Читать книгу Крила Яструба - Д. Норгар - Страница 2

Безглуздий вечір нарешті скінчився. Саме корисне, що в ньому було, це декілька суконь літнього фасону і дві пляшки гарного вина. Одна ще й досі недопита стояла на столі і мерехтіла синіми відблисками у світлі головізора.

З голови ніяк не йшла розмова, що сталася в холі житлового корпусу академії. А ще наодинці повернулися думки про рідних та про Міото. Треба було повідомити матері і йому, що її ще принаймні декілька років чикати вдома не варто. Увімкнувши на інформекрані види природи, Вікторія вклалася спати. Пташині співи і види зеленого лісу завжди заспокоювали. Вона ніколи в житті не бачила такої природи. На планетах її об’єднання не було таких буйних зелених лісів схожих на земні. Хоча Мервен і був вже давно тераформований, та все ж тут привалювала місцева флора і фауна. А Едер узагалі океан.

Вікторія заплющила очі. Спочатку вона уявляла, як у своїх мандрах, таки дісталася до омріяної прабатьківщини, а потім раптом свідомість понеслася над рудими степами незнайомої місцини. Сотні вітряків крутили свої лопаті у величезні системі формування і дослідження клімату. Та це було зовсім не схоже на сон. Вікторія добре розуміла все, що там відбувалося. Це була якась нова планета, що вивчалася, тільки там було не все так просто. Мало того, що там проводилося видобуток корисних копалин потай від Ради, так ще й ця кліматична система насправді була якоюсь дивною. Вікторія сіла важко дихаючи. Це було просто неймовірно. Не могло бути такого. Аж тут у голові пролунали слова: сни не завжди пусті видіння. Вікторія не дивлячись, що вже було досить пізно, підхопилася з ліжка і увімкнула комунікатор. Як і обіцяла Селіна доступ до файлів ТераТехСайнс був досить широкий. Тепер залишалося знайти серед майже десятків планет, що ними досліджувалися, потрібну.

Коли годинник пропищав «підйом», Вікторія з палаючими очима і досі гортала стоси даних на екрані комунікатора, аж раптом одна картинка змусила її затамувати подих. Терн, система α5315. Планета відкрита нещодавно, півтора земних діаметра, атмосфера практично не придатна для людини, форми життя: рослини, простійші, ведеться робота по вивченню, додані знімки. Кліматична система – сотні вітряків і рудий степ навкруги. Вікторія потерла обличчя. Цього не могло бути.

Номер був набраний, комунікатор заморгав. А за хвилину там з’явилося трішки пом’яте обличчя пані Селіни.

– Ох, – зітхнула вона, – Вікторія?

Стало трохи ніяково, бо ж вона не тямила, що робила, коли телефонувала керівниці.

– Ой, вибачте, пані Айя, я зовсім не подумала, – зашарілася дівчина, та цього у слабкому світлі голограми було непомітно. – Я так захопилася роботою.

– Та нічого, – Селіна поправила коротку зачіску і випрямилася як належить, – все одно вже скоро прокидатися. То я так розумію, ти визначилася?

– Так. Це буде нова робота, – хвилювання все ще не полишало душу. – Терн, з вашого дозволу.

– Терн? А, так, тільки-но відкрита планета. Так, схвалюю. Нецікаво слухати про те, що було вже вивчене. Я влаштую усі дозволи і переходи.

Вікторія стисла кулаки.

– Так! – прошепотіла вона. – Дякую.

– Вікторіє.

Дівчина затрималась на пульті.

– Так?

– Ти що, не лягала?

– Ні, пані Селіно.

Викладач похитала головою.

– Треба відпочивати, і повідом, будь ласка, рідних.

– Добре, пані Айя.

– Ну що ж, тоді до зустрічі.

Вікторія перебирала у голові усі можливі варіанти. Що там могло бути? Що приховувала корпорація?

– Господи, яка маячня, – прошепотіла дівчина, вивчаючи полоси блідого світла на стелі. Та сон, чи що то було, з голови не йшов. Вікторія знову сіла за роботу.

* * *

Тонесенький промінчик вранішнього сонця, пробиваючись крізь густе листя, весело стрибав по обличчю, ковдрі, подушці.

Свідомість досі оповита сном вловила тихий шум закипаючої води, ледь чутне клацання, і горнятко гарячого духмяного напою аяте вже на столі.

– Прокидайся, любий.

Він розплющив очі, і промінчик золотом відбився у них. Вона, як завжди, посміхалася, лежачи поруч, зі своїм незмінно ніжним поглядом.

– Час прокидатися.

Так близька, така рідна, вона посміхалася. Щоранку він прокидався дивлячись у її теплі сірі очі, і так сумно ставало…

Дівчина знов всміхнулася і сіла, обнявши руками засмаглі ноги. Вона схилила голову набік, наче стежачи за ним.

– Я кохаю тебе.

Міото зітхнув і сів, скуйовдивши густе темне волосся. Він простягнув руку до невеличкого пульту, і голограма коханої на мить стала прозорою, а потім зникла. Міото знову зітхнув. Він скучив за нею, дуже скучив. А ще він заздрив їй, тому і боявся навідатися до неї у академію. Життя його було розписане по хвилинах. Все за графіком, все серйозно. А там… Там все не так. Міото піднявся з ліжка і знову почався ранковий ритуал: горнятко аяте, переглянути новини, душ, поголитися, білі сорочки, діловий костюм, обов’язкова краватка, охайна зачіска. Він вийшов з дому, поглянувши на своє відображення у склі дверей. Набридло. Набридли нескінченні цифри в паперах, доповіді і домовленості, ділові зустрічі і вечері. Треба щось змінити, хоч би на перекір наказу батька, таки сісти і полетіти в академію, все одно, що батько скаже. Відображення в склі криво всміхнулося. Кожного дня він думав про це, та так і не наважився. Автомобіль зупинився біля воріт. Цей день обіцяв бути таким же, як усі інші. А варто лише змінити адресу пункту призначення, натиснувши усього три клавіші.

