Читать книгу Крила кольору хмар - Дара Корній - Страница 6

– Чорт… – Софія безсило падає на найближчий стілець і, не відриваючи очей від щойно вимкнутого мобільника, методично повторює: – Чорт-чорт-чорт…

Це звучить безнадійно як для звичайної лайки. Цікаво, чи їй відомо, що існують слова, котрими не варто розкидатися намарно, якщо не готовий до прогнозованих наслідків?

Жужмом відправляю використані серветки до майже повного сміттєвого бака. Намагаючись не грюкнути, вивантажую брудний посуд у мийку. Ніж із дзенькотом падає на кахель підлоги. Це хто ж отак квапиться до мене? Овва! Таки роблюся надто забобонною.

Софія підводить на мене почервонілі очі, а я майже демонстративно переводжу погляд на кухонне вікно. Нащось відзначаю, що не завадило б його протерти, бо геть запилене та закіптюжене. Для мене з’ява сонця у цьому вікні – це наче вітання зі мною мого міста. Маленька молитва до Творця, який починає ранок, нове коло доби з сонячних паростків, щедро засіваючи ними землю. І закіптюжене вікно, між іншим, теж.

– Адо, обережніше з посудом, не розкидай ножі, – автоматично зауважує Софія. І несподівано змінює тему, не чекаючи моїх виправдань. – Слухай, дівко, а в п’ять років людина може бути нещасною? Цього тебе в універі на твоїй психології випадково не вчили?

Мало не випускаю з рук склянку. Чого це раптом жінку потягло на психологічні консультації?

– Ну… Якраз на п’ять років припадає вікова криза. Період формування самостійності. Неслухняність – норма. Хоч малий і любить своїх батьків, і, цілком вірогідно, щасливий.

Софія сумно всміхається.

– А ти здібна студентка. Коли й встигаєш учитися? Неслухняність – то норма, кажеш? А як щодо так званої «типової поведінки» за п’ять днів до повного місяця?

– Тобто чотирьох днів? – уточнюю якнайспокійніше. – Місяць буде уповні якраз через чотири дні. А ніяк. Жоден поважний навчальний заклад не вводить до програми парапсихологію. Перевертні існують у бульварному чтиві, голлівудських фільмах, бабських забобонах. Ну, і ще у свідомості істерично налаштованих суб’єктів.

Мені таки вдалося допекти їй останніми словами.

– Істерично налаштованих, кажеш? – Софія нервово кривиться. Я ствердно киваю. Вона квапливо додає: – І чого тоді вартують такі навчальні заклади, скажи, га? Багато вважить усе суспільство, якщо не в силі справитися з…

Вона говорить дедалі швидше та швидше, щораз голосніше та голосніше. Може розпочатися істерика. Стараюся не реагувати активно на монолог Софії. Тим часом до кухні зазирає Інна. Вона далеко не дурепа, бо примудряється майже безгучно причинити двері до зали з того боку, і це із повною тацею в руках. Для чого всім чути Софіїн галас? Зрештою, з ким не буває?

– Звісно, легко переконати себе, що перевертні – то вигадка чи забобони. Найлегше запхати голову в пісок. Звідтам точно проблема не проглядається. А що робити з тими, хто встряв у те, чого офіційно не існує? Авжеж, звісно. Відповідь на поверхні – сам винен. У мене є подруга, дуже гарна подруга, але трохи безголова… Її хлопець кинув. А вона з ним ще зі школи зустрічалася. І гидко кинув, при всіх знайомих відставку дав, принизливо так. От вона й вирішила довести світу, що варто лишень по-справжньому зажадати, як вдасться відхопити багатого залицяльника, а не якогось там шмаркача. Подрузі пощастило, вона навіть не докладала великих зусиль. Доволі швидко відшукався солідний залицяльник. От тільки кілька днів на місяць він прохав, ні, наказував, щоб вона навіть не телефонувала йому. У ті саме дні, коли місяць уповні.

Софія вмовкає. Наливаю їй води в першу-ліпшу склянку. Її зуби дрібно цокотять об скло. Подруга-дурепа, кажеш?

– Вона вирішила простежити за ним у такі дні й була неприємно вражена? – дуже обережно перекидаю місток до найважчої частини розмови.

