Читать книгу Тінь аспида - Дарина Гнатко - Страница 1

Україна

Елла Малкович зростала золотою дитиною.

Єдина донька держслужбовця, котрий розпочав власний бізнес й зробився одним з перших мільйонерів країни, та дочки відомого хірурга-невропатолога, вона з дитинства зростала звиклою до розкошів, та й що там казати, вона в тих розкошах була народженою й звичку до них всотувала з молоком матері. З малих літ сприймала як належне й велику квартиру в центрі Києва, й гарно одягнену маму, котра навіть удома полюбляла вилискувати діамантами, умілим макіяжем та сукнею або штанцями від котрогось з відомих паризьких або міланських кравців. Як належне сприймала вона й прислужників удома, й водіїв та автівки, котрі належали батькові. І досить спокійно поставилась до звістки, що вони залишають п’ятикімнатну квартиру й переїздять до великого приватного будинку в Пущі-Водиці.

Наприкінці дев’яностих років її батько, Степан Малкович, полишив державну службу й за допомогою тестя, хірурга зі світовим ім’ям, людини дуже заможньої, заснував власну фірму з виготовлення медичного обладнання. То була далека від сподівання на успіх лиш спроба, та несподівано справи у Малковича пішли настільки вдало, що вже за три роки він мав статус мільйонера та втратив свою залежність від тестя.

Сам Степан Малкович був вихідцем зі злиденної, далекої від інтелігенції родини, з невеличкого сільця на Рівненщині. Зростав без батька й, маючи матір-п’яницю, зумів-таки стати досить шанованою людиною. Елла завжди захоплювалася його розповідями про те, як покинув він одного дня бідне своє існування, відмовившись зароблятися трактористом у тихо помираючому колгоспі рідного села, знаючи надто добре, що то є дорога в нікуди, в той жах, на котрий перетворилося життя матері, бо всі трактористи завжди спивалися у них на селі. Ні, він назбирав грошей і майнув до столиці, будучи досить амбітним юнаком й вповні впевнений у тім, що в столиці доля йому неодмінно всміхнеться.

Й не помилився.

Доля прихильно усміхнулася йому в особі відомого та заможного хірурга Захара Прилуки. До того часу Степан мешкав у столиці вже два роки, перебивався такими-сякими підробітками, але жаданої вдачі вхопити в нього не виходилося. Зароблених важкою працею грошей вистачало лише на харчі та житло, але честолюбний хлопець прагнув до більшого. Він мріяв полишитися у столиці, але жити справжнім, повнокровним життям, а не напружено існувати, намагаючись вирахувати свої куценькі статки так, аби й з голоду не померти, й за житло заплатити, й матері вділити якусь копійку. Праці він не боявся й не цурався, брався й за рабську справу розвантажника вагонів, й за роботи на будівництві. Й саме там, на будівництві, доля й сяйнула до нього непевним своїм усміхом… На Степана впалася важка залізна рейка, й настрашений керівник того доленосного будівництва відправив за власний кошт Малковича до лікарні, де працював хірург Прилука, операції в котрого коштували неймовірних грошей.

Операція пройшлася досить успішно, відомий хірург повернув молодика до життя, й ось там, у лікарні, доля таки посміхнулася нарешті до нього прихильно. Разом з Прилукою в лікарні працювала і його дружина, лікар-невропатолог, й досить часто навідувалася до батьків молодша донька Єва. Ще одна золота дитина, але досить відмінна від своєї старшої сестри. Якщо Елла вже народилася в розкошах та сприймала їх як щось належне, то Мар’яна ще пам’ятала ті часи, коли батьки її були звичайними лікарями й татко ще не здобув усесвітньої відомості, ще не отримав привілеїв, не мав великої квартири та автівки. Й у Мар’яни якось уже занадто відчувалася жадібність до заможності, її страх того, що може таке статися, що батько полишиться тих привілеїв і вони повернуться до колишнього життя. Єва ж такого страху вже не мала – вона не боялася, що може зникнути з її життя те, що було присутнім завжди, від самого народження. Й невідомо, що саме – можливо, та ж сама доля, котра усміхнулася до Степана Малковича прихильно, але таки щось змушувало її час від часу навідуватися до лікарні, де працювали батьки, й вона сама собі навіть не могла пояснити, чому так уперто туди вчащає. Та даремно ті відвідини для неї не минулися – саме в лікарні вона й зустріла Степана Малковича, котрий досить швидко одужував після операції.

Сказати, що Єва Прилука закохалася в Малковича – означало б узагалі нічого не сказати. Це слово – закохалася – видавалося Єві надто блідим, аби висловити те почуття, котре охопило всю сутність лікарської доньки після того, як вона наштовхнулася на Степана, що проходив коридором лікарні з перев’язаною головою. Одного тільки погляду в його великі блакитно-сині, по-дівочому гарні очі під темними крилами широких брів вистачило Єві, щоб захворітися ним на все своє життя. З того часу вона зробилася настільки частою гостею в лікарні, що Захар Дем’янович уже почав жартувати, що вона або ж скоро оселиться в котрійсь із палат, або покине навчання на любий для неї фах педагога й перейде на медичний факультет, продовжить династію. Єва спочатку тільки загадково посміхалася, а потім ошелешила батька відвертим зізнанням:

– Тату, я закохалася.

Прилука, занотовуючи щось до історії хвороби одного зі своїх пацієнтів, сидячи за столом у своєму кабінеті, різко підняв голову й пильно поглянув на доньку. Єва видавалася нервовою та неспокійною, металася з кутка в куток біля вікна й позиркувала на батька дещо зухвало та бунтівно. Єві на той час минулося дев’ятнадцять років, вона була на вісім років молодшою від старшої доньки Прилук Мар’яни, й що батько, що мати любили менше дитя безмежно. Русява, з виразними сірими очима та дещо дрібними рисами лиця, вона була далекою від яскравої, засліпливої вроди старшої сестри, успадкувавши досить скромну зовнішність самого Прилуки. Але від самого народження свого це була палко кохана батьками дитина, м’якша та лагідніша за старшу сестру. Й кожна забаганка її виконувалася без питань. З Мар’яною ж що Прилука, а що дружина поводилися суворіше, вона й не потребувала такої ласки, як Єва, та й відмовлялося Мар’яні багато в чому… Але Єві Прилука не був спроможний відмовити ні в чім.

І тоді, зачувши про її закоханість, він тільки посміхнувся.

– У кого ж, люба?

Єва кинула на нього швидкий погляд.

– У твого пацієнта… того, з десятої палати… Малковича.

Прилука дещо спохмурнів.

– Але ж, Вуся… Він же злидень… Він ніхто, не наш рівень…

– Тату! – голосно вигукнула Єва, й голос її луною пронизливою прокотився просторим кабінетом. – Не треба так казати! Зрозумій… просто людині ще не вдалося стати нашого рівня, не поталанило, хоч він і працьовитий… Але ж ти зможеш йому допомогти.

Прилука тільки зітхнув.

– Доню…

В сірих, туманливих очах Єви з’явилися сльози.

– Тату, я прошу тебе… Заради мене…

Прилука ще раз важко зітхнув і відступився. Заради Єви він міг на що завгодно погодитися, а цей Малкович і справді був досить непоганим хлопцем, у ньому відчувалася й порода, й здібності до життя. Після того, як Степана виписали з лікарні, він несподівано для себе був запрошений лікарем Прилукою пожити деякий час у великій, просторій квартирі Прилук на Хрещатику, й пояснювалося це дивне запрошення бажанням лікаря допомогти пацієнту оговтатися остаточно після операції та аби був час у нього підшукати собі місце під сонцем. Щоправда, сам Степан якось швидко зрозумів, що те заповітне місце під сонцем для нього вже відшукано й тепер усе залежить лиш від нього. Він зрозумів, що не має схибити першого ж вечора у Прилук, коли за царською вечерею, оголоднілий на лікарняних харчах, побачив закохані, палаючі очі Єви Захарівни Прилуки. Куштуючи надзвичайно смачне та ніжне м’ясо з грибами та картоплею, він змушував себе не надто захоплюватися наїдками й якось відповідати на сповнений надії погляд так очевидно закоханої в нього дівчини, від котрого йому робилося якось незручно перед її батьками-лікарями. Але вони дивилися на нього досить доброзичливо та приязно, то й Степан дозволив собі обережно зробити вигляд, що й сам зачарований нею – донькою людини, котра врятувала йому життя. Але він не кохав Єви. Він не покохав її ні в той перший вечір, ні через рік, ні через двадцять років. Він просто дотямив відразу, що то доля в особі цієї закоханої дівчини посилає йому дарунок – дарунок доскочити до справжнього життя, дарунок, скористатися яким він мав неодмінно, аби досягнути того, про що так мріялося. І він скористався нагодою.

