Читать книгу Крила Яструба - Д. Норгар - Страница 3

Вікторія стояла біля величезного білосніжного вітряка, одного із сотень, що розташовувалися у долині. Вітер крутив велетенські лопаті і підіймав клуби брунатної пилюки. Скафандр, який би він не був сучасний, а все ж втомлював. Спочатку було нестерпно дихати фільтрованим повітрям, та згодом вона призвичаїлась, адже служба на кораблі теж не мед, а так хотілося. Дівчина зітхнула і пішла нагору. Вона вже не могла дочекатися повернення додому. Робота була майже завершена, характеристики від Ксандра вже відправлені. Залишилося тільки одне – набратися сміливості і скористатися своїм шпигунським пристроєм.

Через різницю в гравітації було досить важко підійматися угору пішки. Та захід сонця над долиною був просто казковий. Вікторія важко дихаючи вийшла на своє улюблене місце і всілася на камінь. Вітер бив у спину. На небо вже виповз велетенський червоний супутник, на іншому боці долини з-за пилу купол поселенців було ледь помітно. Вона дивилася на вітряки і не могла збагнути, що ж тут не так. Те, що корисні копалини, які добувалися тут, ішли «на ліво», майже ніхто не приховував. Та це все не те, хоча втрати, напевне, відчутні. Бо ж як би там не було, а нові світи по закону належали Об’єднанням Лорана, а не корпораціям. Ще була одна здогадка: під комплексом вітряків знаходилося якесь приміщення, куди допускалися тільки співробітники. Було діло, вона хотіла і туди зазирнути, але досить грізного вигляду охоронець з чемною посмішкою вказав їй на двері. У охоронця навіть зброя була, але що і від кого тут треба було захищати – незрозуміло. А ще вона чула постріли. Вони обходили клімат-систему, зчитували дані на місцях, і якраз поверталися, тоді Селін ще намагався пояснити це, як обвал каміння. Та вочевидь він не знав що, вона майже три роки не випускала зброї з рук, але залишилося лише погодитися.

Вона дістала з кишені сріблясту «читалку» і перелистала сторінки, що вказували на економічні порушення. Ці дані ніхто і не додумався секретити, можливо не сподівалися, що студентка-дослідниця подумає пхати свого носа ще й туди. Вікторія поглянула на годинник. Двадцять годин до переходу. Треба просити перехід додому, а на Едер не хотілося повертатися. Якщо Ксандер дозволить, то це буде чудово. Дівчина поглянула на своє диво «шпигунської» техніки. Цікаво, години вистачить? В голові вже майже склалася картинка.

* * *

Висока струнка жінка в сірому костюмі з довжелезним чорним волоссям. Зібраним у тугий хвіст, уважно роздивлялася те, що відбувається на екрані. Її чорні тонкі брови зійшлися, через що між ними утворилася глибока зморшка, якій було вже багато років. Дейлін вдивлявся в її обличчя. Скільки ж їй років? Він ще був курсантом, а вона здавалося була такою ж самісінькою.

– Що ти про це думаєш? – сухо запитала вона, побарабанивши тонкими пальцями по столу.

– Я? – він відхилився у кріслі. – Я думаю, що хтось дуже вправно підставляє керівництво. І судячи з такого успіху, це вдається йому на «ура».

Жінка вимкнула монітор і присіла на край столу.

Блакитні льодяні очі, як і колись наводили страху навіть на нього. «Очі змії», здається так тут казали про неї.

– А здогадки якісь є?

Білі брови сіпнулися догори.

– Та що ви, пані Марате, які здогадки? Мене тут вже скільки років не було.

– Дейліне, – говорила вона тихо, та коли отак, то ставало якось аж морозно, – якби я тебе не знала так багато років. Ти не гірше свого батька розумієш ситуацію. Тож не прикидайся.

Він зітхнув.

– Ні коли правив Науро Лейтон, ні коли став його старший син, ніхто не висловлював ніяких зауважень. Усі в Адарані були задоволені спокоєм і стабільністю.

Дейлін замовк, зітхнувши.

– А хто порекомендував використати вендів?

