Читать книгу Крила кольору хмар - Дара Корній - Страница 7

– Дуринда, справжнісінька штурпачка! – сичу крізь стиснуті зуби, опускаючись на м’який килим.

Не раз шановний Вікентій Леонідович, викладач психоаналізу, наголошував на важливості позитивного мислення. Навіть помилившись, варто використовувати фрази на кшталт: «Я – розумниця, от тільки цього разу дещо схибила. І тому мені трішки не пощастило. Але я таки розумниця, велика розумниця!» Авжеж. У моєму випадку без позитивного мислення самокритичніше вдатися до виразу «дуринда зацофана».

Та каяття в мені нема ні грама. Якщо виплутаюся, то розберуся і з власними розумовими здібностями, і з сумлінням. Зараз мої репліки – більше гра на публіку. Змовкаю й обережно торкаюся правої вилиці. Як і думала, не дуже боляче. І синець, певно, невеликий, хоч і цілком виразний. Точно сказати не можу, бо в кімнаті нема дзеркала. І жодної матової поверхні, де можна розгледіти своє зображення, а ще краще – зазирнути у власні очі. Професіонал бив, майстер своєї справи.

У мені закипає злість. І зовсім не через продажність Ліни. Вона сама швидко збагне, що зрада – не такий уже й вигідний бізнес. І, звісно, злюся не на того кінченого наркомана, типу брата, ладного за дозу на все. На таких не варто витрачати свої сили. А от водій… Може, його і справді звуть Антоном?

Могла б здогадатися, чого йому від мене треба, щойно він мене окликнув у напівтемній вітальні будинку, куди нас привезли. Урешті, він також, як і його «брат», лишень виконавець. До того ж хороший. Приємних емоцій полонені у нього не викликали, та свого напівбожевільного брата- напарника він завбачливо відігнав. Вирішив відконвоювати переляканих дівчисьок до потрібного місця самостійно. Навіть попередження про можливі наслідки недоречного героїзму (спробу втекти) прозвучало майже сухо, мовляв, нічого особливого, та, якщо змусите…

– Той, дівко, – гукає до мене, – на кілька слів.

Зупиняюся та, зціпивши зуби, спідлоба обережно зиркаю на нього.

Раптом мою щоку обпікає біль. А цей негідник дивиться прямо у вічі. Так і не дочекавшись ні зойку, ні того, щоб я піднесла до обличчя руку, намагаючись втамувати біль. І несподівано кидає найбезглуздішу в цій ситуації репліку:

– Вибач, дорогенька, але інакше ніяк…

Бог із ним, із синцем. Хоч я нікому не дозволяю знущатися над собою безкарно. Тож поки мовчки ковтаю образу. Ковтаю, але не забуваю. Антон, здається, встиг себе переконати, що я – «своя», одна з них. І, звісно, тому не може мати нічого проти мене особисто, певно, навіть співчуває дівці, що опинилася не в той час і не в тому місці.

Та, якщо накажуть, уб’є без вагань. І не через те, що ненавидить мене, чи тому, що так уже нерозривно пов’язаний із теперішнім босом. Такий і сам зможе дати собі раду. Усе набагато простіше. Навіщо зайві клопоти в пошуку хлібного «місця під сонцем», якщо воно вже є? Знати б іще, чого мені так гидко від цих здогадів?

* * *

Вампіри, навіть енергетичні, дуже нагадують розумних хижих тварин. Думок вони не читають – це точно.

Хто твердить зворотне, той або надивився голлівудських фільмів, або ж переспілкувався з самими упиряками. Ті люблять плести байки і щедро присмачувати їх неперевершеними вимислами. Але, певно, Антон таки вміє вловлювати загальний напрям емоцій «жертви». Бо помічаю на його обличчі вагання: а чи не вдарити мене ще разок? Не через обов’язок, а так, від душі, аби відтягнутися. А потім чинить геть не професійно. Кинувши швидкий погляд на вкрай знічену, перелякану та бліду аж до синявості Іру, ледь здивовано зводить брови: було б через кого турбуватися. Тому поспішно запихає нас до спеціально підготовленої кімнати. Із ґратами, міцними дубовими дверима та надійними замками.

Синець на щоці – додатковий мінус для мене, якщо справді дійде до серйозної боротьби, зайва можливість для супротивника хапонути частку моєї сили. Так само, як і моя безсонна ніч… Урешті, цей список можна продовжувати.

Користі ж від Іри, якщо взагалі йтиметься хоч про шанс на боротьбу, небагато. Але якби я сказала, що зараз прагну залишитися на самоті, то безсоромно збрехала б.