Єва мала досить приємну зовнішність, хоча красунею надзвичайною її назвати все ж було важко, але була привабливою, мала гарне й струнке тіло… Степан же так часто бачив у її очах очікування, змішане з незрозумілими страхами, й просто не знав, як підступитися до неї – такої близької й одночасно далекої, такої доступливої й у той же час недосяжної. Він остерігався, просто остерігався допуститися відвертої помилки й все зіпсувати, все втратити. Вони так часто полишалися з Євою наодинці, її великі, сумні очі напружено та трішки дивно спостерігали за ним, мов благаючи зробити нарешті вирішальний крок й одночасно застерігаючи від того кроку. Іноді вона видавалася йому якоюсь занадто холодною, замисленою та недоступливою, й у такі хвилини він почав замислюватися над тим, чи, бува, не видалося йому те все – й погляди оті очікувальні, й закоханність у сірих очах Єви. Й саме тому зволікав, остерігався грубої помилки. Але ж час минався, він мав зрештою наважитися на якийсь крок, бо просто сидіти у Прилук вважав негідним себе…

Все вирішилося одного осіннього вечора.

Єва повернулася з інституту задумливою та сумною, скуто якось привіталася зі Степаном, запитавшись, як той почувається…

– Дякую, добре, – обережно відгукнувся він, затамувавши всередині дивно неприємне відчуття, що оце запитання – воно ж не є простим і його, Степана, намислили нарешті позбутися.

Та він і сам розумів добре, що вже занадто зазловживався гостинністю родини Прилук… Він хотів уже було, намагаючись уникнути подальшого приниження, сповістити Єву про те, що має з’їхати з їхньої гостинної оселі, коли вона раптом присіла поряд… і Степан вирішив ризикнути. Зрештою, втрачати він уже не мав чого, а виграти міг те омріяне справжнє життя. Його рука торкнулася тонкої дівочої руки Єви.

– Єво…

Вона звела на нього погляд великих сірих очей.

– Так?

Степан на мить заплющив очі, а потім витиснув з себе брехню:

– Єво, я навіть не знаю, як це тобі сказати… Але ці дні поряд тебе – вони були найщасливішими днями у моєму житті, й мене страшить скора розлука з тобою, бо я навіть не уявляю, як тепер зможу без тебе…

В її великих очах заблищали сльози.

– Я вже думала, шо ти ніколи цього не скажеш.

І Степан зрозумів, що таке усмішка щасливої долі.

За два дні вони заручилися.

І Єва розквітла просто на очах, зі звичайної, не надто вродливої дівчини перетворившись майже не красуню. Вона галасливо пурхала квартирою й не натомлювалася милуватися Степаном, не натомлювалася сяятися від щастя, така закохана й така чарівна у тім своїм почутті. Вона не відчувала нещирості почуттів Степана, цілком заспокоєна його словами про кохання, вона геть не підозрювала, що він зовсім не має того почуття – кохання до неї. Засліплені коханням очі її бачили лиш те, чого їм бажалося, бо воістину ж говорять – закохані є великі сліпці.

Але все й відразу ж помітила її сестра Мар’яна, жінка вже декілька років заміжня за досить поважним чоловіком, старшим від себе на двадцять років, що обіймав непогану посаду при партії, коли запросили їх на святкову вечерю з нагоди заручин Єви та Степана. До цього Мар’яна ще зі Степаном не зустрічалася… Двадцяти семи років віку, засліпливо вродлива, що тільки підкреслювали дороге вбрання та діаманти, вона чарівною царівною увійшла до батьківської квартири, й світло люстри золотом сонця відобразилося на її білявому волоссі… Погляд великих блакитних очей зупинився відразу ж на високій, ставній та дужій постаті Степана, що стояв біля обіднього столу. Щось промайнуло, сяйнуло в гарних очах Мар’яни, але сяяння того не помітив ніхто, навіть і сам Степан… Він просто побачив перед собою дуже гарну, доглянуту жінку, безперечно неймовірної вроди, й Єві було ще далеко до того. Але все ж врода та, якою б вона не була, видалася йому холоднуватою та сповненою невимовної пихи й геть нічого не зворушила в серці. Тому він спокійно спостерігав за тим, як вона наближається, та беззаперечно розкішна жінка зі струнким, звабливим тілом, і мав лиш думку про те, що вона могла би стати непоганою коханкою, в обіймах котрої можна було би забутися лиш на тиждень, не більш, а потім забути просто, як забуваються нами сни, нехай і найяскравіші та найгарніші. Ця думка було майнула й зникла, й коли вона зупинилася поряд – зваблива й засліпливо гарна, – він уже знав, що ніколи не дозволить собі торкнутися цієї жінки. Утратити таке блискуче майбутнє заради хоч і гострого, але короткого задоволення потримати в своїх обіймах це розкішне тіло… Ні, Степан Малкович того не хотів. До того ж її невдоволено-пихатий чоловік-дипломат мав вигляд природного ревнивця, яким і був насправді.

– Стьопо, це моя сестричка Мар’яна, – защебетала весняною ластівкою поряд Єва, і Степан помітив, як похолоднішав погляд красуні Мар’яни, кинутий на молодшу сестру. – А це її чоловік, Микола Панасович Роєв, страшенно поважна людина, та ти не зважай на його похмурий вигляд, він насправді така вже душечка.

Єва голосно зойкнула, коли Роєв спробував її залоскотати, а Мар’яна з воістину вже царською гідністю тицьнула Степанові під носа вузьку свою, в пахощах та каблучках, з оксамитовою шкірою, ручку. Він зрозумів, що має ту поцілувати, але обмежився лише тим, що коротко потиснув ту чарівну долоньку й відразу ж відпустив.

Темно-золотаві брови у відповідь насупилися.

– Так де ви з Євою познайомилися?

Степан спокійно витримав її пихатий погляд.

– У лікарні.

– Зрозуміло.

Мар’яна весь той вечір непомітно, але пильно за ним стежила, шукаючи в гарних очах нареченого сестри кохання, хоча б слабке відлуння того почуття його до простуватої Єви, й не знаходила нічого. На думку самої Мар’яни, її сестра геть не була вартою такого чоловіка. Хоча видко було, що він є людиною не їхнього кола, бо від пильного погляду її не приховалися ні грубі руки його, ні проста мова, з невитравленою селянською немилозвучною вимовою, ні сорочка, яка хоч і була білою, та все ж придбаною за копійки… Але все одно, було у нім щось таке, як то кажуть – порода, можливо, чиясь далека, шляхетна кров. Вона спостерігала, як він усміхається до наївної сестрички, як буцімто ніжно бере ту за ручку, зазираючись до сяючих від щастя очей, і не вірила, що він закоханий.

Не вірила, й усе.

Мар’яна ніколи, від самого народження сестри не любила. Миршавенька в дитинстві, вона не перетворилася на красуню, коли зросла, чому сама Мар’яна, щоправда, тільки раділася. Їй зовсім не потрібна була суперниця власної вроди, не потрібно було повторення тої вроди, до того ж більш свіже та юне. І вона просто не любила сестру й ніяк не могла пояснити походження тої нелюбові, щоправда, не надто й намагалася…

– Тату, мамо, Мар’яно, – високим голосом промовила раптом Єва, обриваючи лінькуваті думки Мар’яни й змушуючи ту з деяким острахом дотямити, що погляд її очей весь цей час було вп’ято в красиве лице Степана. Вона кинула обережний погляд на чоловіка, але той був занадто зайнятим соковитим м’ясом під вишневим соусом, приготованим матір’ю. – Ми зі Стьопою вирішили, що одружимося через місяць.

Захар Дем’янович поблажливо всміхнувся.