– Ні! Вона не стежила за ним у такі дні! У неї вистачало на це гонору! У той клятий день місяць ледь народжувався, та коли вона сіла в розкішну машину залицяльника, то її ледь не знудило. У салоні пахло не лише дорогими парфумами, а й різким тваринним духом. Ні, Адко, вона не намагалася втекти, поки не пізно, розумієш? Бо просто не знала, що для того, аби втратити над собою контроль, деяким… істотам… потрібний не місяць уповні, а, скажімо, бій. Виграний бій із рівним суперником. І самиця… Це для того, щоб остаточно відчути себе переможцем. А чи залишиться живою жінка після сексу зі звіром? Пхе, кого такий дріб’язок цікавить?

– Софіє, чому ж твоя подруга зберегла цю дитину? Після такого… Ніж поклади на стіл, гаразд?!

Вона слухняно кладе на стіл гостро наточений ніж. Здається, навіть не зауважила, що вертіла його в руці. Це вже не істерика. Я ненароком розітнула давній нарив, тепер слід допомогти вичавити увесь гній.

– Вона відразу і не зрозуміла, що залетіла. Переховувалася кілька тижнів. Старалася забути жах від пережитого. І навіть, дурненька, тішилася, що жива залишилася. А коли втямила, що дитя під серцем носить, то було запізно. Ніхто не брався зробити легальний аборт, а загинатися у якійсь брудній дірі під рукою акушера-покидька не захотіла. Надто подруга любить життя! От і носила маля. Різні думки навідували її у той час, навіть хотіла народити і вбити майбутнє чудовисько. Ей, дівчино, ти чомусь почутим не дуже шокована?

Скептично посміхаюся. Брехати не випадає, і, здається, це викликає у Софії щире розчарування. Та вона веде історію далі:

– А потім… Потім вирішила, що нікого вона не вбиватиме. А просто віддасть малого до притулку. Бо в чому дитина винна? Хай собі живе. Але… Дівчинка народилася, не хлопець. Маля народилося передчасно, пологи були складні, навіть дивувалися педіатри, як тільки вижило? Та попри все лікарі запевняли матусю, що немовля напрочуд гарненьке і дуже-дуже сильне. Їх у пологовому будинку хтозна-скільки протримали, вмовляли маму власним молоком доню годувати. Вона категорично відмовлялася. Це доволі просто пояснювалося: у матері депресія після складних пологів, от молоко й перегоріло. А родичів, щоб підтримати в таку хвилину, в породіллі не виявилося. Рідна матінка гайнула за океан, обкрутивши якогось там пристаркуватого містера-твістера, коли подруга ще в школі вчилася. Так жодного разу матінка і не зателефонувала з далекої Америки. Батько спився. А рідний татко малої навіть не знав, що у нього народилася донька з упослідженою спадковістю звіра. От скажи, невже вона не могла зробити так, щоб її хоч хтось любив?

– Скажу, що ти перебільшуєш, Софіє. Хіба ти не любиш її? А пораду все-таки твоїй подрузі дам. Якщо вона періодично, коли місяць уповні, буде перейматися через те, що донька няню не слухає, чи з подругами свариться, чи іграшки на місце не покладе, то доведе себе до божевільні. Дітлахи не можуть бути завжди чемними янголятами. А певна агресивність – це навіть непогано, Софіє. Хе, у школі точно знадобиться. Зрештою, як і в дорослому житті. Коли ж припустити, що твоя подруга не просто жертва багатого покидька, а й справді існують перевертні, то… Усе одно, поки малій п’ять, шість, навіть десять, хай мати не переймається – ще зарано для перетворень. Підлітком та може стати геть нестерпною, але для цього не обов’язково мати батька-вовкулаку. Якщо материнська кров цілком людська, то все може обійтися. Хай лише мати оберігає дитя від захоплення магією та від підозрілих знайомств. Я зараз не про компанії, де смалять що попало та п’ють дешеве пиво чи порошкове вино, хоч і від них теж варто триматися подалі. Я про тих, хто здатен ініціювати дівчисько, розбудити в ній звіра. Ну, чи ще когось там.

