Читать книгу Проект «Україна». 30 червня 1941 року, авантюра Ярослава Стецька - Данило Яневський - Страница 44

Усі вони відомі давно, описані в усіх деталях у десятках (якщо не сотнях) публікацій. У межах цієї розповіді годиться хіба що нагадати – саму ОУН проголошено на еміграції, у Відні 1929 р. Перша гучна її акція припадає на серпень 1931 р. Це – убивство в Трускавці Тадеуша Голувка, керівника Інституту дослідження справ національностей, згодом – східного відділу Міністерства закордонних справ, творця концепції визволення поневолених народів СРСР.

Тадеуш Голувко

Наступні акції такі:

– 1932 р., 30 листопада: напад на пошту в м. Городок (невдалий). Засуджені: Василь Білас (1911 р. н.), Дмитро Данилишин (1907 р. н.) (обидва – убивці Голувка), Маріян Жураківський (1907 р. н.) (всім – смертна кара). Маріяну смертну кару замінили 15 роками ув’язнення. Зауважимо: «автором задуму перетворити фактичний провал акції на високу національну трагедію був саме Степан Бандера»;

– 1933 р., 21 жовтня: вбивство консула СРСР у Львові Олексія Майлова;

– 1934 р., 15 червня: вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.

Броніслав Перацький

У цьому місці годиться перевести дух і сказати декілька слів про цей терористичний акт. ОУН заявила: вбили міністра Перацького «як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930 р., хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він був до того причетний».[60] На жаль, Г. Гордасевич пішла з життя, так і не з'ясувавши, яким чином Перацький був до того причетний. «Причетний» – і все.

Пояснюю: за версією убивць, міністра убили у відповідь на так звану політику «пацифікації». У перекладі на українську це слово означає не що інше, як «замирення». Проводилося воно польською владою у відповідь на т. зв. «саботажну акцію», яку влаштувало екстремістське крило українського націоналістичного руху. Суть її така: «попри те, що між легальними українськими партіями і польськими організаціями робились певні кроки до порозуміння, найбільш радикально налаштована молодь, здебільшого представники новоствореної ОУН, вдалися до масових акцій саботажу проти польських державних установ та приватних маєтків. Акції саботажу проявлялися у перерізуванні телефонних ліній та створенні перешкод на залізниці, підпалах будинків та майна польської меншини краю. Так, за даними польської преси, тільки на кінець літа 1930 року було спалено 62 житлових будинки, 87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. Підпали були найбільш розповсюдженою формою саботажу – в серпні – вересні вони склали 83 % від всіх актів «саботажної акції».

Сам Перацький, уже будучи міністром внутрішніх справ, місію свою означив так: «Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи національної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідей державності представників інших рас і національностей». Далі сучасний український дослідник вказує: «І не виключено, що саме тому і вбили його українські націоналісти, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращення стосунків між українцями і поляками. їх метою було довести до того, що Ленін називав «революційною ситуацією», і до постання незалежної України.

…З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою мура не проб'єш, що реальної можливості відновити Українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики – вони належали до так званого УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання. – Д. Я.) – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояснювали це необхідністю «рятувати хлопців від шибениці». Польські урядові кола пішли назустріч…».[61]

Але повернімося до хроніки терору.

1934 p., 25 липня: вбивство директора Бережанської гімназії та філії Академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського.

Іван Бабій

За свідченням уже згадуваного нами В. Целевича, ОУН «підготовляла» терористичний акт проти єпископа Хомишина за його полонофільську політику»[62] (Григорій Хомишин, 1867–1947. Загинув у в'язниці НКВС у Києві. 2001 р., оголошений Блаженним католицької церкви. – Д. Я.). Готувалися бойовики ОУН і до вбивства «підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького».

Підсумок: загалом, у міжвоєнний період «націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 35 – були українцями (з них один комуніст!)».[63] Саме в такий ситуації до керівного керма крайовой екзекутиви прийшов Степан Бандера. Що конкретно робив? З плином часу це стає все менш ясним. Профільні дослідження рясніють загальними фразами: при ньому, мовляв, до націоналістичного руху долучалося все більше людей, паралельно з терактами розповсюджувалася націоналістична література абощо. Фінал цієї діяльності такий: «Внаслідок масових арештів керівників Крайової Екзекутиви у 1934 році, не було кому організовувати масових виступів і «теорія перманентної революції» (якою послуговувалася ОУН до 1935 р.) виявила свою нежиттєздатність».[64]

Тепер звернімо увагу на таку обставину. Львівську КЕ ОУН у січні 1933 р. «офіційно» очолив не хто інший, як С. Бандера. Після цього, – дізнаємося зі сучасного видання, – «бойова діяльність Організації зазнала деяких змін». А саме: від бандитських нападів на поштові відділення перейшли до тактики індивідуального терору – «безглуздої та нещадної».

Сьогодні вбивства невинних людей пояснюють так: «Організація мала застосувати революційний терор (виділення наше. – Д. Я.). Між іншим, з цього визначення випливає, зокрема, що терор може бути також «контрреволюційним», «національним», «антинаціональним» тощо засобом «самооборони»). Він, – тобто терор, – був найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації, її останнім і найвагомішим аргументом, коли всі інші були вже випробувані, і був відповіддю на насильство. Безперечно, це був не надто ефективний спосіб боротьби проти польської влади, але достатньо дієвий, коли йшлося про самозахист».[65]

Самі ж націоналісти виправдовували, «легітимізували» теракти так: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, тобто проти Польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах… Не дайте, щоби з вас зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України. Перед вами велика свята боротьба». Це – з листівки «Українські батьки і матері».[66]