Читать книгу Зозулята зими - Дара Корній - Страница 6

Аякже! Сама вона може впоратися, диво дивнеє! Проходили вже таке. Чули тобто. І навіть повірили тоді. Он із Євкою. А результат?

Від спогадів стає моторошно. І вже, напевно, я б добряче накричав на цю «самостійну». Але дівка випереджає мене у найнахабніший і найнадійніший спосіб. Просто засинає на своєму сидінні, трохи скорцюбившись під ліжником.

Сіра шапка збилася. По спинці сидіння розсипалося темне пряме волосся. І нічого вона не схожа на мою Єву-Евеліну. То здалося від нервів. А ще наївно думав, що вже спогади не болять? Будити її не стану. Виховний момент залишаємо на потім. Хай відсипається.

Дивно життя інколи повертає. Ось і зараз. М-да, наскільки пам’ятаю, в подарунок Сплячу красуню в круту тачку я собі на Новий рік не замовляв, навіть шмаркатим підлітком.

Та, зрештою, не з неї почалися мої неприємності.

Схоже, ще з того часу, коли мені ледь не водночас зателефонували керівники обох міських телекомпаній.

Першим був пан Козаченко. Він щось там довго мимрив, типу спершу цікавився здоров’ям та справами вельмишановного Мстислава Маврикійовича і його дорогого сімейства. Уже думав, що він от-от перейде на домашніх цуциків. Та раптом чоловік захвилювався і спитав простісінько в лоба, а як почуваюся я сам?

Я щиро запевнив шановного, що не лише я почуваюся добре, але й більшість підлеглих Мстислава Маврикійовича теж. Тож якщо хтось там із доброзичливців повідомив про початок епідемії на нашій фірмі чи в її філіях, то це, м’яко кажучи, дуже велике перебільшення.

Натяк отямив тюхтія настільки, що він без подальших зволікань виклав суть проблеми. З’ясовується, що він не наважується турбувати шефа через таку дрібницю, бо стільниковий апарат Мстислава Маврикійовича вимкнутий (де ж логіка? – але то таке), тож, може, я буду ласкавий…

Відразу після цього зателефонував пан Лісовий. Містом ходять вперті чутки, що головний медіа-конкурент пана Козаченка, той самий пан Лісовий свого часу мав вельми успішну військову кар’єру. (Дурниці, якщо вірити нашому аналітичному відділу). Але, щоб ті чутки тримати на плаву, сам пан Лісовий полюбляє вдавати із себе простодушного вояку, що тільки волею випадку опинився в медіабізнесі, однак впевнено втримується на самісінькому вершечку в масштабах нашого міста. Той мекати-бекати не став. Рубонув із плеча:

– Олеже Дмитровичу! Мої ідіоти ледь не запороли проплачений Мстиславом Маврикійовичем сюжет. Кадровики беруть на роботу чортзна-кого! Добре, монтажники більш-менш при своєму розумі, підрізали, підчистили. Тепер усе в нормі. Щаслива родина на фоні подарованої машини. Діти із подарунками, всі посміхаються-дякують. От тільки дівка, якій останньою цяцьку дарували, чомусь увесь час не у фокусі. Ще й запис, коли мала щось балакає про щасливе Різдво, шипить так, наче мікрофон ще за царя Гороха купили.

Запитую нахабно:

– Хочете, щоб я особисто повідомив Мстислава Маврикійовича, що сюжет доведеться перезнімати?

– А таки хочу, – не став таїтися пан Лісовий. – Чи, може, навіть не так. Переконай його, що сюжет і так у нормі, кажу ж, монтажники у нас аси, не те, що… Там у масових сценах як не приглядатися, неспеціалісти браку не побачать. Ну, не буде показано, як дівчині пакунок тицяють і все. Так інших же обдарованих повно, підкладку іншу зробимо та й по всьому…

Я мовчу. Правда, до шефа мені з моїм мовчанням таки далеко! Отой може ні пари з вуст не зронити, а співрозмовник виразно почує: «Це Ви, пане, сподіваюся, жартуєте?». Але, певно, і ми дещо можемо, бо Лісовий змінює тон:

– Не хочу потрапляти під гарячу руку, що й казати. Але ж і тебе підставляю не задурно. Звісно, вільних грошей, таких, аби тебе зацікавили, у мене немає, але певною інформацією володію. Крім того, у пір’я вберешся, вирішиш сам зайнятися політикою чи там бізнесом, перший піар-сюжет за півціни.