– Радник Ордан. Перевірили – кришталево чистий, хіба буває схильний до прийняття не дуже правильних рішень. Та то не суттєво.

Дейлін торкнувся завислого над столом знаку Служби Безпеки. Одразу ж з’явилася ціла купа даних і інформації: схеми, назви імена.

– Марате, але чому ви хочете, щоб я з цим розбирався?

– З цим розбирається армія аналітиків, ще один не завадить.

– Я аналітик? Дякую за комплемент.

– Дейліне.

Він знову зітхнув, голова вже опухла від кількості інформації.

– Чорти б забрали психів, які це роблять, Марате.

Чорні очі бігали по даним.

– Єдине, що спадає на думку: зрадник десь досить близько до правителя.

– Так, дякую, це, знаєш, бадьорить, надає наснаги.

В голосі чулося, як їй зараз було важко. Пискнув ще один комунікатор.

Марате притисла палець до вуха, уважно слухаючи. Вона ж має бути старше Селіни, промайнуло в голові, бо ще коли батько був живий, вже тоді Марате була головою СБА. Вона махнула рукою і нова інформація блимнула над столом вже знімками. Дейлін аж в кріслі піднявся. У авто сідала висока худорлява постать. З такого ракурсу було не зрозуміло хто це, бо вона була замотана у якісь дивні одежі. На іншому знімку який він миттю збільшив, було добре видно руку з трьома пальцями.

– Не може бути.

– Це корпорація Азурі Джен.

– Оце так поворот. – Дейлін оживився. – Корпорації?

– Хто ж його знає, – вона провела рукою по своєму чудовому волоссю. – Скоріш за все без них не обійшлося. Цю інформацію ми щойно отримали, тож треба усе ретельно перевірити.

– Добре. – Він поглянув на годинник. – То що конкретно від мене треба?

– Бери оцей весь непотріб і спробуй поміркувати: хто, за яким і навіщо. Я знаю, що ти ще принаймні днів тридцять тут пробудеш. І у разі чого, я завжди рада тебе бачити.

Екрани згасли. Дейлін узяв маленький диск і скривився.

– Щось підказує мені, що роботи тут більше ніж на тридцять днів. Я зможу отримати додаткову інформацію?

– Так, я накажу, щоб на твій особистий канал її відправляли регулярно.

– Добре, тож тоді до зв’язку.

Він вже майже торкнувся дверей.

– До речі, Дейліне, як там твій дорогоцінний помічник?

Солодким голосом, як плітьми по плечах. Він напружено вирівнявся і повільно озирнувся.

– Не змінив рішення попрацювати у нас?

Чорні очі горіли у напівтемряві, а її льодяні сміялися, як завжди зловісно.

– Ні один курсант ні однієї академії, чи ж то разом узяті, не вартий життя мого товариша. Тому, коли ви хоч рух зробите у його бік, ноги моєї не буде у просторах Адарану.

Марате посміхнулася.

– Та я жартую.

– Зортани не вирізняються почуттям гумору.

* * *

Вікторія стояла над долиною. Сьогодні вітру не було, і в долині панував кришталевий спокій. Клапті коричневої гострої трави блистіли на сонці. Вони були такі сухі, як і все тут. Мине століття, і тут зазеленіють перші ліси, нехай і під куполами, та все ж тутешнє життя зміниться.

– Нам вже час. До переходу три години.

Ксандер поклав руку їй на плече.

– Ти справді хочеш одразу ж на Істар? Чи можливо все ж на Едер зазирнеш?

– Та ні, дякую за запрошення, та роботу я вже закінчила, та й до іспитів залишилося не так вже й багато. Роботу треба підготувати. Але як тільки звільнюся – зазирну у гості.

– Я б тебе вже зараз узяв до себе на роботу. Чудовий з тебе помічник.

– Дякую.

– То може нащо тобі ті польоти, залишайся у Тері, я не жартую, кар’єра швидка гарантована.

– Та ні, дякую, – вона луснула себе по сріблястому шоломі. – Чорт, забула дещо у головному корпусі, треба повернутися.

