Читать книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко, Борис Дмитрович Грінченко - Страница 3

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з пiвдня. Пiт проймав Зiнька, а вiтер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печi.

Зiнько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, – хоч би швидше дiйти.

Вiн скинув чумарку, щоб не було так душно, i зостався в самiй гарно й рясно вишиванiй сорочцi з тонкого полотна. Вiдкотний комiр злегка обнiмав йому загорiлу шию. Загорiле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсiм ховала його лоба гарного, хоч i була розчесана наперед. З-пiд чорних рiвних брiв (заздрощiв дiвочих) сяли розумнi променистi очi. Вiн вдивлявся тими очима в близький уже гай, – чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нiкого. Додав ще ходи i незабаром став бiля гаю.

Маленька стежечка вбiгла з поля помiж дерева. Зiнько вступив на неї, i його враз обняло таким гарним, любим холодком, що вiн аж зiтхнув широко й легко. Пiшов тодi помалу, впиваючись тiєю живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якiй стежцi. Трохи згодом дерев поменшало, i незабаром перед Зiньком розiслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промiнням.

Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку пiд великою гiллястою грушею, сидiло двоє.

Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на товсту бiлу сорочку i на їй ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упокоєм зложив тi руки на колiнах i, не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали чорнi, надзвичайно молодi очi.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темнi мрiйнi оченята, дiвчинка, що сидiла перед їм. Нi, не дiвчинка, бо на головi в неї був маленький святковий очiпок, – тiльки здавалась дiвчинкою – така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сидiла боком до Зiнька, просто на землi, пiдобгавши пiд себе ноги. Зiньковi виразно видно було її високе, як i в дiда, чоло, мов намальовану, чорну брову i маленький, ледве-ледве горбатий носик, червонi губенята й нiжно обведене легеньке пiдборiддя. Трохи загорiле обличчя так i пашiло, рум'янцем. Коло вух i на шиї вилося, вибившися з-пiд очiпка, непокiрне русяве волосся. Тонка шия вгиналася пiд разками кольористого намиста й дукачiв. Блискучою хвилею спадали вони на високi груди, на бiлу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, колiна обнiмала картата старосвiтська плахта – з зеленими, червоними, синiми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дiдового оповiдання, її маленькi рученята лежали на колiнах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снiгом старечої зими дiда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвiтною нiжною весняною квiткою.

О, як вiн її любив, цю квiтку, вiн, Зiнько! Любив i зараз так само, як i тодi, як уперше її зустрiв, уперше глянув на неї та й закохався вiдразу й навiки. Цьому поминуло вже мало не пiвтора року, але Зiнько й досi мов бачить перед себе ту першу зустрiч.

До того часу вiн її не помiчав. Бачив раз чи двiчi, але давнiше, маленькою ще дiвчинкою. Вони жили далеко вiд Сивашiв, зовсiм на другому кутку села. Зiнько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготiв. I в церквi бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасiку до дiда Дороша Колодiя попитати, чи не продасть вiн йому з пару вуликiв. Зiнько прийшов на цю саме пасiку, але нiкого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить дiда, коли несподiвано перед себе побачив дивну дiвочу постать. Саме в оцьому вбраннi, що й сьогоднi, тiльки без очiпка, з вiнком на головi, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасiку. Розхиливши кущi руками, спинилась, зустрiвши несподiваного гостя, i дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царiвна – така, про яку оповiдають у казках: гарна, як квiтка, легенька й полохлива, як пташка. Вiн з нею ще слова не сказав, вiн тiльки глянув їй у вiчi i вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всiх людей на свiтi… I вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачарованi, обхопленi одним могучим почуванням.

Тiльки тодi вiн зрозумiв, що вiн нiкого й нiколи не кохав, що Левантина була йому тiльки сестрою – нещасливою й любленою сестрою… Тепер вiн знов стоїть у тiй же таки пасiцi, i перед його дiд Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить i слухає.

I стиха, чолом киваючи, оповiдає дiд:

– А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн – нi… А в полi живе польовий – i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник – вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний – цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник – такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год – полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами, такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами – схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…

– Ой, страшно!.. Боже!..

– I в хмарах є нечистий, – збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм, – того й завiрюха.

– Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

– А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок – нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заняти… А дома живе домовик…

– Що людей увi снi давить?

– Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп – п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…

– I, господи! – аж плеснула руками Гаїнка. – I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi – скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?

– Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

– Де ж вони знову набираються?

– Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, – i з кожної краплi зараз народжується гаспид.

– Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

– А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара – голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця – така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi – корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать – бояться… I обходить усе село, i де стане – там скотина i гине, i гине…

– Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

– Дак то ж на русалчин Великдень.

