Читать книгу Тінь аспида - Дарина Гнатко - Страница 2
2
ОглавлениеВиклик – різкий та наполегливий – пролунав несподівано й обірвав спомини Мар’яни, і вона, здригнувшись, повільно звелася на ноги й підійшла до телефону. Підняла слухавку й досадливо поморщилася, зачувши верескливий голос сестри:
– Мар’яно, ну нарешті ж! Як там Коля?
Жінка поморщилася.
– Погано.
– Ой, горе ж яке! – заквоктала у слухавку Єва, викликавши гримасу огиди на вродливе лице Мар’яни. Вона майже не дослухалася до квапливого квоктання сестри, розмірковуючи об тім, що якщо Микола помре, то вона ж полишиться вільною. Вільною для Степана…
Бажання побачити його, побачити зараз же, у цю хвилину, коли в крові молодим вином бурхає радість звільнення від чоловіка, пронизало Мар’яну настільки потужно та владно, що вона вся затремтіла, ледь втримавши у враз спітнілих долонях слухавку…
У свідомість увірвався голос Єви:
– Мар’яно, ти мене чуєш?
– Чую, – озвалася Мар’яна відсторонено, зрозумівши раптом ясно, що просто не витримає більш цієї розмови з сестрою. Пославшись на втому після чергування поряд Миколи, вона від’єдналася й застигла на місці, широко розплющеними очима вдивляючись у простір прямо перед собою, а потім заметалася нетерпляче якось вітальнею. Бажання побачити Степана негайно ж продовжувало зростати й зростати в ній. Вона раз глипнула на телефон, потім відійшла до вікна, визирнула на вулицю. Постояла так нерухомо, прислухаючись до себе, до свого внутрішнього голосу, котрий поки що відгукувався в ній лиш упертою мовчанкою, а потім… Потім голос той вибухнув наполегливою вимогою побачити-таки Степана, і не тільки побачити його, а й зізнатися йому в почуттях. Бо він же не знав, він геть не відав того, що вона вже більш двадцяти років є закоханою в нього…
Стрімко обернувшись, Мар’яна різко підійшла до столика, взяла до рук телефон, надсадливо дихаючи, відшукала номер Степана у записній книжці, після короткого вагання натисла на виклик.
За півхвилини почувся його голос:
– Так. Привіт, Мар’яно.
Вона заковтнула повітря, мов перед стрибком у воду.
– Привіт.
– Як Микола? – запитав Степан співчутливо.
– Погано, дуже погано, він помирає… – Вона помовчала, збираючись із силами й намагаючись не звертати уваги на божевільне калатання серця. Але той голос, що прокинувся в ній так владно та потужно, – він примусив її промовити жалібним голосом: – Розумієш, Стьопо, нам потрібно побалакати. Ти не міг би приїхати?
Степан помовчав якусь мить.
– Коли?
Мар’яна пропустила вдих.
– Зараз.
Степан знову помовчав, і Мар’яна, здавалося, й не дихала взагалі в цю хвилину, поки він мовчав – мовчав якось похмуро та сторожко, витинаючи у неї мовчанням тим саме серце. Вона розуміла, що боїться, до відчаю боїться почути його відмову приїхати зараз, боїться невідомо чому, немов від згоди його чи відмови буде залежне все: й майбутнє її, й усе життя. І тільки схлипнула ледь чутно, коли він нарешті відгукнувся:
– Добре, я зараз приїду.
Дозволила собі глибоко заковтнути повітря.
– Чекаю.
Він відразу ж від’єднався, а вона ще стояла й слухала, заклякнувши, пронизливу тишу вимкнутого телефона, й тільки серце її оглушливим, схвильованим биттям порушувало тишу порожньої, великої квартири.
«Степан приїде! Він приїде! Він зараз приїде!»
Звістка про його приїзд пронизувала її єство, обриваючи всі думки непотрібні. І так само несподівано, яким несподіваним був цей дзвінок до Степана, вона зірвалася з місця, закружляла вітальнею у радісному танку й розсміялася щасливо. Вона зізнається Степану у своїх почуттях, зізнається у тім, що ховала на серці ці довгі роки, й він просто не зможе відмовитися від неї.