Таки я заповзялася за добу виконати місячну, як не піврічну, норму дурних вчинків. Виявляється, що «очі стали круглими від подиву» – то не просто фразеологічний зворот. Поспіхом додаю:

– Е, той, Софіє! Ти не думай, нічого надзвичайного в цьому немає. У мене знайомий навчається на філфаку. І вони влітку під час практики сучасний міський фольклор збирали, то такого наслухалися! Про упирів, вовкулак, домовиків і навіть русалок. Ну, от він і розповідав якось про перевертнів. А ми ще обговорювали згодом це, тобто з погляду психології аналізували. Ти спитала, і мені пригадалося… Хочеш, попитаю в університеті своїх викладачів, де у місті гарний дитячий психолог приймає? Про всяк випадок… Бо, знаєш, дитяча агресія коректується без огляду на нічні світила.

– Зрозуміло, – якимось дерев’яним голосом відгукується Софія. Потім майже демонстративно поглядає на годинник. – Дякую, Адо. Еге ж, можеш запитати про дитячого психолога. Не нашкодить. Зрештою, можливо, моя подруга таки має хвору уяву.

Софія поривчасто схоплюється зі стільця і рішуче додає:

– І взагалі, Адко, якого ти так довго стирчиш на роботі? Забирайся просто зараз додому, ніч видалася нелегкою.

Киваю і рушаю до дверей. Мене наздоганяють слова:

– Той, Адо! І обережніше, будь ласка, гаразд? Симпатичній дівчині ходити самотиною містом доволі небезпечно. Навіть удень.

Нічого не відповідаю на цю мудру нісенітницю. Таких, як я, самотніх, симпатичних, доволі багато, я не унікальна. Думається геть про інше: чого це раптом любі співробітники так почали перейматися моєю безпекою? Інна, тепер от Софія… Звісно, я зворушена. Та попри все…

* * *

Слава Богу, таке зворушливе ставлення до мене – не патологічне. Це я зрозуміла, щойно опинилася в кімнаті відпочинку, де збиралася переодягтися. Ще можу припустити, що якось не помітила збоку на своїй кофтинці дірку майже на всю довжину. Ну, шов розійшовся випадково. Із ким не буває… Але кілька дірок із торочками на джинсах, до того ж свіжісіньких, я не помітити не змогла б. Мовчки розглядаю зіпсований одяг. Ліна з Інною співчутливо обурюються. На шум до роздягальні зазирає Павло. Здається, побачене викликає в нього ще менше захвату, ніж у дівчат. Та імпровізований бліц-допит присутніх терпить фіаско. Нічого дивного, враховуючи, що сам «слідчий» не спав другу добу, а більшість працівників розбрелися по домівках. Залишається вдовольнятися запевненнями Павла, що так це зловмиснику чи зловмисниці не минеться.

– Відшкодує гад збитки стовідсотково, а потім вилетить із роботи, аж загуркотить. Нам тут іще психів бракувало, – бубонить сердито.

Авжеж! Із останньою тезою не погодитися важко. Павло вшивається, а за ним слідком і дівчата.

Тим часом я мушу вирішити дилему: або добиратися додому в робочій уніформі, або ж сяк-так привести до ладу пошкоджене. Принаймні кофтинку. Грець уже з джинсами. Зрештою, минулого сезону була мода на схоже «неподобство» – дірка на дірці і діркою поганяє. М-да… Хай краще я виглядатиму жертвою моди, аніж вийду на вулицю в кросівках, міні-спідничці та напівпрозорій блузці. Бо то взагалі капець. Бабусі-ягусі, які чемно пильнують з ранку до пізньої ночі на лавочці під моїм будинком, розрив серця отримають і привід для пліток. І в побрехеньки, що я підпрацьовую вночі нянечкою у лікарні, більше не віритимуть. Потім хтось обережно про мою аморальну поведінку натякне тітці, а та мамі, і рознесеться новина, як туман яром… Узагалі-то мені до дупи всі ці суди-пересуди, але краще їх уникати, аніж на рівному місці нариватися.

Зітхаючи, дістаю голку та білу нитку, бо іншої просто немає. Роблю перший стібок на жовто-зеленій тканині.

* * *

– Тобі допомогти?

Від несподіванки вганяю голку в палець. Швиденько починаю зализувати рану, немов кішка.

– Ой, будь ласка, вибач, що налякала, – на щастя, Ірен обмежується лишень однією фразою, не починаючи перепитувати, чи мені не боляче, і запевняти, що вона зовсім не хотіла нічого такого.

