Читать книгу Зозулята зими - Дара Корній - Страница 3

Засніжений зимовий степ. Навіть жовтавий місяць, що зараз уповні, здається, мерзне, бо щось дуже вже охоче кутається в шматки сірих хмар. Самотня подорожня вперто переставляє ноги узбіччям порожнього шосе, інколи ковзаючись на тонкій льодяній скоринці. Це – я.

До найближчого міста десь кілометрів п’ятнадцять.

Крок, ще крок.

Ох ти! Пощастило втриматися на ногах. Дивитися треба, куди ступаєш, роззяво!

Ще крок… І вже до міста на той крок стає ближче. О, так-так. Бла-бла-бла. Розумниця, блін…

Ніч. Степ. Зима. Сніг. Місяць уповні.

Класика жанру. Ну, хіба що не вистачає жалібно-злого вовчого виття, яке щомиті наближається до загубленої в полі людини. А, мо’, й срібного кинджалу в кишені мого чорного зимового пальта.

Хоча ні, вовкулаки – то персонажі геть іншої історії. На щастя, тієї, де головна героїня – точно не я.

У мене зброя є, та не кинджал, звісно, а газовий балончик. Дешевий, китайський. Хтозна, чи буде з нього якась користь, та ще й на морозі. Сподіваюся, що перевіряти не доведеться, бо ніч не звичайна, а новорічна. Більшість потенційних нападників, ґвалтівників, серійних убивць зараз святкують. Може, й у гучному товаристві. Ну в крайньому випадку сидять самотньо перед телевізором, перемикають безглуздо канали в телику, наливаються не так горілкою, як ненавистю до білого й небілого світу, якому посеред свят нема жодної справи до чиєїсь самоти.

Стоп. Та блін… Це – також зовсім інша й чужа історія. І куди тебе вічно в роздумах заносить, дівко, га? Власного ж клопоту вистачає з головою. Бо занесло ж сюди тебе не коли-небудь, а саме 31 грудня.

О-о, невже все ще 31-е!? Бо мені чомусь здається, що я теліпаюся цією зимовою дорогою не одну годину і Новий рік міг вже й розпочатися. Що ж я тут роблю, вкотре себе запитую? Ех, історія тут трохи дивна. І зовсім не в самотності справа. Бо там, у квартирі брата Ромки – моєму прихистку віднедавна – зараз гуляє велика і добре розгарячіла компанія. Голосна музика. Не менш гучні розмови, коли ніхто нікого не чує. Стіл, переповнений їжею, котра вже втратила святковий глянець після втамування першого голоду.

Навіть ялинка є, хай і трохи облізла, бо ж купував її сам Роман, а йому тільки доручи щось! Під нею – кілька яскравих пакунків. Серед них один – підписаний моїм почерком. Після кількох слів привітання та перерахування адресатів, яким ті добрі слова та презенти мають дістатися, ламкі літери складаються ще у два рядки: «Ромо, не хвилюйся. Мені треба трохи прогулятися. Скоро повернуся».

Останнє речення – нахабна брехня.

І зовсім неважко передбачити смішки друзів Ромки:

– А що? Мала підросла і, певно, зараз зустрічає Новий рік із кавалером. Ну що, вип’ємо, щоб ми зустріли не гірше?

Може, Ромка навіть пообіцяє тому кавалеру «якщо шо» у новому році ноги повисмикувати. Так, Роман – непоганий брат.

Інша справа, що я – не зовсім гарна сестра.

Бо мені справді «треба» відлучитися. Коли була зовсім малою, думала, що таке буває як не в усіх, то у більшості: звідкись з’являлося непоборне бажання просто встати і піти. Майже не чутний голос, інколи вкрадливий, інколи надто різкий, майже грізно нашіптував, силував – «йди, йди, йди». Думала тоді, що більшість людей навчилася не слухати цього поклику, відкараскуватися від нього плеєрами, порожніми балачками, набридлими звуками телевізорів, буденними справами, як миття посуду чи прасування.

