Читать книгу Загублена історія втраченої держави - Данило Яневський - Страница 31

Політичні партії на підросійських «українських» землях

Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр.[91] Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»[92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.

Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:

– «за соціальною базою та відповідною ідейно-політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);

– за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал-демократичні, марксистські);

– за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);

– за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро-Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);

– за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);

– за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);

– за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)».[93]

У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:

– «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Політичні партії на підавстрійських «українських» землях

Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами[96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.

Правові засади діяльності політичних партій

Українські суспільствознавці прискіпливо дослідили правові засади, на яких діяли тогочасні політичні партії, їх характер, чисельність, впливи на різні верстви населення. Не оминули увагою також характер і особливості їх ідейно-теоретичних концепцій на герці державного будівництва (у тих випадках, ясна річ, коли такі концепції мали місце бути), яких дотримувалися політичні партії, що діяли на території сучасної України. Так, О. Любовець показала, що:

1) всі наявні політичні партії були легальні, єдиною масовою була УПСР і, до певної міри, Союз земельних власників;

2) «праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України»;

3) станом на 1917 р. «українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій»;

4) з альтернативою, яка постала після лютого – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – «провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917року…»;

5) «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим» – не було навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою, але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»;

6) альтернативний, тобто самостійницький шлях розвитку, «з теоретичної точки зору… виглядає більш логічним» за автономістсько-федералістський, але «український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»;

7) українські партії за доби Центральної Ради «в цілому розробили власну модель суспільно-політичного розвитку», але «як альтернативу варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК…».[97]

Коротко кажучи, як українські політичні партії в цілому, так і їх лідери зокрема поняття про принципи можливого майбутнього державного статусу «України» не мали, уся їх державотворча діяльність у 1917 р. була суцільною імпровізацією на тему: «абияк, тільки не так, як у москалів (поляків, євреїв)», тобто не так, як пропонують представники загальноросійських партій – чи то демократичних, чи то соціалістичних, чи то більшовицької.

Можливо, цей висновок занадто радикальний і відображає виключно наші особисті смаки? Звернімося до авторитету сучасних дослідників, спробуємо проаналізувати конкретно-історичні уявлення політичних сил та їх лідерів, які діяли на території сучасної України на початку ХХ століття, умовно розташуємо ці погляди «по горизонталі», «зліва – направо», розуміючи під «лівими» ті погляди на питання державного устрою, які засадничо заперечували необхідність існування держави як такої; на крайньому, «правому», так би мовити, фланзі в цьому випадку опиняться крайні тоталітарні (у нашому випадку – більшовицькі) погляди, згідно з якими держава є альфою і омегою всього сущого, поза державою ніхто і ніщо існувати не може, людина, усі суспільні та політичні інституції існують тільки тому, що є лишень еманацією держави.