало його, і мій сусід заявив, що ми повинні поставити додаткові засуви на дверях і вікнах, не відкладаючи цієї справи навіть на день. Увесь тиждень він перебував у страшному неспокої, раз у раз визираючи з вікон і припинивши короткі прогулянки, які зазвичай здійснював перед обідом. Спостерігаючи за його поведінкою, я раптом подумав, що він смертельно боїться чогось або когось, але, коли я спитав його про це прямо, пацієнт почав так лаятися, що я змушений був припинити бесіду. Згодом його страхи поступово розсіялися, і він уже повернувся до колишніх звичок, аж раптом нова подія занурила його в такий стан, що на чоловіка просто шкода було дивитися. У ньому він перебуває й досі.

А сталося ось що. Два дні тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немає ні зворотної адреси, ні дати відправлення.

«Російський дворянин, котрий зараз живе в Англії, – ішлося в ньому, – був би дуже вдячний, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кілька років він страждає нападами каталепсії, а, як відомо, доктор Тревельян – визнаний авторитет щодо цієї недуги. Він планує зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».

Цей лист мене зацікавив, адже каталепсія – захворювання дуже рідкісне. Рівно в призначену годину я був у своєму кабінеті. Слуга привів пацієнта. Це був літній чоловік, худий, поважний, котрий мав цілком пересічну зовнішність. Російського дворянина я уявляв собі зовсім іншим. Набагато більше мене вразила зовнішність його товариша – високого юнака, дивовижно вродливого, зі смаглявим лютим обличчям, геркулесовими руками, ногами та грудьми. Він підтримував свого супутника під лікоть і допоміг йому сісти на крісло з дбайливістю, якої навряд чи можна було очікувати від людини з такою зовнішністю.

«Даруйте, лікарю, що я також увійшов, – сказав він мені англійською, дещо шепелявлячи. – Це мій батько, і його здоров’я для мене – усе».

Я був зворушений такою синівською турботливістю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком під час прийому?» – поцікавився я.

«Аж ніяк! – вигукнув він, перелякано сплеснувши руками. – Не можу висловити, наскільки мені боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один із його жахливих нападів, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальні».

Я, звісно, погодився, і юнак вийшов. Я почав питати пацієнта про його хворобу та робив докладні нотатки. Він не вирізнявся розумом, і відповіді його часто були нечіткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом він узагалі перестав відповідати на мої запитання, і, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацієнт сидить у кріслі дуже прямо, спокійно, витріщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадкової недуги.

Спочатку я відчув жалість і страх. Але потім, як не соромно мені зізнатися, професійний інтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацієнта, перевірив нерухомість його м’язів, обстежив рефлекси. Жодних відхилень від моїх колишніх спостережень не було. У таких випадках я отримував хороші результати шляхом інгаляції нітриту амілу, і зараз, здається, випала чудова нагода ще раз перевірити ефективність цих ліків. Пляшка з ліками була в моїй лабораторії на першому поверсі. Залишивши пацієнта в кріслі, я вирушив за нею. Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за п’ять. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що кімната порожня, а мого пацієнта ніби й не було!

Насамперед я, звісно, вибіг у приймальню. Та син пішов також. Двері в передпокій були зачинені, але не замкнені. Мій слуга-хлопчик, котрий впускає пацієнтів, ще недосвідчений і зовсім не вирізняється спритністю. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб відпровадити пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Трохи згодом прийшов із прогулянки й містер Блессінґтон. Я йому нічого не сказав, бо останнім часом, правду кажучи, намагався спілкуватися з ним якнайменше.

Ніколи не думав, що мені доведеться побачити росіянина та його сина ще раз, і тому можете уявити собі моє здивування, коли сьогодні ввечері вони обоє прийшли до мого кабінету в той самий час.

«Дуже прошу вибачити мене за вчорашній несподіваний відхід, лікарю», – сказав мій пацієнт.

«Зізнаюся, я дуже здивувався», – зауважив я.

«Бачите, річ у тім, – пояснив він, – що коли я приходжу до тями після нападів, то майже нічого не пам’ятаю, що зі мною було раніше. Я прокинувся, як мені здалося, у незнайомій кімнаті та в подиві поквапився вийти на вулицю».