– Добре. – Ксандер сів за кермо всюдиходу. – Часу ще трохи є, до того ж, треба з усіма попрощатися, До речі, зміна чотири буде на Едері через п’ятдесят шість днів. Так що, коли будеш поблизу…

Вона кивнула і сіла на своє місце. Аби тільки ніхто не помітив, як трусяться її руки.

Вікторія посміхалася і пила ігристе вино, яке десь добула зміна чотири, заради таких випадків. А в голові калатало, як ніби там дзвони гули. Срібляста книжечка тихо лежала у кімнаті біля центрального терміналу. Час, здавалося, тягнувся безкінечно довго. Вікторія вже подумки попрощалася зі своїми рідними, уявляючи наслідки. Та відступати немає куди. Та «тривоги» все не було.

– Вікторія, – вона сіпнулася і золотавий напій хлюпнув на підлогу.

– Вибач. – Селін, здивовано дивився на неї – Ти що?

– Та не подобаються мені Х-переходи. А по іншому не вийде. – відбрехалася дівчина.

– Так, – посміхнувся молодий науковець. – Та летіти до Істару що найменше півроку.

– Вікторія, – до них підійшов її керівник, – нам вже час.

– Ой, так – дівчина ковтнула вино, що залишилося у келеху, – хвилинку, десь поклала свою доповідь.

Вона швидко вислизнула у коридор, щоб ніхто не пішов допомагати. Вікторія розминулася з прибиральником, трохи винувато всміхнувшись, та заскочила у потрібні двері. Сюди так ніхто і не зайшов. А от індикатор показував, що передача даних іще не завершена. Вікторія схопила читалку, п'ятнадцять хвилин… Вона швидко забігла до себе. Речі вже були спаковані у маленьку валізку. Закинувши читалку туди ж і перевівши подих, вона вийшла у коридор.

– Вікторія. Треба поквапитися. – Ксандер приємно посміхався. – Ой, що з тобою?

Він торкнув дівчину за плече, уважно заглядаючи в обличчя. Здавалося зараз голова вибухне.

– Що? – спокійно спитала вона і відчула щось тепле на губах, а потім глянула на пальці вимазані кров’ю.

– Це, певне, – вона знизала плечима, – боюся Х-переходів.

– Неприємно, – він простягнув серветку. – То минеться, коли звикнеш.

Звикати не хотілося до того, що й справді викликало кровотечу.

– Заспокойся, вже за декілька годин будеш у кабінеті пані Селіни розповідати про свої пригоди тут.

– Так, – Вікторія криво всміхнулася.

І вони пішли до станції переходів. Знав би хтось, що вона буде розповідати. А взагалі, кому це потрібно, навіть якщо щось і справді знайдеться.

* * *

Дейлін сидів у невеличкому кафе, уважно вивчаючи усі зобов’язання, які узявся виконувати, поки буде знаходитися тут. Треба було донести всю цю ахінею до людей, які виявили бажання зійти на планету. Керівник енергетичного відділу Адарану був просто таки щасливий, коли отримав «подарунок» з Яструба, за що вдячно надав бравим воякам декілька житлових корпусів академії. Ті, поки що, все одно пустували. Офіцери ж забажали оселитися у готелях. Дейлін побачив натовп унизу. Люди йшли розмахуючи якимись незрозумілими прапорами, щось викрикували. Він вимкнув ком, допив коктейль і швидко пішов униз. На зортана тут усі оглядалися. Деякі з цікавістю, деякі з неприязню. Якась дівчина схопила його за руку біля самих дверей.

– Пане, не виходьте, – крикнула вона.

Він не розуміючи глянув на неї.

– Вони ненавидять чужих.

Дейлін спинився. Порада і справді була слушною. Та не помітити зортана крізь скляні двері було неможливо. Декілька молодиків відділилися від натовпу. Відвідувачі принишкли, розуміючи, що буде якесь лихо. Двері відчинилися, і п’ятеро молодиків не дуже приємної зовнішності увійшли, недобре зиркаючи на високого біловолосого гостя.

– Двері зачини, – тихо попросив Дейлін адміністратора, що підбіг до нього.

– Що? – вигляд у нього був дуже стурбований.

– Двері, – повторив зортан, – і виклич мені таксі нагору.