Височенна скляна вежа проковтнула молодого чоловіка, розкривши свою пащу, розмальовану золотими візерунками. Дівчина за стійкою біля входу до ліфтів, побачивши стрункого красеня у дорогому костюмі, засяяла посмішкою.

– Пане Міото.

Він кивнув, не звертаючи уваги на неї, і швидко побіг сходами нагору. Підійматися ліфтами він не любив. У величезному світлому кабінеті усе було готове до роботи: на столі увімкнений комунікатор, на який секретарка вже переслала документи, невеличкі диски з підготовки до іспитів і гарячий аяте – все точно, до секунди. Міото поглянув на себе у дзеркало, і його очі відблиснули червоним золотом. Комунікатор у кишені дав сигнал з’єднання з загальною мережею. І на невеличкому екрані вмонтованому в око потекла інформація. Він повільно пив духмяний напій, продивляючись і обдумуючи все, що бачив.

– Пане Міото, – почувся голос секретарки, – Пан Азурі просить, щоб ви піднялися до нього.

– А що треба, не казав?

– Якісь важливі перемовини.

Молодий чоловік кліпнувши очима, завершив передачу даних.

Нагорі у офісі батька, який займав мало не половину поверху, все сяяло сріблом і білизною. На відміну від сина, пан Азурі обожнював білий колір. Білі меблі, з чорними і срібними візерунками, білі стіни, сріблясті деталі декору, але все підібрано з бездоганним смаком.

Чорний чайний сервіз різко контрастував на білосніжному столику, за яким сиділи двоє: сам пан Азурі і якийсь незнайомець у дивному каптурі.

Відвідувач сидів спиною, тож обличчя Міото не бачив. А перед очима потекла якась незрозуміла інформація.

– Доброго ранку.

Батько підняв на нього свої чорні очі.

– А, ти вже тут, прошу знайомтеся.

І вони із гостем підвелися.

– Релін-Ат.

Незнайомець повільно повернувся, і Міото застиг на місці від здивування. Відвідувачем виявився верліанець. Великі срібні очі дивилися з-під каптура не моргаючи. Видовжене бліде обличчя без носа здавалося якимось сірим.

Він простягнув свою трипалу довгу руку.

– Дуже приємно, молодий Азурі.

Міото потиc йому руку і батько запросив всіх сісти. А верліанець уважно подивився на Міото. Потім підняв тонкий палець до ока.

– Так, – кивнув пан Азурі, – в мого сина була вроджена вада очей, довелося замінити їх на імпланти.

Гість кивнув.

– Я дуже радий знаходитися тут, і сподіваюся, що не дивлячись на деякі непорозуміння наших об’єднань, – він говорив повільно, підбираючи слова, – ми з вами зможемо плідно співпрацювати.

Міото уважно дивився на гостя, а перед очима бігли дані про Верліанський Союз. Було якось дивно бачити його тут. Велика Війна закінчилася близько тридцяти років тому. І Верліанський Союз відступив, в Об’єднаннях Лорана запанував спокій.

– Вибачте, айду Релін-Ат, але навіщо вам, такій розвинені і технологічно і не тільки, расі співпраця з людьми? Як я можу зрозуміти, ми мало чого можемо запропонувати вам.

Верліанець посміхнувся безгубим ротом і склав тонкі долоні дашком.

– Так, ви добре поінформовані, молодий пане, та все ж маєте розуміти, що ми, як би там не було, пов’язані Х-переходами, і коли ви освоїли ці технології, хоч і не до кінця, це варте нашої із вами співпраці. Поки що, неофіційно. Я був здивований, ваша компанія і справді досягла надзвичайних висот у дослідженнях і впровадженні імплантів. Власне ви – яскравий приклад. Нас це зацікавило. А для того, щоб ви не сумнівалися у нашій щирості, ми радо надамо наші доробки у цій сфері і не тільки.

Він підвівся.

– Вибачте, та час нашої зустрічі добіг кінця, тож я маю іти.

Чемно вклонившись гість пішов, а Міото мовчки чекав дивлячись на батька.

– І що це усе означає? – поцікавився він розглядаючи чорний посуд на столі.

– Це означає, що ти отримуєш підвищення. Відтепер ти маєш займатися цією справою.

– Але ж батьку це, можна сказати, вороги, не побоюсь цього слова.

– Були, сину мій, були. Та не забувай, більш розвиненої технологічно раси в Галактичній Раді немає. І коли вже нас туди прийняли, маємо не відставати. А якщо і справді ми зможемо об’єднати знання, врешті решт, це ж не військові справи.

– Що він пообіцяв, чого ти так швидко погоджуєшся. Чи знає про це керівник Лейтон?

– Ні, поки що. Співпраця на взаємовигідних умовах, і технології нестабільних Х-переходів.

– Овва.

– Так. Таких технологій у Об’єднаннях Лорана майже не існує. Єдине, про що я чув, це те, що «Яструб» обладнаний ними.

– «Яструб»?

– Так, це трофейний корабель верліанського флоту. Уяви собі, один з найкращих кораблів класу дредноут, та ще й з системами нестабільних Х-переходів.

– А розібратися?

– Не можна. Радники віддали «Яструба» зортанам. Зрештою, то їхній трофей. Останні загони генерала чи, вірніше, шерна Тра захопили його. Тому зараз він знаходиться на службі у Об’єднань. Але капітан «Яструба», син бувшого посла зортанів, оголосив цей корабель своїм домом. Маєш пам’ятати з історії, що сталося з їхньою планетою. Ну, от він це зробив, і ні в кого язик не поворухнувся заперечити. Ні один корабель людей, ні тим більш кораблі валду, не зрівняються з ним, принаймні на цей час. Коли ти маєш швидкість великі гармати, маневр, а також нестабільні Х-переходи, то можеш дозволити собі не підкорятися наказам. Щоправда, він ще жодного разу не пішов проти об’єднань. Треба віддати належне зортанам, вони справжні воїни, хоча дещо дикі.