* * *

Сиджу на килимі, уважно розглядаю стелю імпровізованої в’язниці. Химерно переплетені багряні, чорні та сірі лінії. Трохи нагадує кольорову гаму «Темного янгола». Хоч у клубі в це мереживо вплітаються поодинокі білі мазки, що скидаються на розтріпані пір’їнки. Із янголиних крил, чи що? Та тут дизайнер не став заморочуватися такими додатками.

Невже комусь приємно жити в кімнатах із такою дивною стелею? Хоча всередині будинок виглядає не так похмуро, як зовні. Перші враження бувають оманливими.

Чому подібні банальності завжди відповідають істині? І взагалі, про що я зараз думаю? Тьху!

– Ну що, влипли?

Здається, це не вельми доречне питання-твердження ми виголосили одночасно. Можливо, іншим разом це і викликало б усміх. Та зараз не до веселощів. Іра помітно нервує. Здається, саме в такому стані дехто вбиває собі в голову дурнющу думку, що втрапив у халепу випадково і може вибратися з історії неушкодженим. Ірка, на щастя, так не думає.

Рішуче підводжуся з килима. Скільки можна займатися самоїдством? Буркаю собі під ніс: «Бувало гірше», – тоді уважно оглядаю міцні дубові двері, перевіряю надійність замків, а потім уважно вивчаю густе плетиво ґрат на вікнах. Навіть не розібрати, чи й справді завчасно планували перетворити одну з кімнат на комфортний каземат, чи просто вирішили прикрасити вікна не гірше, ніж у сусідів. Краєм ока відзначаю, що Ірен заспокоїлася, бо я, на її думку, тепер поводжуся більш-менш адекватно. Сумно зітхаю. Користі від моїх оглядин жодної. Просочитися крізь ґрати нам не вдасться, ми ж не вітер.

– Адочко, думаєш, у нас є хоч трохи часу до того, як?… – Нічого собі питання! Та ще й у пестливій формі. Адочкою мене доволі рідко називають.

Стенаю безвільно плечима. Нащо пояснювати очевидне? Хоча оте «трохи часу» не завадило б. Звісно, не для того, аби виглядати у вікні славного лицаря-визволителя. Ха, на прекрасних дам ми з Іренкою аж ніяк не тягнемо, особливо зараз. Та й лицарі у наш час майже перевелися. Чому «майже»? Навіть настільки розчарована особа, як я, все ж має надію, що, може, одненький таки залишився. Трохи часу потрібно для іншого – слід спробувати набратися хоч крихту сил.

* * *

Двері відчиняються. Як і належить за канонами жанру, спуртом. Та навряд чи краще було, якби їх штовхали повільно, а вони піддавалися неохоче, з натужним скрипом. Надто дешевий ефект, якраз для фільмів.

Поспіхом розвертаюся спиною до вікна. Переляк переляком, а спина у мене зараз хоч трохи захищена.

– Ви ж обіцяли! За що? – лепече сполохано та безвільно розпатлана Ліна.

Її зневажливо заштовхують до кімнати. Виглядає дівка неабияк нажаханою.

Цікаво, їй встигли щось навигадувати про мене? Що ж це вони так неекономно розкидаються запроданцями?

Двері відразу зачиняються. Звісно, ніхто Ліні й не збирався відповідати на відчайдушне «За що?». Нічого собі, отак урізноманітнили нам дозвілля. Єдине, що добре, – трохи часу в мене таки, здається, є. А з цією хай розбирається, якщо матиме бажання, Ірен.

Мовчки спостерігаю, як Ліна поступово оговтується, осмикує себе. У її позі раптово з’являється виклик. Та все ж їй вистачає розуму збагнути, що порушувати напружену, аж загуслу тишу не варто.

Ірен не втримується першою. Пауза, на жаль, не затягується.

– Навіщо, Ліно?

Як на мене, не дуже доречне запитання. Та хай уже…

Ліна різко розвертається до Іри.

– А як ти думаєш?! Хочеш сказати, що ти вчинила б інакше? Просто до тебе не зверталися з такою вигідною пропозицією. Певно, не такий ви цінний матеріал, якщо вас вирішили отак використати! А ти що витріщилася, мала? – Це до мене. – Теж мені, принципова фея! Ірку я зрозуміти можу. Вона, крім виляння дупою під музику, анічогісінько не втне. А ти? Психолог недороблений, бляха-муха. Якби дуже-дуже захотіла, то давно б уже на місці плаксійки Соньки була. Так ні. Ми дуже благородні. Ми діємо за правилами, ми зачекаємо. О, бачиш, дочекалася! Нічим ти насправді не краща за мене.

Ну що за день? Стає гидко від безглуздості почутого. Дивлюся Ліні не в очі, а на перенісся. Фокус простісінький. Та з неї і такого стане. Слабачка ж.

