Читать книгу Бійцівський клуб - Чак Поланік - Страница 9

На другому слайді моєї презентації для «Майкрософту» я відчуваю в роті кров, і мені доводиться її ковтати. Мій начальник не знає матеріалу, але він не дозволить мені демонструвати презентацію з синцем під оком і спухлою від накладених усередині швів щокою. Шви розійшлись, і я намацую їх язиком. Уявіть собі сплутану волосінь на бéрезі. У моїй уяві малюються чорні шви на кастрованому псові, і я далі ковтаю кров. Начальник проводить презентацію за написаними мною підказками, а я керую проектором у темному кутку кімнати.

Мої губи липкі від крові, яку я намагаюся злизати. А коли ввімкнеться світло, я обернуся до консультантів з «Майкрософту», Еллен, Волтера, Норберта й Лінди, і скажу: дякую за увагу, – а мій рот блищатиме кров’ю, що просякатиме крізь щілини між зубами.

Можна проковтнути близько пінти[15] власної крові, перш ніж тебе знудить.

Завтра бійцівський клуб, і я нізащо не пропущу його.

Перед презентацією Волтер з «Майкрософту», засмаглий, як картопляні чіпси на барбекю, усміхається так, наче його щелепа, схожа на ківш екскаватора, – це знаряддя маркетингу. Волтер простягає мені руку, на якій зблискує перстень із печаткою, і мої пальці тонуть у його гладенькій, пухкій долоні. Він каже:

– Страшно подумати, що сталося з тим, з ким ви билися.

Перше правило бійцівського клубу – не говорити про бійцівський клуб.

Я кажу Волтерові, що впав.

Зробив це сам собі.

Перед презентацією, коли я сиджу навпроти свого начальника й пояснюю йому, коли який іде слайд і коли я показуватиму відео, начальник питає мене:

– У які халепи ти вплутуєшся кожних вихідних?

Я просто не хочу помирати красунчиком без жодного шраму, кажу я. Вродливе, пещене тіло тепер уже ні до чого. Лишень погляньте на всі ці машини, цілковито незаймані, так наче щойно з виставкової зали 1955 року. Я завжди вважав, що то цілковитий непотріб.

Друге правило бійцівського клубу – не говорити про бійцівський клуб.

Може статися, за обідом до твого столика підійде офіціант із чорними, як у панди, плямами під очима. І ти згадуєш, що бачив його в минулі вихідні на зустрічі бійцівського клубу, коли здоровезний, як гора, складовий вантажник притиснув йому голову коліном до бетону підлоги й раз у раз гатив кулаками по офіціантовому переніссю з глухим, щільним звуком, який чути було навіть серед викриків натовпу, аж доки офіціант не спромігся набрати в легені повітря й, відпльовуючи кров, прохрипіти «досить».

Ти нічого не кажеш, тому що бійцівський клуб починається, коли його члени збираються, і закінчується, коли вони розходяться. Поза тим його не існує.

Ти зустрічаєш парубійка, який працює в копіювальному центрі. Ти бачив його місяць тому. Цей парубійко забував підшивати замовлення пробивачем чи класти кольорові перекладки між різними стосами копій, але протягом десяти хвилин він був богом, коли вибивав дух із удвічі більшого консультанта по роботі з клієнтами, а потім повалив його й гамселив, доки той не знепритомнів і хлопчина мусив припинити. Це третє правило бійцівського клубу: коли хтось каже «досить» або непритомніє – хай навіть тільки вдає, що непритомніє, – бій завершено. Щоразу, коли ти бачиш цього парубійка, ти не можеш сказати йому, як чудово він бився.

Битися лише сам на сам. Один бій на раз. Битися без взуття й голими по пояс. Бій триває стільки, скільки потрібно. Це решта правил бійцівського клубу.

У бійцівському клубі ми всі не ті, хто в реальному житті. Навіть якщо ти скажеш парубійкові з копі-центру, як чудово він бився, ти говоритимеш до іншої людини.

У бійцівському клубі я – не та людина, яку знає мій начальник.

Після вечора, проведеного в бійцівському клубі, у реальному світі все здається неначе в приглушених тонах. Тебе ніщо не може роздратувати. Твоє слово – закон, і, якщо інші порушують цей закон або ставлять його під сумнів, навіть це не дратує тебе.