Наспівуючи, вона швидко прийняла душ, переодягнулася в домашню сукню з рожевого шовку, м’яка тканина котрої так спокусливо обгорнула її струнке тіло, а волосся полишила вільно спадатися на спину густою золотавою завісою. Швидко поглянула на себе в дзеркало й полишилася надзвичайно вдоволеною побаченим. Ні, Степан просто не зможе встояти перед нею, такою гарною та майже вільною, а головне – кохаючою його.
Хоч і чекала на Степана, але здригнулася, затремтіла всім тілом, коли у двері подзвонили. Кинула останній погляд у дзеркало, що відображало сяючу красуню, котра зовсім не виглядалася на свої п’ятдесят років, і неквапливо пішла відчиняти двері. Степан стояв на порозі, прямий та спокійний, високий та вродливий, упевнений у собі, і не можна було навіть подумати, що цей розкішний чоловік був вихідцем з самого низу, котрий колись брався за будь-яку роботу. Зараз перед Мар’яною стояв владний та добре вдягнений багатій, а який уже ж гарний. Затремтівши всім тілом, Мар’яна забулася про Миколу й обдарувала Степана засліпливою усмішкою, відступилася в бік.
– Проходь.
Степан кинув на неї нерозуміючий погляд.
– Щось сталося?
Мар’яна майнула рукою.
– Ну… так. Та ти ж проходь, не застигай на порозі.
Степан кинув на неї ще один нерозуміючий погляд і повільно увійшов до розкішної квартири, котру сама Мар’яна так любила й у котрій він був дуже рідким гостем. Вона зачинила двері й м’якою ходою кішки попрямувала за ним слідкома до вітальні, закоханими очима пестячи його високу, широкоплечу постать у темно-синьому костюмі та чорній шкірянці, ледь стримуючи гостре бажання простягнути руку та доторкнутися до нього…
Степан зупинився посеред вітальні й озирнувся.
– Мене, зізнатися, здивував твій дзвінок.
Вона повільно всміхнулася.
– Справді?
– Так. Єва казала мені про нещастя з Миколою, й коли потрібні гроші, то не соромся, Мар’яно, я надам потрібне, ти тільки скажи…
Жінка підійшла до нього ближче.
– Ні, гроші мені не потрібні, хоча й з мене здерли просто космічну суму, – промовила вона, пильно вдивляючись в очі Степана й помічаючи в них неспокійний вираз.
А гарні які були в нього очі – блакитні та глибокі – такі, від одного погляду котрих можна було забутися про саму себе. Вона надто довго, більше двадцяти років стримувала в собі почуття до нього, не бажаючи спочатку кохати бідного хлопця, потім боялася втратити свою незалежність, котру мала за Миколою, але зараз усвідомила, що то все було надуманими приводами, котрі виникали у неї від того страху незнайомого почуття – кохання. Але зараз, майже вільна від Миколи, вона зрозуміла, що просто втомилася супротивитися тому почуттю, яке весь цей час притихлим птахом дрімало поряд її серця.
Вона хотіла кохати цього чоловіка й бути коханою ним.
Зараз.
Негайно!
Мар’яна й незчулася, як опинилася поряд нього, як зробила ті декілька кроків, що відділяли її від нього, в пам’яті тільки закарбувалося відчуття м’якої на дотик його шкірянки під пальцями та запах – гострий та пронизливий запах його одеколону. Схвильована та засліплена його близькістю, Мар’яна мов утратила свідомість та ясність розуму, завжди раніш спокушувана чоловіками, вона зараз спокушала сама – спокушала того єдиного у цілому світі, хто володів її серцем уже багато років… Її струнке, звабливе тіло міцно притулилося до дужої постаті Степана, а м’які, ласкаві руки птахами злетіли догори, злетіли, аби обійняти його, такого близького…
– Стьопо…
Шепіт її темним оксамитом прошелестівся посеред тиші вітальні. Гарна, невимовно гарна й закохана, вона на жодну погану мить не сумнівалась у тім, що для нього буде за щастя її зізнання, й прошепотіла, мов у забутті, мов у солодкому та сліпучому маренні, що випускало на волю її почуття:
– Стьопо… Стьопо… я кохаю тебе…
Чоловік мов скам’янів.