– Справді? А чому так швидко?

Єва кинула на батька примхливий погляд.

– Бо я так хочу, а Стьопа не заперечує.

Прилука скрушно зітхнув.

– Яка ж ти, кізонько моя, вкрадлива.

Усі розсміялися, й тільки одна Мар’яна відчула, що не здатна вичавити з себе нічого більшого від прохолодної усмішки. Їй раптом зробилося неприємно, дуже неприємно від думки про те, що цей красень блакитноокий стане чоловіком її сестри. Неприємною була й думка про те, як його грубі та мозолясті долоні будуть торкатися й пестити простувату Єву, а не голубити розкішне тіло самої Мар’яни. Й ненависть до сестри захопила серце з такою силою, що вона пополотніла. Як ненавиділа вона зараз сестру, ненавиділа чи не сильніш у цю хвилину, ніж усі ті дев’ятнадцять років, відколи це галасливе створіння принесли додому й почали вклонятися йому, ледь не впадаючись, наче малому та химерному ідолові. Чим більше батьки обожнювали Єву, тим більше ту ненавиділа сама Мар’яна. Але зараз… зараз до застарілої дитячої ненависті було ще додано й ревнощів – палких, пекучих й отруйних жіночих ревнощів, й та, звична з дитинства ненависть робилася геть блідою й невиразною у порівнянні з тим, що відчула Мар’яна тільки від самої думки про те, як руки Степана почнуть пестити її сестру.

Вона ледь дотерпілася кінця тієї клятої вечері й похмуро слухала п’яні теревені чоловіка всю дорогу додому, насуплено роздивляючись темні вулиці Києва за вікном автівки. Перед очима нездоланно все поставалося вродливе лице нареченого сестри, й вона здригнулася від несподіванки та огиди, коли її тіла торкнулися руки чоловіка.

– Люба…

Мар’яна кинула на нього прохолодний погляд.

– Не треба…

– Але…

Вона примусила себе вимучено всміхнутися до нього.

– Вибач, але це все та таткова настоянка з горобини. У мене ще з дитинства від неї жахливо болить голова.

Й вона сказала правду, бо голова в неї й справді болілася, та ніяк не від батькової смачної настоянки, а від безсилої злості та ненависті до власної сестри.

Мар’яна була майже закоханою у нареченого останньої.

А за місяць Степан з Євою побралися.

Степан так і не покохав дружини, але ставився до неї так, що ні в Єви, ні в батьків її не виникало сумнівів у тому, що палке почуття її розділене ним повною мірою. Вона, засліплена власним коханням, свято та наївно вірилася у його кохання, котре існувало лише в його словах, але ніяк не в його серці, яке полишалося вільним. Єдине, що володіло серцем Степана Малковича, – то були честолюбні плани на майбутнє, але він зажив при цьому досить щасливим життям із Євою. Перші роки шлюбу їхнього того, що випромінювало її закохане серце, вистачало на двох, до того ж вона спочатку була просто винятковою дружиною й намагалася все робити так, аби Степанові було добре, жила тільки для нього. А ще вона надзвичайно погарнішала, розквітла в заміжжі, вся сяюча тим незнайомим для Степана почуттям, котре ще не торкнулося його серця.

Захар Дем’янович зі своїми зв’язками зміг виліпити з нього досить непоганого держслужбовця, а потім допоміг відкрити власну справу, котра й перетворила бідного хлопця з Рівненщини на одного з найбагатших людей країни. Він мав усе, про що так мріялося йому з дитинства, й головне – він вилікував матір. То був найбільший біль його дитинства та юнацтва – завжди п’яна мати. Вона почала пиячити досить банально та звичайно – коли Степану минуло п’ять і його батько покинув її заради іншої жінки. Весела, усміхнена Антоніна Василівна, медсестра за фахом, за короткий час перетворилася на похмуре, майже незнайоме маленькому Степанку створіння. Вона все частіш почала повертатися додому з тим бридким горілчаним смородом з рота, котрий маленький Степан так ненавидів, гримала на нього й уже не обіймала, не пригортала до себе, як то було раніше… Майже чужа, невпізнавана й неохайна, з брудним волоссям, вона завалювалася на лаву й починала невиразно бубоніти якісь прокльони на адресу колишнього чоловіка та його нової дружини. Степанко якось потикнувся в таку хвилину до неї з проханням напрочуд наївним, дитячим дати молока, та, отримавши важкого поличника, від котрого запалалося лице, більш навіть на очі страшився їй потрапити. З часом вона почала все частіш повертатися додому ото такою чужою та грубою, а згодом і взагалі покинула роботу. Жили на гроші, котрі батько надсилав на Степана, й поступово він почав звикати й до нової, грубої мами, й до стійкого горілчаного смороду в їхній хаті. Звикався він і до того, що покинула вона готувати свої смачні борщі та тушковану картоплю, й усе частіш перебивалися вони слизькими ковбасами, а то могли й самого лиш хліба погризти. Мама їжею геть не переймалася, їй би тільки що випити було, те єдине хвилювало, а що вже попоїсти малому Степанку, те не обходило. І його поступово почала підгодовувати сусідка баба Настя. Й саме та сухенька, проста бабуся й вклала до свідомості малого хлопця, що його мати є глибоко нещасною, слабкою людиною й що він, коли зросте в мужнього чоловіка, має їй завжди допомагати.

– Твоя мама гарна людина, дитинко, – часто повторювала вона, насипаючи голодному Степанові неймовірно смачного борщу в полумисок, та ще з курятиною, котру він так любив. – Просто зрада твого батька виявилася для неї надто болючим ударом. Але ти маєш любити маму, якою б вона там не була…

Степан спочатку хлипав:

– Вона б’ється.

– То не вона, а все горілка клята. Ти краще зростай скоріше, вибивайся в люди й витягуй маму з ями.

Саме баба Настя дала йому гроші, аби він поїхав до Києва, наполягла на тому, аби він спробував віднайти себе в столиці. За ті два роки, що пропрацював у столиці до зустрічі з Євою, до рідного села Степан приїздив лише двічі, й один раз на похорон баби Насті, котра померла за місяць до його операції. Мати геть опустилася, могла днями нічого не їсти, й поки була поряд баба Настя, то хоч якось підгодовувала, а коли померла вона… Й ось тут йому й трапилося те знайомство з Прилуками. Степан добре розумів, що за колишнього свого життя чи зміг би вилікувати матір, хоч і намагався, відкладав гроші, купував ліки, але вони були дешевими, вона знову запивала, а лікування потребувала дорогого. Й ось тоді й трапився йому той дарунок долі в особі Прилуки з її палким коханням.

Він вилікував матір у приватній клініці в Швейцарії, й вона через роки повернулася до нормального життя.

За два роки після весілля Єва народила Еллу.

З того першого дня, коли Степан зазирнувся до блакитних, каламутних ще оченят доньки, його серця нарешті торкнулася любов. Неймовірно велика та безмежна батьківська любов. Донька вродилася на диво на нього схожою, й Степан навіть не уявляв собі, що з нього виявиться такий люблячий батько, та він любив Еллу навіть сильніш, ніж любила її Єва.

За час шлюбу в його житті час від часу траплялися жінки, бували й такі, котрими він відверто захоплювався, але все ж кохати він нікого з них не кохав, ті красуні не могли заволодіти серцем уже досить заможного Степана Малковича, як не намагалися. В нім поки панувала лише одна донька.

Мар’яна з чоловіком декілька років прожила в Йорданії, але кожного разу, коли приїздила до Києва, блакитні очі її, що не втратили краси, з надією вп’явалися в лице, в очі Малковича. Які жалі брали її за кожної їхньої зустрічі, було відомо лиш їй одній. Роєв почав з роками стрімко старітися, гладшатися, у той час як Степан з досить вродливого юнака перетворився на неймовірно гарного чоловіка. З густим, м’яким волоссям кольору достиглої пшениці, з тими блакитними очима, один погляд котрих змушував холоднувату, самовпевнену та самозакохану Мар’яну Роєву перетворюватися на жінку. Просто жінку, закохану жінку. Відстань та роки розлуки майже не позначилися на тих почуттях, котрі вона мала до чоловіка сестри, в котрого закохалася в той святковий вечір заручин Степана з Євою. Й вона не позбулася того свого почуття в пісках Йорданії, а навпаки, за ті роки воно повністю оволоділося її серцем.

