Читать книгу Сюньове Сульбакен. Весільний марш - Бйорнстьєрне Бйорнсон - Страница 2

Церква в житті селянина має особливу нішу: це – святе місце, оточене урочистою цвинтарною суворістю, з трепетною святковістю служби Божої під її склепінням. Церква – єдина будівля у долині, яку селянин вбирає у розкішні шати, а тому йому здається, ніби навіть її шпиль стримить вище, аніж насправді. Ясного недільного ранку передзвін дзвонів супроводжує селянина всю дорогу до храму, і він поштиво знімає шапку перед ними, мовби дякуючи за вітання. Між ними існує якийсь таємничий глибинний зв’язок.

Ще дитиною селянин не раз стояв при відчинених дверях, прислухаючись до бамкання дзвонів, а внизу, дорогою, тягнулися вервечкою парохіяни до церкви. Батько приєднувався до гурту; його ж не брали, бо був ще надто малим. У душі дитини важкий могутній передзвін, що годину чи й дві линув поміж горами, будив розмаїті образи, завжди пов’язані з чистим новим одягом, з причепуреним жіноцтвом, з начищеними до полиску, в сяючій збруї кіньми.

Коли ж однієї неділі дзвони задзвонили, що й на його вулицю прийшло свято, і він у новісінькій, хоч і трохи завеликій одежині, статечно ступаючи поруч з батьком, уперше вирушив до церкви, яку радість вони звістили світові! Ніби розчиняли всі двері нарозтвір, щоб він зміг побачити все що душі заманеться. А коли повертатиметься додому з важкою іще головою, розколисаною співами, службою Божою, Божим словом, пропливуть перед очима досі небачені образи: іконостас, святкові строї, ошатні люди, і передзвін збере докупи, немов під склепінням, усі його враження і освятить маленьку церкву, навіки поселивши її у селянському серці.

Ставши підлітком, доведеться йому вирушати з худобою на гірські пасовиська, та якось гожого росяного недільного ранку, коли він сидітиме на камені, наглядаючи за отарою, що пасеться на схилі, і почує церковні дзвони, які заглушатимуть дзеленькіт дзвоників на полонині, стане йому тоскно на душі. Те урочисте бамкання навіє йому з долини милі, легкі, вабливі спомини, нагадає про приємні балачки під церквою зі знайомими, радість, що можна бути поміж людьми; про смачний обід удома, про батька, мати, братів та сестер, про веселі забави на лузі недільного надвечір’я… Бідолашне серденько збунтується у грудях. Бо нічого з того тут немає – лише відгомін церковних дзвонів! А тоді хлопчина враз стрепенеться, пригадає собі уривок якогось псалма та й заспіває, склавши руки й задивившись на долину. А тоді, проказавши ще й молитву, помчить, радісний, угору схилом, сурмлячи в пастуший ріжок, аж луна розлягатиметься горами.

Тут, у тихих гірських долинах, люди різного віку вимальовують собі власний образ церкви, йдуть на свою розмову з нею. Багато що, зрештою, може стати поміж людьми й церквою, але не існує нічого вищого понад неї. Вона зріла й довершена для дитини, яка йде до першого причастя; юнакові, який уже зробив свій життєвий вибір, помахує пальцем – напівпогрозливо-напівзастережливо; вона могутня захисниця для зламаного горем; щира й лагідна – для струдженого старця. Сюди приносять хрестити немовлят, а, як відомо, немає обряду урочистішого, ніж цей. Тому не можна змальовувати норвезьких селян, порядних чи непорядних, поза їхнім зв’язком із церквою.

Турбйорн уже наперед тішився відвідинами церкви, тішився, що побачить стільки нового й цікавого; очі йому розбігалися від барвистого натовпу перед церковцею; усередині він насолоджувався майже відчутною на дотик тишею, яка огорнула все і всіх перед початком служби Божої. Зачарований, він забув схилити голову, коли читали молитву, але, побачивши сотні похилених голів вірян, і собі зробив так само. Забринів спів – усі навколо нього нараз заспівали псалом, хлопчикові з несподіванки наче морозом сипонуло поза шкіру. Турбйорн сидів, поринувши в задуму, й здригнувся, немов зі сну, коли дверцята їхньої лави відчинилися і якийсь чоловік сів поряд. Псалом закінчився, батько привітався за руку з сусідом і поцікавився:

– Як вам ведеться на Сульбакені?