Азурі зітхнув і постукав пальцями по бильцю білосніжного крісла.

– Ти знаєш, що таких кораблів у цих сірих теж небагато.

– Тож ти вирішив, що якщо не можеш дістатися, до цього, як ти там кажеш «Яструба», то підеш на змову з ворогом, аби отримати ці технології?

Золоті очі вивчали батька.

– Як вийде.

– Ти не вважаєш, що це небезпечно?

– Можливо. Тому я і хочу, щоб за усіма перемовинами і розробками наглядали ми разом. Я хочу, щоб цей проект очолив саме ти.

– Батьку…

– Дуже обережно, без поспіху. Я сам не розумію навіщо їм наші розробки. Але, якщо це й справді допоможе нам освоїти технології Х-переходів, це буде тільки на руку Об’єднаннм Лорана, усім, не тільки для Адарана. Та коли ти раптом запідозриш щось лихе…

– Я зрозумів. Коли починати?

– Більш детальна інформація чекає на тебе у кабінеті.

Міото зітхнув.

* * *

– Дезінфекція закінчена. – повторив спокійний голос.

Шлюз відчинився. І високий дужий чоловік з білим, як сніг волоссям, одягнений у шкури і незрозумілі шати спритно вискочив у коридор. Там його вже чекали. Чоловік загарчав, почухавши густу білу бороду, яка вкривала засмагле обличчя, і кинув сіру замизгану торбу високому худорлявому брюнету у чорній з білим уніформі.

– Приймай. А мені швидко їсти і багато. Я голодний як чортяка.

Брюнет струснув торбину і всміхнувся.

– Добре, обід вже чекає в каюті.

За десять хвилин блондин вимитий і поголений, з охайно зачесаним волоссям із задоволенням вдихав аромат свого обіду. Чорна з червоним форма ідеально сиділа на ньому. Двері з тихим дзвіночком від’їхали убік і знову з’явився худорлявий брюнет.

– Ерне, – привітався він, – я радий тебе бачити на місці.

– А, – махнув рукою той, – я тобі не раз казав, треба йти з нами, там і справді весело. Будеш?

Господар каюти показав на досить багато накритий стіл.

– Ні, я вже обідав із Мілорі. Я прийшов бо дещо підрахував. Того, що ви дістали, досить і на гарну премію для всіх нас, а не тільки для переходів.

Біловолосий прийнявся за обід з неприхованим задоволенням.

– Блаженство, ти подякуй Маруфу. Я так скучив за його стравами.

– А сам не можеш?

– Та все якось немає часу.

Він витер руку у серветку.

– Дивися.

І на столі з’явився червоний камінець, розміром з кулак, а всередині палахкотіло полум’я. Сині очі гостя розкрилися так широко, як це було можливо, щелепа на якусь мить опустилася, а подих перехопило.

– Нічого собі, – прошепотів він. – Та це ж… – та договорити не встиг.

Двері знову дзенькнули, і в каюту влетів юнак.

– Командор Варт, капітан Зенал, я маю дещо вам сказати.

– По-перше: не командор, а ерн; по-друге: отак от, з таким обличчям, вриватися у каюту ерна, коли він обідає…

– Командоре, це неприйнятно!

Блондин поклав виделку зі шматком м’яса, а його помічник уважно і з цікавістю дивився на молодого чоловіка з відзнаками молодшого офіцера на комірці.

Обличчя його горіло, як полум’яне серце багряного каменю.

– Що неприйнятно, лейтенанте?

– По-перше: я не можу звертатися до вас ніяк по-іншому як командор; по-друге: ваша поведінка і по-третє: те, як ви розпоряджаєтеся тим, що вам не належить.

І хлопчина виклав жменю багряних камінців на стіл. Чорні очі уважно простежили за його рухами. Темні мов ніч, в них навіть зіниць не було помітно.

– Ще раз пояснюю, якщо ви чогось не зрозуміли. Мене треба називати ерн, по-друге – я поводжу себе так, як вважаю за потрібне.

– Але це порушення усіх статутів і законів! – випалив хлопець. – Ви дослідницьке судно, але втручатися у справи планет, на яких розвивається розумне життя, заборонено статутом Галактичних Об’єднань Лорана.

Командор кахикнув, брюнет, що сидів навпроти тихо зітхнув і на його гарному обличчі з’явилася посмішка.

– Лейтенанте, я розумію, що ви спеціалізуєтесь на дослідженнях нових об’єктів. Та досвіду ви не маєте. Отож, замість того, щоб вичитувати вашого командира, краще б сходили з ним униз.

Молодий чоловік хотів щось сказати, та ерн підняв руку.

– Так, я забув, ви на випробувальному терміні.

– А про це я маю доповісти моєму командуванню.

Він кивнув на камінці на столі і пішов геть.

У каюті повисла тиша.

– Я думав ти його придушиш на місці, – промовив Зенал.

Ерн струснув головою, від чого прядка білого волосся вибилася з зачіски і впала на лоба.

– Руд, нагадай мені, де ми підібрали цього клоуна?

– На об’єднанні Асара.

Комунікатор, що лежав на столі блимнув.

– Ерне Варт.

– Так, Алане, слухаю.

– Для вас подарунок.

Голограма моргнула на мить, і над столом зависли якісь тексти.

– О, Алане, дякую, ти просто молодець.

– Я знаю, – почувся задоволений голос.

– Це те, що я думаю? – запитав Руд.

Ерн махнув пальцем продивляючись інформацію.

– Так, цей хлопчина дуже спритний в тому, щоб писати рапорти.

Він натис кнопку.

