Читать книгу Скандал у Богемії - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 3

У той час мій приятель Шерлок Голмс ще не оговтався після нервової перевтоми, яку спричинила вкрай напружена робота навесні 1887 року. Гучна історія з Нідерландсько-Суматрською компанією та грандіозним шахрайством барона Мопертуїса занадто свіжа в пам’яті загалу і занадто тісно пов’язана з політикою та фінансами, щоб про неї можна було розповісти на цих сторінках. Однак опосередковано вона стала причиною однієї виняткової та карколомної справи, яка дала можливість моєму товаришу продемонструвати ще один тип зброї серед безлічі іншої, що слугувала йому в нескінченній війні зі злочинністю.

14 квітня, як зазначено в моїх нотатках, я отримав телеграму з Ліона зі звісткою про те, що Голмс нездужає й лежить у готелі «Люлонж». Не минуло й доби, як я вже був у нього в номері й з полегшенням переконався, що нічого страшного йому не загрожує. Однак розслідування тягнулося більше двох місяців, впродовж яких детектив працював по п’ятнадцять годин на день, а траплялося – що й кілька діб без перерви, це й підірвало міцний організм Голмса. Блискуча перемога, що увінчала його працю, не врятувала детектива від занепаду сил після такої потужної нервової напруги, і в той час, як його ім’я гриміло по всій Європі, а кімната була буквально до колін завалена вітальними телеграмами, я знайшов його тут у найсильнішому занепаді. Навіть усвідомлення того, що він здобув успіх там, де не впоралася поліція трьох країн, і перехитрив найбільш майстерного шахрая Європи, не могло перемогти байдужість, що опанувала детектива.

Три дні по тому ми повернулися разом на Бейкер-стрит, але мій приятель явно потребував зміни оточення, та й мене спокушала думка вибратися цієї весняної пори на тиждень із міста. Мій давній службовий товариш, полковник Гейтер, котрий був моїм пацієнтом в Афганістані, а тепер орендував будинок неподалік від містечка Рейґет у графстві Суррей, часто запрошував мене до себе. Останнього разу він повідомив, що був би радий бачити в себе й мого приятеля також. Я повів мову здалеку, але, коли Голмс дізнався, що нас запрошують у будинок із парубоцькими порядками й що йому нададуть повну свободу, він погодився з моїм планом, і вже через тиждень після нашого повернення з Ліона полковник вітав нас у себе. Гейтер був дуже приємним і досвідченим чоловіком, котрий об’їздив мало не весь світ, і швидко виявилося, як я й очікував, що в них із Голмсом багато спільного.

Увечері, коли ми приїхали та пообідали, то облаштувалися в збройовій кімнаті. Голмс розлігся на дивані, а ми з Гейтером розглядали невелику колекцію вогнепальної зброї.

– До речі, – раптом озвався наш господар, – я візьму з собою нагору один із цих револьверів на випадок чогось.

– Чого саме? – вигукнув я.

– Тут у нас нещодавно сталася пригода, що перелякала всю околицю. Минулого понеділка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбагатших місцевих сквайрів. Збитків завдали небагато, але злодії досі перебувають на волі.

– І жодних слідів? – поцікавився Голмс, нашорошивши вуха.

– Наразі ніяких. Але це – дрібна справа. Звичайний містечковий злочин, занадто незначний, аби зацікавити вас, містере Голмс, після тієї гучної міжнародної справи.

Детектив на комплімент недбало махнув рукою, але з його усмішки було помітно, що він задоволений.

– Нічого примітного?

– Та, мабуть, нічого. Злодії обшукали бібліотеку, і, слово честі, здобуток не вартував затрачених ними зусиль. Все в кімнаті було перевернуто догори дном, шухляди столів висунуті, книжкові шафи перериті, а зникли лише томик перекладів Гомера, два позолочених свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький дубовий барометр і клубок мотузки.

– Який дивовижний набір! – вигукнув я.

– О, злодії, мабуть, хапали все, що їм траплялося під руку.

Голмс гмикнув зі свого тапчана.

– Поліція графства мала б зробити з цього певні висновки, – зауважив він. – Адже абсолютно очевидно, що…

Тут я застережливо підняв палець.

– Ви приїхали сюди відпочивати, друже мій. Заради бога, не беріться за нове завдання, поки не зміцніли ваші нерви.

Голмс поглянув на полковника з комічною покорою та стенув плечима, після чого розмова повернула в спокійніше річище.

Однак доля вирішила так, аби всі мої спроби вберегти свого товариша зійшли нанівець, бо наступного ранку ця справа настільки втрутилася в наше життя, що вже стало неможливо залишатися осторонь, і наше перебування в селищі набуло несподіваних для всіх нас обертів. Ми саме снідали, коли до нас увірвався дворецький, забувши про будь-яку пристойність, і випалив, захекавшись:

– Чули новину, сер? У Каннінґема, сер?

– Знову грабунок? – скрикнув полковник, і його рука з горнятком кави застигла в повітрі.

– Вбивство!

Полковник присвиснув.

– Боже милий! – промовив він. – І кого ж убили? Мирового суддю чи його сина?

– Ні того, ні іншого, сер. Це був Вільям, кучер. Куля влучила прямо в серце.

– Хто ж у нього стріляв?

– Злодій, сер. Убив кучера на смерть і тільки його й бачили. Встиг лише дістатися до вікна комори. Тут Вільям кинувся на нього й зустрів свій кінець, рятуючи господарське майно.

– Коли це сталося?

– Учора, сер, десь близько опівночі.

– А-а, у такому випадку зазирнемо туди пізніше, – зронив полковник, незворушно повертаючись до сніданку.

– Гм, – додав він, коли дворецький пішов. – Старий Каннінґем- – найвпливовіший сквайр у наших краях і дуже поважний чоловік. Це його вб’є. Вільям служив йому багато років і був добрим працівником. Вочевидь, це ті ж негідники, котрі навідалися до Ектона.