Згодом зрозуміла: тут справа не в «умінні відкараскуватися». Просто Я – напівбожевільна.

Однак, оте «треба і піти» навіть у мене буває різне.

Бо зараз я не боюся замерзнути чи впасти і зламати ногу. О ні, такі звичайні людські неприємності не для мене. Не зараз, коли отой поклик всередині звучить не як наказ, а тихо і майже винувато. Хоч забивай на прохання і повертайся за святковий стіл. Який, до речі, вже знаходиться майже за півсотні кілометрів.

Так, оті кілометри я долала не пішки і не розважалася автостопом у новорічну ніч. Потрібний мені автобусний рейс не відмінили. Виявилося, що водій зважився на поїздку заради кількох пасажирів, які будь-що вирішили відсвяткувати Новий рік у іншому місті, і край.

Автобус банально здох посеред дороги. Водій активно завовтузився біля мотора, пасажири незадоволено загули в салоні. Хтось гарячково намагався додзвонитися з мобільного до родичів. Марна справа, хіба можна пробитися крізь суцільний шквал привітань? Лишень випадково.

І ніхто не звернув уваги на невисоку людську фігурку, яка, всупереч здоровому глузду, вирушила вперед. То була Я.

* * *

Я побачила її посеред засніженого поля. І не злякалася.

Бо «злякалася» – то неправильне слово для паркої хвилі паніки, яка накрила мене з головою. Чесне слово, будь-який жахливчик із голівудських фільмів, та що там жахлик, навіть реальна з’ява найсправжнісінького вовка чи й вовкулаки, приголомшили б менше.

І це не був привид, хоча б і йому я менше здивувалася! Бо Привид – то щось напівпрозоре, біле, що лине над поверхнею землі. Наче є і наче його немає зовсім. Може і привидітися. А тут… Таке – реальне. Дівчатко років семи, у трохи затісному коричневому кожушку та шапочці, схожій на ковпачок Санта Клауса. Останнє неприємно вразило, ніби цинічна насмішка над чимось звичним і милим.

Мала сиділа на якомусь камені – звідки тут посеред степу великий камінь?! Тьху, знайшла про що думати? Дівча схилилося, сховавши руки в кишені, певно, дуже замерзло. Оце фокус! Отака дрібнота самотою посеред зимового поля?!

Навколо нікого. Якщо хтось і зможе їй допомогти, то, очевидно, лише я.

От, дідько! Ненавиджу відповідальність у всіх її проявах. Настільки ненавиджу, що ладна інколи перемучитися, але не звертати увагу на оті прохання-накази голосу-невидимки. Я ж не наймалася в янголи-охоронці, нє? Та ще й незрозуміло наразі, до кого.

Є у мене приятель, що зліз з голки, все ж бувають у нашому світі дива. Так-от, ломка у його описі досить схожа на мої відчуття, коли бунтую проти прохань турботливого невидимки, сподіваючись, що колись зможу зіпсувати репутацію гарної дівчинки, ладної прийти на допомогу в тяжку хвилину.

Але я не така моральна потвора, щоб пройти повз дитинча, яке от-от засне на морозі.

Раптово відчуваю холод кожною клітиною тіла. І чоботи, які ніколи не підводили мене раніше, миттю виявляються промоклими наскрізь. Може, це я вже марю, замерзаючи посеред поля? Скоріше, то відчуття дитини мені передаються.

Дуже обережно беру дівча за руки. Б-р-р, які холодні, невже навіть рукавиць немає?! Але начебто не відморожені.

Дівчинка отямилася, намагається вирватися:

– Я не хочу, не хочу так! Чуєте?! Не хочу!

– Я теж, – зізнаюся чесно.

Швидко розстібаю пальто, скидаю верхній светр, миттю застібаюся – погода не сприяє стриптизу, навіть такому помірному. Закутую дівча в теплу одяганку. При цьому не перестаю говорити якісь дурниці, мовляв, усе зараз буде добре, хай вона тільки трохи зачекає.

Ті чортові дитячі рукавички – гарні, пухнасті із вигаптуваною білою сніжинкою – таки знайшлися в кишені.