Дівчина сідає напроти, на самісінький краєчок пластикового стільця, наче ладна щомиті підірватися на ноги та дременути куди подалі. Трохи насторожено слідкує за мною. Гарячково повертаюся до шитва, намагаючись підправити кривуватий стібок. Капець моїй кофтинці вже остаточно.

– Слухай, – урешті Ірен зважується заговорити про те, що її цікавить. – Слухай, Адо. Спасибі за… за все. Скажи, тобі сильно влетіло через мене, через те, що заступилася?

– Ну? Якого дідька тобі не однаково? – у мене заплуталася нитка, і я роздратовано відповідаю риторичним питанням на запитання. Це ображає Ірку. Тьху ти! Нащо я так? Вона ж мені геть нічого поганого не зробила.

Тож уриваю співрозмовницю, перш ніж вона встигає щось уїдливе відповісти.

– Ірен, Іро тобто, ти вибач. Це все шиття кляте. Я лише хотіла сказати, що не варто дякувати. Якби не хвороба Клари, то навряд чи б вийшло щось путнє з мого заступництва.

– Та нічого. Можна просто Іра. Ірен записано в паспорті, а для своїх – Іра, – вона ніяково всміхається. Уперше бачу її щиру усмішку. Не сценічну гримаску, що зображає радість, не рух губами, яким ввічливі люди підкріплюють деякі слова. Справжнісіньку усмішку, котра тріпоче, мов метелик, на її ледь бляклих без звичної помади вустах. Раптом розумію, що вона не просто гарненька. Ірен – красуня. Хай зараз вона в чужих завеликих колготах та пожмаканій і брудній джинсовій спідниці, без крихти макіяжу, із синцями під очима і потрісканими губами.

Зітхаю. Наче зашила. Мовчки, не надто переймаючись свідком, перевдягаюся у діряві джинси. Натягаю підреставровану кофтинку. М-да, якщо надумаю перекваліфікуватися у швачки, то цією працею не прогодуюся. Факт. Хоча… Я ж не до театру зібралася і не на побачення. Що ж, як немає кращого, то й це гаразд буде. Краєм ока слідкую за Ірен. Дівчина знічена сценою мого перевдягання. Зараз обов’язково бовкне якусь дурницю. І справді:

– Адо, може, тобі варто користуватися трохи іншими тінями? У тебе ж не сірі, а зеленаві очі. От зараз, за денного світла, це дуже помітно. Підтіни вдало фон – і очі перетворяться на зелені-зелені.

Знизую плечима. Зараз мені зовсім не хочеться обговорювати мій невдалий макіяж. Іра розуміє, що бовкнула дурницю, тому, як уміє, змінює тему.

– У Клари справді звичайна застуда?

– Клара наковталася пігулок, – дивлюся Ірені прямо в очі.

Люди люблять слухати історії про чужі біди. Уважаючи, що їх таке неодмінно омине. Тільки не зараз. Бо Ірині співчуття справжні. Жаліємо конкурентку? Хм, це цікаво. Веду далі.

– Пощастило Кларі, її сусідка по квартирі повернулася додому раніше. Невдале побачення чи щось таке. А там… Самогубство. Зараз Клара в лікарні. Вичухується. Сподіваємося, що все обійдеться. А застуда – то так, щоб Інка менше пліткувала.

– Адо, а навіщо Клара це зробила? Вона ж надто сильна, аби так, по-дурному, померти.

– Люди багато що роблять по-дурному. Не думаючи. Мені розповіли, що в неї був хлопець. Не просто друг, а справді коханий. Він, звичайно, запевняв її, що теж безтямно закоханий, що вона – найдорожчий скарб у його житті. Та в справу втрутилася матінка пацанчика, дізнавшись про професію синової обраниці… – Тут можна було б схаменутися і вибачитися, та я вже не можу спинитися і виплітаю далі: – Ну, заявилася, значить, матінка до потенційної невістки в гості, бучу влаштувала. Не допомогло. Клара від свого не відступила. Тоді мати схожу сцену вдома перед синочком організувала, вхопилася за серце. Навіть «швидку» довелося викликати. Хлопчик виявився слиньком. Ну, і кинув Клару. От вона й…

– Це ти сама вигадала чи хто підказав?

Від несподіванки опускаю занесену вгору руку із щіткою для волосся. Ні, на таке точно не чекала. Та слід хоч спробувати тримати марку.

– Навряд чи я б зуміла, Іро. Це я почула. За що купила, за те і продаю.