Через п’ятнадцять років подружнього життя Степан закохався.

Але закохався не в дружину, й навіть не в її вродливу сестру.

Маючи тридцять сім років шлюбного життя, тесть казав йому, що кохання може прийтися до чоловіка в будь-якому віці, й Степан, котрому тоді було лише тридцять, то запам’ятав. Минув час, він мав тридцять вісім років прожитого життя, мільйонні статки, ту заможність, про котру так мріяв ще з дитинства, лискучу, сяючу діамантами дружину та більш як з десяток неймовірно гарних коханок, але закохався в звичайну, далеку від його теперішнього кола жінку, хатню робітницю матері. Вилікувавши її у Швейцарії, він хотів забрати Антоніну Василівну до себе, до Києва, але вона відмовилася їхати з рідного села. Степан збудував їй у селі гарний будинок, і з часом, коли мати, що підірвала роками пияцтва здоров’я, почала хворіти, він запропонував найняти їй когось із села, аби допомагався з господарством. І через тиждень мати телефоном уже розповідалася йому про якусь там Аллочку Федишину, жіночку з приїжджих, котра мешкає через будинок і є такою лагідною, гарною жінкою, котра й ставиться до матері, наче рідна донька, й по хаті хутко вправляється, й готує смачно.

– А які пиріжки вона пече! Стьопо, та я життя яке довге прожила, а таких чи спечу, – торохтіла мати, а Степан тільки усміхався.

Вперше він Аллу зустрів на мамин день народження, восени, тоді вони приїхали родиною, з ним ще були Єва з Еллою. Степан тільки увійшов до будинку, як відразу в очі йому зазорили поглядом веселі зелені очі… Він завмер на порозі, вдивляючись у них, у ті очі, й відчуваючи, як незнайоме тепло заповнює груди й робиться йому й трішки дивно… То була перша мить, а наступної вже роздивився він і лице вродливої молодиці, володарки тих незабутніх очей, і густе її, темне волосся, заплетене у товсту косу. Чомусь відчув себе чи не вперше в житті якось ніяково й затупцювався на порозі, не наважуючись увійти до материного будинку, туди, де господарювала зеленоока красуня.

А вона привітно до нього усміхнулася.

– Ви ж Степан Олексійович? Та проходьте, чого ж ви на порозі заклякли, Антоніна Василівна вас так чекала…

Дивна то все ж таки річ – серце людини, коли захочеться, тоді й озветься у грудях почуттям… Степана ж зчаровували такі жінки, такі вишукані красуні, а серце його продовжувало вперто мовчати, мов чекаючи когось. І кого? Чи не цієї ж зеленоокої, котра поралася в материнському домі, привітно й доброзичливо усміхаючись що до нього, що до Єви з Еллою. А він сидів за столом, відчуваючи в самому собі незнайомця, й ловив кожен її порух, кожен тихий крок, і завмирав кожного разу, коли підходила вона надто близько… Й світло як було довкола, а він раніш і не помічав, що будинок матері був наповнений настільки світлом. Шкода тільки, що воно якось пригасло, коли Алла пішла додому, з усмішкою пояснивши, що треба робити уроки з сином.

Вже до вечора Степан дотямив, що закохався.

Закохався вперше й насправді, а не просто захопився вродою привабливої жінки, звабливим тілом, як то було раніше. Те почуття було настільки несподіваним та всепоглинаючим, що Степан спочатку розгубився й не знав, що йому робити. Тільки одне знав точно – його почало нестримно вабити до рідного села, туди, звідки колись утікав з намірянням віднайти собі кращого життя. Й привід до тих частих наїздів знайшов – почав будувати біля материного будинку хатинку для полювання, ближче до лісу, аби була лиш можливість бачити частіш Аллу – простеньку таку, надзвичайно скромно вдягнену, але для нього вже необхідну, як ковток повітря, як саме життя.

Він протримався в мовчанці два місяці, а потім зізнався у своїх почуттях, упіймавши її, таку заклопотану на вулиці. Вона кудись поспішалася, одягнена в благеньке пальтечко, й здригнулася усім своїм невеличким, але пишним тілом, коли він, ураз якось осмілившись, ухопив її за маленьку й міцну долоньку, зупинив.

– Алло, стривайте…

Зелені, чаклунські очі поглянули здивовано.

– Щось важливе, Степане Олексійовичу? У мене Ростик температурить, а Вова на чергуванні…

Степан розуміюче кивнув і хотів було відпустити її до хворої дитини, але несподівано для себе видав:

– Алло, я кохаю вас…

Зелені очі наповнилися недовірою.

– Ви – що?

Степан відчув себе більш упевнено.

– Кохаю вас, – повторив він, мов пісню, ці прості два слова й завмер, і разом з ним завмер увесь світ довкола, й вітерець, що овіював дві постаті їхні, які застигли біля воріт, й пташиний спів, що долинав десь із лісу…

Він мовчки вдивлявся в її очі, палко бажаючи взріти там відгук, відповідь на його почуття, те почуття, що зробилося в нім таким пронизливим та владним. А вона мовчала, тільки дивилася на нього так… так ніжно, що відчував він, як у серце могутніми поштовхами стукається, вливається щастя… Щастя та радість, бо бачив у її очах те, що вона теж кохає його, й очі її кричали зараз про те, відверто виказували все. Та всі його мільйони, все його сите та розкішне життя, хіба що за винятком того дня, коли народилася Елла, – ніщо не дарувало йому стільки щастя, як подарував оцей погляд зелених очей, у котрому приховувалося кохання.

Кохання до нього!

Він підійшов ближче, спробував узяти Аллу за руку.

– Алло…

Вона заблимала, й туман того дивного, бажаного для нього почуття розвіявся в очах її так стрімко, й вона ступила крок назад.

– Степане Олексійовичу, не треба! Ви щось таке вигадали…

– Моє кохання не вигадки…

– У нас родини, чи ви вже забули? Я ніколи не візьму на душу такого гріха, не зможу розбити чужу родину. Зрозумійте, це не для мене, та й Єва Захарівна такого не заслугувала, я ж бачу, що вона гарна людина. Та й Вова, я не зможу його зрадити…

Степан важко зітхнув.

– Так що ж нам тепер, страждати?

Алла кинула на нього пронизливий погляд.

– Усе наше життя – то є страждання.

– Алло, будь ласка… Ви ж теж не байдужі…

– Це немає жодного значення, – швидко перервала вона його й, перш ніж він зміг її зупинити, гайнула геть, полишивши його розгублено дивитися їй услід. Простенько, навіть бідно вдягнена, вона так швидко йшла до свого двору, майже бігла, й Степан ледь стримував себе, аби не кинутися слідкома, аби не вхопити її посеред дороги, котрою ходили люди, обернути до себе лицем, й кричати на все село про своє кохання, й цілувати ті маленькі, суворі вуста.

Бажання так вчинити було просто нестерпним.

Але він продовжував стояти на місці.

З того дня стосунки між ними зробилися досить напруженими, але Степан усе одно не полишував своїх наїздів до села, відчуваючи себе геть хворим, коли довго не мав змоги побачити Аллу. Її ставлення до нього зробилося більш прохолодним, вона вже не зустрічала його посмішкою кожного разу, коли він входив до будинку, а тільки кине швидкий, обережний погляд, обпече тим спогляданням, коротко привітається й ховає скоріш свої зелені очі. Ховає, аби Степан не встигнувся помітити там головного. Але він помічав і божеволів від щастя. Він із впертістю безтямно закоханого юнака тинявся до матері, нетерпляче чекаючи, коли Алла нарешті одумається й покине свого негарного, нікчемного чоловіка, з котрим узагалі невідомо чому пов’язала своє життя, й вони нарешті будуть разом. Сам він уже був готовий до того, аби будь-якої миті покинути Єву, хоча й знав, що для неї це буде болісним ударом. Але ж, зрештою, він подарував їй шістнадцять років щасливого подружнього життя, й чи не заслугував за це власного щастя?

А щастя його нервувалося, робилося дратівливим, коли він навідувався без попередження… Але він чекав, він терпляче й одночасно нетерпляче чекав, чекав тої миті, коли нарешті доскочить свого щастя.