«А я, – додав син, – побачивши, що батько пішов через приймальню, природно, подумав, що прийом закінчився. І тільки коли ми прийшли додому, я зрозумів, що сталося».

«Ну, що ж, – сказав я, засміявшись, – нічого серйозного не сталося, хіба що ви вкрай заплутали мене. Отже, будьте ласкаві, сер, піти до приймальні, а я знову займуся вашим батьком».

Приблизно півгодини старий джентльмен розповідав мені про симптоми недуги, а потім, виписавши рецепт, я відпровадив його до сина.

Я вже казав вам, що в цей час містер Блессінґтон зазвичай був на прогулянці. Незабаром він прийшов і піднявся нагору. І відразу ж я почув, як він збігає вниз. Містер Блессінґтон увірвався в мій кабінет у панічному страху.

«Хто заходив до моєї кімнати?» – вигукнув він.

«Ніхто», – відповів я.

«Ви брешете! – волав він. – Підійміться й погляньте». Я вирішив не звертати увагу на його свавілля, бо чоловік був у нестямі від жаху. Ми піднялися нагору, і він показав мені сліди, що залишились на пухнастому килимі.

«Гадаєте, це мої?» – верещав він.

Таких великих слідів він, певна річ, залишити не міг, і вони були явно свіжі. Сьогодні вдень, як ви знаєте, ішов сильний дощ, й у мене побували лише батько з сином. Отже, поки я займався батьком, син, котрий чекав у приймальні, з якоюсь невідомою мені метою заходив до кімнати мого постійного пацієнта. З кімнати нічого не зникло, але сліди, без сумніву, свідчили, що там таки хтось побував.

Мені здалося, що містер Блессінґтон хвилюється якось надміру, утім, тут би кожен втратив спокій. Опустившись у крісло, він буквально ридав, і мені коштувало неабияких зусиль привести його до тями. Це він запропонував мені звернутися до вас, і я вважав його пропозицію цілком доречною, оскільки подія справді дуже дивна, хоча й не така жахлива, як це здалося містеру Блессінґтону. Якби ви поїхали зараз зі мною, то мені хоча б вдалося заспокоїти його. Втім, мені здається, він навряд чи здатен пояснити, що його так схвилювало.

Шерлок Голмс слухав цю довгу тираду дуже уважно, і я збагнув, що справа його захопила. Як завжди, його обличчя нічого не відображало, лише повіки набрякли, але, пихкаючи люлькою, він випускав густіші клуби диму щоразу, коли лікар розказував черговий дивний епізод. Як тільки наш гість закінчив свою розповідь, Голмс мовчки схопився, віддав мені мого капелюха, узяв зі столу свій власний і подався слідом за Тревельяном до дверей.

Не минуло й чверті години, як ми під’їхали до будинку лікаря на Брук-стрит. Це був скромний, нічим не примітний будинок, в яких живуть лікарі, котрі практикують у Вест-Енді. Хлопчик-слуга відчинив нам двері, і ми негайно піднялися нагору широкими сходами, вкритими якісним килимом.

Але тут сталося щось дивне… Світло нагорі раптом згасло, і з темряви долинув пронизливий, тремтячий голос:

– Я маю револьвер. Ще крок, і буду стріляти.

– Це вже переходить усякі межі, містере Блессінґтон! – обурився доктор Тревельян.

– А, це ви, лікарю? – з темряви почулося зітхання полегшення. – А джентльмени з вами – справді ті, за кого себе видають?

Ми відчували, що з темряви нас допитливо розглядають.

– Атож, ті самі.

– Гаразд, можете піднятися, і якщо вас дратують заходи обережності, до яких я вдався, то прошу вибачення.

Кажучи це, він знову запалив газ на сходах, і ми побачили перед собою дивного чоловіка, вигляд котрого, як і голос, свідчив про розхитані нерви. Він був дуже гладким, але колись, либонь, був ще товстішим, бо щоки в нього висіли, як у гончака, великими складками. Його обличчя було хворобливо блідим, а рідке рудувате волосся від пережитого страху стирчало дибки. Його рука стискала револьвер, який він сховав у кишеню, коли ми підійшли.