Отут я остовпів: це що, мою кар’єру за моєю спиною вибудовують?! Так одного разу й про власне вигідне одруження із місцевих ЗМІ дізнаюся!

Однак я таки взявся «розрулити» ситуацію. Бо чи не єдиний у місті знав напевне: зараз шеф не надто перейматиметься тим, що два канали-конкуренти повідомили про схожі проблеми. Здається, що у них обидва оператори завчасно вирішили відсвяткувати Новий рік, та ще й вкупі!

М-да, не пощастило тій… як там її? Вірунці, здається? Не для дівчати, певно, лаври кінозірки.

* * *

Якби по-путньому, то шеф мав би потрапити до лікарні у той же день, коли йому зле стало. Полежав би трохи, попсував нерви персоналу приватної клініки, збив температуру – та й був би зараз здоровісінький. А я б не переймався тим, що робити у новорічну ніч із його паперами.

Та яке там пуття! Крові ми, бачте, боїмося, а на температуру високу увагу не звертаємо. Жменя антибіотиків удень – і нам не страшна жодна застуда.

Кухарка запевняє, що шеф ледь не розлученням погрожував, коли законна дружина запропонувала лікаря викликати. Ненавиджу оті кухонні теревені, бо й думати не хочеться, що там насправді говорять поза очі про мене?!

Шеф, звісно, наполіг на своєму. Ніяких лікарів та лікарень! Тим більше, що йому наче стало легше. Хіба що слабкість клята! «Авжеж, – думаю, – пігулки жменями жерти, то не лишень слабкість розвинеться. Тут і виразку можна заробити». От через слабкість шеф в нагальних справах у сусіднє місто й не попхався, відправив мене. Звісно, без жодного супроводу, аби не привертати зайвої уваги.

– Це – бомба, Олежику, справжнісінька бомба! Компромат залізний! – очі пана Мстислава виблискували так, що було неприємно дивитися. Чи й справді розхворівся, чи радіє майбутній перемозі над заклятим конкурентом?

Крім того, з яких це я пір для нього «Олежик»? Олег чи Олег Дмитрович, ну останнє при відвідувачах: «більш детально про це Вам розповість Олег Дмитрович, залиште йому свої координати». Раз чи двічі йолопом називали, однак не Олежиком!

Шеф веде далі:

– Отой Тихон Іванович, коли правдою виявиться хоч половина з того, що мені казали, таки справжнісінький покидьок!

«Ну, це ніби й не новина у нашому місті», – міркую собі, а пан Мстислав тим часом продовжує:

– На що вже я, Олежику, не янгол, але у порівнянні з ним ледь не святий! – І він робить ефектну паузу, задоволено пропікаючи мене своїм «фірмовим» поглядом.

Здається, шеф трохи розчарований, що я просто зараз не похлинувся чаєм. Чи не заради такого можливого ефекту секретарці звеліли піднести мені чашку із гарячим напоєм, мотивуючи це тим, що мені аж ніяк не час хворіти. А гаряче – то така собі профілактика від зимових нездужань.

– Значить так, голубе! – О, знову новий епітет. – Новорічна ніч новорічною, але навряд чи ти віриш у Діда Мороза чи святого Миколая, як і я, до речі. А от премію отримаєш справді святкову. Буду тобі за Святого. Ага, це, звісно, коли обійдеться без проколів. Пістолет можеш отримати у Василя, якщо хочеш. Бо за тими ж доказами можуть полювати досить серйозні люди.

Від пістолета я категорично відмовився. Єдине, на що той гарантовано знадобиться, то у «випадку чого» пустити собі кулю в скроню. На це, якщо логічно подумати, моїх стрілецьких здібностей мало б вистачити. А зрештою, і це не факт.

Так що доведеться експлуатувати образ інтелігентного хлопчика, що звик мати справу з комп’ютерами та течками з паперами. Перевірено. А ще цей інтелігентний хлопчик звик під час роботи не демонструвати свої емоції. Жодні.

Тож я чемно зберіг цілком нейтральний вираз обличчя навіть тоді, коли дізнався, що компроматну «бомбу» отримуватиму від мерця.

* * *

Тобто, звісно, на момент останніх перемовин із шефом «власник» компромату ще був живим.

А вже мені довелося вести бесіду з простоволосою, трішки напідпитку, жіночкою. Й наче у святковому, але дуже запраному вбранні. Вона старанно палила в грубці якісь фотокартки. Схоже, то були світлини її співмешканця. Ще з тих часів, коли він був молодим, здоровим і мав змогу обирати собі набагато ліпших супутниць.