– О, ні, Ліно, я краща за тебе. Бо без дозволу ніколи не лізу в душу. А ще вмію людей слухати. Саме людей. Чуєш, ЛЮДЕЙ! Перекладаю доступною остолопам мовою: нікого не цікавить, чому така нездара, як ти, заздрить іншим. Тебе спитали, задля якого зиску ти це зробила? Продалася тобто. На яку вигоду сподівалася?

Ліна криво посміхається і розтягує на обличчі щось подібне до посмішки. Але це не посмішка – це вишкір:

– Що, цікавить, мала, скільки ви оптом коштуєте?! Недорого.

Певно, як глянути збоку, ситуація досить дика. Замість гризні чи відвертої бійки (звісно, на це і розраховували?) розмова от-от перетвориться на зізнання. Може, і з повинною.

Продовжую свердлити Ліну поглядом:

– То не ми коштуємо недорого, то знайшли дурку, яка за копійки вплуталася в історію, від якої мудрі голови трималися б подалі. Тобі дали ціну, за яку ти згодилася продатися. Так? Так. І не заплатили. Та й по всьому.

Дивно, схоже, лише після моїх слів до Ліни доходить, наскільки все серйозно. Відчуваю певне задоволення. Не даю отямитися:

– Але ж справа навіть не в цьому, Ліно. Пра’? Хочеш, розповім, як усе було насправді? – Вигадую на льоту. Усе чистісінької води блеф. Дуже хотілося б, аби він не вдався. – Тебе втягнули у своєрідну фінансову піраміду. От тільки замість грошей тут іншим платять.

Ліна щось сердито гукає, та я не зважаю. Я таки влучила в яблучко.

– Що, найпростіша схема?! Допоможи їм отримати дві нові душі – і можеш забирати назад стару? Тобі її хоч пообіцяли почистити і попрасувати перед поверненням? Чи і так зійде, бо недовго користувалися і не така вона важлива та значуща?!

Певно, ми б таки зчепилися, мов дикі кішки. Надто безнадійний у Ліни вираз обличчя. Тільки от Ірен не вважає мої слова маячнею.

– Припини, Адо. Було б на кого сили витрачати… – з такою гіркою зневагою кидає вона, що стає ясно: шоу «Покарання зрадниці» не буде.

Здається, Ірен таки забагато знає як для випадкового свідка. Та мої трохи «фентезійні» розмисли чомусь спрацьовують, мов холодний душ.

Обходячи супротивницю широкою дугою, зупиняюся перед дверима. Рішуче стукаю. Тиша. За кілька секунд уже сердито гамселю в двері.

На порозі Антон.

Миттю оцінивши ситуацію, стиха лається. Здається, стурбований він щиро. Певно, справді не знав про жарти свого напарника. Ледь підштовхую його у потрібному напрямку.

– Забери цю-от. Узагалі-то я бридлива, але зараз вибирати не доводиться, згодиться будь-що. Тобі ж нагорить, як у мене будуть сили для супротиву. І за своїм другом-братом прослідкуй, його без підживлення надовго не стане.

– Знайшла мені друга-брата, – він ледь мружиться. Навпроти вікна світло б’є в очі, дратує. Не те щоб він боявся проміння сонця, та гарного настрою воно не додає. А ще натяк на напарника як на брата нервує його. Бо вампіри – справжнісінькі чи й енергетичні – з презирством ставляться до тих, кого привчили до висмоктування чужих сил чи емоцій без проведення відповідного обряду…

До того ж, певно, бос десь таки затримується, якщо сторожовий пес от-от перетвориться без рятівної дози на скажену тварину. А кому відповідати? Антону, звісно. Тому він через роздратування не помічає явну нелогічність моїх слів: якщо знаю, що от-от мені буде непереливки, то чому не скористаюся Ліною, щоб відновити власні ресурси? Отже, я цього не можу зробити. Значить, я таки не «своя»…

Та він не робить належного висновку. Мовчки вказує Ліні на двері. Та, здається, сприймає запрошення з полегшенням. Дарма. Хіба можна довіряти вампірам, хай і білий день надворі й вони не ікласті? Можливо, я б змогла щось змінити, якби попередила Ліну. Чи варто пояснювати, що я цього не зробила?

Антон затримався на порозі:

– Благородство помічне у помірних дозах, дівчино! Запам’ятай це.

Ковтаю відповідь. Щось на зразок: «Тебе не спитали». Бо щойно самостійно осягнула те саме.

Двері зачиняються, клацає замок.

І за хвилю ледве втримуюся від того, щоб не затулити міцно вуха. Усе одно не допоможе. Дівочий вереск, сповнений болі та жаху, долинає з коридора. А ще кажуть, що дуб гарно поглинає звуки. Оперативно діє Антон. Позбувся відразу двох проблем: і платити Ліні не треба, і напарника вкоськав, навіть шантажувати потім зможе. Іра блідне, дивиться на мене перелякано.