– Алане, я ж сподіваюся останній рапорт не вийшов за межі корабля?

– Ображаєте, командоре.

– Дякую. Інші значення не мають.

Рудгер позіхнув, ліниво відкинувшись на спинку стільця.

– Все добре, та про планету з залишками «зоряної крові» їм знати ой як не треба.

– І? – ніби не розуміючи потягнув Руд.

Командор трохи роздратовано відсунув тарілку.

– Ерне Рудгер Зенал, не клей із себе дурня, попрацюй із цим занадто чесним лейтенантом. І накажи ерну Таурну готувати Х-перехід до об’єднання Асара. Я клоунів при собі тримати не збираюся.

Рудгер кивнув.

– Але ж Дейлін, ми зобов’язалися брати людей з Об’єднань на свій корабель, і це домовленість, яку не можна порушувати.

– Я знаю.

– Ну тоді як?

– Візьмемо іншого, «недостатньо кваліфікований» от і все.

– Але …

– Потім ми відвідаємо Адаран.

– Скучив за домом?

– Якщо це можна так назвати. До того ж у Адарані є декілька чудових місць, де люди можуть хоч трохи відпочити. А ще військова академія одна з найкращих в об’єднаннях.

Сині очі товариша звузилися. Він кивнув.

– Так, а ще є ціла купа «невдоволених» керівником Лейтоном.

Дейлін похитав головою.

– То пусте, тому що я вже втомився брати до себе якихось дурнів.

– А людину із своєї Альма Матер ти не будеш вважати дурнем?

– Руд, я виберу кращих. Там я це зможу зробити. До того ж, коли Адарану і Лейтону потрібна моя допомога, я думаю зможу її надати.

Руд фиркнув він, вочевидь, не бажав умішуватись у справи планетного об’єднання.

– Не забувай, саме Адаран підтримав мене.

– Добре, я не буду проти.

Руд підвівся.

– Мабуть, вже піду.

На мить його погляд спинився на багряних камінцях.

– І як тобі вдається їх так швидко знаходити?

Ерн підняв погляд сповнений важкого смутку.

– Я вмотивований.

– Тож, – капітан згріб камінці у долоню, – на мапу ми нанесемо Гею28 чи може назву таки придумаєш?

– Ні, нехай цей світ покищо розвивається у свої чистій і захоплюючій сутності без нашого втручання. Хлопців я попередив, а от про того юнака не забудь.

– А коли дізнається його керівництво?

– А то мене вже не обходить, коли вони дізнаються ми вже будемо у Адарані.

– Ти жорстокий.

– Та годі вже.

Рудгер спинився біля дверей і нарешті вирішив запитати.

– А оце? – він кивнув на камінь на столі. – Це ж можна дурну купу грошей отримати.

– Це подарунок майбутні ді лі-Варт.

– О, – на гарному обличчі з’явилася посмішка. – Ельвіра? Роузі? Кем?

– Ні, ні, ні, – відповів командор, який вже вивчав мапу, що зависла над столом, – я її ще не зустрів.

– Ти жорстокий і мерзенний тип, – махнув головою Руд і вийшов у коридор.

* * *

Спека була нестерпною. Дівчина одягнена в легеньку сукню із темно-зеленого шовку вийшла на подвір’я академії, везучи за собою маленьку валізку. Вдалині, на іншому боці подвір’я марширували новенькі, що мали неймовірне бажання за двадцять п’ять днів вступити до академії. Раптом стало аж морозно. Вікторія пригадала себе три роки тому. Та зараз життя знову робило крутий поворот. Вона поглянула на тоненьку смужку з чипом на руці. Квиток у центральний офіс Тери, і сновидіння дало про себе знати. Вона поспіхом розкрила невеличку стильну дамську торбинку, перевіряючи чи на місці усе. Там, в промінні сонця виблискував маленький сріблястий КПК.

«– Що, ніхто не запідозрить?

– Ні, – хлопчина в здоровезних окулярах заклав руки за голову, і вдоволено посміхнувся. – Це ж така собі звичайнісінька старенька модифікація читалки. Просто береш її з собою і під’єднуєш до потрібної системи.

– Отак просто? – недовірливо запитала вона, оглядаючи його страшну неприбрану квартиру.

– Отак просто, – хлопчина знову посміхнувся і почав клацати по старезній клавіатурі.

– Вартек.

– Так, Вік, ти зрозумій: усі чекають супершпигунських технологій, невидимих роботів-шпигунів, якихось вірусів розвідників, а це усього лише старенька читалка.»

Вікторія дістала напівпрозору сріблясту пластинку і оглянула її ще раз. А й справді. Дівчина зітхнула. Треба було йти, а вона ще й досі не розповіла рідним, що поки не повертається.

Величезний хол з терміналами, приємні дівчата, що всміхаються відвідувачам. Вікторія натисла кнопку таксі. І через п’ять хвилин летіла у порт Браму. Трохи подумавши, вона увімкнула комунікатор. За мить з’явилося зображення матері.

– О, Вікторія, як справи?

Мама видно поралася у саду біля своїх квітів.

– Бачу ти в таксі, чому не попередила раніше, що повертаєшся, я б приготувала твій улюблений пиріг.

Обличчя жінки випромінювало радість.

– Ні, мамо, я відлітаю у справах, і боюся, що на цих канікулах додому я не повернусь.

Стало якось сумно, додому, не дивлячись ні на що, хотілося.

– Але ж… – радість матері згасла.

– Так, мамо, я перевелася у дослідницький корпус, і мені запропонували закінчити академію екстерном.

– О, – тихо промовила мама. – А як же відпочинок?

– Я не хочу втратити шанс, бо ж потім, якщо все вийде, я можливо отримаю призначення на корабель.

– Вікторіє, – у очах матері заблищали сльози.

– Мамо, я вже дивилася, у кінці сезону тут будуть аж чотири кораблі: Велеона, Стрілець, Зоряні Вітри і Мрія.