Турбйорн підвів очі та, хоч як придивлявся до чужого дядька, нічого чаклунського в ньому не добачив. То був дужий білявий чоловік, добродушний, з великими блакитними очима й високим чолом. Він усміхався, коли до нього зверталися, в усьому погоджувався з Семуном, але сам був маломовний.

– Онде сидить Сюньове, бачиш? – мовив батько, нахилившись до Турбйорна, взяв його на коліна й показав на жіночу половину церкви.

Там, на лаві, стояла на колінах маленька дівчинка в капелюшку з червоними стрічками, з-під якого вибивалося золотаве волосся, вона була ще білявішою за батька – такої білявки хлопчик ще ніколи не бачив. Сюньове визирала з-поза спинки передньої лави й усміхалася йому. Турбйорн довго не міг відвести від неї погляду, він нічого навколо не бачив, окрім її білих зубок. В одній руці дівчинка тримала блискучий псалтир, а в іншій – складений червоно-жовтий шовковий носовичок і розважалася, хльоскаючи носовичком по молитовнику. Що довше він видивлявся на неї, то приязніше вона усміхалася. Турбйорнові закортіло стати на лаву коліньми так, як вона. Дівчинка кивнула йому головою. Якийсь час він серйозно дивився на неї, а тоді й собі кивнув. Мала засміялася і знову кивнула. Турбйорн теж кивнув у відповідь, і ще, й ще раз, але дівча більше не відповідало, лише за якийсь час, як він уже й забув кивати, Сюньове знову кивнула головою.

– І я хочу дивитися! – почулося позаду Турбйорна, хтось потягнув його за ногу на підлогу, аж він ледь не впав.

Нахабою виявився вайлуватий хлопчак, який тепер завзято пхався на його місце. Він теж мав біляву, однак непокірну чуприну й кирпатого носа. Аслак навчив Турбйорна, як давати відсіч усілякій хамулі в церкві, а чи в школі, тож він ущипнув малого за зад, аж той мало не скрикнув, миттю зліз з лави й вхопив Турбйорна за обидва вуха. Турбйорн також останніх не пас, учепився зухвальцеві в чуба, повалив долі й підім’яв під себе. Той, мовчки сопучи, вкусив Турбйорна за литку. Турбйорн, відсмикнувши ногу, притиснув напасника обличчям до підлоги. Зненацька хтось ухопив його самого за комір і підняв угору, наче мішок з соломою. То був батько. Посадивши сина собі на коліна, він так стиснув малому руку, аж у нозі занило, і прошепотів йому на вухо:

– Якби це було не в церкві, ти б уже дістав від мене бука!

Турбйорн згадав про Сюньове, глянув на жіночу половину: дівчинка ще клячала на лаві, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився він справді негідно. По-мітивши його погляд, Сюньове злізла з лави і більше не показувалася.

Наперед вівтаря виступив паламар, за ним – священик. Турбйорн заворожено слухав і дивився на дійство.

Потім паламар і священик вийшли й знову з’явилися, а він сидів на батькових колінах і думав, чи покажеться Сюньове іще?

Той курдупель, що стягнув його з лави, сидів віддалік на ослінчику, й щоразу, як тільки хотів підвестися, діставав тлумака в плечі від старого, що куняв собі, але справно прокидався від найменшого поруху опецька.

«Чому ж вона не дивиться сюди?» – думав Турбйорн. Кожна червона стрічка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стінах старої церкви був схожий на неї, а може, навіть трохи поступався їй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що він дивиться на неї, споважніла й знову сховалася.

Утретє вийшли перед вівтар паламар зі священиком, задзвонили дзвони, усі попідводилися з лав. Батько знову заговорив з білявим чоловіком, вони разом рушили на іншу половину церкви – жінки вже також попідводилися зі своїх місць. Першою в прохід вийшла світловолоса жінка з такою ж усмішкою, як у чоловіка, але трохи стриманішою. Вона була зовсім маленького зросту, бліда на обличчі й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дівчинки, але вона швидко заховалася від нього за материну спідницю.