У реальному світі я – координатор кампанії з відкликання товарів, який, вбраний у сорочку з краваткою, сидить у темному кутку кімнати, ковтає свою кров і міняє на екрані заголовки й слайди, тим часом як мій начальник розповідає консультантам з «Майкрософту», чому для піктограми він обрав саме цей відтінок, блідо-волошковий.

Перша сутичка бійцівського клубу була між мною і Тайлером.

Раніше, коли я повертався додому злий, усвідомлюючи, що моє життя не йде згідно з моїм власним п’ятилітнім планом, я вдовольнявся тим, що прибирав свою кімнату чи відлагоджував машину. Одного дня я помер би без жодного шраму і лишив би після себе дуже гарні квартиру й машину. Дуже-дуже гарні, доки їх не вкриє пил або не занедбає наступний власник. Нема нічого непорушного. Навіть «Мона Ліза» розпадається на порох. Відтоді як почався бійцівський клуб, у мене в роті хитається половина зубів.

Можливо, річ не в самовдосконаленні.

Тайлер ніколи не бачив свого батька.

Можливо, річ у самознищенні.

Ми з Тайлером далі ходимо до бійцівського клубу разом. Зустрічі тепер відбуваються щосуботи ввечері в підвалі бару, після того як бар зачиняється, і приходить чимраз більше люду.

Тайлер стає під світлом єдиної лампочки, що висить посередині темного підвалу з бетонними стінами, і він бачить у темряві мерехтливі вогники відбитого в сотні пар очей світла. Спершу Тайлер горлає:

– Перше правило бійцівського клубу – не говорити про бійцівський клуб.

– Друге правило бійцівського клубу, – горлає Тайлер, – не говорити про бійцівський клуб.

Зі мною батько був до шести років, та я однаково не пам’ятаю нічого. Батько приблизно кожні шість років заводить собі нову сім’ю в новому місті. Схоже, він гадає, що сім’я – це щось на кшталт розгалуженої торговельної мережі.

У бійцівському клубі ви побачите покоління чоловіків, вихованих жінками.

Тайлер стоїть під світлом єдиної лампочки в чорноті підвалу, повного чоловіків, у час по півночі й виголошує решту правил: битися сам на сам, один бій на раз, без взуття й голими по пояс, бої тривають стільки, скільки потрібно.

– І сьоме правило, – горлає Тайлер, – якщо ти вперше в бійцівському клубі, ти мусиш битися.

Бійцівський клуб не порівняти з футболом у телевізорі. Там ти бачиш гурт незнайомих тобі чоловіків, які на іншому кінці світу зчіпляються одне з одним. Супутникова трансляція з двохвилинною затримкою, що кожні десять хвилин переривається рекламою пива або заставкою телеканалу. Після того як ти був у бійцівському клубі, дивитися американський футбол – це те саме, що дивитися порнографію, коли можна мати прекрасний секс.

Бійцівський клуб спонукає тебе відвідувати тренажерний зал, коротко стригти волосся та обтинати нігті. У залах, до яких ти ходиш, повно тих, хто хоче виглядати як чоловік, так наче, чоловік ти чи ні, визначатиме скульптор або фотограф-рекламіст.

Як каже Тайлер, накачаний вигляд має навіть повітряна кулька.

Мій батько ніколи не ходив до коледжу, тож було страшенно важливо, щоб туди ходив я. Закінчивши коледж, я зателефонував йому по міжміському і спитався, що далі.

Батько не знав.

Коли мені виповнилося двадцять п’ять і я влаштувався на роботу, знову міжміський, і знову я запитав, що далі. Батько не знав, тож сказав одружуватися.

Я хлопець, якому тридцять років, і я не певен, що інша жінка – це відповідь на всі мої запитання.

У бійцівському клубі йдеться не про слова. Декотрі мусять битися щотижня. Цього тижня Тайлер пустив до підвалу тільки перших п’ятдесятьох. Решті – зась.

Минулого тижня я обрав собі супротивника, і ми стали до бою. Либонь, у хлопця був тяжкий тиждень. Він заламав мені руки за спину подвійним нельсоном і товк головою об бетонну підлогу, аж доки зуб не прохромив наскрізь мені щоку, око спухло так, що вже й не розтулялось, а обличчя було заюшене кров’ю. Я сказав «досить», а коли підвівся й глянув униз, побачив на підлозі кривавий відтиск половини свого обличчя.