– Але ж… це означає, що ми тебе не побачимо, декілька років. – прошепотіла мати.

– Мамо, це ж моя мрія.

Розмовляти було важко. Заважали сумніви трохи, та мамині очі.

– Так, – промовила вона, – а як же Міото? Ти йому сказала?

Вікторія зітхнула.

– Ні, та це я зроблю з порту, в мене ще буде деякий час до подорожі. Думаю встигну йому розповісти. Добре, мені вже час.

Мама хотіла щось додати, але таксі спинилося і вона вимкнула зв'язок. Серце билося в грудях немов птах. Вона декілька разів літала на Едер із сім’єю, іще три рази була на станції Айн, коли вони проходили тренування. А тепер вона тут сама, та ще й має подорожувати Х-переходами. Дівчина вклала невеличку кульку у вухо на випадок, якщо ще комусь захочеться з нею зв’язатися, і пішла до здоровенної будівлі із скла і сталі. Людей тут була сили-силенна, в різних вбраннях, різних рас. Вони прилітали, відлітали, поспішали у своїх справах. А вона намагалася спинити тремтіння в колінах, ідучи до потрібного терміналу. Молодий чоловік вдягнений у форму службовця станції привітно всміхнувся.

– Доброго дня.

Вікторія кивнула і несміливо простягнула руку з маленьким браслетом. Батько колись розповідав, що Х-переходи дуже дорога технологія, але замислитися про це довелося тільки тепер.

– Пані Вікторія Роса, запрошення на Едер, центральний офіс ТераТехСайнс, – підтвердив інформацію молодий чоловік.

Вікторія знову кивнула, а він щось набирав на своєму пульті і крадькома роздивлявся дівчину. Стало трохи ніяково, бо ж за три роки вона звикла до форми, а сукні лишилися в минулому.

– Прошу зачекайте, ваш «перехід» буде готовий за півгодини.

Він вказав на закуток зі столиками.

– Дякую. – Вікторія взяла валізку і пішла туди.

Людей тут було багато, та один столик був для спеціальних гостей. Вікторія всілася у м’яке крісло і діставши свою стареньку «книжечку» вирішила роздивитися її краще.

* * *

– Ну от, мої любі і дорогоцінні члени команди, – радісно почав Дейлін, звертаючись до підлеглих, – зараз настає час веселитися. Ми прибули в об’єднання Адаран, і той, хто першим надасть капітану Рудгеру Зеналу прохання про відпустку, отримає від мене особисто премію. А хто встигне у першій п’ятидесятці, ті отримають відпустку на тридцять діб. Бувайте, весело погуляти.

Командор встав з крісла. Руд скоса глянув на нього.

– Знову я залишаюся.

– Подавай прохання, я повернуся та вирішу чи відпускати тебе звідси.

Посміхнувся командор.

– Я тебе ненавиджу.

І Руд узявся до роботи, приймати прохання, які посипалися одразу ж після останнього слова Дейліна. Офіцери, що знаходилися на містку віддали честь командору, і махнувши їм рукою Дейлін вийшов. Та тільки-но двері у коридор відчинилися, як його розкішна парадна форма з сріблястими ґудзиками і відзнаками була облита гарячим солодким чаєм.

– Ой, – дівчина прикрила рота долонею приховуючи сміх.

Командор зашипів, та не від болю (а груди таки пекло).

– Кем, я теж радий тебе бачити.

– Вибач, – дівчина серветкою намагалася виправити скоєне, та от чомусь каяття в її очах зовсім не було, – я ненароком.

– Так, – Дейлін забрав серветку і пішов геть.

Парадна форма була поки що зіпсована. Тож не довго думаючи він натягнув білу майку і вийшов сподіваючись, що ніяка з його пасій більше не обіллє його нічим.

Біля шлюзу вже чекав Руд. Він стояв спершись на стіну, і з філософським поглядом неймовірно синіх очей роздивлявся протилежну.

– О, ерне, вітаю. Бачу ти вже готовий до сходження на планету. А не боїшся іти отак без відзнак? Ти ж тут чужий.

– Та я тебе прошу, навіть коли якісь расисти дадуть у зуби, повір, я зможу відповісти.

– Ну, як знаєш. Тільки, будь ласка, не приводь більше на облавок осіб жіночої статі. А то тут вже гарем бігає, і скоро вони змовляться і тебе таки порішать.

– Так, матусю, та я вже дорослий. Тож не переймайся, а краще потурбуйся, щоб люди мали усі умови на станції і не тільки. І сам приєднуйся, коли маєш бажання.

* * *

Вікторія чекала, сторінки тексту поволі проминали перед очима, але очі вже майже їх не бачили. Думки крутилися у голові і все набирали швидкість. Як це зробити? Як дістати інформацію? Як залишитися непоміченою? Питання про те, чи є там потрібна інформація десь зникло. З кожною хвилиною чекання ставало все страшніше. Що скажуть її рідні, що скаже Міото і його батько, коли її викриють? Перспектива на успішну кар’єру розлетиться на друзки.

Вона і не помітила, як очі самі собою відірвалися від читання і зараз вони чомусь вперлися у високого чоловіка, що зайшов у залу очікування, вірніше у його плече. На шкірі кольору темного меду красувався чорний кіт, що сидів у чорному серпочку місяця. Вікторія моргнула і думки припинили шум. Це був зортан. Подиву не було меж. Їх у об’єднаннях було не більше кількох десятків. Зортан, ще й з тату «місячних котів». Вікторія придивилася уважніше. Таки правда, він був височенний, у залі очікування він вирізнявся своїм зростом понад два метри і яскравим контрастом білого волосся на темній засмаглій шкірі. Чоловік забрав свою картку, чемно вклонившись дівчині біля терміналу, і озирнувся. Вікторію ніби струмом вдарило, від погляду його чорних, мов нічне небо, очей. Зрозумівши, що він помітив те, що вона його роздивляється, Вікторія, зашарівшись, вткнулася в своє читання. Хоча, така вона була не одна. Відвідувачі, майже усі, оглядалися і дивилися на прибульця. Та от він помітив саме її.