Чому ж ти їх не одягала, дурненька? Та тепер усе буде добре. Не бійся.

Що добре?! Що?!

Гарячково клацаю клавішами мобільного. Тут, певно, треба відразу телефонувати у службу порятунку: допоможіть, я десь посеред степу, між двома містами наткнулася на напівзамерзлу дівчинку! Машини у мене нема, що я сама тут роблю – не знаю. Ау!

Дивно, але щодо першої допомоги замерзлим чомусь відразу пригадується десь вичитане про собак-рятуваль-ників, що не бояться холоду. От і альпійський монастир Святого Августина славиться на весь світ своїми сенбернарами. Ці рятувальники віднайшли в горах більше двох тисяч потерпілих. Я, звісно, не сенбернар, однак на дещо таки здатна.

І кава у термосі, котра лежить у моєму наплічнику, стала у пригоді. На жаль, на денці. Бачила колись дурний інетівський тест на альтруїзм. Там питання на зразок того, чи ладні ви віддати останні краплі води в пустелі незнайомій людині, якщо їй інакше гаплик, а у вас поки є шанс?

Так-ото, тест в Інтернеті я блискуче завалила і не надто засмутилася. Бо хто ж знав, що одного разу я й справді посеред зими віддам останні гарячі краплини малолітній знайді.

Не вірю, що дитина могла забрести сюди сама, тобто з власної волі. За цією пригодою обов’язково стоять дорослі покидьки. Хіба вони не справжнісінькі вбивці: кинути дитя посеред зими, вночі й на морозі?! Хе! Але тоді до вбивць треба залічити й отого чергового зі станції порятунку, якому я разів сто дзвонила і який собі кудись завіявся, увімкнувши автовідповідач. А може, і тих, хто в цю мить кривлячись, бо не хочеться, але треба, роблять дзвінок ввічливості напівзнайомій людині, бурмочуть стандартні привітання, а мене вибиває із мережі.

Я – дурепа! Яке щастя, що збагнула це вчасно!

Не могла я відійти надто далеко від автобуса, до нього точно ближче, ніж до міста. Треба якось дотягти мою «здобич» до нього: там аптечка, там тепло. Й головне, там кілька дорослих, відповідальність розподіляється між нами.

– Йдемо, сонечко, йдемо. Тут недалеко. Не можна сидіти і спати, йдемо. Не бійся, я швидше здохну, ніж дам тебе образити, – м-да, сильна обіцянка, але щира. Бо можу зараз вчепитися у горлянку будь-кому, хто спробує мені завадити. Не від сміливості, від безсилої злості.

Дивно, дівчинка наче й худесенька, але чомусь така важка. Мені доводиться її майже волокти, а я й сама не велетень. Може, тому оте дурне прізвисько Мала не відчепилося від мене навіть зараз, коли школа залишилася далеко позаду.

– Не хочу до них, не хочу до людей, – ледь чутно бурмоче дитина, але покірно переставляє ноженята.

У мене хвора уява. Якби вирішила описати оцю сцену – хто знає, може, раптом мені спаде коли на думку погратися в письменницю – обов’язково додала б, що героїня раптом подумала: а чи не веде туди, до людей, маленького вампіра чи ще якусь нечисть?

Але не настільки ж я божевільна, щоб насправді запідозрити, що тягну за собою, усе міцніше стискаючи рученя і з радістю відчуваючи, що воно ніби трохи зігрівається, нічну хижачку, ладну хлебтати мою кров.

– У нас нема іншого виходу, сонечко. Нам інакше не вижити. Холодно дуже! Ще трохи…

Зі слухом у мене все чудово, принаймні набагато краще, аніж із зором, що вже добре зіпсований комп’ютером. Тож почула звук мотору здалеку, кинулася назустріч йому. От, певно, натерпівся водій отого чорного мерса, коли я вилетіла на дорогу. Майже під колеса.

Бідолаха ще не знав, що його неприємності лише починаються… Я, до речі, теж.