Читать книгу Автобіографія - Бенджамин Франклин - Страница 5

[▪]

Твіфорд[8], іфорєпископі святого Асафа, 1771 рік.

Дорогий сину! Мені завжди було цікаво отримувати навіть маленькі звістки про моїх предків. Можливо, ти пам’ятаєш, як я розшукував тих, хто ще залишився з моєї рідні, коли ти був зі мною в Англії, і ту подорож, в яку я подався з цією метою. Уявляючи, що обставини мого життя, з яких багато тобі невідомі, можуть бути так само цікаві тобі, та очікуючи насолодитися тижнем безперервного дозвілля на пенсії в країні мого теперішнього пристановища, я сідаю за розповідь про них. До цього мене спонукають й інші причини. Пройшовши шлях із бідності та пітьми, де я народився та виріс, до якого-не-якого багатства та впливу, заручившись деякою репутацією у світі, а також просунувшись так далеко на життєвому шляху з чималою фортуною та завдяки підручним засобам, які я використовував, – дякуючи Богові, усе це гарно спрацювало – маю надію, що моїм нащадки стануть у пригоді мої поради, адже, можливо, вони опиняться якось у схожій ситуації, отже, зможуть ними скористатися.

Ця фортуна, коли я про неї думаю, спонукала мене інколи казати, що, якби я мав вибір, я був би не проти прожити своє життя ще раз і просив би лише про виправлення в другому його виданні деяких помилок першодруку. А так, можливо, окрім корекції помилок, змінити б деякі нещасливі випадки та події на більш сприятливі. Та якби мені в таких змінах відмовили, я б однаково прийняв пропозицію. Тож, беручи до уваги, що таке повторення на мене не чекає, найбільше шансів прожити своє життя ще раз я маю за спогадами, а щоб зробити ті спогадами живучими й максимально довготривалими, я маю їх записати.

Також я потуратиму такій типовій для старої людини схильності говорити про себе та своє минуле; і я потуратиму їй без того, щоб надокучати іншим, хто, поважаючи мій сивий вік, почувався б зобов’язаним вислуховувати мене. А так в охочих буде вибір: читати чи ні. І останнє (я маю зізнатися в цьому, адже моїм запереченням ніхто однаково не повірить), напевно, я маю добряче задовольнити своє марнославство[9]. Дійсно, щойно я бачу чи чую слова «Без жодного наміру на самохвальство, маю сказати…», як одразу за цим слідують якісь марнославні слова. Більшість людей ненавидять марнославство в інших, навіть якщо мають його в собі; але я даю йому справедливу оцінку, де б я не зустрічався з ним, бувши переконаним, що воно може часто бути корисним для власника та його оточення; а отже, в багатьох випадках, не було б занадто абсурдним подякувати Богові за своє марнославство в купі з іншими перевагами нашого життя.

А тепер, дякуючи Богові, я хотів би з усією смиренністю визнати, що я завдячую всім своїм щастям Його доброму провидінню, яке привело мене до моїх досягнень та успіхів. Моя віра в це спонукає мене сподіватися (хоча я не мав би дозволяти цього собі), що така сама Благодать буде супроводжувати мене, примножуючи це щастя, або дасть можливість мені пройти через фатальні невдачі, які можуть трапитись мені так само, як й іншим; майбутня доля відома лише Йому одному, в чиїй волі благословити нам навіть наші страждання.

Нотатки одного з моїх дядьків (який мав таку само цікавість до збирання наших сімейних історій), потрапивши одного разу мені до рук, допомогли отримати інформацію щодо наших предків. З цих записок я дізнався, що сім’я наша жила в тому самому містечку Ектоні в Нортгемптонширі[10], протягом трьохсот років, а, може, й більше – він цього не знав (можливо, ще з того часу, коли ім’я Франклін, що раніше було назвою класу людей[11], почали брати собі прізвищем, як тільки прізвища почали використовуватись у всьому королівстві), на фригольді розміром зо 30 акрів, ведучи ковальську справу, яка продовжувалась у нашій сім’ї аж до його днів, найстарший син завжди навчався цієї справи; ця традиція передавалась через старших синів аж до нього й мого батька. Коли я продивився реєстраційні книги в Ектоні, я знайшов записи про їхні дні народження, одруження та похорони лише від 1555 року, жодних записів за попередній період у тій парафії не знайшлося. Через той реєстр я дізнався, що був наймолодшим сином наймолодшого з синів на п’ять поколінь назад. Мій дід Томас, який народився 1598 року, жив в Ектоні аж доки не став застарим для ведення бізнесу, й пішов жити до свого сина Джона, фарбаря з Барбері, що в Оксфордширі, з ним мій батько працював підмайстром. Там помер і похований мій дід. Ми бачили його могилу 1758 року. Його найстарший син Томас жив у будинку в Ектоні та залишив його разом із землею своїй єдиній дитині – дочці, яка з її чоловіком Фішером із Веллінгборо продала його містеру Істеду, теперішньому господарю того маєтку. Мій дід мав чотирьох синів, які виросли: Томаса, Джона, Бенджаміна та Йосію. Я розкажу тобі, що знаю про них із моїх паперів, і, якщо вони не загубляться за моєї відсутності, ти знайдеш серед них ще більше подробиць.