– Доброго вечора, містере Голмс, – сказав він. – Дякую, що приїхали. Ще нікому так не була потрібна ваша порада, як мені зараз. Сподіваюся, доктор Тревельян уже розповів вам про зовсім неприпустиме вторгнення в мою кімнату?

– Саме так, – підтвердив Шерлок Голмс. – Містер Блессінґтон, хто ці двоє людей і чому вони вам докучають?

– Розумієте, – метушливо забелькотів постійний пацієнт, – мені важко сказати щось певне. Та й звідки мені знати, містере Голмс?

– Отже, не знаєте?

– Заходьте, будь ласка. Зробіть ласку, увійдіть.

Він відвів нас у свою спальню, велику й обставлену зручними меблями.

– Бачите це? – спитав він, вказуючи на велику чорну скриню, що стояла біля спинки ліжка. – Я ніколи не був особливо заможною людиною, містере Голмс… За все життя лише раз вклав гроші в справу… Доктор Тревельян не дасть мені збрехати. І банкірам я не вірю. Я б не довірив свої гроші фінансистові ні за що на світі, містере Голмс. Між нами кажучи, усі свої маленькі статки я зберігаю в цій скрині, і тепер розумієте, що я пережив, коли в кімнату до мене проникли незнайомі люди.

Голмс пильно поглянув на Блессінґтона та похитав головою.

– Якщо будете мене дурити, нічого не зможу вам порадити, – сказав він.

– Але я ж все розповів.

Розчарований, Голмс різко повернувся до нього спиною.

– На добраніч, докторе Тревельян, – промовив він.

– І ви не дасте жодної поради? – тремтячим голосом вигукнув Блессінґтон.

– Моя порада вам, сер, казати саму лише правду.

Через хвилину ми вже були на вулиці й рушили додому. Перетнули Оксфорд-стрит, пройшли половину Гарлі-стрит, і тільки тоді мій приятель нарешті озвався.

– Даруйте, що марно витягнув вас із дому, Ватсоне. Але якщо подумати, справа ця цікава.

– А я не бачу тут нічого серйозного, – зізнався я.

– Цілком очевидно, що двоє… може, їх навіть більше, але будемо вважати, що двоє… із якоїсь причини вирішили дістатися до цього чоловіка, Блессінґтона. У глибині душі не сумніваюся, що як у першому, так і в другому випадку той юнак проникав у кімнату Блессінґтона, а його спільник відвертав увагу.

– А каталепсія?

– Вправна симуляція, Ватсоне, хоча мені й не хотілося казати про це нашому фахівцеві. Симулювати цю недугу дуже легко. Я і сам так робив.

– Що ж було потім?

Зовсім випадково обидва рази Блессінґтона вдома не було. Настільки незвичний час для свого візиту до лікаря вони вибрали лише тому, що тоді в приймальні не буває інших пацієнтів. За збігом обставин, Блессінґтон гуляє саме в таку пору – вони, мабуть, не надто добре знають його звички. Певна річ, якби задумували простий грабунок, вони б, принаймні, спробували обшукати кімнату. Крім цього, я прочитав в очах Блессінґтона, що він боїться за власну шкуру. Важко повірити, що, маючи двох таких мстивих ворогів, він нічого не знав про їхнє існування. Він, звісно, чудово знає, хто ці люди, але в нього є причини приховувати правду. Будемо сподіватися, що завтра він стане балакучішим.

– А чи не можна припустити інше, – спитав я, – без сумніву, зовсім неймовірне, але все ж переконливе? Можливо, усю цю історію з каталептиком-росіянином і його сином вигадав сам доктор Тревельян, котрий мав потребу потрапити в кімнату Блессінґтона?

У світлі газового ліхтаря я зауважив, що моя блискуча версія викликала в Голмса посмішку.

– Любий Ватсоне, – пояснив він, – це було перше, що мені спало на гадку, але розповідь медика має підтвердження. Цей юнак залишив сліди не лише в кімнаті, але й на килимі, що лежить на сходах. Він дійсно існує. Носить черевики з тупими носаками, а не гостроносі, як Блессінґтон, і вони на дюйм із третиною більші за розміром, ніж лікарські. Ну, а тепер слід піти спати, бо я буду здивований, якщо вранці не отримаємо якихось новин із Брук-стрит.