– Мар’яно…
Вона щасливо розсміялася.
– Так, кохаю… Люблю, чуєш, до божевілля люблю, й уже давно.
Дивно, але руки Степана, що торкнулися рук Мар’яни, яка обіймала його, видалися тій пронизливо холодними, й торкнулися вони її не для ніжних, жаданих нею пестощів, а тільки для того, аби розірвати ті палкі, гарячі обійми. Крізь туман, що повільно розвіювався перед її очима, Мар’яна побачила близько, до неможливого близько перед собою очі Степана, ті кохані нею, незабутні очі, що не відпускали її своєю владою навіть у далеких пісках Йорданії, у палких обіймах Хасана аль-Садіба… Й очі ті були холодними. Очі, у котрих не було жодної краплини радощів від почутого зізнання, у котрих не було й сліду очікуваного нею щастя…
Вона відчула, як холодить щось біля серця.
– Стьопо… – промовила невпевнено.
Степан зітхнув і відірвав від себе її руки.
– Мар’яно, я не розумію, що з тобою трапилося…
Жінка поморщилася.
– Що зі мною трапилося? Стьопо, та чи ти й справді осліп чи тільки видаєш з себе сліпого, але я не вірю, що ти нічого не зрозумів… – Вона різко, ненатурально розреготалася. – Стьопо, Стьопочко, та ти отямся, прокинься, любий, міцно мною коханий! Я кохаю тебе, кохаю!
– Мар’яно…
– Ні, не заперечуй.
– Ти просто пережила потрясіння таке з Миколою…
Вродливе лице Мар’яни вмить зробилося жорстким.
– Микола… Повір мені, Стьопо, те, що трапилося з Миколою, викликало в мене не потрясіння, а тільки радість. Він помре, лікарі дають йому дуже мало шансів на життя з його хворим серцем… Ні, він будь-що помре, і я нарешті таки звільнюся від нього…
Степан поморщився.
– Мар’яно, ну що ти оце говориш?
– Правду. Тільки правду. – Блакитні очі Мар’яни пронизливим та наполегливим поглядом вп’ялися в здивоване лице Степана, а пухкі вуста покривив не зовсім зрозумілий, гіркуватий усміх. – Годі, я й так довго мовчала, довго приховувала від світу та від самої себе все те, чим повнилося моє серце всі ці роки. Я ховала в собі кохання до тебе, зрозумій, Стьопо, я всі ці роки кохала тебе, ще з того першого вечора знайомства, я вже тоді полюбила тебе, але боялася, боялася свого почуття, я більше двадцяти років боялася тебе кохати… Але тепер досить, досить для мене того вже страху… – Гарні руки Мар’яни знову потягнулися до Степана, аби обійняти його, аби подарувати йому неповторне відчуття свого кохання… Й мов холодом усю обпекло, коли він знову відірвав від себе її лагідні руки…
– Мар’яно, не треба…
Вона відповілася розгубленим поглядом.
– Стьопо, я ж кохаю…
– Мар’яно, годі. Не треба більш нічого казати, повір, я почув уже достатньо. – Його пальці не відпускали її рук, не давали обійняти знову, і Мар’яна застигла, зневірливо вдивляючись у спокійне й байдуже лице Степана. Байдуже… Вона не могла, просто не могла повірити в те, що він не кохає, не кохає… – Я не знаю, що на тебе сьогодні наскочилося, але ж я… я не люблю тебе й ніколи не любив.
Мар’яна струсонула гривою густого золотавого волосся.
– Так полюбиш…
Степан похитав головою.
– Мар’яно, я кохаю іншу…
Вона у відповідь тільки розреготалася.