Він посміхнувся дівчині, яка намагалася його зупинити, і узяв зі стільця рушник. Хлопці мовчки йшли до нього. Дейлін рвонув рушник навпіл. Двоє перших були вкладені на підлогу буквально за мить. Він вправно зв’язав руки лежачим. Бо ж за домовленістю зброю, навіть паралізуючу, не можна було виносити. Командор посміхнувся і спритно ухилившись від ударів трійки, схопив і повторив те саме іще з двома рушниками. Відвідувачі завмерли. Адміністратор, яким би наляканим він не був, та все зрозумів вірно. Дейлін без зусиль вклав на підлогу іще двох. А от останній виявився досить спритним, тож кинувся до дверей, але не встиг. Дейлін схопив зі столика пляшку і вона чітко наздогнала втікача біля дверей. Той і крикнути не встиг.

– Круто, – видихнув хлопчина, чиєю пляшкою скористався зортан.

Дейлін всміхнувся і скуйовдив хлопчику волосся.

– А тепер викликайте поліцію, – додав він.

– А як ви їх так швидко? – очі хлопчика горіли.

– Академія ваша – найкраще місце, де такому вчать.

– То ви з «місячних котів»?

Дейлін кивнув і побіг по сходах нагору.

* * *

Двері аеромобіля відчинилися, і Вікторія з полегшенням видихнула. Біля входу в гостьовий корпус стояла компанія молодих офіцерів у чорній формі. Побачивши таксі вони з цікавістю озирнулися. Вікторія з подивом відмітила, що на них не знайома їй форма.

– Торія! – Ден мало не збив її з ніг, підхопивши на руки.

Дівчина змірила його крижаним поглядом, і хлопець повернув її на планету. Вікторія поправила сукню і скоса глянула на офіцерів, які з неприхованою цікавістю вивчали її ніжки.

– Ден, я теж щаслива тебе бачити, та треба спокійніше.

Юнак узяв її валізу.

– Я ж-бо скучив, до того ж мені капітан Мартін сказав, що Селіна хоче вручити тобі диплом.

– Так, я можна сказати – експериментальний варіант.

Вікторія поклала руку на термінал, реєструючись.

– То хто ці люди?

– Ой як чудово, – не заспокоювався Ден, – то ж може й на один корабель потрапимо. Уяви.

Він взяв її за руку.

– То хто ж ці вояки? – Вікторія вже шкодувала, що тоді на вечірці дозволила зайвого. Ден був гарним хлопцем, та й тільки.

– А, ці, так – це люди з «Яструба».

– «Яструб»? – вона ніколи не чула про такий корабель.

– Так, це верліанський дредноут, – з якоюсь дивною тугою у голосі промовив він, – він належить зортанам.

У пам’яті спалахнула зустріч у порту.

– А чому так сумно ти про це кажеш?

– Та, – він махнув рукою.

Вони знову вийшли на палюче сонце.

– Рівного йому нема у всьому Об’єднаному Флоті. Та потрапити туди…

– Що?

– Ну, вони найманці.

– А-а.

Ден провів її до кімнати і ніжно чмокнув у щічку на прощання.

– Я радий, що ти повернулася, можливо зустрінемося у вечорі?

Вікторія насилу стрималася, щоб не позіхнути.

– Я так стомилася.

Ден зітхнув.

– Ну, коли все ж вирішиш, то ти знаєш, де нас шукати.

Він пішов, а вона з насолодою впала на своє рідне ліжко. Треба було доповісти пані Селіні, та справді хотілося перепочити. А ще треба було знайти Вартека, бо ж дуже цікаво, що витяг його дивопристрій. Над столом мерехтіли залишені повідомлення.

* * *

Він чекав батька у ресторані на даху. Навпроти двоє молоденьких дівчат, тихо сміючись, зиркали на самотнього молодого красеня за пляшкою дуже дорогого вина. Та Міото їх не помічав. Перед очима текла інформація, з якою необхідно було ознайомитись, а взагалі краще вивчити. От вже ці перемовини і договори. Він теж колись мріяв стати мандрівником, але доля склалася по-іншому. Тепер Міото навіть звикати став. Тихий сигнал комунікатора відволік його від читання. Міото приклав палець до вуха. Та з того боку мовчали. Серце аж підскочило від здогадки, і він увімкнув відеозв’язок. На її обличчі була усмішка, але чомусь сумна.