Тайлер стояв поруч, і ми разом дивилися на слід мого рота у формі великої О, забризканий довкола кров’ю, і на вузесенький проріз мого ока, що позирало на нас із підлоги. Тайлер каже:

– Круто!

Я тисну своєму супротивникові руку. Славний бій, кажу.

А той у відповідь:

– Повторимо за тиждень?

Попри набряки на обличчі я силкуюсь усміхнутися. Поглянь на мене, кажу я. За місяць, не раніше.

Ніде життя не є таким справжнім, як у бійцівському клубі. Коли під світлом єдиної лампочки лишаєтесь тільки ти і той, другий, оточені зусібіч юрбою, що дивиться на вас. У бійцівському клубі не йдеться про те, хто виграє чи програє. У бійцівському клубі не йдеться про слова. Ось до клубу вперше приходить хлопчина, і ти бачиш, що його дупа – м’якушка білого хліба. Коли цього самого хлопця ти зустрічаєш за півроку, він – наче витесаний з дуба. Тепер цей хлопчина не вагатиметься, коли йому доведеться вирішувати свої проблеми самому. Як і в тренажерному залі, у бійцівському клубі чути кректання й галас, але тут не йдеться про те, щоб мати гарний вигляд. Тут істерично репетують бозна-якими мовами, наче в церкві, а коли прокидаєшся в неділю вдень, то почуваєшся спасенним.

Після мого останнього бою хлопець, із яким я бився, витирав шваброю кров з підлоги, а я тим часом телефонував до страхової компанії, щоби попередньо погодити мій візит до пункту травматології. Тайлер каже в лікарні, що я впав.

Часом Тайлер говорить замість мене.

Я зробив це сам собі.

Надворі сходило сонце.

Ти не говориш про бійцівський клуб, тому що бійцівський клуб не існує, окрім як протягом п’яти годин від другої ночі до сьомої ранку в неділю.

Коли ми, Тайлер і я, вигадали бійцівський клуб, жоден із нас доти не бився. А якщо ти ніколи не бився, тобі цікаво. Тобі цікаво, чи дуже болить, коли тебе б’ють, цікаво, що ти здатний зробити іншому. Я був першим, кого Тайлер наважився спитати. Ми обидва були п’яні, в барі ніхто на нас не зважав, тож Тайлер сказав:

– Я хочу, щоб ти зробив мені одну послугу. Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене.

Я відмовлявся, але Тайлер пояснив мені все. Про те, що він не хоче помирати без жодного шраму, про те, що йому набридло лише дивитись, як б’ються професіонали, і він хоче більше дізнатися про себе.

Він розповів мені про самознищення.

На той час моє життя здавалося мені цілковито довершеним, а іноді, можливо, потрібно зруйнувати все, щоб зробитися кращим.

Я роззирнувся довкола і сказав: гаразд. Гаразд, кажу я, але надворі, на стоянці.

Тож ми вийшли з бару, і я спитав Тайлера, куди його вдарити, в обличчя чи в живіт.

Тайлер сказав:

– Бий зненацька.

Я сказав, що ніколи нікого не бив.

Тайлер сказав:

– То знавісній, друзяко.

Я сказав, заплющ очі.

Тайлер сказав:

– Ні.

Я глибоко вдихнув і навідліг зацідив кулаком Тайлерові в щелепу, як справжній ковбой у фільмі. Так кожен новачок у бійцівському клубі робить. Кулак мій ковзнув Тайлерові по шиї.

Чорт, сказав я, це не рахується. Ану ще раз спробую.

Тайлер сказав:

– Ще й як рахується, – і, наче боксерська рукавичка на пружині, як у мультиках, які показують у суботу вранці, бах! – ударив мене просто в груди. Я впав на чиюсь машину. Ми стояли обидва мовчки: Тайлер, потираючи шию, я, притискаючи руку до грудей, – і обидва усвідомлювали, що ми досягли чогось, де ніколи не бували, і, подібно до кота з мишею у мультфільмах, живі й хочемо дізнатись, як далеко можемо зайти й лишитися живими.

Тайлер сказав:

– Круто.