Розсудливо зауважую:

– Ми нічим не зарадимо. Вона ще має шанс вижити. Запроданці – вони такі, живучі.

Якусь мить слухаємо цілковиту тишу. Це гірше, ніж будь-які звуки. Надто легко домалювати в збудженій уяві, що там зараз відбувається.

– Адо… – Будь-які питання зайві. Та байдуже, мовчати ще гірше. – Клара у лікарні, бо так само, як Ліна, когось заклала, а потім стала непотрібною? Так?

– Ні, Іро. – Брехати немає ні сил, ні сенсу. – Клара якраз сказала «ні» там, де Ліна відповіла «так». Тому Клара ще має шанс вижити. І ти не повіриш, але ми поки що теж.

* * *

– Та звідки я знаю, Адо, де «самісінький», як ти кажеш, початок моєї історії? Може, дитинство?!

– Непогана думка, – ледь помітно всміхаюся.

За великим рахунком, мені байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б під рукою хоч якесь спиртне, змусила б її випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити істерики. Та будь-які напої, звісно, і спиртні, до сервісу цього гостинного місця не входять. А всі жарти про те, що жінкам розмови потрібні, як повітря, містять дрібку правди. Може, їй стане трохи легше, коли виговориться.

– А ти сама, Адо, чому нічого про себе не розповідаєш? Скільки ти вже вислухала історій, подібних до моєї, поки працювала в «Темному янголі»? Та й до того, певно, ще більше. А от хоч щось про себе повідаєш, га?

Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що мені майже нема чого розповісти. Звичайнісіньке собі життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого – вміти слухати, а не давати дурні поради. Слухати стільки, скільки людина ладна тобі сказати, аж поки зрозуміє, де вихід із ситуації, у якій сама ж і винувата, і з якої самій виплутуватися, і дорогу самій шукати. Є така притча про чоловіка, який нарікав на своє прикре життя. Жив він в одній хаті з дружиною, двома дорослими дітьми, тещею та тестем. Прийшов він до Мудреця за порадою. Той сказав чоловіку: «Я тобі допоможу, якщо ти мені пообіцяєш чесно виконувати всі мої приписи». Чоловік пообіцяв, бо знемагав від постійних чвар та тісняви. «Тоді зроби от що, – сказав Мудрець, – посели в своїй хаті корову, вівцю, свиню, собаку та кота, а рівно через місяць прийдеш до мене знову». Чоловік так і зробив, бо ж пообіцяв. Коли нещасний через місяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушної поради, то почув замість неї прості слова: «А тепер поверни корову, вівцю, свиню, собаку та кота туди, звідки їх узяв». Чоловік відразу так і вчинив. Коли він вичистив свою хату від бруду та провітрив її, то, задоволений собою та своїми рідними, подумав, що зараз він – найщасливіша людина на землі.

Як там говорили давні? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухає і зрозуміє тих, чия професія – слухати сповіді інших?

Тож дурне твердження, що я – звичайнісінька і нема чого витрачати час на мою розповідь, може видатися невеликим… е-е-е… перебільшенням. Швиденько вдаюся до компромісу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу відповідь.

– Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобі таке: я з пелюшок хотіла бути балериною!

– Чому? Нормальна мрія! А я в дитинстві хотіла бути чарівницею. І нічого, живу, – трохи вагаюся, потім, вирішивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому підвіконні, підігнувши під себе праву ногу.

Ірен усміхається, хоч, здавалося б, дурнувата репліка (до речі, зараз я не збрехала ні на йоту, от і кажи після такого правду) ніяк не змінила наше становище. Та це ліпше, ніж витирати сльози безнадії.

– І, якщо зовсім щиро, Іро, танцювати для тебе – то не така вже й велика кара. Пра’? Ти чудово це робиш!

– Що ти називаєш танцями? Мої щонічні кривляння на сцені? – У її словах, усупереч змісту, немає безнадії чи гіркоти. Тільки легкий сум. – Танці, Адо, це моє життя! Знаєш, а мої предки були переконані, що в їхній сім’ї народилася справжня балерина. Навіть батько. Хоч і вдавав, що його зовсім не цікавлять ці жіночі витребеньки. Мовляв, що це за професія така – бути четвертим лебедем у п’ятому ряду? Бо на приму доньку ніяк не витягти. Тут гроші та зв’язки потрібні. Та усе ж пишався мною. Я ж чула, як він перед знайомими та приятелями вихвалявся: «Мала Ірка на мене схожа, незграбою точно не буде. Ондечки вчителі в балетній студії її завжди за приклад ставлять». Смішний такий. Перебільшував навіть. Ну, ти знаєш, як то у батьків буває!