Передбачення Шерлока Голмса збулося, але новина була трагічною. О пів на восьму ранку, коли похмурий день ще тільки займався, Голмс уже стояв у халаті біля мого ліжка.

– Ватсоне, – заявив він, – нас чекає екіпаж.

– А що сталося?

– Справа Брук-стрит.

– Є новини?

– Трагічні, але якісь невиразні, – повідомив він, підіймаючи фіранку. – Погляньмо… ось аркуш із нотатника, і на ньому нашкрябано олівцем: «Заради бога, приїжджайте негайно. П. Т.». Наш приятель лікар, здається, теж втратив голову. Покваптесь, любий Ватсоне, нас там дуже чекають.

Приблизно через чверть години ми вже були в будинку медика. Він вибіг нам назустріч із перекошеним від переляку обличчям.

– Така біда! – вигукнув він, стискаючи пальцями скроні.

– Що трапилося?

– Блессінґтон учинив самогубство.

Голмс аж присвиснув.

– Авжеж, цієї ночі він повісився.

Ми увійшли, і медик повів нас у кімнату, яка на вигляд була його приймальнею.

– Навіть не розумію, що ж я роблю, – вигукнув він. – Поліція вже нагорі. Я вражений до глибини душі.

– Коли ви дізналися про це?

– Щодня рано вранці йому відносили горнятко чаю. Покоївка ввійшла приблизно о сьомій, а нещасний вже висів посередині кімнати. Він прив’язав мотузку до гака, на якому зазвичай висіла важка лампа, і зістрибнув із тієї самої скрині, яку показував нам учора.

Голмс стояв у глибокій задумі.

– З вашого дозволу, – сказав він нарешті, – я б піднявся нагору й оглянув усе сам.

Ми обоє в товаристві медика пішли нагору.

За дверима спальні нас чекало жахливе видовище. Я вже розповідав про те враження млявості, яке справляв цей Блессінґтон. Тепер, коли він висів на гаку, воно ще більше посилилося. В обличчі не залишилося майже нічого людського. Шия витягнулася, як в обскубаної курки, і за контрастом із нею тіло здавалося ще гладкішим і неприроднішим. На мерцеві була лише довга нічна сорочка, з-під якої стирчали заціпенілі розпухлі щиколотки та криві ступні. Поруч стояв елегантний інспектор, котрий щось нотував у блокноті.

– А, містере Голмс, – сказав він, коли мій приятель увійшов. – Радий вас бачити.

– Доброго ранку, Леннере, – відгукнувся Голмс. – Сподіваюся, ви не заперечуєте мого втручання. Ви вже чули про події, що передували цій?

– Аякже, дещо чув.

– Ну, і яка ваша думка?

– Мені здається, Блессінґтон збожеволів від страху. Погляньте на ліжко – він провів неспокійну ніч. Ось достатньо глибокий відбиток його тіла. Ви знаєте, що самогубства найчастіше відбуваються о п’ятій годині ранку. Приблизно в цей час він і повісився. І, мабуть, заздалегідь усе обміркував.

– Судячи з того, як затверділи його м’язи, він помер години зо три тому, – зауважив я.

– Щось особливе в кімнаті виявили? – спитав Голмс.

– Знайшли викрутку на підставці для умивальника та кілька гвинтів. І вночі тут, мабуть, багато курили. Ось чотири сигарних недопалки, які я підібрав у каміні.

– Гм! – мовив Голмс. – А його мундштук знайшли?

– Ні.

– А портсигар?

– Атож, він був у нього в кишені плаща.

Голмс розгорнув портсигар і понюхав єдину сигару, що залишилася там.

– Це гаванська сигара, а це – недопалки сигар особливого сорту, який імпортують голландці з їхніх ост-індських колоній. Їх зазвичай загортають у солому, як ви знаєте, і вони трохи тонші та довші, ніж сигари інших сортів.

Він узяв чотири недопалки й почав розглядати їх у свою кишенькову лупу.