Щастя бути поряд коханої жінки.

Обгорнувши струнке, розкішне й досить ще привабливе тіло сріблястим, пухнастим хутром шубки, Мар’яна Роєва стрімко вийшла з приватної дорогої клініки, наостанок холоднувато поглянувши на надміру улесливого – якщо не сказати, нудотно-медяного лікаря, котрий вийшов супроводити її до самих дверей. Усівшись за кермо сріблястого кольору позашляховика, вона стрімко зірвала автівку з місця й понеслася рівною, прямою дорогою додому.

Виїхавши за ворота клініки, вона розсміялася.

Розсміялася легко та свобідно, вивільняючи усю ту напругу, котру накопичувала у собі не тільки останню добу хвороби Миколи, а, видавалося, й усе життя з ним. А все-таки вона гарна акторка. Миколу відправили до лікарні добу тому з інсультом, коли він, прокинувшись уранці, зробив декілька кроків від ліжка й раптом захрипів і почав падати, випускаючи з розслабленого рота огидну пінисту слину. Мар’яна кинулася до нього, закричавши, бо знала, що в сусідній кімнаті прибиралася служниця, але ніхто не бачив вдоволення в її великих блакитних очах, коли схилялася вона над непритомним, застиглим, схожим на бридке біле тісто тілом чоловіка. Думка про те, що Микола помре, невимовною радістю, молодим вином бродилася у неї в голові увесь той час, поки викликали приватну «швидку», коли вона вірною, вбитою тривогою дружиною їхала слідкома й добу скорботно чергувала поряд, не втомлюючись проливати побільше сліз.

Лікарі не давали надії, що Микола може видужати, із сумними пиками сповіщали Мар’яну об тім, що хоч вони й намагаються робити усе можливе, але його серце є надзвичайно слабким, аби боротися за життя… Мар’яна заливалася тихими слізьми в той час, коли радісний сміх наполегливо пнувся з самих глибин її єства.

Вона додала швидкості.

– Він помре, неодмінно помре! – вигукнула на весь салон автівки й знову розсміялася – радісно та легко. – Пожадібна, огидна свиня, жер би менше, то не було б хвороб і вижив би. Але то все на краще.

Зупинивши автівку біля новобудови з червоної цегли, Мар’яна знову одягнула на лице маску скорботної дружини й пішла всередину. Квартира їхня була надзвичайно тихою й сонливою без дратівливих зойків Миколи, служниця тихенько пила чай на кухні й з появою Мар’яни зірвалася на ноги.

– Мар’яна Захарівна…

Мар’яна сльозливо поморщилася.

– Вони майже не дають йому надії, Надю. – Вона озирнулася. – Ні, нічого не кажи, я й так тримаюся з останніх сил. Бачу, ти вже за звичкою наготувала його улюблених смаколиків…

Надя знітилася.

– Я…

– Пусте. Візьми собі побільше, я все одно цього не їм… і можеш бути вільною до завтра. Я хочу побути сама.

Надя розуміюче поглянула й за декілька хвилин тихо, непомітно зникла.

Мар’яна зосталася у квартирі одна.

Деякий час нерухомо стояла посеред вітальні – легка та гарна в сукні з тонкої шерсті медяного кольору, – а потім радісно засміялася й закружлялася кімнатою, на якусь мить застигла й грайливо впала на просторий білий диван овальної форми. Роздивлялася, мов уперше бачила, квартиру, у якій вони мешкали останні п’ять років, після виходу Миколи на пенсію, й вдоволено посміхалася. Квартира зостанеться їй, у цьому вона сумнівів не мала, прибутковий бізнес теж, а ось гроші… На гладкому, ідеально рівному чолі Мар’яни, котрого вперто відмовлявся торкатися час, переважно завдяки дивам сучасної пластичної хірургії, з’явилася глибока, вертикальна лінія. А ось грошима їй доведеться поділитися з дітьми Миколи від першого шлюбу. То було погано й дуже небажано, та все ж не смертельно… Зрештою, у неї ж полишиться половина, а ще бізнес, який приносить гарні прибутки.

З Миколою Роєвим її колись познайомили друзі батька на якомусь прийомі, котрі вона так полюбляла. В свої досить юні роки Мар’яна вже твердо знала, чого вона хоче від життя – а хотіла вона що багатої, розкішної долі, що пошани від людей, заздрощів тому її становищу, котре мало бути досить високим. Вона прагнула досить недешево продати себе, свою ту вроду, котрою так щедро обдарувала її природа. Донька лікарів, вона зовсім не вспадкувала від батьків їхніх талантів, навчання її геть не цікавило, але за наполяганням тата попленталася на медичний, без бажання навчалася на педіатра й дуже сумнівалася у тім, що колись таки працюватиме за фахом. Дітей вона ніколи не любила й щиро не розуміла захоплення батьків, коли в домі з’явилася Єва. Бридке, червонопике й примхливе створіння, котре тільки того й умілося, що репетувати ледь не цілодобово й полишати Мар’яну спокою та сну. Саме поява в домі молодшої сестри підштовхнула Мар’яну заприсягтися самій собі, що народжувати вона не буде ніколи. Нащо їй діти? Аби ліцемірно пускати слину захоплення та агукати над геть непотрібним створінням? Ні. Життя, воно ж дається тільки раз, і Мар’яна намірялася прожити його виключно заради себе самої, не марнуючи на якусь там дитину. Мати тільки зітхала й шепотіла, що вона ще відчує у собі поклик до материнства, коли прийде час, але Мар’яна тільки презирливо кривилася. Взагалі, що норовом, що вродою, та навіть нелюбов’ю тією до дітей пішлася вона в бабу свою по матері Клавдію Заграйко. Мати завжди згадувала про ту з такою гіркотою у голосі, дорікаючи Мар’яні в тім, що вона вродилася повною подобою баби Клавдії. Сама Мар’яна баби, що не раділа дітям, як і вона, не пам’ятала, але, за словами матері, вона була надзвичайно вродливою жінкою, мала безліч коханців, була людиною дуже пихатою й ніколи не любила своєї єдиної доньки. А Мар’яна знала, що у неї буде відмінність від баби Клавдії в одному – у неї ніколи не буде навіть єдиної доні.

Навчання скоро мало добігти свого кінця, батько обіцявся влаштувати її в досить гарну дитячу лікарню, але Мар’яна тільки відмовчувалася. Бажання марнувати своє життя на лікування шмарклявих чужих діток вона геть не мала, а батьки просто не розуміли, що з такою вродою вона народилася не для того, аби зачинити себе в кабінеті поряд горластої малечі. Ні, вона повинна була жити повним, насиченим життям, блискуча та гарна, аби всі дивилися на неї й заздрили її вроді, й становищу її високому, й перешіптувалися про неї ледь не благоговійно.

Їй потрібен був непростий чоловік.

І доля подарувала їй такого в особі вже немолодого, але ще досить привабливого, привладного Миколи Роєва. Приємний лицем, щоправда, заповнуватий, але то вже були дрібниці, він сам напросився у господині того далекого, ще радянського прийому познайомити його з чарівною білявою незнайомкою. Мар’яна було кинула на нього прохолодний погляд, але, зачувши слово «дипломат», враз ожилася й поглянула вже зацікавленим оком. Дипломат той, як з’ясувалося згодом, мав сорок один рік, набридлу дружину з паскудним характером, котру давно не кохав, та двох дітей, вік котрих був майже наближеним до віку Мар’яни. Й дипломат той до божевілля в неї закохався.

Дивним, майже незнайомим передчуттям, можливо, успадкованим від тієї баби Заграйко, Мар’яна якось відразу ж зрозуміла, що саме в ньому – звичайному з вигляду, повнуватому, з суворим характером політика та партійця, з жорстким волоссям та водявими сіруватими очима – і є її щастя. Й вона не мала його проґавити. Завдяки йому вона мала засяяти, мов рідкісний діамант, й засяяти не тільки в Києві, а й за його межами.

За місяць Роєв поквапливо розлучився з дружиною.