Та жіночі ревнощі доволі легко змінюють хід історії. І якби вона спершу виконала волю покійного і відразу, щойно його тіло забрали до моргу (уявляю, як «зраділи» напередодні свята медики зі «швидкої»!) кинула у грубу туго напханий чорний конверт, у котрому зазвичай, зберігають плівку для рентгену, то…

Після такої заяви у мене виникла підозра: а чи справді її співмешканець добровільно «відмучився саме під свято» чи, може, йому підсобили за допомогою, наприклад, пігулок? Хоч якби довелося лежати ледь не паралізованим у неприбраній брудній кімнаті майже сільського (дарма, що міська околиця) будинку, а з близьких-рідних – лишень оця місцева п’яничка, то, хто й знає, чи смерть для нього найгірший вихід.

Цікаво, що саме покійник збирався купити за гроші шефа? Здоров’я? Кілька зайвих років життя?

Останнє питання мало на диво просту відповідь: шефа випередили. Ото зрадіє, як дізнається! Вчора, виявляється, до будинку під’їхала машина «на колір така самісінька, як Ваша, але більш крута». З неї вийшло двоє, «гарно вбрані, краще, ніж Ви, тільки в усе чорне: з голови до ніг».

«І крутіші за мене», – підказав я.

Конверт виклично темнів переді мною на брудному пластику столу. Простягни руку – і бери. Чи ж я із жіночкою не впораюся? І гроші зекономлю. От тільки така економія може боком вилізти. Раптом вона зберегла контакти отих «двох учорашніх»?

– Та ні, не крутіші, – вона спробувала заклично посміхнутися. Вийшло не дуже. – Тобто там відразу видно, що бандити. Бо Ви чоловік інший: ввічливий, культурний, і ще сильний. Далеко підете. Ви не думайте, я не просто так патякаю! Я вмію бачити й приховане! У мене в роду справжні відьми були.

«Ну, це й не дивно», – звісно, цю репліку я втримаю при собі, як і думку про те, що навряд чи пращурки були б у захваті від такого нащадка.

Жіночка ж торочить своєї далі:

– Так-от, у тих в чорному така погана ця… нергит-ти-ка, – ледь спіткнувшись на важкому слові, повагом провадила «відьма», – чорна-чорнісінька! Недарма Митько не хотів із ними зв’язуватися. Хоч і гроші вони давали непогані.

А це вже цікаво: що ж то за такі прибульці були, коли навіть непогані гроші їхню енергетику не покращили? Що ж до Митька, він, якщо я правильно розібрався в ситуації, зв’язався з ними чи з їхніми попередниками кілька років тому, коли ще міг вільно пересуватися. А потім чомусь передумав. Та ще й прихопив таємничі документи.

Останнє, як на мене, відгонить відвертою фантастикою. Та в цю історію глибше я добровільно не полізу.

– А ото напередодні вночі йому зовсім зле стало. Все кидався, щось про дітлахів лепетав. А може, у нього від якої хвойди малі були? Бо все повторював, що нема йому прощення перед тими спиногризами, бо через це його й до пекла не візьмуть, тобто на землю проженуть примарою тинятися. Хе! Коби усі отак переймалися напризволяще покинутими дітлахами… Потім враз стих, я думала, йому краще… До магазину побігла хліба-крупів купити, повернулася, наварила їсти. Та й хотіла розбудити, аж тут…

Я – весь увага і співчуття. Вона ладна говорити довго, а часу в мене не багацько. Та все ж витрачаю свої хвилини на п’яні теревені. Щось мені не подобається у цій історії.

Здавалося б, усе просто: захотів полікуватися каліка, дістав із схованки те, що приберіг на справді чорний день. Знайшов покупця. Інформація дійшла до конкурентів. Цікаво, як? Хтось із втаємничених здурів і вірить, що йому так легко зрада з рук зійде?! Конкуренти приїхали, але чомусь не порішили свідка на місці? Чи таки порішили?

Чого тоді не приперли, як слід, жінку-п’яницю? Невже упевнені були, що вона нічого не знає? Ой, щось не віриться?!

Стоп! Досить роздумів. Час діяти.

Рішуче викладаю на стіл пачку грошей. Усі відведені на купівлю «бомби». Певен, що це – медвежа послуга для цієї, типу, «відьмачки». Або з горя чи від щастя нап’ється до смерті, або ж хтось із місцевих маргіналів придушить, коли дізнається про такі грошові набутки. Хоча… Може, ці гроші для неї й шанс розпочати нове життя.

