Читать книгу Бійцівський клуб - Чак Поланік - Страница 7

Сьогодні ввечері на паразитах мозку всі постійні відвідувачі. Зустрічі в групі «Понад межами» завжди збирали чимало люду. Це Пітер. Це Альдо. Це Марсі.

Привіт.

Ми називаємося. Знайомтесь, це Марла Зінґер. Вона сьогодні вперше прийшла до нас.

Привіт, Марло!

У «Понад межами» ми починаємо з Обміну Новинами. У назві групи немає нічого про паразитів мозку. Ти ніколи не почуєш, щоб хтось бодай словом згадав про паразитів. Щоразу всім кращає. О, це завдяки новим лікам! Щоразу всі вже видужують. А втім, звідусіль прозирає мара п’ятиденного головного болю. Одна жінка втирає мимовільні сльози. У кожного є бейджик з його іменем. Уже рік ви бачитеся щовівторка ввечері, але коли до тебе підходять, щоб потиснути руку, люди опускають очі на твій бейджик.

Хіба ми зустрічалися раніше?

Ніхто ніколи не скаже слова «паразит», тільки «збудник».

Тут не кажуть «лікуватися», тільки «ходити на процедури».

Розповідаючи свої новини, один скаже, що збудник дістався його спинного мозку і тепер нараз йому відібрало ліву руку. Збудник, розповість хтось інший, висушив йому оболонку мозку і тепер мозок його не тримається щільно всередині черепа, призводячи до нападів судом.

Останнього разу, коли я був тут, жінка на ім’я Хлоя виголосила єдину добру новину, яку мала. Насилу звівшись на ноги, спираючись на дерев’яні бильця свого крісла, Хлоя сказала, що більше не почуває страху перед смертю.

Сьогодні ввечері, після знайомств і Обміну Новинами, невідома мені дівчина, на бейджику якої було ім’я Ґленда, назвалася сестрою Хлої і сказала, що минулого вівторка о другій годині ночі Хлоя нарешті померла.

О, яка б це мала бути втіха. Два роки Хлоя плакала в моїх обіймах, а тепер вона мертва і рештки її в могилі, в урні, мавзолеї чи колумбарії. Черговий доказ того, що сьогодні ти собі щось думаєш, волочишся по цьому світу, а завтра ти – просто купка гною, харч для хробаків. Приголомшливе диво смерті! І це була б така втіха, коли б… о, коли б не вона.

Марла.

О, Марла знову дивиться на мене, саме на мене з-поміж усіх хворих на паразитів мозку.

Брехня.

Фальш.

Марла – фальшивка. Ти – фальшивка. Усі довкола, хто кривиться, сіпається від болю або катається з хрипом по підлозі, тим часом як на штанях у нього розростається темна мокра пляма, – усі вони лише добре вдають.

Медитація нікуди не заводить мене сьогодні. За кожною палацовою брамою, зеленою, помаранчевою, – Марла. За синьою брамою теж стоїть Марла. Брехня. У печері твариною сили виявляється Марла. Марла, що курить сигарету й зводить очі під лоба. Брехня. Чорне волосся й пухкі, як французькі подушки, губи. Фальш. Губи на дотик – як темна шкіра італійської канапи. Рятунку нема.

Хлоя була справжньою.

Хлоя виглядала, як скелет Джоні Мітчелл[10], коли б його привести на вечірку, змусити всміхатись і бути напрочуд милим з усіма. Лишень уявіть собі: Хлоїн скелет завбільшки з комаху, такий відомий усім шанувальникам канадської співачки, біжить завулками й переходами її нутрощів о другій годині ночі. Пульс перетворюється на сирену, що звідкілясь ізгори завиває: «Приготуватися до смерті за десять, дев’ять, вісім секунд. Смерть настане за сім, шість…»

Хлоя біжить уночі плутаниною власних вузьких вен і судин, що вибухають гарячою лімфою. Нерви, немов колючий дріт, виступають із тканини. Гнояки, схожі на гарячі білі перлини, набрякають довкола неї.

Згори лунає: «Приготуватися до евакуації кишківника[11] за десять, дев’ять, вісім, сім…»

Приготуватися до евакуації душі за десять, дев’ять, вісім…

Хлоя брьохає по коліна в рідині, яка витікла з її нирок, що вже відмовили.

Смерть настане за п’ять секунд.

Пять, чотири…

Чотири.

Довкола неї бризками розлітаються паразитичні організми, разками фарби чіпляючись на її серце.

Чотири, три.

Три, два.

По черзі підтягуючись руками, Хлоя видирається покоцюрбленою поверхнею власної горлянки.

Смерть настане за три секунди, дві…

Крізь розтулений рот світить місяць.

Приготуватися випустити дух – негайно!

Евакуація.

Негайно!

Відокремлення душі від тіла.

Негайно!

Смерть настала.

Негайно!