Мар’яна довго реготалася з тієї жирної свині, його дружини, котра принеслася до них перед самим розлученням. Одного тільки погляду на ту жінку вистачило Мар’яні, аби зрозуміти – вона їй не суперниця. Сорока років, низька та широка, щедро обросла не інакше, як свинячим салом, з простуватим, не надто привабливим лицем, з заплилими жиром темними очима та широким, бараболькуватим носом, Ніна Роєва не вирізнялася що вродою, що вдягатися геть не вміла, притарабанившись до них у жахливій, широкій бабечій сукні з простого квітчастого ситцю. Вона ще й манери мала справжньої баби сільської. А як горланила вона, огидно розбризкуючи слину, а якими прокльонами частувала Мар’яну, але та у відповідь тільки всміхалася. Кінець тому огидному видовиську поклав батько, виштовхавши геть непрохану галасливу гостю. Вона, щоправда, довго не бажала йти й кидала в лице таткові звинувачення у тім, що зростив він справжню повію, котра безсоромливо вдирається до чужих родин, а наостанок, уже на порозі, обернула до Мар’яни почервоніле, спітніле лице.

– Та будь ти проклята за моє розбите життя! – вичавила з себе хрипко, натужливо. – Я ж його усе своє життя кохала, він же для мене все… Бодай тобі зазнати моїх мук!

Мар’яна тільки розреготалася у відповідь. Прокльонів дурних вона не боялася, а Роєвим поступатися зовсім не збиралася, нехай навіть захрипне ця баба, її проклинаючи.

За два місяці вона стала дружиною Миколи.

Мар’яна закинула руки за голову, зворушила своє довге, густе золотаве волосся й замисливо поглянула на золоті квіти, дрібненькі-дрібненькі, котрі прикрашали люстру, притягнуту Миколою з Йорданії, й поморщилася. Як швидко, невблаганно швидко спливає час, такий жорстокий… Здавалося, зовсім нещодавно, ніби вчора, вона юною та свіжою виходила заміж за Миколу, а вже минулося – навіть страшно подумати – двадцять шість років!

Ці довгі роки були для неї й щасливими, й нещасними одночасно. Так, з Миколою вона доскочила того, про що мріяла ще з дитинства, вона виблискувала посеред поважного товариства, як рідкісна коштовність, й куди б не ступилася її маленька, тендітна ніжка – всюди вона викликала захоплення та заздрість. Микола кохав її просто божевільно, не жалкуючи для неї нічого – кожна її забаганка, кожна щонайменша примха виконувалися ним… За кордоном він не жалкував на неї грошей, й поступово вона надбала собі гарний гардероб дорогих речей та хутра, а вже коштовності… Вона була ними засипана, й потребувала все нових, не переймаючись тим, чи вистачить у Роєва на все грошей. У Києві, у Москві, в Лондоні, Парижі, Римі чи Празі – всюди вона самою своєю присутністю викликала захоплений подив та перешіптування, доскочивши своєї мрії, холодно та зарозуміло приймала те поклоніння, котрого так жадала, й впивалася ним, мов найкращим вином. І ніхто, хто дивився на неї, таку красуню, не міг уявити, що могла вона бути чимось незадоволеною у своїм житті. Проте незадоволення вона все-таки мала.

Вона була незадоволена своїм чоловіком.

З роками Микола робився все гладшим й одночасно з зайвими кілограмами все більш набував такої негарної риси, як ревнощі. Така яскрава та гарна жінка, як Мар’яна, не могла полишитися поза чоловічою увагою. Вона була просто приречена притягувати до себе, мов потужним магнітом, погляди чоловічі, чи то в Києві, чи в Москві, чи десь за кордоном. Й та чоловіча увага їй подобалася, дуже подобалася, вона надихала її сяяти ще яскравіше, й чим більше було тієї чоловічої уваги, тим більш зростали ревнощі Миколи. Й ревнував він не безпідставно.

Мар’яна вже й сама погано пам’ятала, коли саме почала зраджувати чоловіка. Здається, її першим коханцем, порушником прав Миколи на її розкішне тіло, був до дідька гарний та швидкий італієць на ім’я Серджіо. Мар’яна тепер туманливо пригадувала його засмагливе лице з оливкового кольору шкірою та пронизливі темні очі. Але його тіло вона запам’ятала. Античний бог! Після жирних, блідих телес Роєва вона, доторкнувшись уперше до Серджіо, відчувала себе так, мов торкалася марева, видива, а не дужого, м’язистого чоловічого тіла, геть полишеного огидних надлишків сала. Той Серджіо на прийомі, за годину після знайомства, затягнув її до порожнього кабінету, й там, у напівтемряві, вона вперше зрадила Миколу. Зрадила без щонайменшого почуття провини, слухаючи гарячий шепіт чужою мовою, й уперше в житті дотямила, що близькість з чоловіком можна не лише терпіти, а й насолоджуватися нею, отримувати задоволення, котрого вона була полишена з Миколою, єдиним своїм чоловіком.

Після Серджіо був хтось інший, але вже після повернення додому, потім ще хтось – Мар’яна навіть не намагалася їх запам’ятовувати. Вона вміла ховатися від чоловіка, а коли Микола цілком заслуговано починав щось помічати й влаштовувати істерику, вона просто кидала чергового коханця й деякий час видавала з себе вірну та люблячу дружину. Чоловік її відверто дратував, вона ніколи не мала до нього жодних почуттів, але ж і кидати його не наважувалася – не була певною, що віднайде йому кращу заміну. Ні, когось вона неодмінно б знайшла, але чи дорожив би той хтось нею так само, як дорожив Микола, чи виконував би всі забаганки та норовливі примхи та чи й був би таким щедрим? Зрештою, життя, котре він їй подарував, було Мар’яні дуже до вподоби, й єдина його вада була у тих надмірних ревнощах.

Вірна своєму слову, вона не забажала народжувати від Миколи навіть однієї дитини, хоча той після весілля й белькотів щось про сімох по лавах і цілий рік наївно чекав від неї вагітності… Мар’яна відмовчувалася, не зізнавалася, що відразу після весілля й справді завагітніла, але позбулася дитини – байдуже та безжально – й з такими ж почуттями згодом зробила операцію, котра назавжди полишила її можливості стати матір’ю. Микола ще побубонів, ще почекав, а потім і змирився з її бездітністю, бо кохав її настільки сильно, що приймав будь-якою.

Так і жили. Мар’яна насолоджувалася життям, виблискувала, мов коштовність, супроводжувала Миколу в його поїздках за кордон і змінювала коханців з такою ж легкістю, як і свої численні вбрання. Вона ні в кого з них не закохувалася, ні, такі дурниці оминали її холоднувате серце, й жоден з тих, хто дарував насолоду її тілу, не торкався її серця.

До зустрічі зі Степаном Малковичем.

Мар’яна й сама дотямити повною мірою не могла того, чому наречений сестри так глибоко вразив її серце. Після того вечора, коли вона вперше його побачила, щось трапилося з нею, щось таке, чому вона не мала пояснення, чого не було в її житті, бо вона навіть у бурхливі юнацькі роки оминулася таких дурниць, як кохання. Але тоді… Тоді вона наче збожеволіла й очманіла, тільки того й могла, що сидіти нерухомо ледь не цілими днями й думати про Степана… Й те її страшило, та його незрима влада… вона не бажала її, вона боялася її так само сильно, як утрати свого розкішного життя. Й вирішила боротися з тим непотрібним їй почуттям. Вона не бажала закохуватися в того бідного хлопця, не бажала давати йому владу над собою. Те кохання було для неї непотрібним, їй подобалося життя, котрим вона жила… Й вона здушувала його у своїм серці так само спокійно та безжально, як позбулася дитини Миколи, й досить спокійно почувалася на весіллі Степана та Єви, намагаючись не звертати уваги на неприємне відчуття в глибинах свого єства, котре прокидалося кожного разу, як погляд її впадався на Степана поряд Єви, на дотик його до сестри, їхні поцілунки. Вона намагалася різко переконати себе, що цей же злидень не спроможний геть подарувати їй такого звичного розкішного життя, що він не Микола, не дасть їй волі, але… її починало знову відчайно вабити до нього. Такий красень зовсім не був підходящим до її простуватої сестри, й саме на весіллі Мар’яна з подивом помітила, які вони були схожі зі Степаном, наче дві половини одного цілого, й такому чоловіку, як він, мала би пасувати тільки така жінка, як сама Мар’яна. Але він полишався байдужим, і вона теж мала вирвати його зі свого серця.