– А мавки?

– Та й мавки ж… I русалки, й мавки – все з нехрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…

– I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

– Чому – не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.

– Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. – I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили. – Не хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

– Ой! – скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

– Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

– Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

– А ти ж, кошеня дряпуче! – скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. – От же тобi! В неволi!..

– У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

– Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» – шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

– А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, – дiдусь не велять! А що?

– Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

– От! А ти менi знову руки крутитимеш?

– Iди, iди, – я не дам, – казав дiд.

– Ну йди ж! – закликав i Зiнько.

– А не займеш?

– Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, – сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

– Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

– Поки справився дома – та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

– Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.

– Земля – мати, казав вiн, – шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..

Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:

– Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

– Аби розумно та по-божому, – вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось, – через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника, – з нею вертався й дiд до села.

Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти – до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.

– А батько питались, – казала Гаїнка, – чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? «Нi, – кажу, – i вiн до дiдуся пiде…»

– Яке ж там дiло? – цiкавився Зiнько.

– А хiба я знаю? Казали – дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.

– Гаразд.

– А що, сину, – питав дiд Дорош, – який хлiб?

– Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

– Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай, – зведуться люди нiнащо! – бiдкався дiд.

– А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

– А як же їй силу вертати? – питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:

– Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля – тим i не родить! От що!..

– Хiба земля жива, дiду? – спитала Гаїнка.

– А ти думаєш – нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.

– Та чого ж вона гнiвається? – спитався, усмiхаючись, Зiнько.

– Того, що її не шанують! Вона – наша мати, вона – свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.

Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.

– Нi, дiду, вiдказав Зiнько, – тут не в тому сила.

– Ат! – перепинив його дiд. – От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.

– Адже й євангелiя – книга, – сказав Зiнько. Дiд розсердився:

– Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..

По стежцi вiд поля почулася хода.

– Батько, батько йдуть! – скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.

– Здоровi, тату! З недiлею.

– Здоров, сину! I тебе з недiлею.

– I ти тут, Зiньку? Здоров!

– Здоровi, тату!

– А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.

– Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?

– Нехай же згодом, одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:

– А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.

– I я з вами, скочила Гаїнка.

– Нi, ти не ходи, звелiв батько. – Ми зараз вернемось.

– Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:

– От що, Зiньку: є в мене одно дiло дуже добре.

– Ану, скажiть!

– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

– Ще б пак!

– Що, якби нам її в посесiю взяти?

– Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?

– Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками – скiльки кому треба. Адже тобi треба?

– Та трохи таки треба…

– I гаразд! I добре! – зрадiв Остап. – Вiзьмеш, скiльки схочеш.

– Або ще й на скiльки грошей вистачить.

– За грошi не турбуйсь! – одказав Остап. – Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.

– Спасибi вам, тату!

– Дак виходить – пристаєш?

– Чому – нi? Як уся громада пристане, то й я.

– Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так – товариство, гурт.

– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

– Та люди все гарнi, заможнi, – нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

– Хто ж то?

– Та ось – я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

– А ще хто? – допитувався Зiнько.

– Та, мабуть, i всi…

– Нi, цих мало: не подужають.

– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зiнько.

– От так! Та земля ж яка там добра – це раз. А друге – цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

– Нiскiльки, – вiдказав спокiйно Зiнько.

– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.

– I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

– А з нами ж чому не хочеш?

– Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

– Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

– Дарма, тату, аби я до дiла казав.

– Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

– Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

– Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi, i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

– Що тобi батько казали? – питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.

– Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

– А ти ж?

– А я не схотiв.

– I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди – отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

– Чого ж вони страшнi?

– Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

– Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, – зiтхнув Зiнько.

– Хоч би вже батько з їми не приятелювали, – казала Гаїнка. – А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

– Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

– I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки – сонцевi дiточки!… – А хто ж їх батько?

– А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

– А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? – спитав, смiючись, Зiнько.

– Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце – красна панна, зiрочки – дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що – ти кажеш – русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

– Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

– Хiба дiдусь брешуть?

– Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

– Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як є?

– Ну, от знов! – загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу – неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це – так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

– Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

– I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, – сказав Зiнько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

– А неправда ж! – палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.

– Як то – спiвала?

– А так – дивлюся в книжку та й спiваю.

– А на який же голос?

– А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

– А що, гарно?

– Ще й дуже.

– Невже?

– Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

– Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

– Та ти моє спiвоче!..

Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

– Нi, як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

– Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.

– Може, й тобi хочеться до їх? – спитався Зiнько.

– Ой, нi! – вiдказала, хитаючи головою. – Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

– Справдi? – спитав Зiнько. – А буйного доброго намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

– Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…