– Дві сигари викурили через мундштук, а дві просто так, – продовжував він. – Дві були обрізані не надто гострим ножем, а кінці двох інших – відкушені міцними зубами. Це не самогубство, містере Леннер. Це ретельно продумане й холоднокровно вчинене вбивство.

– Не може бути! – не повірив інспектор.

– І це чому ж?

– Навіщо вбивати людину таким незручним способом- – вішати?

– Ось це й потрібно з’ясувати.

– Як убивці могли проникнути сюди?

– Через вхідні двері.

– Але вони була замкнені на засув.

– Їх замкнули після того, як вони увійшли.

– Звідки ви знаєте?

– Я бачив сліди. Даруйте, за хвильку я, можливо, повідомлю вам іще дещо.

Він підійшов до дверей і, обернувши ключ у замку, із властивою йому методичністю оглянув їх. Потім висмикнув ключ, що стирчав зсередини, і обстежив його також. Постіль, килим, крісла, камін, труп і мотузку – усе Голмс оглянув по черзі, поки, нарешті, він не заявив, що задоволений, після чого, закликавши на допомогу мене й інспектора, відрізав мотузку, на якій висіло тіло нещасного Блессінґтона, і шанобливо прикрив його простирадлом.

– Звідки взялася мотузка? – спитав я.

– Її відрізали звідси, – вказав доктор Тревельян, витягаючи з-під ліжка мотузку, складену у велике коло. – Він страшенно боявся пожеж і завжди тримав її поблизу, щоб утекти крізь вікно, якщо сходи загоряться.

– Це, мабуть, позбавило вбивць зайвого клопоту, – задумливо промовив Голмс. – Так, усе відбулося дуже просто, і я буду дуже здивований, якщо до полудня не повідомлю вам причину злочину. Я візьму фотографію Блессінґтона, ту, що на каміні. Вона може допомогти мені в моєму розслідуванні.

– Але, заради бога, поясніть нарешті, що ж тут сталося, – став благати лікар.

– Немає сумніву, що все було наступним чином, – сказав детектив. – Злочинців було троє: один – молодий, другий – літній, а ким був третій, поки що визначити не можу. Навряд чи треба казати, що перші два – ті самі, хто видавали себе за російського дворянина та його сина, отже, у нас є їхній повний словесний портрет. Їх впустив спільник, котрий перебував у будинку. Послухайтеся моєї поради, інспекторе, заарештуйте слугу-хлопчиська, котрий, наскільки я пригадую, працевлаштувався до вас, лікарю, зовсім нещодавно.

– Цього шибеника ніде не можуть знайти, – поінформував доктор Тревельян. – Покоївка та куховарка тільки-но шукали його.

Голмс стенув плечима.

– Він зіграв у цій драмі важливу роль, – сказав він. – Три злочинці піднялися сходами навшпиньки – літній ішов першим, молодий – другим, а невідомий був останнім…

– Це вже занадто, любий Голмсе! – вигукнув я.

– Судячи з того, як сліди накладаються один на одного, сумнівів бути не може. я мав можливість вивчити, кому які сліди належать, коли побував тут учора ввечері. Потім усі троє підійшли до кімнати містера Блессінґтона, що була замкнена. Ключ вони обернули за допомогою шматка дроту. Навіть без лупи видно з подряпин на борідці, що зловмисники використовували відмичку. Увійшовши до кімнати, вони насамперед вставили містеру Блессінґтону кляп у рота. Він, мабуть, спав або був настільки паралізований страхом, що не міг кричати. Стіни тут товсті, і природно, що його зойк, якщо навіть він і встиг крикнути, ніхто не почув. Потім (не маю жодних сумнівів) зловмисники влаштували раду, щось на кшталт суду. Тоді вони й викурили ці сигари. Літній сидів на тому плетеному кріслі – це він курив через мундштук. Молодий сидів там- – він струшував попіл на комод. Третій ходив кімнатою. Блессінґтон, як видається, сидів на ліжку, але в цьому я не зовсім упевнений. Ну, і все закінчилося тим, що вони повісили Блессінґтона. Злочинці так добре підготувалися до цього, що, либонь, принесли з собою якийсь блок чи шків, який міг би послужити шибеницею. Ця викрутка та гвинти були потрібні їм, як я вважаю, для закріплення цього блоку. Але, побачивши гак, вони, зрозуміло, скористалися ним. Убивши Блессінґтона, вийшли, а їхній спільник замкнув за ними двері.