Й мов дарунок долі трапилася Йорданія.

Нова влада, нові часи… Микола отримав призначення в ту східну маленьку країну на декілька років. Мар’яна звикла здебільшого до європейських столиць та країн і спочатку бурмосилася. Але Йорданія, що примостилася поряд Ізраїлю, її приємно здивувала. Королівство те виявилося не нудним та забитим, як вона собі уявляла, королівський двір не поступався європейським, і життя в Йорданії виявилося навіть цікавим.

У Йорданії в її житті з’явився Хасан.

Хасан…

Згадавши про високого, дужого йорданця з вогняними чорними очима, Мар’яна повільно усміхнулася в пустку розкішної вітальні. До Йорданії вона приїхала, почуваючись надзвичайно погано, усі сили затрачуючи, аби викинути з серця Степана, який уперто не забувався. Вона була дратівливою, впадала то в понуре мовчання, то гримала на Миколу, з похмурим невдоволенням прийнявши й місце нового призначення чоловіка, й ошатний білий будинок в Оманні, ні, в Аммані, тій клятій столиці йорданців. Більше місяця вона відмовлялася виходити з дому, охоплена, мов лихоманкою, відчайним бажанням усе покинути й повернутися назад, до Києва. До Степана.

Саме до Степана.

Бажання те іноді робилося настільки сильним, що вона починала задихатися у стінах того ошатного білого будинку, мебльованого на східний лад, і його білі, світлі стіни мов здавлювали її, заважаючи й дихати, й жити. Наївний Микола вважав, що то на неї так впливає зміна клімату, не здогадуючись навіть, що дружина божеволіє від нерозділеного кохання до чоловіка власної сестри, того кохання, що там, посеред золотавих пісків Йорданії, вхопило настільки її сильно, що вона не могла ніяк його побороти. Й мов божевільна, рвалася назад, до Києва, до Степана. Через місяць те божевілля почало потроху слабшати й вона повільно, мов тяжкохвора, поверталася до життя й, з жагою бажаючи цього повернення, погодилася вперше за час свого перебування в країні піти з Миколою на прийом, на якому мала би бути і йорданська королева, й поважні люди з Європи.

Дорога шовкова, складного пошиття сукня, що, безумовно, так пасувала її розкішному тілу, прохолодний дотик діамантів до шкіри – Мар’яна знову воскресала до життя, відчуваючи приємне збудження, й розуміла, що для того, аби забутися, їй потрібен коханець. Східних чоловіків посеред довгої вервечки її коханців ще не траплялося, й вона почала обережно придивлятися до смаглявих незнайомців, котрі заполонили собою велику залу з басейном у центрі. Й здригнулася, коли погляд її втрапив на високого, вдягненого в дорогий європейський костюм чоловіка, що стояв на іншому боці округлого басейну й не зводив з неї пильних темних очей. Мар’яна зустрілася поглядом з тими темними, навіть чорними очима й повільно посміхнулася, відчувши знайоме, приємне тепло. Чоловік на протилежному боці басейну посміхнувся у відповідь і рушив до неї. Повільно, навіть лінькувато, й так, мов знехотя, нагадуючи великого хижака пустелі, й Мар’яна досить спокійно спостерігала за його наближенням. Вона не нервувала й не тремтіла, ні, вона досить прохолодно та витримано все сприймала, бо коханці, якими б вони гарними не були, – вони ніколи не викликали в неї того неспокою, того відчайного хвилювання, котре міг викликати лиш один чоловік – Степан.

Згадка про Степана, така недоречна та непотрібна зараз, змусила її здригнутися, коли чорноокий незнайомець зупинився зовсім поряд і вогняні його, чорні очі з невимушеним спокоєм почали вивчати її уважно – вивчати всю, починаючи від золотавого волосся й закінчуючи лискучими босоніжками на високих підборах, котрі лагідно затискали її стрункі ніжки. Він мовчав, Мар’яна теж не поспішалася занадто до розмови, вивчаючи й собі цього самовпевненого й дужого незнайомця, котрого доля дарувала їй посеред спеки йорданської пустелі. Чоловік був гарним, того вже в нього неможливо було відібрати – довгасте, вузьке лице з широкими вилицями та темної засмаги шкірою, чорні очі, опушені довгими віями, тонкий довгий ніс та суворого малюнка, але гарні вуста невеликого рота. Чорне, лискуче волосся зачесано назад… Одягнений у європейський костюм, він нагадував радше якогось там італійського чи іспанського аристократа, й тільки вуса – пишні, густі та чорні – не сподобалися Мар’яні. Ніколи вона не полюбляла вусатих чоловіків, але цей… Щось було у нім таке, що вона й на вуса не надто звертала уваги. Й коли мовчання між ними зробилося аж надто довгим, він нарешті запитався арабським акцентом прикрашеною англійською.

– Ви нещодавно в Аммані?

Мар’яна повільно всміхнулася.

– Місяць.

Йорданець здивовано звів темні брови.

– Місяць? І як же так трапилося, що я ні разу за цей місяць не зустрів вашої бездоганної, сяючої вроди?

– Я не з’являлася на людях…

– Дарма. Я невимовно жалкую об тім місяці, котрий не мав щастя насолоджуватися вашою красою. Але… – Чорні очі наполегливо позиркнули в саму глибину очей Мар’яни. – Я дуже сподіваюся на те, що ви дозволите мені надолужити втрачений час, цей безмежно пустий місяць…

Мар’яна сріблясто розсміялася.

– Які слова, але ж я навіть імені вашого не знаю.

Широка, суха долоня потягнулася до її руки.

– Хасан аль-Садіб до ваших послуг…

– Дуже приємно познайомитися…

Той вечір став початком чи не найпристраснішого роману в житті Мар’яни. Хасан виявився чоловіком, про появу котрого у своїм житті Мар’яна мріяла давно вже, й хоча вони й не були схожими, а чимось він їй нагадував Степана.

У той перший вечір вона до неможливого довго перебувала в його товаристві, майже з байдужістю вловлюючи на собі занадто ревниві погляди Миколи, й удома, в тому ошатному білому будиночку, тільки позиркнула презирливо на чоловіка, коли той був спробував влаштувати сцену ревнощів. Вона вже тоді знала, що побачиться з Хасаном на другий день, знала вона також і те, що цей чоловік стане, й надовго, її коханцем, найкращим з довгої вервечки тих, хто упродовж декількох років мав щастя бути поряд неї.

Зранку наступного дня, як тільки Микола від’їхав до посольства, десь хвилин за десять до дверей будинку постукалися. До гикавки ввічливий йорданець років п’ятдесяти у халаті та бурнусі низько вклонився Мар’яні й сповістив, що пан аль-Садіб буде безмежно щасливим і вдячним, коли іноземна пані погодиться приїхати до нього в гості.

Мар’яна тільки розсміялася – легко, весело та дзвінко, й уже за двадцять хвилин довгий чорний лімузин підвозив її до воріт заміського будинку, що був схожим на оазу в пустелі. Хасана вона віднайшла в басейні й тільки розреготалася, коли міцна засмагла долоня ухопила її за ногу й, різко смикнувши, змусила впасти в прозору, сріблясту воду, туди, в його обійми.

– Ви збожеволіли! – весело дорікнула вона йому, геть мокра, але в той же час щаслива та збуджена.

Білозубий усміх сяйнув на смаглявому лиці.

– Так, збожеволів! Збожеволів від тебе!

Він почав цілувати її там, у тім басейні, тремтячу та мокру, й тільки безжальне сонце східне бачило, як віддавалася вона ледь знайомому йорданцю, оживаючи кожною клітиною свого завмерлого було тіла.

Хасан став її коханцем.