Томаса його батько виховував ковалем; але, бувши тямущим і підбадьореним до навчання (такими були всі мої брати), він під впливом есквайра Палмера, тоді першого джентльмена в парафії, зажадав присвятити себе справі писаря, стати значущою людиною у своїй окрузі. Він був головним двигуном усіх патріотично налаштованих починань для країни, міста Нортгемптона та його рідного містечка, з багатьма інстанціями якого він був пов’язаний; йому багато в чому допомагав та опікував тодішній лорд Галіфакс. Він помер 6 січня 1702 року за старим стилем[12], усього за чотири роки до того дня, коли народився я. Розповіді деяких старих людей з Ектона, які розповіли про його життя та характер, пригадуються мені, вражають своєю екстраординарністю, так воно схоже на все, що ви знаєте про мене. «Якби він помер того ж дня, – сказали б ви, – можна було б говорити про переселення душ».

Джон був навчений на фарбаря, здається мені, на фарбаря вовни. Бенжамін був навчений на фарбаря шовку, він служив підмайстром у Лондоні. Він був дотепною людиною. Я добре його пам’ятаю, адже коли я був хлопчиком, він приїздив до батька в Бостон і жив кілька років з нами в будинку. Він дожив до поважного віку. Його онук, Самюель Франклін, живе тепер у Бостоні. Він залишив по собі два томи своєї власної поезії, що складається з коротких оказійних віршів, адресованих його друзям та знайомим, один такий зразок надіслали мені[13]. Він придумав власний метод стенографії, якого й навчив мене. Однак, не маючи змоги його практикувати, я все забув. Мене назвали на честь цього дядька, оскільки він мав особливу прихильність у мого батька. Він був дуже набожним, часто ходив на проповіді кращих проповідників, які записував своєю стенографією: в нього було багато записників із ними. Він також цікавився політикою, певно навіть занадто, як для його становища. Нещодавно в Лондоні до моїх рук потрапила зібрана ним колекція памфлетів, присвячених державній політиці – з 1641 до 1717 років; багато томів, як то видно з нумерації, не вистачає, але залишилось усе ж вісім великих фоліантів та двадцять чотири малих фоліанти. Їх знайшов букініст і, знаючи мене через мої в нього покупки, віддав їх мені. Мені здається, мій дядько лишив їх тут, коли рушив до Америки, тобто приблизно 50 років тому. Там є багато його поміток на полях.

Наша неосвічена сім’я жила за ранньої Реформації, й продовжила за протестантів під час правління королеви Марії, коли вони інколи наражались на небезпеки через своє завзяте протистояння папізму. У них була англійська Біблія і, щоб сховати та убезпечити її, вони прикріплювали її відкритою за допомогою стрічок знизу посередині сидіння низенького різьбленого табурета. Коли мій пра-пра-прадідусь читав її своїй родині, він перевертав табурет собі на коліна й гортав сторінки під стрічками, що кріпили Книгу. Хтось із дітей стояв у дверях, щоб завчасно помітити появу церковного чиновника, який був членом духовного суду. У такому разі табурет перевертали назад на його ніжки, де Біблія залишалась у схованці. Цю історію мені розповів мій дядько Бенжамін. Моя сім’я залишалась в приході Англіканської церкви аж до кінця правління Чарльза ІІ, коли деякі священники, яких витурили за неприналежність до державної церкви, заснували монастирі[14] у Нортгемптонширі. Бенджамін та Йосія пристали до них і залишились із ними до кінця свого життя, а решта родини залишалася при єпископській церкві.