Удар мене ще, сказав я.

Тайлер сказав:

– Ні, бий ти.

Тож я вдарив, по-дівчачому широко розмахнувшись, і поцілив Тайлерові під вухо. Тайлер відштовхнув мене і вгатив ногою в живіт. Далі вже йшлося не про слова. Але бар уже зачинився, люди виходили з нього, ставали довкола нас на паркінгу й горланили.

Хай там що зрозумів Тайлер, а я нарешті усвідомив, що здатний дати раду всім негараздам у цьому світі: хімчистці, яка повертає мені речі з повідриваними ґудзиками; банкові, який стверджує, що я перевищив кредит на сотні й сотні доларів; своїй роботі й начальнику, котрий залазить до мене в комп’ютер і бавиться собі з виконавчими командами DOS. І Марлі Зінґер, яка вкрала в мене групи підтримки.

Коли бійку було завершено, жодну з проблем вирішено не було, але й жодна проблема не важила.

Ця наша перша бійка сталася в неділю ввечері. Тайлер не голився від п’ятниці, тож я подер собі до крові кісточки пальців об його відрослу за вихідні щетину. Лежачи горілиць на паркінгу, ми дивились на єдину зорю, що прозирала крізь світло вуличних ліхтарів, і я спитав Тайлера, з чим він бився.

Тайлер сказав, що зі своїм батьком.

Можливо, нам не потрібен батько, щоб довершити себе. У бійцівському клубі особа твого супротивника не має ваги. Ти б’єшся, щоб битися. Не можна говорити про бійцівський клуб, проте ми говорили, і протягом кількох наступних тижнів, після того як зачинявся бар, на стоянці збиралися хлопці. А коли похолоднішало, інший бар пустив нас до свого підвалу, де ми й збираємося тепер.

Коли збирається бійцівський клуб, Тайлер виголошує правила, які ми з ним узгодили.

– Більшість із вас, – горлає Тарлер у конусі світла посередині підвалу, повного людей, – більшість із вас тут тому, що хтось порушив правило. Хтось розповів вам про бійцівський клуб.

Тайлер каже:

– Що ж, вам краще припинити патякати, або шукайте собі якийсь інший бійцівський клуб. Бо наступного тижня, коли ви прийдете сюди, ви будете записуватись. І тільки перші п’ятдесят, які запишуться, потраплять до клубу. Якщо ви потрапляєте сюди, ви відразу ж стаєте до бою. Якщо ви хочете битись. Якщо не хочете, є багато таких, які хочуть. Тож, можливо, вам краще просто залишитися вдома.

– Якщо ти вперше в бійцівському клубі, – горлає Тайлер, – ти мусиш битися.

Більшість приходять до бійцівського клубу, тому що бояться стати до бою з чимось у своєму житті. Після кількох бійок вони бояться куди менше.

Багато людей, які згодом стали найкращими друзями, зустрілися вперше в бійцівському клубі. Я ходжу на зустрічі, конференції і бачу обличчя бухгалтерів, адвокатів, менеджерів нижчої ланки зі звернутими набік носами, що, немов баклажани, прозирають з-під накладених пов’язок, або з двома-трьома швами попід очима, або з шинованими щелепами. Це спокійні молодики, що слухають і чекають, доки настане час вирішувати.

Ми вітаємось один з одним кивком голови.

Потім начальник питає, звідки в мене так багато знайомих серед цих людей.

Начальник каже, що в бізнесі лишається дедалі менше джентльменів і дедалі більше пройдисвітів.

Презентація триває.

Волтер з «Майкрософту» перехоплює мій погляд. Це молодий парубок із рівними зубами й чистою шкірою, із роботою – мрією всіх випускників. Ти знаєш, що через свою молодість він не міг брати участі ні в якій війні. Батьки його розлучились, а як ні, то однаково батька вдома він не бачив. І ось він дивиться на моє обличчя, половина якого чисто виголена, а друга половина – зловісний синець, що ховається в темряві. На моїх губах блищить кров. І, можливо, Волтер думає про вегетаріанську гулянку, на якій він був у минулі вихідні і яка не завдала шкоди жодній тваринці, або про озоновий шар Землі, або про нагальну потребу припинити жорстоке випробовування продукції на тваринах, але це навряд.