Коханцем, безумовно, найкращим, найпристраснішим та найближчим за духом, чоловіком, котрий повно володів її тілом, але не більше. До свого серця вона його все ж не впускала, не впускала туди, де ще продовжував повновладно панувати Степан. Він усе ще полишався її хворобою, її невиліковною хворобою, котра, трішки притихнувши в обіймах Хасана та пісках Йорданії, все ж не зникла, зухвало та вперто не бажала зникати, й навіть палкі обійми Хасана не були над нею владними…

Хасан…

Хасан аль-Садіб виявився людиною досить таємничою й темною. Мар’яна майже з перших днів знайомства відчула у його високій, дужій постаті щось небезпечне, щоправда, це не зупинило її, та все ж… Через деякий час вона, маючи очі досить уважні й вбачаючи його безумовну заможність, спробувала обережно випитатися, звідки в нього такі значні, на її погляд, статки. Бо батько й Микола, досить заможні за мірками там, удома, в порівнянні з Хасаном видавалися ледь не злиднями… Чоловік тільки холоднувато усміхнувся у відповідь і одним непоміченим нею порухом міцної руки ухопив Мар’яну за зап’ясток так міцно та боляче, що вона пополотніла від болю.

– Чи не занадто багато ти бажаєш знати, люба?

Вона зіщулилася від болю.

– Хасане, мені боляче…

– Справді?

Чорні очі холодно поглянулися в її блакитні, й уперше за час знайомства Мар’яна не впізнала його, мов опинилася поряд незнайомця небезпечного.

Вона відчула, як затинається:

– Хасане… я…

Він ще сильніш затиснув її руку.

– Це був перший і останній раз, коли ти цікавилася моїми справами, люба. Я не хочу тебе лякати, але людину, не менш привабливу за тебе, котра теж почала виявляти недоречну зацікавленість, віднайшли через деякий час на дні Йордану.

Мар’яна вся похолонула.

– Хасан…

Він посміхнувся, але очі його полишалися холодними.

– Заспокойся, люба, я лише пожартував. Але тепер, я сподіваюся, між нами все зрозуміло і я не почую від тебе більш зайвих запитань.

Мар’яна примусила себе заспокоїтися.

– Ні, не почуєш.

Тоді вона настільки перестрашилася, що була б радою обірвати всі з ним стосунки, розірвати роман, не бажаючи від цієї дивної людини нічого, але ж страх опинитися десь на дні річки Йордан змусив її триматися стосунків з ним. Хасан, мов пожалкувавши, що так налякав її й повівся так різко, на другий же день обдарував її діамантами, й Мар’яна спробувала геть забути ту неприємну розмову. Але той холодний, безжальний погляд Хасана ще довго не забувався нею. Вона вже ні про що не питалася, зробилася м’якою та пухнастою, аби тільки не дратувати того хижака, з котрим звела її доля. Поступово та прикра розмова призабулася Мар’яною, вона пробачила Хасану ту його грубість, котру він загладжував численними подарунками.

Правду про Хасана вона дізналася від Миколи.

Дивно, але чоловік весь час знав про її стосунки з аль-Садібом, і все знаючи, понуро та принизливо мовчав, закутий у те ж почуття, котре відчула сама Мар’яна, коли залізні пальці зімкнулися на її зап’ястку, – закутий у страх. Того вечора, погідного вечора – за два місяці після початку роману між Мар’яною та аль-Садібом – він теж боявся, боявся, повернувшись додому й натрапивши на дружину, котра тільки годину тому приїхала з заміського будинку коханця, розпечена його обіймами.

– Ти вдома? – запитався трішки здивовано.

Мар’яна солодко потягнулася.

– Так. А тебе це дивує?

– Дивує, – відлунив Микола, постояв, мовчки й нерішуче вдивляючись у вродливе, вдоволене лице Мар’яни, а потім раптом кинувся до неї, такої спокійної та самовпевненої, що відпочивала біля невеличкого басейну в легенькому сарафанчику, й вона здригнулася, коли гарячої її шкіри торкнувся він липкими та прохолодними пальцями, вхопивши за руку. – До дідька воно все, Мар’яно, цього разу ти зайшла надто далеко. Ти хоча б знаєш, люба моя, з ким мала нещастя сплутатися?

Мар’яна нахмурилася.

– Колю, я…

– Цить, не вдавай невинності. Чи ти гадаєш справді, ніби мені невідомо, що ти вже два місяці зраджуєш мене з тим дідьком, котрого боїться вся Йорданія? Мар’яно, аль-Садіб страшна людина, чуєш, страшна!

– Колю, ти наче перепив.

– Та я й краплини до рота не брав! Аль-Садіб… Про цю людину в цій країні не заведено говорити вголос, а тільки пошепки. Й з острахом. Мар’яно, він торгує людьми, зброєю та наркотиками, він – безжальний убивця. І ти не можеш собі уявити навіть, що відчув я сьогодні вдень, коли він припхався до мене в посольство…

Мар’яна здивовано випросталася.

– Хасан приходив до тебе?

Микола важко опустився в сусіднє крісло.

– Уяви собі! Я хоч і комуніст та атеїст, та, коли отой чорномазий господарем вдерся до мого кабінету, у мене чомусь майнула забобонлива думка про нечисту силу й рука потягнулася перехреститися.

– Й чого він хотів?

Микола поморщився.

– Він запропонував мені розпочати спільний бізнес…

– Спільний – що?

– Бізнес, – тихо повторив Роєв і посидів мовчки якусь хвилину, важко дихаючи. Він узагалі важкувато переносив спеку, а зараз – схвильований та перестрашений – починав дихати так, ніби мав скоро конати. Мар’яна байдужим поглядом спостерігала за його муками, геть далека від співчуття, далека від усього того, що мала би відчувати турботлива дружина. – Мар’яно, ця людина запропонувала мені щось просто неможливе… й він гадав, що я погоджуся.

Мар’яна зачаїла подих.

– Що? Що він тобі запропонував?

– Торгівлю людьми!

– Як…

Роєв огидливо поморщився.

– А так. Смердючий чорномазий, він же гадав, що я зрадію, почувши ту його пропонову. Ти тільки уяви, він так спокійно почав мені розповідати про те, що східні чоловіки дуже полюбляють жінок-слов’янок, а українки то й узагалі поза конкуренцією. А це ж гроші, це дуже великі гроші, й я маю допомагати йому завозити до Йорданії нещасних жінок, призначених до рабства…

Мар’яна випрямилася.

– А ти що?

– Я, звісно ж, відмовився.

– Дурень!

Зачувши про великі, дуже великі гроші, Мар’яна вся напружилася, напівсонливий стан її, той розніжений та лінькуватий, до котрого вона так звиклася в Аммані, раптом кудись подівся. За декілька днів вона вже вилітала до Києва – створювати фірму, котра б мала збагатити її неймовірно, за партією першою тих, хто мав стати рабинями, невільницями для панів-арабів. Хасан знав свою справу дуже добре, в Києві була заснована фірма, котра бралася працевлаштовувати жінок за кордоном, а в обов’язки Мар’яни, що вхопилася за ту справу з пристрасною пожадібністю, входило відбирати найкращих – тих приречених, котрі мали зникнути в зачинених будинках заможних чоловіків Сходу – таємничого та неосяжного. Ті надзвичайно вродливі дівчата були найкоштовнішим товаром, а решта могла потрапити куди завгодно, хоч до якогось занедбаного, смердючого дворика, повного вошей та злиднів, де дівчат тримали, мов худобу, й здавали у найм, мов ту ж худобину. Але саму Мар’яну все то зовсім не цікавило – її цікавили лише прибутки, котрі приносив продаж дівчат з України. До обов’язків же Миколи входило зробити все, щоб прибуття українських громадянок до йорданської столиці полишилося стертим з пам’яті посольства. Вони просто зникли. Зникли назавжди.

За десять років такого бізнесу Роєви, маючи не такі вже й великі статки за західними мірками, змогли збільшити їх у рази, й вони розбагатіли, справді розбагатіли, й неоціненну допомогу в цім надав саме Хасан аль-Садіб, завдяки йому в Мар’яни з’явився смак до заробляння дуже великих грошей, і спочатку її, а потім уже й Миколу геть не хвилювало те, що гроші ті завелися у них завдяки ламанню чужих доль. Про такі дрібниці, як почуття та життя тих дівчат, котрі вивозилися нею до Йорданії з України, Мар’яна взагалі ніколи особливо не замислювалася. Для неї ті жінки та дівчата були не людьми зі своїми долями та страхами, ні, вони були для неї лиш товаром, засобом для збагачення…