Із викликом відвертаюся до тьмяного дзеркала і таки приводжу до ладу зачіску. Виглядаю як малолітня дурка, що хтозна-де прошвендяла цілу ніч і тепер плентається додому в очікуванні материних повчань та гарячого сніданку.

Ірен уважно слідкує за моїми діями. Звісно, вона могла б продовжити розмову про Клару, переконливо довести, що та не з тих, хто ладен померти через нещасне кохання. Бо не було у дівчини того кохання. Бо коли ти закоханий, це бачать усі. Та, певно, Іра ніяк не вирішить, чи потрібно їй аж так щось мені доводити, чи дати мені спокій і повернутися до власних справ. До речі…

– Іро, ти зараз куди? І взагалі, у тебе є де жити?

– У знайомої переднюю, – відмахується так недбало, ніби це її не надто обходить. – А тебе, Адо, хіба вдома рідні не чекають?

– Не чекають. Нема кому, – сумно відповідаю. – Я ж не тутешня. Я з тих, що «панаєхалі». Мене якась там далека родичка, тітка енно-юрідна по матері, підселила в свою квартиру. Сама вона зараз в Італії на заробітках, повернеться не скоро. Я ж типу наглядаю за її неповнолітньою шістнадцятирічною донькою, якоюсь там, знову ж таки, енно-юрідною сестричкою. Слідкую, щоб панночка чемно ходила до школи, не вплутувалася в історії, погані компанії, не курила і теде. Тож коли мене довго вдома нема, то мала шмаркля з того щиро радіє.

Чомусь відповідаю, ніц не вигадуючи. Зрештою, чесність теж непогана політика, якщо на думку не спадає щось більш суттєве.

– Що ж… Хай там як, нам по дорозі! Принаймні до трамвайної зупинки точно. То як?

Звичайна пропозиція. Чому ні? Мало радості самотньо брести ранковими вуличками поки порожнього міста. Інша справа, що з Ірен ми не подруги. Певно, їй щось від мене треба. А я так хочу, щоб мені нарешті нині дали спокій. Поки розмірковую, як відмовитися, аби не викликати підозри, до кімнати зазирає Павло:

– Дівки! Ви що, подуріли? Ночувати тут зібралися, чи як?

– Та наче вже переночували. Ранок надворі, – бубонить Іра.

– Ранок? Ага. То тим більше нема вам тут що робити. Гайда додому. Ну ж бо!

Не сперечаємося. Ще раз позираю у дзеркало. М-да. Таки варто було вчора прихопити куртку, хоча поки ще по- літньому спекотно. Та хто ж знав, що мій одяг так «удосконалиться»?

* * *

– О! Дівчата! Привіт! Щось ви довгенько сьогодні. Може, вас підвезти? Миттю домчимо! Правда, Антоне?!

Ліна стоїть біля новенького «порше» кольору мокрого асфальту, обіпершись рукою на капот, та сяє такою щирою усмішкою, що будь-хто сторонній вирішив би: ми як не кращі подруги, то дуже близькі до цього. Ліна гордо нам щось демонструє – чи то новеньку машину, чи русявого пацанчика, який сидить за її кермом. Нам його трохи видно, бо водійські дверцята навстіж відчинені. Мої губи мимоволі розтягуються у поблажливій посмішці.

– Цікаво, чим вона займалася, поки ми в клубі теревені правили? Нас піджидала, чи що? – Здивовано та трохи безцеремонно роздивляюся і новеньку машину, і Ліну, і її пацанчика. Останній не поспішає дивитися на нас, щось там вишукуючи в гальмах.

– Хм. Чим займалася, кажеш? Думаю, вона чекала на глядачів. – Останні слова Ірен навмисно ледь виділяє для кращого мого розуміння. – Сиділа Ліна у «порше» зі своїм хлопцем. Може, цілувалися. І захотілося дівчині повимахуватися перед нами. Тобто показати, як їй круто підфартило.

Можливо, й правда. У голосі Іри нотки заздрості. Я ж тільки морщуся від споглядання тонованого скла машини. Не люблю таких вікон, за ними ніби прагнуть щось лихе приховати. Хоча здебільшого то звичайні іграшки для дорослих хлопчиків, символ крутизни типу.

Ліна чекає відповіді. Звісно, я б легко відкараскалася від люб’язного запрошення дівчини, але мені важливо знати, що Ірка живою та неушкодженою доплентається до свого тимчасового прихистку.