Місце народження Франкліна. Мілк Стрит, Бостон

Йосія, мій батько, одружився в юності й перевіз свою жінку разом із трьома дітьми до Нової Англії десь 1682 року. Заборонені законом зібрання нонконформістів, на які часто здійснювали напади, змусили деяких поважних людей із його оточення переїхати до іншої країни, де вони сподівалися насолоджуватися свободою віросповідання, його самого вони з часом переконали зробити те саме. Його жінка народила там йому ще четверо дітей, а друга народила ще десятеро. Усього він мав сімнадцять дітей. Я пригадую, як тринадцятеро з них сиділи всі разом за його столом, усі вони виросли чоловіками та жінками та поодружувались. Я народився в Бостоні, Новій Англії[15] й був наймолодшим сином і третьою наймолодшою дитиною. Моєю матір’ю була друга жінка Йосія, Авія Фолгер, дочка Пітера Фолгера, одна з перших поселенок Нової Англії, почесна згадка про яку зроблена Коттоном Матером[16] у його церковній історії цієї країни Magnalia Christi Americana, тобто «Побожний, навчений англієць», якщо мені не зраджує пам’ять. Я чув, що він писав час від часу різноманітні маленькі твори, але лише один із них було надруковано, його я побачив багато років потому. Його рядки про той час і людей тої епохи було написано 1675 року, адресувались вони людям тодішнього уряду. Він писав про свободу совісті й про баптистів, квакерів та інших сектантів, які зазнавали переслідувань, описуючи індійські війни та інші страждання, що спіткали країну, як плату за ті переслідування, Боже рішення покарати за такий великий злочин. Своїми рядками він закликав скасувати ці немилосердні закони. Загалом він видався мені написаним з великою долею простоти та чоловічої свободи. Я пам’ятаю шість прикінцевих рядків, хоча дві перші строфи я забув; але вони були про те, що його заклики продиктовані доброю волею, і, отже, він є їх автором.

Мої брати всі пішли підмайстрами до різних ремісників. Мене у вісім років відправили до школи грамоти, адже мій батько збирався присвятити мене як десятину[17] своїх синів службі при церкві. Моя рання готовність навчитися читання (я напевно навчився дуже рано, я й не пам’ятаю часи, коли не вмів читати) та думка його друзів, що з мене має вийти хороший учень, підштовхнули його на цю ідеєю щодо мене. Такої ж думки був і мій дядько Бенжамін. Він запропонував віддати мені всі його томики зі скорописами церемоній, я гадаю, про запас[18].

Я продовжував навчання, хоча в граматичній школі я пробув понад рік. Протягом цього часу я поступово просунувся з середнього учня свого класу в кращі учні, й тому пізніше мене перевели в наступний клас, щоб я з рештою учнів пішов наприкінці року до третього. Проте мій батько, з огляду на вартість освіти в коледжі, та, маючи таку велику сім’ю, не міг оплатити та зважаючи на посереднє життя, яке мали так багато освічених людей (так пояснив він своє рішення щодо мене друзям), змінив своє початкове рішення й забрав мене з граматичної школи, щоб віддати до школи письма й арифметики, яку утримував відома тоді людина містер Джордж Броунел – дуже успішний у своїй професії загалом. Він зробив це м’яко і всіляко заохочуючи мене. Під його керівництвом я дуже швидко навчився добре писати, але я начисто завалив арифметику й нітрохи в ній не просунувся. У десять років мене забрали додому допомагати батькові в його справах – виготовлення свічок і миловаріння. Цих справ його не навчали, але він сам обрав їх, коли приїхав до Нової Англії, бо зрозумів, що його торгівля барвниками мало потрібна тут і не допоможе йому утримувати сім’ю. Мене, отже, влаштували нарізати гніт для свічок, заповнювати форми для плавленого воску та форми для литих свічок, ходити до магазину та за дорученнями тощо.

Я ненавидів торгівлю та мав сильну тягу до моря, але мій батько виступав проти цього. Однак, живучи біля моря, я любив все, що з водою пов’язане: рано навчився добре плавати та правити човном. І коли я опинявся в човні чи каное з іншими хлопчиками, мені зазвичай дозволяли керувати, особливо в разі будь-яких труднощів; в інших ситуаціях я зазвичай також був лідером серед хлопців і іноді втягував їх в неприємності, про одну з яких я розповім, адже вона демонструє ранній прояв громадського духу, хоча й неправильно тоді проявлений.

За млиновою загатою був солончак, на краю якого за високої води ми, бувало, ловили пічкурів. Топчучись там повсякчас, ми перетворили його на трясовину. Я пропонував збудувати там набережну, яка могла б утримувати нас всіх і показав моїм приятелям велику купу каменів, яка була там для будівництва нового будинку біля солончаку (це каміння дуже добре підходило для наших потреб). Отже, ввечері, коли робітники пішли, я зібрав чимало моїх товаришів по іграх і, старанно працюючи з ними, як ті мурахи (інколи ми тягали один камінь вдвох чи втрьох), ми перенесли їх усі й збудували наш маленький пірс. Наступного ранку робітники були здивовані, побачивши, що каменю немає, і весь він використаний для нашого пірса. Надійшов запит на розбір нашої будівлі, нас викрили і поскаржились на нас. Декотрі з нас отримали прочухана від своїх батьків і попри те, що я відстоював корисність нашої роботи, мій батько запевнив мене, що ніщо не може бути на благо, якщо його зроблено нечесно.