– Привіт.

Він посміхнувся. Ще годину тому, коли він відправляв повідомлення, хотілося сказати усе і послати її під три чорти, але зараз, коли він її бачив хотілося лише одного: сказати їй, як він скучив.

– Я скучив за тобою. – Міото провів рукою по мерехтливому зображенню.

– Вибач, – вона підняла руку і здалося наче їх долоні торкнулися одна одної. – Я теж скучила, дуже, навіть не уявляєш як.

– То чому ж не повертаєшся? – тихо без надії промовив він.

Дівчина знизала плечима.

– Я зараз не можу зараз. Іспити за три дні. Треба підготувати багато чого, тож я і не знаю чи доведеться хоч поспати.

– А потім?

Вона знову знизала плечима.

– Я не казав батьку. Щоб він не втручався.

Вона кивнула, розуміючи.

– Але ж Вікторія, служба на кораблі, це ще цілих три роки, – його золоті очі дивилися, як вона тяжко зітхає, – Я не витримаю. Це так довго.

– Міото, я ще не вирішила.

Він розумів, що це брехня, та в серці все одно ще й досі жевріла надія.

– Добре, я хотів сказати, що я відлітаю до Великої Ради десь за тиждень, тож я б дуже хотів побачити тебе хоч раз, до того, як ти знову покинеш мене.

Вона всміхнулася.

– Я спробую вирватися, Міото. – дівчина хвилину мовчки дивилася на нього. – Я …

Він відчував, як болить серце і дуже жалкував, що воно не може бути штучним імплантом.

– Кохаю тебе. – зв'язок обірвався.

Міото налив собі вина. Хотілося втекти світ за очі, та замість цього він сидить тут, у дорогому ресторані, п’є чудове вино і розмірковує, як влаштувати незаконну домовленість свого батька. Коли той дізнається про вибір майбутньої невістки, буде вже пізно щось змінювати. Та самому було якось важко. Бо ж з дитинства він був вихований на традиціях свого народу і сім’ї. Життя вже з сімнадцяти років було розписане на півстоліття вперед. Вони навіть жартували з Вікторією скільки буде в них дітей і як вони їх назвуть, ще коли самі були дітьми. Та вони стали дорослими, і життєві погляди розлетілися у різні боки. Тож мрії про весілля, міцну сім’ю і чотирьох дітей, скоріш за усе поки що так і залишаться мріями.

* * *

– Ну, як відпочивається? – голос Руда був веселий, та очі червоні, як у кроля від втоми і лінз.

Дейлін піднявся на ліжку, а товариш взяв зі столу пляшку енергетичного напою.

– Рудгер, ти знаєш, що перед тим як увійти треба стукати?

Той у відповідь закинув ноги на столик і з задоволенням приклався до напою.

– Я вже мізки собі зламав.

– М?

Командор кивнув на завислі над столом схеми.

– Марате трохи загрузила мене своїми проблемами.

– Трохи? – гарна посмішка і оцінюючий погляд синіх очей – ти ж не виповзаєш зі своєї нори.

– Так, зате ви за мене відриваєтесь, бачу. Скільки я маю заплатити місцевим рестораторам за збитки?

Руд мовчки ковтнув сміх разом з напоєм.

– Хвала богам, що за декілька днів ми вже заберемося звідси.

– Та я вже й так більшість позаганяв додому.

Руд узяв іще пляшечку і якось дивно глянув на товариша. Дейлін натягнув білу майку і таки встав з ліжка.

– Що?

– Та ні, нічого.

Шия затекла від безкінечного сидіння за екраном.

– Ти якось аж занадто аскетично проводиш свою відпустку. Можна сказати: даремно втрачаєш шанси на всілякі пригоди.

Дейлін лише головою похитав.

– Тю, якийсь ти тут зовсім занудний зробився.

– Та якось не на часі веселитися.

– Я ж кажу.

Дейлін вже почав розмірковувати над тим, чим би таким краще огріти свого товариша.