Вікторія зніяковіла ще сильніше і підняла читалку, щоб закрити обличчя. Зараз вона могла бачити тільки його ноги у чорних штанях і сильні руки, які поставили ще одне крісло за її столик.

– Яка краса, ще й за таким чудовим заняттям.

Вікторія зціпила зуби, вдихнула глибоко аби прогнати вогонь з щік, і повільно відхилила читання. Його очі і справді лякали. Непроглядні, навіть зблизька не було видно зіниць. Чоловік підпер голову долонею і з ледь помітною посмішкою споглядав на те, як вона тепер блідне.

– Ви так дивилися на мене, що я вирішив підійти ближче.

Він відхилився у кріслі. Під білою майкою було добре помітно усі рухи сталевих м’язів. Вікторія в паніці згадувала все, що знає про цю расу. Бо ж одна з перших робіт у Селіни була саме про них.

– Так, стало цікаво, – нарешті промовила вона. – Я писала роботу про вашу расу.

– Он як, – його погляд змінився, – то ви студентка.

– Так.

– Їдете відпочивати?

– Ні. Я маю завдання.

– А студентка… – він замовк, дозволяючи продовжити самій.

– Академія Грана, корпус дослідників, четвертий курс.

– О, – він всміхнувся ширше.

Вікторію знову кинуло в жар. У них і справді було по чотири ікла зверху і знизу. Коли бачиш це на малюнку, це одне, а вживу – зовсім інше.

– То що ж за роботу ви писали про нас?

– Історію виникнення виду, розвиток і загибель планети.

– Селіна Айя, вона ще й досі викладає?

– Так, – кивнула дівчина і трохи розслабилася, коли почула ім’я свого керівника.

– І що ви можете сказати про загибель моєї батьківщини? – трохи подався уперед він.

– Офіційні дані повідомляють про астероїд.

– А неофіційні?

Таке враження, що він читав її думки. Вікторія запнулася. Їх вчили не висловлювати свої думки в голос. Але чомусь зараз захотілося сказати саме те що вона дізналася.

– Неофіційні, свідчать про те, що ніякого астероїда не було. Судячи з точного аналізу усіх факторів і даних Сурі була знищена свідомо.

Він ще ширше всміхнувся і відхилився на спинку крісла.

– Шкода, що тільки четвертий курс. І Селіна тебе не вигнала за «неофіційні» дані?

– Нам не дозволено використовувати чи озвучувати те, що ми з’ясували неофіційно.

– Он як. І як же така юна особа змогла зробити такі висновки?

Вікторія недобре глянула на свого співрозмовника, вирішивши, що бачить у його очах сумніви щодо її здібностей.

– Такі висновки може зробити кожен, хто має змогу і терпіння вивчити і проаналізувати усі звіти.

– А… – та він не встиг, бо підійшов хлопчина у формі службовця.

– Пані Роса, ваш перехід вже чекає.

Вікторія швидко підхопилася, узяла свою валізку і пішла, навіть не озирнувшись на свого співрозмовника.

А він з досить задумливим обличчям дивився їй у слід.

* * *

Висока струнка жінка з охайною короткою зачіскою, минувши секретаря, яка намагалася їй щось повідомити, відчинила двері у свій кабінет.

– Не зараз, краще знайди мені заспокійливе.

Вона впала у м’яке крісло і заплющила очі. Літа мало змінили пані Айю – все ті ж суворі риси витонченого обличчя, незмінна зачіска, прикрашена сріблястим гаптуванням сивини, трохи змінилася форма і відзнаки вже немолодої вчительки. Дейлін дивився на неї з дальнього кутка кабінету, посміхаючись. Зараз він зрозумів, як скучив за минулими тут, у академії, роками, як стомився він від нескінченної роботи на службі об’єднань. Та минуле завжди залишається минулим. Він відкрив невеличку дерев’яну скриньку, у якій на червоній тканині лежала маленька золота статуетка, і тихенько кахикнув. Вона широко розкрила світлі очі, кліпнула, не розуміючи що відбувається. Дейлін підвівся і пішов до столу.

– Моя люба вчителько.

Він посміхався, а вона дивилася на нього ніби пізнаючи.

– Дейлін! О боги! Невже це ти?

Селіна піднялася зі щасливою посмішкою і обняла його.

– Скільки ж років ти тепер пропадав?

– Чотири, пані Селіно.

Вона відсторонилася, не випускаючи його міцної руки, щоб краще роздивитися.

– Змужнів ще більше, відпустив волосся, – промовила вона роздивляючись гостя. – Хіба ж військовим дозволяють таку зачіску?

– Хіба ж я військовий? – лукаво прищурив очі він.

– Так.

Дейлін простягнув їй скриньку.

– Це тобі, невеличкий дарунок.

Він всівся на стіл і тепер зрівнявся у зрості з вчителькою.

– О, яка краса, – вона відкрила скриньку.

– Це богиня родючості і миру, звуть її Арайне. Ще одне невідоме об’єднанням поселення.

– Невідоме? – вона поставила статуетку у скляну шафу.

– Так, – зітхнув він, – я не хочу, щоб прекрасні юні світи, згадку про яких втрачено після розпаду імперії, були знищені.

– То людський світ?

– Так, я веду спостереження, поки що. Та не думаю, що розповім про нього нашим поважним Радникам.

Селіна дивилася у його чорні очі.

– Я не поділяю твоєї думки, але така ідея не чужа і нашій школі. Не заважати, можливо навіть краще, ніж змушувати розвиватися у шаленому темпі.