Кажу неголосно, але дуже розбірливо:

– Ось. Беріть. Тут на дорогу і на те, аби влаштуватися на новому місці. Зрозумійте, якщо залишитеся тут, то ті чорні прийдуть знову. А конверт я забираю. Навіть не так: конверт Ви зараз спалите, так і казати будете, як хто спитає. «Спалила і все!» А я вміст конверту запакую в щось інше.

До речі, ніколи не варто недооцінювати п’яничок. Ледь напружившись, вона змогла пригадати номер, отої, крутішої за мою автівки. Досить відомий номер у нашому місті. Не дуже й здивувався! Ох, пані Марино, ведете подвійну гру, шановна.

Перекладаю файли, окремі аркуші, диски, якісь плівки у кольоровий пакет із Санта Клаусом. Ліпшого в хаті не знайшлося. Так і теліпався до машини із кольоровим пакунком, на якому казковий бородань тицяє малій дівчинці ведмежа. Персонажі посміхаються і виглядають цілком щасливими.

Чого не скажеш про мене. Звісно, у мене є певний досвід вирішування проблем у сучасному місті. Так-от, здебільшого вони аж ніяк не відгонять детективними серіалами. Ох, занадто багато у всій цій ситуації театральності.

А ще, мене чогось дратує спогад про те, яким поглядом дивилася мені в спину ота жіночка. Нащо мені її вдячність? Я ж не Святий чи то пак не Дід Мороз. У мене інше амплуа.

* * *

От, скажімо, на мене чекає о третій ночі візит до офіса, де гарантовано нема нічого крамольного. Ну, може, з точки зору податкової і знайдеться щось цікавеньке. Але ж податківці теж люди, тож хай відпочивають у святкову ніч – усім спокійніше.

Але зараз герої-охоронці мусять на мене зачекати. Перед візитом туди треба прибрати з машини усе зайве. Скажімо, пакет із компроматом або сонне дівча, яке здатне бачити чортівню в порожньому зимовому полі.

Не знаю, на які умови експлуатації розраховані дешеві китайські мобілки. Але, певно, не на морозну новорічну ніч та ще й із забутою вдома чи десь-інде підзарядкою. Телефон дівки-знайди вперто мовчав попри всі спроби його реанімувати. Сімка відмовилася оживати і у моєму телефоні.

Тож втілити у життя геніальну за простотою ідею, подзвонивши родичам цієї Руслани, виявилося не так легко. Світити зайвий раз свій мобільний номер, призначений виключно для «своїх», не хотілося. Звичайну трубку я залишив вдома – не до привітань зараз випадкових знайомих, ладних бажати щастя усім на світі, кого згадають під час застілля.

Тому відкоригований план дій виглядав так: зателефонувати родичам дівчини із квартири. А там домовитися, що я вже вдень привезу її на автовокзал і посаджу в потрібний автобус. Чи хай самі приїздять за нею, якщо втратили пильність і дозволили божевільній заразі тинятися, де заманеться.

Доведеться прилаштувати її на своєму дивані у вітальні, хай досипає. Пакет – у сховок, такий, що не всякий професіонал знайде. Ключі, звісно, з собою. Нічого, дівчисько посидить трохи і замкнене – то на користь. Бо знову кудись помандрує! А сам – гайда до офіса.

Звичайно, можна було б і висадити її на в’їзді в місто. Але добрі справи, хай і не бувають безкарні, не повинні пропадати дурно. Здається, у дівки дар вплутуватися в неприємності. П’яних бовдурів у місті, особливо тепер, вистачає. А мені зараз, схоже, і так головний біль гарантований.

Трохи стиснув плече супутниці: прокидайся, чи що? Довгі вії здригнулися, хоч ледь чутне сопіння стало голоснішим. За роль Сплячої красуні я б їй точно «Оскара» не присудив. Ну, хай ще трохи поприкидається – сам не у настрої балакати.

Завернув у свій провулок і загальмував так, що ледь не вписався головою у лобове скло. Добре, хоч дівча було пристебнуте, а то б точно довелося звертатися за лікарською допомогою. Тим більше, що й телефонувати чи їхати нікуди б не довелося: відразу кілька машин «швидкої» з’юрмилися на вузенькій вуличці. Стояла тут для чогось і міліція. Певно, налякані люди викликали усіх гамузом.

Із голосним завиванням під’їхала ще й пожежна машина. Останнє – це добре. Бо горів мій будинок.

Із вікон на другому поверсі валили густі клуби диму. Машинально порахував вікна від кута будинку. Так, зрозуміло: пожежа у моїй квартирі.