– Слухай, де це поділася Мілорі? Чому ти зараз тут, а не в її палких обіймах?

Рудгер всміхнувся і гикнув.

– Моя незрівняна кохана мирно спить у нашому номері, бо майже до ранку гуляли, а потім ще, ну, сам розумієш.

Дейлін махнув рукою.

– І тепер ти прийшов сюди мені набридати.

– Так, – він роздивлявся носки своїх чобіт. – А взагалі я прийшов запитати про новобранців. Ти вже вибрав кого і скільки хочеш узяти?

– Нам потрібні троє пілотів, як мінімум з десяток «місячних котів», а ще декілька вузьких спеціалістів. Тож це саме менше двадцять місць.

– Так, добре. – Руд піднявся і навіть не роззуваючись впав на постіль свого командира і захропів. Дейлін лише головою похитав.

* * *

Пальці хлопця вправно бігали по клавішам. Вона сиділа у великому обшарпаному кріслі, підібгавши ноги, і дрімала під тихе клацання. Він періодично радісно вигукував, коли щось знаходив. А цього «щось» було там достатньо. Тільки здебільш, як здавалося Вікторії, не було варте уваги.

– Ох і молодець же ж я!

Вікторія відкрила очі. Спати хотілося неймовірно. Вона дивилася на рахунки які зараз були впорядковані.

– І що? Я це вже бачила.

Вартек хитро всміхнувся і натис кнопку.

– А тепер – дивися. Тера дозволяє компанії Солід добувати корисні копалини, та ти ж певне знаєш, що компанія ця насправді належить Тері. Вони, як приватна компанія, продають усяку руду і платять податок, а продають вони усе це до чорта на кулічки, аж в Ермон так званій Остор. Але і це не саме цікаве. Ти ж пам’ятаєш де Ермон?

Вікторія кивнула. Це було об’єднання на кордоні Лорану.

– Так от, насправді компанія Остор, це якась незрозуміла штука. Не так давно наша СБ займалася цим питанням. У поле зору потрапив такий собі Тері Алан управитель, та й то фігня. Коли покопатися краще, то виходить, що цією компанією рулить Орот-Ат. Верліанець. І мені здається, що у Ермоні не все так просто. Та чомусь на нього забили. А от Остор по документам постачає техніку на Терн. До того ж, наскільки я зрозумів, вони не займаються устаткуванням для тераформування.

Вікторія кліпнула.

– Там усе наше.

– А документи свідчать про інше.

– А звідки ти знаєш чим і ким нещодавно займалася наша СБ?

Вартек махнув рукою.

– Та, якось було діло, забився з одним товаришем, що зможу у їхню мережу пролізти. Отак і досі там.

– А товариш?

Він помовчав.

– Товариш загинув при затримані.

Вікторія змінила позу. Над столом мерехтіли екрани.

– Так що, коли це й насправді віддати комусь знаючому, то бомба буде. О, тут ще й відео є.

Він запустив дешифратор. А Вікторія майже засинаючи, дивилася на читалочку і думала, якого ж монстра впхнув у неї Вартек, що вона усе проковтнула, а ніхто і не помітив. Картинка з’явилася за хвилину. Це були камери спостереження у лабораторії. Біс би з ним, коли б то була лабораторія у якій підбирали рослини, така там була. Але це було зовсім інше. Це була лабораторія, де вочевидь проводили якісь маніпуляції з людьми. Вікторія мало не закричала.

– Венди.

Декілька годин у прискоренні вони дивилися, як генетики створюють нових істот. Потім ці істоти, які мало що у житті розуміли, були у руках зі зброєю. Якісь військові навчали їх, як із нею поводитися. А потім усе згасло.

– Це якась маячня, – прошепотіла Вікторія.

– А мені, якраз, здалося дуже схоже на правду.

Вартек вивів на екран випуск новин, де міцні низькорослі венди схопивши на вулиці дівчину кудись її тягли.

– Тепер це схоже на правду.

Сіро-зелені очі через окуляри уважно слідкували за нею.

– Мені страшно, – тихо сказала Вікторія, розуміючи, що якщо правда випливе, її просто знищать.