Не знаю, Іро. На жаль, не знаю. Добре, що ти не зазираєш зараз у мої очі, бо прочитала б там справжній біль. То щоразу таке зі мною, коли мова заходить про люблячих батьків. Ех! Та сама ж напросилася на сповідь, тож не варто тепер жалкувати.

– Ми тоді, того злощасного дня, з татом на дачу не поїхали. У мене сольний виступ, мама в першому ряді, щоб підтримати майбутню знаменитість. А треба ж комусь і про урожай дбати. Мама ту городину ледь не в сотню банок консервувала. Коротко кажучи, дача нас годувала. Так от, ми з мамою на концерті, а батько на дачі. А після важкого робочого дня він із сусідом-приятелем за пивком вирішили попаритися. Попарилися… Сусіда ледве відкачали. Певно, мав здоровіше серце. Пізніше мама його такими словами проклинала, що він навіть спився. Жалів, що вижив. Та сенсу в цих прокляттях, Адо? Татка ж не повернеш… А матінка заповзялася ще й себе звинувачувати. Мовляв, аби з ним на дачу тоді поїхала та не пустила в баню, усе було б добре…

Ірен замовкає. Удивляється у вікно, зирить ніби крізь мене. Дарма, Іро, так не варто робити. Сонце, хоч уже й осіннє, та ще досить потужне. Набереш повні очі, потім навіть якщо заплющиш, то під повіками яскраві кола плаватимуть… Хоча це – не найгірший розвиток подій. Він передбачає майбутнє у вигляді «потім».

Ще трохи вичікую, а тоді чиню геть не професійно. Скільки чула, що не можна проговорювати за співрозмовника речі, котрі йому особливо важко даються. Користі від такої «допомоги» ніякої, лише шкода.

– А потім якийсь гад запропонував їй випити на поминках, мовляв, стане легше, так? І легше таки стало. От тільки грошей від такого «легше» у сім’ї не прибавляється. А за заняття в хореографічному гуртку треба платити.

От зараз вона запитає, звідки я знаю, може, розсердиться, та все ж припинити свою сповідь уже не зможе. І я таки почую те, заради чого й розпочала розмову: яким вітром її занесло до «Янгола». Ото буде весело, коли з’ясується, що все вирішив випадок! Байдуже, що я в нього не вірю. Он дехто не вірить у вампірів, та щось не схоже, що це останнім перешкоджає.

– Із тебе таки буде непоганий психолог, Адко, якщо тільки… – Іра затинається. Схоже, вона з тих, хто переконаний: варто сказати про страхи вголос – і вони стануть реальністю. Тож швидко викручується: – Якщо позбудешся звички перейматися чужими халепами. Ти майже вгадала. Чи це моя історія настільки типова, що її легко передбачити? Хоча… Знаєш, а наша вчителька-хореограф погодилася займатися зі мною безкоштовно. Певно, вважала, що виросте з дівчиська щось путнє. Незгірше за неї. Тоді вона вже була на пенсії. Так, у балеті проводи на пенсію ранні…

Цього разу пауза не задовга. Навряд чи Іра прагне сховати від мене якісь таємниці. Словами складно пояснити, що відчуває дівча, яке до сьомого поту розучує складні фігури, а потім і танцювальні партії, хай і другого плану. Музика, яскраве світло, оплески, відчуття, що тобою захоплюється публіка… У такі миті можна забути, що трико для буденних репетицій давно протерлося і старанно зашите в кількох місцях та й чешки варто було б придбати нові. А ровесниці знущально хихотять за спиною, обзиваючи жебрачкою чи, мо’, ще гірше. І повертаєшся ти додому, як на плаху. Бо там п’яниця-мати, і часто-густо не сама, а з додатком у вигляді нетверезого кавалера. І щоденні мамчині нарікання-нагадування, мовляв, якби тоді не залишили батька самого, усе було б гаразд, не додають підлітку веселощів. Мені доводилося чути схожі історії. Щасливі закінчення? Їх не буває. Буденність накриває з головою.

Ірен веде далі:

– А потім… А потім я на льоду послизнулася випадково. Дуже спину забила. Треба було лікуватися, а я рукою махнула. Дурниця! Бо так не хотілося на свята вдома з п’яними маминими кавалерами сидіти. Краще вже виступи, концерти. Ну й, сама розумієш…

Киваю. Не надто уважно слухаю розповідь, бо й так приблизно домислюю основні віхи Ірчиної танцювальної кар’єри. Насторожуюся лише коли лунає сакраментальне:

– Скажи, Адо, як би ти повелася, коли б тобі запропонували продати душу?