У кабінет увійшла секретарка, несучи срібну тацю з чайником і канапками.

– О, як вчасно, Лізет. Я зголоднів, – посміхнувся гість і одразу ж запхав бутерброд ціляком до рота.

Вихована Лізет лише осудливо похитала головою, а він спробував усміхнутися.

– І молодий чоловіче, на столі виховані люди не сидять.

Селіна тихо засміялася. А він зітхнув і знизав плечима, ковтаючи смачне частування. Лізет вийшла. А Селіна повернулася у своє крісло.

– Тож ти скучив, чи все таки, це не тільки ввічливий візит?

Дейлін випив чаю.

– Скучив, готовий тобі надати цілу купу цікавого матеріалу, тільки це між нами.

– Добре.

– А ще мені потрібне поповнення.

– Що?

– Мені потрібні молоді офіцери.

– Чому це ти вирішив звернутися до нас?

– Бо набридло наймати або некомпетентних, або шпигунів. – розвів руками Дейлін, – мені потрібні молоді, нехай без досвіду, та з можливостями і бажанням.

– І які ж тобі люди конкретніше потрібні?

– Я втратив кілька гарних бійців і пілотів, а ще конче потрібен спеціаліст з планетних досліджень. І такого треба певне з досвідом.

Селіна увімкнула комунікатор і над столом засвітилися обличчя і інформація про них.

– Будь ласка, цьогорічний випуск, якщо в тебе є час чекати.

– Так. Мої люди стомилися, тож я вирішив їм дати відпустку.

Він повільно гортав особові справи, уважно вивчаючи характеристики. Деяких він відводив убік, щоб вивчити детальніше.

– Селіна, а що у вас тут таке коїться? Люди не вдоволені. Що сталося?

Селіна зітхнула, дивлячись у вікно, яке виходило у внутрішній двір.

– Я сама ще до кінця не зрозуміла. Та чомусь люди вирішили виказати своє «фе» Лейтону. Все почалось з пустелі Урута.

– А там що?

– Там знайшли діаманти.

– О, – Дейлін продовжував перегляд претендентів.

– Місце для людей там не придатне, і хтось порекомендував Лейтону на розробку кар’єру взяти вендів.

– А він узяв і погодився?

– Так, але ж їх використовують майже усі об’єднання, хоч і роблять вигляд, що це не так. Та якось сталося, що почали зникати люди. І громадськість, не дивлячись на усі запевнення в тому, що венди безпечні, вибухнула, після того, як їх спіймали, коли вони намагалися зґвалтувати жінку далеко від пустелі.

Дейлін спинився здивовано піднявши білі брови.

– Це жарт якийсь?

– Ні, – Селіна повернулася до столу, – аби ж то був жарт…

– Але такого не може бути.

– Чому ж ні? – вона узяла чашку. – Згадай історію власного народу.

– Ми були експериментом, нас створювали як солдатів. А то раби – погане порівняння.

Він продовжив читати.

– Так, раби. Тільки щось пішло не так, і в Лейтона полетіли звинувачення. Прості люди невдоволені.

Дейлін зітхнув.

– Усього лише декілька життів – дрібниця. Я іноді втрачаю десятки класних спеціалістів, захищаючи безпеку об’єднань.

– Люди не вважають це дрібницею.

– А я підозрюю є ще щось.

– Можливо. Тут одразу вилізли назовні усі невдоволення, про які мовчали, яким не надавали значення.

– Ото вже роботи нема.

Дейлін вже було махнув рукою продивляючись чергове обличчя, та різко спинився, вдивляючись у кандидата.

– Овва! – на його лиці з’явилася посмішка. – Вікторія Роса, дев’ятнадцять років, а вже випускниця.

Він відкрив характеристику розлогіше і здивовано похитав головою.

– Це цікава юна особа.

Селіна замахала руками у знак протесту.

– Ото вже ні, я її тобі не віддам. Це мій майбутній наступник. Тож і не дивися.

– А вона згодна усе молоде життя провести у академії за паперами? О, яка робота – Тера Тех, нічого собі.

Він відкрив роботу під назвою «Тера Тех. Моделювання досліджень.» Студенти вибирали віртуальну планету і повинні були створити програму дослідження і розвитку з прискоренням часу.

– Які чудові результати, – промуркотів Дейлін. – А де її робота з дослідження раси зортан?

Селіна відкрила рота від подиву.

– Я з нею сьогодні познайомився у космопорті. Тільки не редаговану, будь ласка, – додав він тоном, який не допускав негативної відповіді.

Селіна прищурилася, потім відкрила стіл і дістала теку. Дейлін довго гортав сторінки.

– І хто ж напоумив таку юну особу?

Вона зітхнула.

– Ніхто. Я надала інформацію в майже необмеженому доступі. Там нічого такого не було, що б могло наштовхнути на роздуми про те, що справді сталося. Та вона ж не просто написала роботу, вона дослідила все з початку, порівняла усі додані відомості і параметри та зробила свої висновки.

– З такими характеристиками її будь хто візьме до себе, та з таким бажанням шукати правду буде важко, але не мені.

– Ні, Дейліне, вона ж іще дитина.

Він закрив доповідь.

– Усі ми такими були.

– Але вона не для служби так далеко від дому. У неї любляча, досить заможна родина, наречений, та не простий, а син пана Азурі.

– Тоді чому вона подалася у елітну військову академію і майже закінчила підготовку у бойовому підрозділі, та щось перемкнуло і перевелася у дослідники. Якщо вона уся така домашня, то чому вона не в столичному університеті, а тут?

– Це молодість.

– Селіно, я тебе дуже люблю, та таких людей шкода не використовувати по їхніх можливостях. І мені чомусь здається, що вона хоче і мріє про подорожі і роботу міжпланетного дослідника-аналітика, а не про кабінетну роботу в академії.

– Азурі буде проти. У них були свої плани на цю дитину.