– Не чіпай мене!

– Він, мабуть, уперше в церкві, – мовила жінка, поклавши руку йому на плече.

– Уперше, – підтвердив Семун. – Тому й відразу побився…

Турбйорн засоромлено звів очі на жінку, потім глянув на Сюньове – дівча видалося йому ще суворішим, ніж дорослі.

Усі вийшли з церкви: старші, бесідуючи між собою, Турбйорн плівся за Сюньове; щоразу, як він надто близько підходив до неї, вона тісніше горнулася до матері. Зухвалого опецька ніде не було видно. Дорослі стали на моріжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кілька разів згадували Аслака, і, злякавшись, що мова зайде й про його нечемність, відійшов про всяк випадок подалі.

– Нічого тобі тут слухати, – мовила матір до Сюньове. – Відійди собі вбік, сонечко… Чуєш, що кажу!

Сюньове неохоче відійшла. Турбйорн підступив ближче, не зводячи з неї очей, вона також не відводила погляду. Отак стояли вони доволі довго й дивилися одне на одного.

– Фе! – нарешті озвалася дівчинка.

– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.

– Фе! – повторила мала. – І не сором тобі?

– А що я такого зробив?

– Побився у церкві під час відправи… Фе!

– Коли ж то було!

Дівчинка спантеличено замовкла, а тоді озвалася знову:

– То це ти Турбйорн Ґранлієн?

– Я… А ти Сюньове Сульбакен?

– Так… Мені завжди казали, що ти дуже чемний.

– Це неправда. Я найгірший з-поміж дітей удома…

– Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Він каже…

– Помовчи і йди геть звідси! – долинуло з гурту дорослих.

Сюньове зупинилася на півдорозі до матері, а тоді повернулася й спроквола підійшла до Турбйорна.

– Це мені всі вуха протуркотіли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн.

– Та-а, хіба іноді, коли за книжкою сиджу, – відповіла Сюньове.

– Чи то правда, що у вас там, на Сульбакені, тролі, відьми та усяка чортівня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а іншою підпираючись, як це робив Аслак.

– Мамо, мамо! Знаєш, що він каже? Він каже, що…

– Дай мені спокій! І не підходь, доки не покличу! – урвала дівчинку матір.

Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кінчика хусточки й смикаючи його зубами.

– А правда, що щоночі у вас на Сульбакені виграють бісівські музики?

– Неправда!

– Ще скажи, ніби ніколи не бачила троля!

– Не бачила.

– Богом присягаєш?

– Фе, не можна такого казати…

– Пусте! Можна, – відказав Турбйорн і плюнув крізь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно він уміє це робити.

– Гай, гай, потрапиш за таке до пекла!

– Гадаєш? – у голосі Турбйорна почулося вагання, бо він завжди думав, що за такі слова загрожує йому щонайбільше прочуханка, але ж батько стояв далеко.

– А хто у вас там, на горі, найсильніший? – запитав знову, зсунувши шапку набакир.

– Не знаю.

– У нас – батько. Він таки дужий, що нам’яв боки Аслакові. А Аслак, повір, не зі слабаків!

– Он як!

– Якось Аслак підняв над собою коня.

– Коня?!

– Свята правда! Він сам мені розказував.

Тепер уже й Сюньове не мала сумнівів, лише поцікавилася:

– Хто такий Аслак?

– Та один лайдак. Йому так перепало від батька, як ще нікому в світі…

– То на вашому хуторі б’ються?

– Буває іноді… А у вас хіба ні?

– Ніколи!

– То що ж ви там робите?

– Мама готує їсти, плете й шиє. Карі теж, але не так вправно, як мама, бо лінива. Ранді доглядає корів, батько з братами працюють у полі, буває, і в хаті пораються…

Як на Турбйорна, то було вичерпне пояснення.

– Щовечора ми читаємо і співаємо, – вела далі Сюньове. – У неділю також.

– Всі разом?

– Так.

– Нудно, мабуть…

– Нудно? Мамо, він каже… – завела, було, Сюньове, але враз урвала себе на півслові, згадавши, що мати заборонила заважати розмові дорослих. – Я маю цілу отару овець, – похвалилася дівчинка.

– Справді?

– Ага, троє окотяться взимку, а одна, мабуть, приведе відразу двох ягнят.

– То ти маєш власних овець?

– Ще й корів і свиней… А ти хіба ні?

– Ні.

– Приходь до мене, я подарую тобі одне ягня, а воно тобі згодом приведе цілу купу… – запропонувала Сюньове.

– Як би то було гарно! – мрійно мовив Турбйорн. Якийсь час діти помовчали, потім малий запитав:

– А Інґрід можеш дати ягня?

– Якій Інґрід?

– Ти не знаєш Інґрід? Маленької Інґрід?

Ні, Сюньове не знала Інґрід.

– Вона молодша від тебе?

– Звісно, молодша. Десь така, як ти…

– То візьми і її з собою.

– Добре, я залюбки візьму з собою сестричку.

– Тобі – ягня, а їй дістанеться порося.

Турбйорн згодився, що то розумне рішення. Потім вони ще трохи погомоніли про спільних знайомих, хоч таких виявилося небагато. Батьки вже наговорилися, тож треба було рушати додому.

Вночі Турбйорнові наснився Сульбакен, ніби пасуться на пагорбі лише білі ягнята, а маленька білява дівчинка з червоними стрічками у волоссі гуляє поміж ними.

Турбйорн та Інґрід уже не могли дочекатися, коли ж їм дозволять туди піти. Вони стільки нафантазували ягнят та поросят, що вже собі й раду дати з ними не могли. І нетерпеливилися – чому їх не відпускають у гості.

– Хто казав, що вас там чекають? Лише тому, що маленьке дівча запросило? – запитувала мама. – Де таке чувано?

– Ага, почекай-но наступної неділі, сама побачиш, – буркотів Турбйорн.

Прийшла неділя.

– Ти такий хвалько, брехун та ще й лайливець, що тобі дозволять до мене прийти, аж як знову станеш чемним, – сповістила Сюньове Турбйорнові новину після відправи.

– Хто так сказав?

– Моя мама.

Інґрід з нетерпінням чекала братового повернення з церкви. Він переповів сестричці та матері розмову з Сюньове.

– Ось бачиш! – вигукнула мама.

Інґрід мовчала. Але відтепер обидві пильнували за кожним його словом, і за лайкою, і за похвальбою. Якось брат з сестрою навіть почубилися, з’ясовуючи, лайливий чи ні вислів «пса вартий», а потім Турбйорн увесь день повторював: «Пса вартий, пса вартий!» Увечері це почув батько.

– Ось я тобі зараз покажу, хто пса вартий! – крикнув він і так вдарив малого, аж той простягнувся на долівці.

Турбйорнові стало дуже соромно, що так зганьбився перед сестричкою, але за якийсь час вона сама підійшла до нього й заспокійливо погладила.

Аж за два місяці дітям пощастило побувати на Сульбакені. Згодом Сюньове прийшла до них на гостину, потім Інґрід з Турбйорном провідали її знову. Так вони учащали одне до одного в гості, доки й виросли. Турбйорн та Сюньове змагалися між собою у здобуванні науки – разом ходили до школи. Згодом хлопчик переріс свою товаришку; парох навіть сам почав навчати здібного підлітка. Зате Інґрід наука давалася важко, і вони обоє допомагали їй. Інґрід і Сюньове стали такими нерозлучними, що люди називали їх «куріпочками», обидві були білявками й усюди з’являлися удвох.

Сюньове, бувало, гнівалася на Турбйорна за його схильність до бійки, а Інґрід завжди встрявала поміж, примирювала їх, і вони знову ставали добрими друзями. Та якщо до вух матері Сюньове доходили чутки про бійку, йому на тиждень, а то й на два заказано було дорогу до господи на Сульбакені. Однак ніхто не смів зізнатися у цьому Семунові. «Він надто суворо поводиться з хлопцем», – казала його дружина й накладала на всіх обітницю мовчання.

Трійко дітей виросли, стали гарними та вродливими – кожний по-своєму. Сюньове вигналася висока й струнка, мала золотаві кучері, ніжне осяйне личко зі спокійними блакитними очима. Розмовляючи, вона завжди усміхалася. Люди казали: благословенний той, кого вона осявала своєю усмішкою. Інґрід була нижчою на зріст і трохи пухкішою, з іще білявішим, аніж у товаришки, волоссям, м’якими рисами дрібного округлого обличчя. Турбйорн був середнього зросту, гарної статури, чорнявий, з темно-синіми очима на гостро висіченому обличчі й доволі кремезний. Іноді, роззлостившись, полюбляв хвалитися, що вченіший за самого шкільного вчителя і нікого не боїться в усій долині… окрім хіба батька, додавав подумки, але вголос про те ніколи не зізнавався.

Турбйорн хотів скоріш пройти конфірмацію, але з того нічого не вийшло.

– Не конфірмований, ти ще хлопчисько, шмаркач, і мені легше тримати тебе в шорах! – сказав, наче відрізав, батько.

Отож так сталося, що він, Інґрід і Сюньове пішли до першого причастя разом. Сюньове також довелося довго чекати цієї події: їй виповнилося п’ятнадцять років, йшов шістнадцятий.

– Людина ніколи не буває достатньо готовою до складання Божої обітниці, – часто казала її мати, а батько, Ґутторм Сульбакен, з нею погоджувався.

Справа з конфірмацією так затягнулася, що до Сюньове вже й свататися почали: один – син місцевого достойника, а інший – син заможного сусіда.

– То надто рано! Вона ще й до першого причастя не ходила! – відшивала матір женихів.

– Треба вести доньку до причастя! – вирішив якось батько.

Але Сюньове про це нічого не знала.

На плебанії, у домі священика, жіноцтво дуже любило Сюньове, її часто кликали погомоніти. Інґрід і Турбйорна не запрошували.

– Що, ти там зайвий? Ой дивись, украдуть її тобі з-перед носа! – шпигнув якось Турбйорна один з хлопчаків і миттю гепнувся долі з підбитим оком.

Відтоді повелося серед сільських бешкетників дражнити його Сюньове, а він від того скаженів. Врешті дійшло до великого бойовиська в ліску неподалік плебанії. Про місце з’ясування стосунків було домовлено заздалегідь, супротивників невпинно більшало: Турбйорн опинився сам на сам з цілою навалою. Дівчата вже давно пішли додому, тож нікому було їх розбороняти. Турбйорнові ставало непереливки. Бійка розпалювалася не на жарт, хлопець нізащо не хотів програвати, то й гамселив на всі боки, як попало, про що потім ще довго свідчили синці від його кулаків. Миттю поповзли чутки, невдовзі вже вся долина гуділа про бійку Турбйорна через Сюньове.

Наступної неділі Турбйорн відмовився іти до церкви. А ще за день він не пішов на науку до пароха, прикинувшись хворим. Інґрід пішла сама.

– Що переказувала Сюньове? – запитав хлопець, коли сестра повернулася.

– Нічого.

Згодом таки довелося піти до пароха на заняття, Турбйорнові здавалося, що всі тільки те й роблять, що витріщаються на нього та підсміюються. Сюньове прийшла того дня пізніше, а потім довго сиділа в покоях панотця. Хлопець побоювався прочуханки від священика, однак дуже швидко збагнув, що в цілому селі нічого не знають про бійку тільки двоє: парох і його батько. Таке було йому на руку, але ось як порозумітися з Сюньове, він не знав. Уперше йому не хотілося просити про допомогу в цій справі сестричку.

Після заняття з катехізису Сюньове знову зникла в покоях священика. Доки на подвір’ї ще юрмилися учні, Турбйорн чекав, але всі порозходилися, довелося і йому йти геть. Інґрід уже давно подалася додому.

Наступного дня Сюньове прийшла на науку першою і гуляла садком з однією із доньок пароха та якимсь молодим паничем. Панянка викопувала квіти, давала їх Сюньове, панич допомагав, а Турбйорн стояв з рештою учнів за плотом і прислухався. Дівчина так голосно пояснювала, як треба садити квіти, що чутно було кожне слово. Сюньове обіцяла ретельно виконати всі настанови.

– Сама ти не зумієш, – озвався чужак.

Турбйорн запам’ятав його слова.

Коли Сюньове знову повернулася до гурту, її оточили ще більшою увагою, аніж зазвичай, але вона попростувала до Інґрід, радо привіталася з нею і повела за собою на луку. Там вони повсідалися докупки на траву, завівши жваву розмову, бо вже давно не випадала їм нагода набалакатися. Турбйорн залишився стояти посеред гурту, милуючись пишними заморськими квітами Сюньове.

Того дня Сюньове подалася додому разом з усіма.

– Може, я понесу тобі квіти? – запропонував Турбйорн.

– Неси, – ласкаво погодилася дівчинка, не підводячи, однак, на нього очей. Узяла за руку Інґрід, і вони рушили попереду.

Біля самого Сульбакена Сюньове зупинилася, попрощалася з Інґрід.

– Далі я вже сама понесу квіти, – мовила вона, беручи кошика, якого Турбйорн поставив у траву.

Дорогою до Сульбакена хлопчина міркував, як би то запропонувати Сюньове свою допомогу – посадити ті квіти з нею удвох, але не зважився й рота розтулити, надто вже квапилася вона додому. Увесь день його не полишала думка: «Таки треба було допомогти їй з тими квітками…»

– Про що ви розмовляли? – запитав він Інґрід.

– Ні про що…

Коли всі полягали спати, Турбйорн тихенько одягнувся і вийшов надвір. Була гарна ніч, тепла й тиха; небо запаволочилося тонким мереживом блакитно-сірих хмар, а там, де мереживо прорвалось, здавалося, хтось, наче у вікно, підглядав з темної синяви, що ж діється на землі. Навколо ані душі, тільки в траві сюрчали коники-стрибунці; час до часу озивалася праворуч від дороги перепілка, їй відповідала інша з лівого узбіччя; спів перекочувався травами то туди, то сюди, і видавалося Турбйорнові, ніби його супроводжує велика співоча свита, хоч він нікого й не бачив у темряві. Ліс, наче синє море туману, стелився схилами, і що вище, то темнішим він ставав. З гущавини долинало токування тетеревів, іноді – пронизливий крик сови; водоспад співав свою одвічну пісню, гучніше, ніж будь-коли, бо все притихло, дослухаючись до неї. Турбйорн глянув угору, на Сульбакен, і рушив далі. Він звернув убік від звичних стежок, притьмом видряпався на узвишшя і невдовзі опинився у крихітному квітнику Сюньове, під самим вікном кімнатки на піддашші, де вона спала. Хлопець сторожко прислухався, роззирнувся навсібіч, але навколо панувала тиша. Понишпоривши у пошуках якогось реманенту, він знайшов, як і сподівався, лопату й граблі. Одну грядку Сюньове почала копати, але довела до пуття лише маленький клаптик, посадила там дві квітки. Хотіла, певно, подивитися, який вони матимуть вигляд. «Втомилася, мабуть, бідолашна, і покинула грядку… – подумав Турбйорн. – Це робота для чоловіка!» Хлопець відразу взявся до справи, спати зовсім не хотілося, навпаки, йому здавалося, що ніколи іще йому так легко не працювалось. Він пригадав поради доньки пароха, як садити квіти, пригадав, як ті квітки росли в садку на плебанії, і зробив усе як треба. Минула ніч, а він і не помітив, працював, майже не відпочиваючи, скопав усю грядку, посадив усі квіти, кілька разів пересаджував їх, щоб було гарніше. Іноді позирав на вікно на піддашші, чи ніхто його не бачить. Але нікого не було видно, навіть пес ніде не гавкнув. Тиша панувала, аж запіяв півень, а за ним защебетало лісове птаство, вітаючи світ з «добрим ранком». Чепурячи квітника, Турбйорн згадав собі байки Аслака, як він малим хлопчаком вірив у те, ніби на Сульбакені водяться тролі та домовики. Турбйорн знову звів очі на вікно й усміхнувся – ото здивується, прокинувшись, Сюньове.

Уже нівроку розвиднилося, птахи здійняли немилосердний гармидер, тож Турбйорн перескочив через пліт і заквапився додому. Ніхто й не довідається, що то він уночі посадив квіти в садочку Сюньове на Сульбакені.