– Хм… О, я б щиро здивувалася, Іро. Навіщо комусь саме моя душа? Що це за товар такий? – Прикушую язик, певно, відповідь могла бути і більш вдалою.

– Здивувалася? – Ірен просвердлює мене поглядом. – Знаєш, а мене така пропозиція розсердила! Що за маячня? Хіба це можливо, хіба таким торгують? І надто театрально все виглядало. Детективно, чи що. Якась задрипана забігайлівка на околиці міста, в районі Стрийського автовокзалу, куди я влаштувалася працювати. Пізньоосіння мряка, настрій так само паскудний, як і погода. Грошей у кишені катма. Ледве на проїзд у тролейбусі вистачає. І що я чую: «Продай душу!» Хочеш – грошима заплатять, хочеш – таланом, везінням, коханням візьми. Я від обурення аж закипіла. Де це чувано? Бог дав, і тільки він може взяти. А люди? Хіба ми боги? Лисий зухвалець шкірився тоді на мене своєю беззубою посмішкою і скептично відповідав: «Бог? Бога нема, дівчино! Є тільки ми – ті, хто знає, що його нема! І готові платити за дурничку щастям».

Утримуюся від коментаря, як може «пощастити» після такого торгу. Бо тоді довелося б згадати Ліну. Не варто про це зайвий раз. Щось я теж забобонною стаю.

– Отаке, Адо! Душа продається за грубі гроші. У той час я саме товаришувала з одним хлопцем. Сергієм його звали. От уяви собі: я, лиха й недобра, повертаюся з того брудного генделика додому та все в голові прокручую пережите. Невже це мені всерйоз запропонували душу продати-закласти чи, може, то чийсь поганий жарт? Мабуть, Сергій таки мене любив. Бо тільки-но я йому про оту пропозицію розповіла, розлютився дуже. Звелів негайно роботу кинути та триматися подалі від таких місць і таких людей. А коли ще хоч раз, випадково навіть, доведеться зустрітися з «торговцем душами», негайно бігти куди подалі й не озиратися. І якось так щиро і відверто він сказав, що я повірила.

Стиха переводжу подих. Мені цікаво, мені справді дуже цікаво знати, як це відбувається – закладання душі? І враз стає трохи соромно. Не байку ж людина розповідає вигадану, душу вивертає мені, а я? А що я? Я слухаю, уважно слухаю.

– Наступного дня мене викинули з роботи. І звільнятися не довелося. Я вже потім подумала, що то Сергія робота. Він у свій час мені той генделик і нараяв. А потім… Потім ми з Сергієм розсталися. Несподівано так, сварка на порожньому місці вийшла. А через тиждень я дізналася, що він трагічно загинув – випав із сьомого поверху дев’ятиповерхівки. Мо’, самогубство, а мо’, і допомогли.

– Так. Необов’язково, Іро. Ну, п’яним був та вирішив свіжим повітрям подихати, на балкон вийшов, голова закрутилася і…

– Атож. Тільки він того дня абсолютно тверезим був. Розтин показав. До того ж не страждав алергіями, не мав задишок, хронічних болячок чи вроджених патологій. А мешкав на другому поверсі в протилежному від місця пригоди кінці міста. І тут таке: випав із вікна сходової клітки зовсім чужого будинку посеред білого дня. До кого приходив, чому – так і не з’ясували. Свідків також не знайшли. Я після почутого відразу до церкви сходила, свічку за упокій раба Божого Сергія поставила, на парастас дала. Тоді до мене ще якась бабця причепилася. Лиха така, прикра. Ну, нема в мене довгої спідниці й хустини на голові, то що – і до церкви не заходити? Гірко, Адо. Бо все намарно… Пізніше мені сказали, що за самогубців молитися нема сенсу. Думаєш, правда?

– Думаю, брехня. Якщо молитися щиро, то обов’язково допоможе. Навіть найбільші грішники заслуговують на свічку. А Сергій і поготів, бо ж не потягнув за собою молоденьку дурепу, застерігав та оберігав її, скільки міг. І подужав поставити крапку сам. Цікаво, це ж яке завдання купівельників душ він не схотів виконувати?

– Думаєш, його вбили? – Ірен застигає з роззявленим ротом. Здогад і впевненість, що я кажу правду, бентежать її.

Ствердно киваю. Що тут додати? Навіть посеред найчорнішого пекла можна віднайти пломінь свічки, яку хтось за твою душу в церкві перед образами поставив.

Мовчимо якусь мить. Кожна думає про своє. І знову озивається Ірена. Вона, врешті, зрозуміла, що я та, кому можна «виговоритися»:

– Пам’ятаєш, Адко, ти колись казала, що влаштувалася до «Янгола» випадково, тобі назва клубу сподобалася?

