Читать книгу Загублена історія втраченої держави - Данило Яневський - Страница 18

Для «змагань», особливо «національних», потрібна, як мінімум, нація. Абсолютна більшість людей, які жили на теренах сучасної України наприкінці ще XIX ст., були селянами. І вони були б дуже здивовані, якби їм сказали, що вони є «українцями». Ті з них, що були підданими Габсбургів, попри звитяжну культуртрегерську діяльність таких масштабних особистостей, як М. Грушевський, І. Франко, М. Павлик та інші, називали себе «русинами», «галичанами», «гуцулами», «косьмацькими» абощо, але аж ніяк не «українцями». Ті з них, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу імперії Романових, вважали себе в більшості «малоросами» і були, за бездоганним діагнозом М. Драгоманова, «нацією холопів»[50]. Ось лише один приклад. Цитуємо запис із щоденника широковідомого визначного діяча українського національного руху, у майбутньому чільного діяча УЦР Євгена Чикаленка. Дата – 27 серпня 1909 р.: «Вчора був у мене Іван Данилович Яневський[51], таращанський дідич», який «зробив на мене враження доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет. Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав. Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова…Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли іде пиняво, то через те, що у нас немає буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або польської культури, а народ зостався сам зі своєю некультурністю. Рух наш держиться виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, яка випливає з народних мас»[52]. «Поки національна свідомість не розійшлася в масах, – переконував Є. Чикаленка за рік перед тим П. Стебницький, – треба втягти в свої інтереси крайову інтелігенцію, навіть чужу і зденаціоналізовану, і це можна зробити на питаннях широкого краєвого інтереса, як земське і городське самоврядування. Треба держатись драгоманівськоїтактики. Це одинокий шлях для підготовки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місцевих і краєвих сил, для поєднання південно-російської людності (підкреслено нами. – Д.Я.) на ґрунті своїх окремих інтересів, економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові націоналізація краю наступе сама собою, непомітно, без спеціальних заходів».[53]

Тобто один з провідних теоретиків Товариства українських поступовців/Української партії соціалістів-федералістів (ТУП/УПСФ) ще 1908 р. сформулював концепцію територіального «націоналізму», оскільки для «націоналізму» на ґрунті національному передумов не було – бо ж не було нації, а була хіба що південно-російська людність!

Так – саме людність, а не нація. Такий висновок підтверджується десятками свідоцтв сучасників. Наведемо лише одне. Слово – Миколі Галагану, який залишив нам у спадок таку, майже пасторальну картину сільської України кінця XIX ст.:

– в його селі (Требухів Чернігівської губернії) зберігалася пам’ять про полковий устрій України;

– губерніальна реформа принесла багато незручностей, оскільки зруйнувала існуючі економічні та культурні зв’язки (у даному випадку – із Києвом);

– село розділялося на т. зв. «кутки»: «це були, очевидно, стародавні роди»;

– модерні шляхи комунікації були відсутні, користувалися кіньми або волами;

– «люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди і ритуали»;

– «спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі»;

– від усіх хвороб лікувались «знаменитою лежанкою»;

– «на жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди»;

– «класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав, легко цитував довгі уривки з Овідія, Цезаря, Ксенофонта»;

– ще до школи діти добре орієнтувалися в астрономії, орнітології, іхтіології, мікології;

– «родинна, інтимна мова була українська з місцевими діалектичними особливостями»;

– «почуття окремішності своєї від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне»;

– «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;

– «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;

– «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;

– «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови “рускость”»[54]

Якщо послуговуватися не правдивими, але все ж таки суб’єктивними враженнями М. Галагана, П. Стебницького, Є. Чикаленка та будь-кого іншого, а сухими цифрами, то картина від цього стане ще більш невтішною. Як встановив сучасний дослідник Д. Розовик, станом «на 1917р. понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу». В абсолютних цифрах картина така: «до існуючих 30 тис. початкових «народних» шкіл ходило 1,7 млн дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів»[55]. Іншими словами, на одну початкову школу припадало 1,66 вчителя та 56,66 дитини, тобто 1 вчитель на 34 дитини. І цим вичерпувалися можливості доступу 30 мільйонів «хохлів» до освіти рідною мовою. Результат цієї «політики», яка дивним чином нагадує нацистську в галузі освіти українців, запроваджену під час Другої світової війни, такий: «вищу освіту в українському суспільстві, за даними перепису 189 р., мали близько 24 тис. чоловік, середню спеціальну – близько 17 тис.»[56]. При цьому, констатує М. Кармазіна, «національно свідома еліта Лівобережжя на межі століть була нечисленною, була лише однією з течій в українському суспільстві», «майже повністю була зденаціоналізована і зрусифікована» і взагалі «переживала процеси становлення»; на Правобережжі «український народ творили» селяни та малоосвічені священики; в «підавстрійській Україні аж до кінця XIX ст. першорядну роль в українській спільноті відігравало духовенство – малоосвічене і сполячене, чиїми характерними рисами був консерватизм і клерикалізм…».[57]