Я трохи невпевнено підійшла до запопадливо прочинених Ліною задніх дверцят машини.

– А з нами ще Антонів брат, але місця усім вистачить. «Порше» – простора машина! – кокетливо озивається Ліна, зручно влаштовуючись на передньому сидінні.

За мить я переконуюся, що таки її правда. «Порше» – простора машина. А таємничий брат хлопця Ліни чемно забився у протилежний куток, бажаючи залишити нам побільше простору. Тож розташувалися ми цілком комфортно. Я автоматично натиснула на відповідну кнопку на дверях – є у мене дурна звичка перевіряти, чи щільно зачинені дверцята. Та раптом виявилося, що вони і так уже надійно заблоковані.

Автівка у кращих традиціях детективного жанру блискавично зірвалася з місця. Заревіла гучна музика, яку не перекричати. Звісно, я чула про випадки кінднепіну, та, розмірковуючи об’єктивно, важко знайти хоч одну причину, яка змусила б викрадачів побачити в мені цінну здобич. Ще раз, уже не криючись, нервово смикаю за ручку впертих дверцят. Залишалася слабка надія, що мене прихопили так, за компанію з Ірен.

– Не випєндрюйся, суко, а то гірше буде!

Це не до мене, це до Ірен. Та миттєво зорієнтувалася в ситуації. Навіть не стала витрачати час на лемент, заходилася допомагати мені відчиняти двері. Ледь стискаю її руку, краєм ока відзначивши, що супротивник тримає в руках шокер.

– Тихо, Іро. А ти… Ти… Не чіпай її. – Голос мене підводить і виходить не дуже переконливо.

Ледь помітне дрижання, цунамі обурення, сліпої надії, що все якось обійдеться, що це – просто дурний жарт. Зойк Іри підтверджує, що я взяла не той тон. Мені зараз плювати на глузливу посмішку Ліни. Хай насолоджується відступництвом на повну, потім розрахуємося з відсотками.

Вдивляюся в очі чоловіка, котрий зараз сидить біля Іри, і бридливо морщуся. Абзац. Якийсь дурень відправив на завдання навіть не садиста, а справжнісінького наркомана. Як іще назвати істоту, котра і півдня не протягне без дози людського страху чи хоч його сурогату? Молодий іще зовсім! Коли ж устиг перетворити себе на зомбі? Тьху, нащо здався такий огидний прислужник? Тим часом істота, яку Ліна назвала «брат», мерзенно шкіриться, загрозливо розмахуючи шокером.

Переводжу погляд на так званого хлопця Ліни, Антона, здається. Той упевнено тисне на газ, навіть не дивлячись у дзеркало. От халепа.

– Слухай, Антоне! – Дію навмання, немає часу для роздумів та аналізу. – Ти ж не дурень. Хіба тобі не казали доправити нас до місця призначення без тілесних ушкоджень? Із тебе ж спитають, як із розумнішого! Брату своєму скажи, хай не бешкетує.

Мені щастить хоч у цьому. Водій Антон невдоволено вишкіряється, стиха гмикнувши, що він і без мене знає, що і як робити, та все ж кидає декілька заспокійливих фраз так званому «брату».

Напарник-брат невдоволено застигає у своєму кутку. Цього разу пощастило. Хоча його погляд красномовно свідчить, що він мені ще помститься.

Ліна запитально та трохи розгублено дивиться на Антона. Той щойно мене, тобто жертву, послухав. Чому? Отже, вона, погодившись заманити нас у пастку, могла і продешевити? Еге ж, зрадникам завжди важко. Вартість зради завжди номінальна.

Ірен чи то настільки налякалася, що не вистачило сил утнути якусь дурню, чи то раптом збагнула більше, ніж я. Далі вона чемно сиділа мовчки.

Я також стишуюся. Легкий здогад настійливо свердлить мозок. Так, я мушу трішки відпочити, хай навіть за таких умов, бо, здається, мені незабаром знадобляться усі мої сили. Усі, до дрібки. Чула свого часу пораду, що добре накопичувати їх, хоч трохи подрімавши перед важливою справою. Звісно, зараз це неможливо. А от хвилька спокою перед буревієм – будь ласка. І за таке дякую. Якщо просити небагато, то інколи бажання здійснюються.