– Так, та про таке мовчати теж не можна.

– Виходить, це Тера дестабілізує ситуацію у Адарані. Тільки навіщо?

Вартек хмикнув.

– А ти ніколи не думала, що корпораціям колись набриднуть керівники?

Голова вже боліла не від нестачі сну. Вікторія відчувала, як її життя пішло коту під хвіст. І якби ж то тільки її. Вона згадала про родину.

В голову приходили думки тільки про те, як би швиденько закинути цю штукенцію у реактор якої-небудь енерго-станції, і біс із цим усім. Тільки ж тепер це все знає і Вартек. І правда, як-то кажуть, вкінці кінців таки стане відомою. І виходить Лейтон ні в чому не винен. Але для доказів цього потрібен початок. А це – саме необхідна інформація. Вікторія заплющила очі і явно відчула, як на руки надягають кайданки. І уся її така стрімка кар’єра розлітається попелом.

Вона узяла пристрій з розшифрованою інформацією.

– Це я візьму. Вартек, ти нічого не бачив і не знаєш. Так стоп. Що ти сказав про мережу СБ? Вибач я трохи гальмую: зміна часу, клімату, гравітації…

Хлопчина по-дитячому всміхнувся.

– Що саме?

– «Досі там».

– Система захисту складна, та дуже дивна. Пролізти якраз можливо, а от вислизнути з ціпких пальців старої Марате – то вже ніяк. То я зрозумів, коли товариша мого узяли. Так що, досі там. Можливо, скоріш за усе, Марате про це знає, та я не нахабнію, от і живий іще.

Невиспану Вікторію почала діймати ще й параноя.

– Ох, друже, чого ж ти не вступив до університету? Тобі ж ціни немає.

Він хмикнув.

– Ціни може і немає, але й грошей на навчання теж. Красти – не для мене, тож я насолоджуюся тим, що можу бути корисним майбутнім «великим мандрівникам».

Вікторія всміхнулася.

– Коли в мене буде свій корабель, обіцяю – заберу тебе і без диплома.

– Цього досить.

Вона стукнула читалкою об двері.

– Я винна тобі гарну вечерю, дякую.

І вона пішла.

«Система постачання води тут була геть інша, вона з цікавістю роздивлялася душову ловлячи краплі води в долоню. Аж ось щось сталося. Чиясь сильна владна рука вимкнула систему, а вона стояла боячись озирнутися відчуваючи його присутність. Щось змінилося у світосприйнятті. Щось сталося з душею. Було якось важко і навіть боляче від того, як дивляться на неї непроглядні жорстокі чорні очі. Він дивився з холодною усмішкою, а вона мало не плакала, від того, що не може нічого вдіяти, ба навіть сказати. Слова і протести перелякано загубилися під його обпалюючим поглядом. І стояла вона перед ним, як кролик перед удавом, майже заклякнувши від незрозумілого страху. Все що могла – лише прикрити оголене мокре тіло рушником, який встигла схопити. А потім був поцілунок, від якого хотілося плакати. Ні ніжності, ні тепла, скоріше печатка власника поставлена на нову іграшку. Міцні палкі обійми – хотілося кричати, та навіть пискнути не було сили. Він брав те, що належало йому без сумнівів і вагань. Він був володарем не тільки корабля. Він був володарем Всесвіту. Всесвіт, війна і смерть зробили його таким і подарували свою жорстоку холодну темряву його очам. А тепер вона одинока і покинута належала йому повністю.»

«Туман сну знову огорнув свідомість сотнями нових звуків і облич, з яких раптом вирвалося одне: гарне приємне обличчя молодого офіцера було напружене, він прислухався, стискаючи у руках зброю. Вона присіла навпроти, притиснувшись до стіни. Треба було щось робити. Душу рвало від гострого болю, хотілося плакати, а ще хотілося залетіти зараз у кімнату і стріляти у все, що там було. Бо ті люди були лихі і підступні. І зараз той, що став частиною її, був у них у полоні. Чорнявий офіцер притис палець до губ, і в голові пролунала команда: «не поспішай, треба дуже обережно». Дивно, він був людиною менталістом.»