Усі ми з глибоким інтересом слухали цю розповідь про нічні події, які Голмс відновив за прикметами настільки непомітними та незначними, що, навіть спостерігаючи їх на власні очі, ми заледве могли простежити за ходом його думок.

Інспектор одразу вийшов, аби вжити заходів щодо розшуку слуги, а ми з Голмсом повернулися снідати на Бейкер-стрит.

– Я повернуся до третьої, – повідомив він, закінчивши їсти. – Інспектор із лікарем уже будуть тут до цього часу, тоді я й сподіваюся остаточно прояснити для них цю справу.

Наші гості прийшли в призначений термін, але мій приятель з’явився лише за чверть четверта. Однак, коли він увійшов, за виразом його обличчя я збагнув, що детектив досягнув повного тріумфу.

– Якісь новини, інспекторе?

– Ми знайшли хлопчика, сер.

– Чудово, а я знайшов дорослих.

– Ви їх знайшли! – вигукнули ми в один голос.

– Ну, принаймні, дізнався, хто вони. Ваш Блессінґтон, як я й очікував, добре відомий в поліційному управлінні. Та й його вбивці також. Це Бідл, Гейворд і Моффат.

– Банда, що пограбувала Вортінґдонський банк! – вигукнув інспектор.

– Саме так, – підтвердив Голмс.

– Отже, Блессінґтон, насправді Сатон?

– Атож, – сказав Голмс.

– Ну, тоді все встає на свої місця, – зітхнув із полегшенням інспектор.

Але ми з Тревельяном дивилися один на одного, нічого не розуміючи.

– Ви, мабуть, пам’ятаєте знамените пограбування Вортінґдонського банку, – продовжив Голмс. – У банді було п’ятеро – чотирьох ми знаємо, а ім’я п’ятого – Картрайт. Його вбив сторож Тобін, і злодії зникли із сімома тисячами фунтів. Це було 1895 року. Усіх п’ятьох заарештували, але переконливих доказів проти них не було. Блессінґтон, точніше Сатон, найогидніший у цій п’ятірці бандитів, став донощиком. Картрайта повісили, а трьом іншим дали по п’ятнадцять років. Не відсидівши кількох років до повного терміну, вони нещодавно вийшли на волю й вирішили, як ви здогадалися, вистежити зрадника, щоб помститися йому за смерть товариша. Двічі намагалися дістатися до нього, але невдало. Втретє, як бачите, усе вдалося. Тепер вам усе ясно, докторе Тревельян?

– Здається, що краще пояснити неможливо, – зауважив медик. – І, звісно, першого разу він дуже стривожився саме того дня, коли прочитав у газетах, що їх випускають на свободу.

– Еге ж. А всі страхи, що його можуть пограбувати, – про людське око.

– А чому він не розказав усю правду вам?

– Ну, розумієте, шановний, він знав мстивий характер своїх колишніх спільників і намагався якомога довше приховувати від усіх, хто він насправді. Це була ганебна таємниця, і він не міг змусити себе зізнатися мені. Однак яким би негідником він не був, чоловік усе-таки жив під захистом англійських законів, і не сумніваюся, що ви, інспекторе, про все подбаєте. Щит правосуддя цього разу не допоміг, але меч його, як і раніше, зобов’язаний карати.

Ось такими були дивні обставини, пов’язані зі справою постійного пацієнта та його лікаря з Брук-стрит. Поліція так і не знайшла вбивць, і в Скотленд-Ярді вирішили, що вони попливли з Англії на злощасному пароплаві «Норма Крейн», який зник кілька років тому з усією командою біля берегів Португалії, за кілька ліґ蒑 на північ від Опорто. Судову справу проти хлопчика-слуги припинили за браком доказів. У пресі «Таємниця Брук-стрит» дотепер повністю не висвітлювалася.

蒑 Морська ліґа дорівнює 5,56 км.