Думається мені, тобі цікаво було б дізнатися дещо про його особистість та характер. Він мав відмінно складене тіло, був середньої, але доброї постави й дуже сильним; він був метикуватим, умів гарно малювати, був трохи навчений музиці й мав чистий приємний голос, такий, що коли він грав на скрипці псалми, підспівуючи собі, як він одного разу зробив увечері після робочого дня, слухати його було одне задоволення. Так само добре він умів працювати руками і, якщо це було треба, дуже добре порався з іншими інструментами торговця; але його найбільшим талантом було те, що він добре розумівся та правильно розмірковував щодо ризикованих питань як у приватних, так і в громадських справах. Останнє, щоправда, ніколи не було його справжньою роботою, адже велика родина, якій він мав дати освіту, та скутість його становища тримали його в торгівлі; але я добре пам’ятаю, як його часто відвідували видатні люди й питали його думки в справах міста або церкви, до якої він належав. Вони виказували йому неабияку повагу за його судження та поради: з ним також багато радились приватні особи щодо своїх справ, тільки-но з ними траплялись якісь неприємності, а також його часто обирали арбітром у спорі сторін. Так часто, як міг собі дозволити, йому подобалося мати за своїм столом путящого друга чи сусіда для бесіди, і завжди дбав за те, щоб ініціювати якусь дотепну чи корисну тему для розмови, яка б добре вплинула на розвиток його дітей. У такий спосіб він привертав нашу увагу до того, що було добрим, справедливим та розважливим у житті; і мало або й зовсім не приділялось уваги за тим столом їжі: гарно вона подавалась чи ні, сезонною була чи не сезонною, смачною чи поганою, ліпшою чи гіршою за іншу страву; тож я був вихований у такій ідеальній неувазі до таких речей, що мені було абсолютно однаково, яку їжу ставлять переді мною і, не надаючи цьому уваги й дотепер, я заледве зможу згадати, що в мене було на вечерю, якщо мене запитати про це через кілька годин після неї. Це завжди було дуже зручним для мене в подорожах, де мої компаньйони інколи почувалися дуже нещасними, бажаючи приємно задовольнити себе більш делікатною їжею, через інше виховання, смаки та апетити.

Моя мама так само мала відмінно збудоване тіло: вона вигодувала всіх своїх десятеро дітей. Я ніколи не бачив, щоб мої батько чи мати чимось хворіли, крім, власне, тих хвороб, від яких вони померли: він у віці 89 років, а вона у 85. Вони лежать, поховані разом у Бостоні, де я кілька років після їх смерті поставив над їх могилою мармуровий пам’ятник[19] із таким написом:

Йосія Франклін і його жінка Абая,

лежать поховані тут.

Вони жили разом в любові у своєму шлюбі

п’ятдесят п’ять років.

Без маєтку чи будь-якого іншого великого достатку,

Постійним трудом та працьовитістю,

із Божим благословенням,

Вони утримували велику родину

без нужди

і виростили тринадцять дітей

та семеро онуків

у благочесті.

На цьому прикладі, читачу,

Будь старанним у своєму покликанні,

І довіряй Провидцю.

Він був побожним та розважливим чоловіком;

Вона – скромною та доброчесною жінкою.

Їх наймолодший син,

У пам’ять про них

Поставив цей камінь.

Й.Ф., народився 1655, помер 1744, у 89 років

Через мої безладні відступи я відчуваю, що постарів. Колись я писав більш методично. Проте людина не одягається для приватної компанії й для публічного балу однаково. Це, мабуть, лише недбалість.

Тож повернімось. Я продовжив працю в бізнесі мого батька протягом наступних двох років, тобто доки мені не виповнилося дванадцять. А мій брат Джон, який був навчений цієї справи, залишивши батька, одружився та оселився на Род Айленді. Мені судилося забезпечувати батьків бізнес і стати самому свічкарем. Проте моя нелюбов до торгівлі не полишала мене. Мій батько побоювався, що якщо він не знайде мені справи до душі, я втечу й подамся в море, як, на його превелику досаду, зробив його син Йосія. Через те він іноді брав мене пройтися з ним і відвідати столярів, каменярів, гончарів, мідників та інших за їхньою роботою, таким чином він міг спостерігати мої схильності й намагатися спрямувати їх на якесь ремесло на суші. Мені завжди було приємно бачити, як робітники працювали зі своїми інструментами, до того ж мені було корисно навчитися трохи цього, щоб самому вміти робити невеличкі роботи в хаті у разі, якщо не зможу покликати спеціаліста, а ще щоб конструювати невеличкі механізми для моїх експериментів: тоді намір експериментувати був жвавим і гарячим у мені. Нарешті мій батько переорієнтувався на торгівлю різаками, а Самюель, син мого дядька Бенжаміна, якого навчили в Лондоні цій справі, облаштувався саме тоді в Бостоні. За цих обставин мене відправили на деякий час до нього. Проте батько засмутився й забрав мене додому, коли виявилось, що Самюель не збирався залишати мене в себе безкоштовно.