– Іншу? Господи, Стьопо, та невже ж ти гадаєш, що я повірю у те, що ти кохаєш іншу? Мою недалеку, негарну сестру? Ні, я ніколи в це не повірюся, й не проси. Я…
– Мар’яно, я не згадував про Єву. Я кохаю зовсім іншу жінку, – промовив Степан неголосно та спокійно, але так, що Мар’яна вже без зайвих слів зрозуміла – то є правда.
Степан справді кохає іншу, ту невідому їй, незнайому щасливицю, котра володіє найціннішим скарбом у світі – серцем Степана. Й чи гарна вона, чи ні – дідько її знає, але… Господи! Руки Мар’яни, мов крила підбитої птахи, упали вниз, уже не підтримані руками Степана, впали й, мов чужі, повислися поряд гарного, стрункого тіла, котре ще хвилину тому все випромінювало спокусу та привабливість, а зараз мов закам’яніло, застигло мармуровою статуєю, прикрашеною хвилями рожевого м’якого шовку. Великі блакитні очі продовжували зневірливо вдивлятися в лице Степана, котрий уже мовчав і не промовляв жодного слова, тільки дивився з незрозумілим виразом. Могла би ж припастися до нього знову, припастися так несподівано, як декілька хвилин тому, могла почати вмовляти, могла спокушати… Але щось втримало її від усього того… можливо, вираз байдужості в його блакитних, таких близьких і далеких очах… А можливо, то були вроджені гордощі, те в ній, що не бажало принижуватися…
Тільки коли він сіпнувся йти геть від неї, мов ожилася, простогнала тоскно:
– Стьопо…
Степан зупинився, обернувся.
– Мар’яно, мені шкода, але…
Її блакитні очі западалися.
– Та чим же я гірша від неї? – вигукнула вона з болем, що рвався прямо з серця – з серця примхливого, самозакоханого та жорстокого до інших. – Невже вона вродливіша за мене?
Степан зітхнув.
– Коли кохаєш, врода не є головним, – промовив він тихо й пішов, просто пішов, майже нечутно зачинивши за собою двері, полишивши Мар’яну посеред пустки та тиші її розкішної квартири. Полишив гарну, неймовірно гарну та самотню… Гострий, незнайомий біль торкався серця чи не вперше в житті, й хоч у голові ще продовжували сновигати думки зневіри в почуте від Степана, та серце вже знало – то все є правда. Правда? Так, правда! Правда в тім, що вона, така гарна та чудова, не потрібна йому, не кохана ним, і як то не боляче, як не прикро – та кохає він іншу.
Іншу!
Іншу, й навіть не сестру її нікчемну, а якусь там незнайомку, котра вкрала, підступливо вкрала в неї коханого чоловіка… Як ненавиділа вона зараз ту невідому жінку, котра володіла серцем Степана. Десь із пам’яті хижим птахом виринала далека, майже забута, кинута Миколою його дружина й прокльони ті, що зривалися з її негарного рота, що бризкав слиною… Невже ж позабуте, далеке те прокляття докотилося-таки до неї, невже прокльони є чимось більшим, ніж темними бабськими забобонами?
– То нехай і вона, та клята розлучниця, теж буде проклятою! Нехай і вона страждає так, як страждаю я!
Хрипкий, глухуватий від стриманих сліз голос Мар’яни муторним відлунням прокотився по порожніх кімнатах квартири, а сама вона впала на коліна посеред вітальні й заволала страшно. Не заплакала, сльози закрижаніли десь там, за прозорими озерцями її блакитних очей, а саме заволала, захрипіла, мов смертельно вражена у саме серце левиця… Воланням тим заклинала розлучницю, прикликувала у серце тої біль, щоб був схожим з тим болем, котрий шматував серце Мар’яни… з тим болем, що породжував у серці Мар’яни пекельне, темне почуття ненависті.