Пам’ятаю, звісно. Знала б, що хтось серйозно сприйме, притримала б своє почуття гумору.

– Сміятися будеш, у мене майже та сама історія. От ішла вулицею, угледіла ту згорьовану вивіску… і все. Такий нещасний і збентежений янгол на ній… Опам’яталася лише через добу. Я ж перед тим до непоганого місця прибилася, вар’єте з реальною трудовою книжкою на руках і реальною зарплатнею, не в конверті. І на думці не було чогось кращого шукати. Ага, шило на мило змінила: гроші приблизно ті самі, хай і в конверті, робота – теж, люди здебільшого нормальні, трапляються гірші.

Умгу, в «Янголі» усе прекрасно. І то настільки, що слів бракує. І ми тут з тобою, Іренко, випадково. І я на цьому клятому підвіконні аж втомилася дзиґою вертітися, усе визираючи, чи не під’їде машина з тим, хто так палко прагне з нами поспілкуватися, та ще й таким підступним способом. Чорний джип пронісся повз глухі ворота. Не наш.

Що ж, тоді слухаємо сповідь далі.

– Трохи тоді здивувалася, що під час співбесіди мене не дуже й випитували. Так, для годиться. Думаєш, Адко, у них усі працівники отакі – заблудлі вівці, випадкові? І в разі чого – ніхто не шукатиме…

– Оце вже ні, – заперечую відразу. – Той же Мишко, наприклад. Він пристав на прохання приятеля замінити когось там тимчасово. Ну, а гроші непогані, робота не гірша, ніж деінде, люди нормальні в цілому. Сама ж казала. Сподобалося. І вакансія саме була. Залишився. А в нього з родиною все гаразд – батьки, сестра, племінники.

Цікаво, здається, вона таки ревнує свого Мишка, он як очі блиснули. Авжеж, здивована, що я так багато про хлопця знаю.

– Ще й ти йому подобаєшся на додачу, – веду далі, ніби кажу загальновідомі речі, і, не змінюючи тону, запитую: – А коли тобі, Іро, той самісінький беззубий лисий торгаш повторно запропонував душу продати?

Іра приголомшена запитанням, але відразу відповідає.

– Ні, Адо, не той самий. Той був дрібнотою, як це називається у них, – на підхваті, служка, підшивайло. Він і права не мав на такі складні оборудки.

– Хто ж тоді? Я його знаю? – Губи зненацька терпнуть. Чого б це? Адже питання риторичне. Майже. Іра може теж його не знати, і цього разу могли підіслати служку.

Та вона відповідає несподівано чітко та впевнено:

– Ти його знаєш. І зараз ми у нього вдома. Це той, кого ми називаємо Господарем нічного клубу «Темний янгол». Пестунчик долі. Крутий бізнесмен, нардеп, колишній мер міста, заслужений суддя і теде і тепе. Уявляєш, він «спромігся» опуститися до рівня якоїсь там танцівнички. Перша наша зустріч мені нагадувала побачення: квіти, шампанське, музика, подарунки, дорогий ресторан. Ми, жінки, часто буваємо надто романтичними, і я вже була повірила, що він – мій принц на білому лімузині. Нехай старий і підтоптаний, але принц, котрий має випещені руки, манери, голос та порожнє серце і голий розрахунок в усьому. Тоді я ще не знала, що він власник нічного клубу, а «Янгол» – його улюблена іграшка. Природно, Адо, я не думала, що буде саме така пропозиція, а не, приміром, намір зробити мене своєю коханкою чи принаймні дівчиною на одну ніч. І замість цього – слова, котрі я вперше почула у брудному генделику від лисого беззубого покидька. Небожитель, той, хто має все, захотів для повного щастя побавитися в Бога.

Мені паморочиться в голові. Починають тремтіти руки. Ірка це помічає:

– Адко, ти чого? Тобі погано?

От візьму і скажу, що мені дуже добре! Чого питати очевидне?

Але навіщо Господарю так підставлятися? Навіщо займати обслугу? Клара… Ірка… Я…

Я?

Навіщо так уперто чіплятися до людей, які душами не торгують? Уперто не торгують. Кожна з різних причин. Тьху. І навіщо ламати дівчат силою? Ну, отримав відкоша. Заспокойся. Силою душу не взяти. Охочих позбутися душі – сила-силенна. І полювати не треба, самі в чергу вишиковуються.

Іще якого чорта Ірці пам’ять не підчистив і вона усе пам’ятає?!

Гаразд. Нехай красуня Ірен – то примха багатого чувачка, так? Можливо. А від мене що йому тре’?