Поодинокі щасливці типу мого діда І. Яневського та п’яти його братів і сестер, які мали матеріальні можливості для навчання, були вимушені навчатися або російською (в межах Імперії), або французькою, або німецькою мовами (поза межами Імперії). Навчатися мовою рідною аж до середини XIX ст. було неможливо за визначенням, «оскільки до того часу не існувало літературної, вільної від регіональних діалектизмів української мови»[58]. На початку століття наступного ситуація залишалася не менш сумною. За даними Д. Розовика, «в 1917р. україномовні книжки забезпечували 2—3% потреби, бібліотек на території 9південно-західних російських губерній практично не було, в 1917р. бібліотеки задовольняли тут 8—10% потреб переважно міського населення»[59], у той час як 90% «малоросів», яких згодом назвали «українцями», жили на селі, були в абсолютній більшості неписьменними і, отже, позбавленими будь-яких соціальних перспектив у межах Російської імперії.

Ну, і, нарешті, про третє «але» запропонованої та використовуваної сучасними дослідниками дефініції «національно-визвольні змагання». Мова йде про термін «визвольні». Для того щоби «визволятися», треба мати від чого «визволятися». Наприклад, «визволятися» можна і потрібно від іноземної окупації. Чи мала місце така окупація в даному окремому випадку? Відповідь є ствердною: так, воєнна окупація мала місце. Наприкінці XVIII ст. землі, до яких згодом – у XIX – на початку XX ст. – застосовували адміністративну назву «Південно-Західний край», або географічну – «Наддніпрянська Україна», або зовсім уже чудернацьку для реалій того часу – «етнографічні українські губернії», увіходили до складу Речі Посполитої, державне тіло якої було розтяте поміж Королівством Пруссія, імперією Габсбургів та імперією Романових. З правової точки зору остання ніколи Україну не окуповувала хоча б тому, що ніякої України як політичного, адміністративного або державницького поняття у згадувані часи не існувало. Росія окупувала землі Речі Посполитої, у більшості своїй замешкані русинами, православними за віросповіданням і католицькими за церковною приналежністю. Тому так звані «Українські національно-визвольні змагання», якщо і могли мати місце, то виключно як «визвольні змагання» підданих Речі Посполитої – поляків, литовців, русинів (у т. ч. сучасних українців та білорусів) проти німецько-австрійсько-російської окупації, за відновлення державної цілісності Речі Посполитої в кордонах 1792 р., за відновлення її республіканського, демократичного, конституційного ладу.

Ще одна частина сучасної України – власне її лівобережна частина – ще в першій половині XVIII ст. була «цивілізаційним пустирем». Умови для його заповнення виникли лише після припинення «діяльності» Запорозької Січі, розселення реєстрових козаків полками на землях обабіч Дніпра, переведення до незаселеного Степу селян із центральних російських губерній, та, найголовніше, після початку тут індустріальної революції, пов’язаної з винайденням покладів мінерального палива та залізної руди на території сучасного Донбасу та Криворіжжя. Таким чином, і на цих землях підстави для початку «Українських національно-визвольних змаганнь» були відсутні, оскільки на цих землях ніяких державних формацій і, отже, їх підданих не було і, отже, не було потреби нікому від іноземної окупації визволятися. Визволятися треба було хіба від окупації «внутрішньої», суть якої вичерпно описав французький посол у Петрограді Моріс Палеолог: «Один з найбільш тривожних симптомів – це той глибокий рів, те провалля, що відокремлює вищі класи російського суспільства від мас. Між ними немає жодного зв’язку, їх відділяють начебто століття».[60]