– Вони що її купили? Підписали контракт? Ні?

– Я не…

– Селіно, якщо треба буде, я сам до Лейтона піду. Тому, будь ласка, передай пану коменданту мої найкращі побажання і список тих, кого я відібрав.

Вона зітхнула.

– Сподіваюся, ти її на за миле личко обираєш.

Дейлін похитав головою.

– Ох вже ці жінки, у вас лише одне на думці.

– Якби ж я тебе погано знала. Ти досі не одружений.

Це було скоріше ствердження ніж питання.

– Так, та я над цим якраз розмірковую. З’явилася цікава кандидатура.

– Дейліне, схаменися! Вона ж іще дитина закохана у чудового юнака.

– Ти добре знаєш, як мої пращури ставилися до таких питань, моя люба вчителько. І я старомодний. Тож усі ваші розмови про закоханість я не сприймаю.

Селіна трохи зблідла від його тону.

– Та я пожартував, – розсміявся Дейлін побачивши реакцію вчительки, – я не варвар якийсь, чесне слово. Відслужить свої три роки у веселій компанії на Яструбі, захоче – повернеться до свого нареченого, не захоче – знайде собі якесь заняття, або залишиться у нас.

Селіна поклала руку на серце.

– Ти іноді мене лякаєш.

Він обняв вчительку за плечі.

– І все одно я проти і не збираюся віддавати тобі свою кращу студентку.

– Ну, – він розвів руками, – це вирішить комендант. А зараз, будь ласка, увімкни мені архів новин за останні декілька тижнів.

Дейлін визирнув у приймальню.

– Лізет, будь ласка, замовте нам обід у якомусь гарному ресторані, замовляйте на моє ім’я і не соромтесь у виборі. Бо ж я дуже скучив за нормальною їжею.

* * *

Аж подих перехоплювало від усіх красот. Вікторія з маленькою валізкою стояла посеред велетенського куполу, а там квітли величезні духмяні барвисті квіти, зеленіли кущі і дерева, у гіллі яких стрибали строкаті райські пташки і якісь дивні маленькі звірятка схожі на мавп.

Дівчина задерла голову, роздивляючись антигравітаційні платформи, які снували туди-сюди, розвозячи службовців у білих одежах. І так тут усе було казково, аж не вірилося. Вона вдихнула тонкі пахощі квітів і пішла по стежині викладеній білим мармуром. Тут усі були зайняті своїми справами, тож ніхто не звертав уваги на гостю у легкому зеленому вбранні. Бризнув штучний дощ, Вікторія було хотіла прикрити голову, та якраз над самісінькою стежкою краплі зупиняло невидиме поле, а промені світла перетворювали їх на мерехтливу веселку. Вікторія ледь не спіткнулася милуючись дивом, і сама не помітивши, дійшла до невеликого водоспаду, там стояв термінал і усміхнена дівчина.

– Доброго дня, я Арамі, буду рада допомогти шановній пані.

– Вікторія Роса, – промовила гостя, – Мені треба знайти пана Сандера Уріса.

Путівник всміхнулася ще ширше, блимнув невеличкий екран.

– Так, вас чекають, будь ласка, – голограма дівчина вказала на невеличку круглу платформу, що виплила десь з-за водоспаду.

Вікторія недовірливо глянула на цю штукенцію, та робити нічого і вона стала на цю платформу. Відчуття були незвичні. Багато хто в об’єднаннях користувався такими штуками, та не на її рідній планеті. Вікторія злякалася, що впаде, хитнулася, закрутилася голова, та вона вперлася у невидиме перило, яке спалахнуло блакитним вогнем. І платформа знову швидко пішла угору. Вона піднімалася над дивовижним садом і зрозуміла, що по центру купола стояла велетенська будівля, та знизу цього було не видно, бо уся споруда була вкрита рослинами. Платформа набирала висоту, аж поки у стіні заквітчаній рожевим в’юнком, не відчинився отвір, і звідти висунулася біла дошка. Платформа м’яко пристикувалася до місця призначення, і Вікторія з полегшенням зітхнула. Досі було соромно навіть собі зізнатися, що рішення стати офіцером-дослідником, відмова від елітних військ було з одного боку продиктоване ще й страхом. Дівчина із задоволення стала на тверду поверхню і пройшла у середину. Там картинка змінювалася кардинально. Навкруги білі стіни, сіра підлога, чіткі форми, блакитне світло і нічого зайвого. Попереду були великі двері. Вони безшумно роз’їхалися в боки і Вікторія опинилася у кабінеті. Чоловік який схилився над комунікатором підняв голову, і на його симпатичному обличчі з’явилася посмішка.

– О,Вікторія, ви вже тут, дуже радий зустрічі.

Високий стрункий блондин у білій уніформі швидко пішов назустріч і простягнув руку.

– Я Ксандер, дуже, дуже радий. Як там поживає наша люба пані Селіна?

Вікторія трохи напружено посміхнулася. Ксандер вочевидь помітив, що гості не дуже зручно, тож плеснув у долоні і сказав.

– Я б хотів одразу ж багато про що розпитати, та спершу, напевне, треба пригостити вас нашим найкращими стравами. Кухня Венесі дуже вишукана. Ви ж певно зголодніли?

Господар кабінету провів і всадив дівчину у зручне мяке крісло, та пішов до комунікатора.

– Також я мав сміливість замовити для вас форму нашої компанії, тому коли ми вирушимо до Терну, ви будете виглядати як справжній співробітник.

Вікторія всміхнулася, вона вже трохи навіть змерзла, бо ще не встигла перевдягтися зі своєї легкої сукні. Ксандер видав їй пакет і натис якусь кнопку. На іншому боці відкрилися двері.

– Там є душ і все необхідне, коли щось потрібно, а потім ми з вами пообідаємо, і я відвезу вас у готель. Бо ж добре знаю, як втомлюють Х-переходи.