– І все ж, Іро, чому ти відмовилася від пропозиції? Я думаю, цього разу тобі за душу пропонували набагато більше, аніж «щастя»: шалені гроші, золоті гори, казкову розкіш і теде, – говорю автоматично, бо це вже неважливо. Та не мовчати ж тепер.

– А відмовилася, і то без роздумів. Бо… Удруге такі пропозиції просто так не роблять. От і подумалося: значить, у звичайній мені, доньці алкашки, нещасній, побитій життям дівці, є щось справді вартісне. Щось таке, чого немає в інших. Те, що навіть найбагатші не гідні мати, але прагнуть усім серцем. І я твердо пообіцяла собі, що нізащо вони від мене оте цінне не отримають. І знову до церкви сходила, і помолилася, і зрозуміла: все чиню правильно. Ну, як іще можна пояснити тобі очевидне?

Я киваю, гірко посміхаючись:

– Зрозуміло, Іро. Дуже все зрозуміло. Ти молодець!

Певну симпатію до Іри я відчувала і до нашої теперішньої розмови. А відкриття, що вона не просто випадковий подорожній, а друг, нехай у нещасті, та все ж друг, остаточно розставило усе по місцях. Фіг він змусить мене грати проти неї. Хоча, може, це я зараз така смілива?

– А до Туреччини ти якого милого зібралася? Чому просто не звільнилася, та й по всьому? Можна не тільки роботу, а й місто змінити за бажання.

– Та ну? А ти пробувала добровільно покинути «Янгола»? Ні? Це тобі не на іншу квартиру переїхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-під землі дістануть. Знаєш, я до матері якось приперлася, вперше за кілька місяців. Вона ніби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неї старий, ще чорно-білий «Електрон». Такий зараз і не продати, і на пляшку оковитої не обміняти, мабуть, тому і вцілів. Передача була про дівчат, котрі потрапляють за кордон у секс-рабство. Маман сидить, очі шматою брудною замість носовичка втирає, мовляв, бідолашки, уті-путі. Ну, я й ляпнула їй, на понт тоді брала, мовляв, сьогодні була в компанії, що танцівниць до Туреччини вербує. Збираюся їхати теж. Думаєш, на неї подіяло?! Хоч би сцену влаштувала, чи що? Навіть не скривилася. І так мені гидко стало, що захотілося крізь землю провалитися. І я серед оголошень на стовпах знайшла фірму, що дівчат за кордон набирає, уявляєш! Пройшла співбесіду. Матері зателефонувала, повідомила, коли потяг, куди їду і з ким. Нас через Київ збиралися везти… Мати так на вокзал і не прийшла, хоч і обіцяла наче. Мишко прийшов і так палко відмовляв мене, навіть благав не їхати. А що йому скажеш? Яку правду? Що не від себе я втікаю і не від нього. А від бездушної матері та від ловців душ… Снайперів, блін, сраних…

Ледве стримуюся, щоб не ухопитися за голову. Щиро, не награно. Та що ж ви робите, люди?! Коментар, що є більш швидкі та й приємні, врешті, способи самогубства залишаю при собі.

– Сіла у потяг, перон почав віддалятися. Туду-тудух, туду-тудух – і раптом мене попустило. Якесь прояснення настало, чи що… Зрозуміла: від себе все одно не втечеш. Тоді який сенс бігати, ховатися, боятися? На зло кому? Вони мене і в Туреччині знайдуть. От я на ходу з потяга і зітрибнула. Спочатку сумку поперед себе, а вже за нею й сама. Потяг, слава Богу, поки не розігнався. Добре, що лише брудною спідницею та порваними колготами відбулася. Знаєш, я ж до «Янгола» не просто так повернулася. Хотіла попрощатися з деким. Та й з тобою хотіла поговорити. Чесно! Мені завжди здавалося, Адко, що ти знаєш значно більше, ніж говориш. Тому зможеш допомогти, хоч порадою, а як ні й я помиляюся, то принаймні тебе попереджу про небезпеку.

– Дякую, – зітхаю тяжко, але без жодної іронії. Я б сама не квапилася попереджати хоч когось. – От тільки натворила ти справ, Іренко. Паспорта, звісно, в тебе немає? Ще один головний біль: подавай заяву, переконуй, що загубила. Жити хоч маєш де? У знайомої одна ніч – не рахується.

– Адо. – Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалі чуєш? – Який паспорт? Яка ніч? Думаєш, нас так легко відпустять? Дива не буде…

Крити нічим. Тим більше, що я, на відміну від неї, чую кроки в коридорі, котрі впевнено наближаються до нашої в’язниці. Слух у мене від народження – наче радар. Без особливого бажання злізаю з підвіконня. У голові крутяться рядки пісні, що її так необережно згадала Іра: