Читать книгу Сюньове Сульбакен. Весільний марш - Бйорнстьєрне Бйорнсон - Страница 4

З Ґранлієнської полонини гарно було видно всю околицю, насамперед Сульбакен, обрамлений строкатим лісом; далі виднілися інші хутірці, оточені звідусіль гаями, тому зелені моріжки з хатами посередині видавалися клаптиками землі обітованої, відвойованої у дикої природи. Чотирнадцять хуторів можна було налічити, споглядаючи долину з полонини; Ґранлієн тонув у лісовій гущавині, з-поміж дерев визирали тільки дахи будівель, та й то коли стояти на самому чубку кичери.

Дівчата, дарма, що не розгледіти добре самого хутора, часто дивилися на дим, який клубочився з димарів.

– Мама саме готує обід, – мовила Інґрід. – Печеню із засоленого м’яса з салом.

– О, чуєш, вже гукають чоловіків до столу, – озвалася Сюньове. – Цікаво, де вони сьогодні працюють?

Дівчата спостерігали за цівкою диму, яка спершу жваво й весело вихоплювалася у пронизане лагідним сонцем повітря, та невдовзі уповільнювала свій розгін, розімлівала, щоб спроквола полинути широкою смугою понад лісом, потроху розсмоктуючись до ледь помітного серпанку, а потім і зовсім зникнути. Так само й дівочі думки зринали в голові, неквапно вилися горами й долами. Нині вони снували навколо Нургауґа. Весілля відгуляли позавчора, але забава зазвичай тривала ще тиждень по тому, тож на полонину й досі долинали звуки пострілів й окремі вигуки найгорлатіших парубків.

– Он як веселяться, – з жалем сказала Інґрід.

– А я їм не заздрю, – мовила Сюньове, беручись до рукоділля.

– Хотілось би й мені з ними розважитись…

Інґрід сиділа навпочіпки, спостерігаючи за тим, що відбувалося на подвір’ї Нургауґа. Гості тинялися поміж будинками, юрмилися під коморою, певно, там стояв стіл з наїдками; деякі пари трималися окремішньо, ніжно воркуючи.

– Не розумію, чого тебе так вабить туди, – буркнула Сюньове.

– Й сама не знаю, – стенула плечима Інґрід, не міняючи пози. – Потанцювати кортить… – додала вона.

Сюньове промовчала.

– Ти ніколи не танцювала? – запитала Інґрід.

– Ніколи.

– Гадаєш, танцювати – то гріх?

– Хтозна…

Інґрід більше не розпитувала, згадавши, що гауґіанцям танцювати заборонено, і не сміючи поцікавитись, як ставляться до цього батьки Сюньове. Але її думки водно крутилися довкола танців, тож вона, зрештою, не витерпіла:

– Кращого танцюриста, ніж Турбйорн, не знайти на всю околицю…

– Вірю, – за якусь мить зронила Сюньове.

– Тобі варто побачити, як він танцює! – вигукнула Інґрід, обернувшись до товаришки.

– Ні, не хочу, – квапливо заперечила Сюньове.

Інґрід вражено замовкла, а Сюньове схилилася над плетивом, рахуючи вічка. Та вже за мить опустила рукоділля на коліна й, задивившись удалину, мовила:

– Такою щасливою, як нині, я вже давно не була…

– Чом це? – здивувалася Інґрід.

– Та… бо він не танцює зараз у Нургауґів.

Інґрід сиділа, поринувши в задуму.

– Там, напевно, дівчата так і вились би коло нього… – озвалася за якийсь час.

Сюньове вже було розтулила рота, аби щось сказати, однак промовчала, витягнула дротика й обернула плетиво іншим боком.

– Турбйорнові аж жижки трясуться, так кортить потанцювати. Я його добре знаю! – вигукнула Інґрід і враз похопилася, що бовкнула зайве, глянула на Сюньове, яка схилилася над плетивом, зашарівшись наче мак.

Інґрід миттю згадала кожне слово з розмови, сплеснула руками, впала навколішки перед товаришкою і зазирнула їй у вічі. Але Сюньове незворушно плела собі далі. Тоді Інґрід розсміялася:

– Ти вже кілька днів щось від мене приховуєш!

– Про що це ти? – знічено глянула на неї Сюньове.

– Ти гніваєшся не тому, що Турбйорнові подобається танцювати… – личко Інґрід сяяло усміхом.

Сюньове вперто мовчала. Тоді Інґрід обняла її за шию і прошепотіла до вуха:

– Ти гніваєшся, бо він не з тобою танцює, а з іншими…

– Що ти плетеш! – обурено вигукнула Сюньове, вивернулася з обіймів і скочила на рівні ноги.

Інґрід теж підвелася з вересу, рушила за товаришкою.

– Шкода, що ти не вмієш танцювати, Сюньове! – сміялася вона. – Дуже шкода! Ходімо, я тебе навчу! – Інґрід охопила дівчину за стан.

– Чого ти від мене хочеш? – опиралася Сюньове.

– Навчити тебе танцювати, аби не сумувала, що він танцює з чужими дівками.

Тепер уже й Сюньове засміялася, хоча й вимушено.

– Ще хтось побачить, – мовила вона.

– Дай, Боже, тобі здоров’я за такі слова, хоча дурне кажеш! – вигукнула Інґрід, замугикала собі під ніс і закружляла Сюньове в такт мелодії.

– Ні… ні… я не вмію…

– Сама щойно казала, що давно не була такою щасливою. Ну ж бо!

– Не знаю, чи зумію…

– Ось спробуй, і сама побачиш, що це зовсім неважко!

– Тобі годі всидіти на місці, Інґрід!

– Так казав кіт до горобця, що ніяк не хотів датися йому до лап… Ходімо!

– Та мені б і самій хотілося, але…

– Уяви собі, я – Турбйорн, а ти – його молода дружина, яка не потерпить, аби він танцював з кимсь іншим, окрім неї.