О, це мала би бути така втіха: пригадувати теплий гамуз Хлоїних кісток у твоїх обіймах, тим часом як Хлоя вже нежива.

Та ба, на мене зирить Марла.

Медитуючи, я простягаю руки до моєї внутрішньої дитини, щоб обійняти її, але моя внутрішня дитина – Марла зі своєю цигаркою в роті. Кулі білого цілющого світла нема. Брехня. Чакр нема. Уявіть собі, як ваші чакри розкриваються, наче квіти, а в середині кожної спалахує сповільненим вибухом згусток теплого світла.

Брехня.

Мої чакри лишилися закритими.

Коли медитацію закінчено, усі потягаються, крутять головами й допомагають одне одному звестися на ноги, готуючись до терапевтичного фізичного контакту. Перед обіймами я роблю три кроки, щоби стати навпроти Марли, яка зводить очі й дивиться просто на мене, я ж роззираюся довкруги, чекаючи на сигнал.

Обіймімо ж, лунає сигнал, когось, хто коло вас.

Мої руки змикаються довкола Марли.

Сьогодні оберіть того, хто для вас є особливим.

Руки Марли – в одній цигарка – притиснуті до її стану.

Розкажіть цій людині, як ви почуваєтесь.

У Марли немає раку яєчок. Марла не слабує на сухоти. Вона не помирає. Ну гаразд, якщо вірити тій мудрованій філософії укурених мудрагелів, ми всі помираємо. Але Марла не помирає так, як помирала Хлоя.

Лунає сигнал: звірте ваші думки.

То як, Марло, подобаються тобі помідори?

Звірте ваші найпотаємніші думки.

Забирайся звідсіля, Марло! Забирайся геть! Геть!

Ну ж бо, плач, якщо тобі треба плакати.

Марла пильно дивиться на мене. У неї карі очі. Мочки вух стяглися довкола проколів, кульчиків нема. Потріскані губи вкриті памороззю відмерлої шкіри.

Ну ж бо, плач.

– Ти теж не помираєш, – каже Марла.

Довкола нас, підпираючи одне одного, стоять і хлипають пари.

– Викажеш мене, – мовить Марла, – я викажу тебе.

Тоді можна поділитися, пропоную я. Марлі дістануться захворювання кісток, паразити мозку й сухоти. Я лишу собі рак яєчок, паразитів крові та психоорганічний синдром.

– А як щодо раку кишок? – питає Марла.

А дівчинка добре підготувалася.

Рак кишок можемо розділити. Вона ходитиме першої та третьої неділі щомісяця.

– Ні, – каже Марла. Вона не згодна, вона хоче все. Увесь рак, усіх паразитів. Марла замружує очі. Вона й не мріяла, що може почуватися так пречудово. Вона вперше відчула себе по-справжньому живою. Її шкіра стала чистішою. За все своє життя вона не бачила мертвої людини. Життя її було позбавлене сенсу, бо ж вона не мала з чим його порівняти. А тепер вона знає, що таке смерть. Вона бачить утрати, біль і страждання тих, хто при смерті. Вона бачить їхній плач і дрож, їхній жах і покуту. Тепер, коли вона знає, куди ми всі прямуємо, Марла насолоджується кожною миттю свого життя.

Ні, вона не полишить жодної групи.

– Назад, у ті часи, коли я не відчувала життя, я не хочу, – каже Марла. – Раніше, щоб почуватися добре й радіти хоча б тільки тому, що дихаю, я працювала в похоронному бюро. То й що з того, коли мені не вдалося знайти роботу за фахом?

Повертайся тоді до свого бюро, кажу я.

– Похорон не порівняти з цим, – каже Марла. – Похорон – це просто абстрактний ритуал. А тут ти переживаєш смерть по-справжньому.

Пари довкола нас витирають сльози, шморгають носами, плескають одне одного по спині й розмикають обійми.

Ми не можемо ходити разом, мовлю я до неї.

– То й не ходи.

Мені це потрібно.

– Ходи на похорони.

Усі вже розійшлися, стають колом і беруться за руки для завершальної молитви. Я відпускаю Марлу.

– Як довго ти сюди ходиш?

Завершальна молитва.

Два роки.

Мене беруть за руку. Марлу беруть за руку.

Зазвичай, коли починається моління, мені спирає дух. О, благослови нас! Благослови нас у гніві нашому й нашому страху!

– Два роки? – шепоче Марла, нахиляючи голову.

О, спаси і вбережи нас!

Усі, хто міг помітити, що я ходжу сюди вже два роки, або померли, або видужали й більше сюди не поверталися.

Поможи нам, поможи нам.

– Гаразд, – каже Марла, – гаразд, гаразд, можеш лишити собі рак яєчок.

Великий Боб, велетенська бодня сала, схилився наді мною й плаче. Дякую.

Вкажи нам шлях і даруй нам спокій.

– Нема за що.

Ось так я зустрів Марлу.