Читать книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко, Борис Дмитрович Грінченко - Страница 4

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

– Зiньку, ти? – озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

– Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

– А я заходив до тебе, – думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

– На пасiцi в дiда Дороша були.

– Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

– Кажи!

– Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.

– Гаразд. Бувай здоров!

– Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

– Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

– У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи «бутiлками», штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й «паджак з iскрою», так вiн сам його звав.

– Яка ж у йому iскра? – питалися промiж себе дiвчата.

– А що рябенький…

З себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик – гострий, кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його «образованость» та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

– Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

– Хах-ха-ха! – реготалися парубки.

– Їй-бо – не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

– Тю на тебе! – озвавсь якийсь парубок. – Вона ж чуже подружжя!

– Вот – пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвозможно, а в городi – го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла – первий сорт!

– Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? – спитав Васюта, ставши проти його.

– А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє – переп'янство йздєлаєш, чи как?

– Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! – сказав сердито Васюта.

– Хто – я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

– Да й тi на вас плювали! – доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

– Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну – одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

– Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

– А знаєте, хлопцi й дiвчата, – не вгавав Васюта, – я навчився нової пiснi, та й ловкої!

– Ану-ну! Якої? – загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

– Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях, – нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, – гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

– Ха-ха-ха! – загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

– Ти будеш менi шарлатана притулять? – скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

– Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!.. – казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. – Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний, – отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

– Мовчи! – скрикнув Микита, все стоячи з затисненими кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.

– Ой-ой-ой! Уже занiмiв! – i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: – Гвалт! Горить!..

– Де горить? Де? – заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.

– Паджак з iскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

– Пху на тебе, собако паршива! – крикнув Микита, одвернувся й пiшов на другий бiк гурту, а Васюта репетував:

– Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Iскри розгоряються!..

– Нi, не здержить Микита проти Васюти, – казали парубки. – Проти всiх здержить, а проти тебе, Васюто, нi.

А з Микитою тим часом оддiлилося кiлька парубкiв i пiшли гуртом на другу вулицю.

– Ну й уїдається в тебе цей Васюта! – казав один парубок. – I чом ти його не провчиш?

– Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! – одказав iще заклопотаний Микита.

– Здоровий, як тур! – промовив другий парубок. – Сам ще й не подужаєш його.

– Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! – порадив той, що його Микита Ванькою звав. – Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.

Микитi стало веселiше.

– Вот спасiба, камаради! Каби їх обоїх iз Зiньком!

– Дак що? I Зiнька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано – не так, як йому завгодно.

– Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятiя, – сказав Микита.

– А скажи, Микито, невже справдi в городi так живуть, що хто з ким хоче, з тим i любиться – чи вiнчаний, чи невiнчаний – однаково? – спитав званий Ванькою.

– Ще й як!

– От штука!

– А што, харашо? Не журись, Ванька, – i в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тiльки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Iшли далi, i вiн подавав їм науку.

А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.

– Ой, щось свариться! – сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:

– Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.

– Оце вже Момоти за землю лаються, – сказав Зiнько.

Момоти були сусiди Зiньковi – з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший – Грицько, тодi – Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок, отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину, – тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.

З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами – Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).

Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.

– А не дiждеш ти, вiдповiдав Грицько, – чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

– Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! – одгукувався Панас, – їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.

– I на поле не пустю! – вiдказував Грицько. – В мене коса в руках буде.

– Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi, нахвалявся Панас.

– От таки вони справдi порiжуться колись! – промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.

– Добривечiр, дядьку, – озвався до його Зiнько.

– Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.

– I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

– Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.

Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, – той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий, – лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку, – аж конi його – пара добрих коней – здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас iзробив, а нiчим довести, – так i пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навiть боялися його, i в спiрцi з Грицьком бiльшiсть до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець – Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:

– От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя, – це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?

– Та нi, я того не кажу, – вiдповiдав Зiнько. – Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тiльки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нiчого з того доброго. Ви своє робiть, а коли вiн до вас чiплятиметься, тодi позивайте його.

Грицько подумав…

– Хто його знає, чи випозиваєш що… – промовив зiтхнувши. – А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..

– Бувайте й ви!

– Шкода чоловiка! – промовив Зiнько. – I путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив – i так мало не щороку якась бiда йде та й другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку Ївгу – чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.

Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на примостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.

– Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить? – спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.

– Казав же тобi, що нi! – вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи. – Спи лиш, а то завтра рано вставати.

– Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля – мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…

Думки плутались. Гаїнка заснула.