Скільки вона просиділа так – на долівці вітальні, втопивши ноги та пальці рук у пухнастому ворсі килима, Мар’яна вже й не пам’ятала. Можливо, декілька хвилин минуло того темного забуття чи декілька годин – і все те у муторній, темній мовчанці, з очима, що пильно вдивлялися в простір вітальні й зовсім не помічали нічого… А думки пекли, думки впікали й вжалювали. Її не покохали, відмовилися від неї, відкинули геть таке неймовірне щастя, як її кохання. Як це боляче, як принизливо! Відкинути її, мов той непотріб, спричинити такий біль… І хто, хто це зробив? Якийсь там жебрак, брудний злидень, що витнувся в люди завдяки її батькові. І він, той злидень, він відмовився від неї – від тої, за один погляд котрої скільки дійсно гідних чоловіків були ладними все віддати, а він… він погордливо відкинув її щире та гаряче почуття…
– Ненавиджу! – прохрипіла Мар’яна, згадавши спокійний та байдужий вираз лиця Степана, з котрим він відмовився від її кохання. Він, бачте ж, кохає собі іншу… – Як же я хочу, Стьопо, аби й ти відчув мого болю, щоби постраждав так, як страждаю через тебе… – Сказала, й застигла на місці, зрозумівши, що саме ж того й хоче, аби він страждав, страждав навіть сильніше від того, як страждає вона сама.
З хвилину сиділа непорушно, охоплена дивним, темним почуттям, що поступово, важкими стиглими краплинами вливалося в серце, в усе єство її, охоплене й болем, й жагою, млосною жагою відомститися за власний біль.
– Він теж має відчути страждання, – прошепотіла вона сама собі, піднявши голову й поглянувши на вікно, з подивом помітивши, що надворі вже вечоріє, день добігається свого кінця. Зовсім поряд раптом задзвонив телефон, але Мар’яна навіть не поворушилася, навіть не поглянула у бік телефона, думками про біль та страждання Степана лікуючи власний біль, що розривав серце.
Він мав, мав відчути біль та страждання!
Але ж як, як зробити, аби заболіло йому так само сильно та пекучо, як боліло зараз їй самій, а може, ще сильніше? Віднайти ту незнайому його, таємничу кохану й розбити їхнє щастя, розтрощити його, наговоривши тій розлучниці про нібито зв’язок між Степаном та нею – Мар’яною. А коли не повірить і не покине його? Якщо суперниця надто розумна й просто не схоче втрачати Степана, та її ще й треба відшукувати, Степан же не зізнається, кого він кохає. Ні, тут потрібно вдарити більш точно, більш виважено…
Телефон задзвонив знову.
Мар’яна тільки поморщилася й раптом вся напружилася.
Елла!
Єдина, люба й дорогоцінна донечка Степана!
Вона знову поморщилася, пригадавши, як сильно Степан любить свою єдину доньку, як ще від самого народження дівчини шаленів від щастя, й навіть Єва так не раділася народженню доньки, як він. Ось у найдорожче, в найболючіше місце вона і вдарить. Ударить різко та надзвичайно болісно, й неодмінно буде поряд, аби побачити в його спокійних очах біль, той біль, котрим він сам сьогодні начастував її до нудоти.
Небогу вона не шкодувала, зрештою, дівчина та завжди була для неї далекою, ніяких теплих почуттів вона не мала до неї ще з дитинства, а після повернення з Йорданії взагалі зрозуміла з глухим, потаємним роздратуванням неприємну, гірку істину – вона вже не є першою красунею в родині, це святе місце міцно посіла донька сіренької Єви. Самовпевнена та пихата власною красою, Мар’яна все ж не могла не помітити того, наскільки вродливою зросла небога. Й вони були схожими, дуже схожими зовні, немов Елла була її – Мар’яни – рідною донькою, проте краса доньки Степана була все ж свіжішою та м’якішою від краси Мар’яни, й та неохоче зрозуміла, що все ж поступається небозі, хоча б віком, та поступається, й за те незлюбила її ще більш. Узагалі, така вродлива жінка, як вона, не визнавала суперниць і дуже їх не полюбляла, коли такі з’являлися, навіть рідної крові, а особливо таких юних…
Телефон знову задзвонив, і цього разу настільки наполегливо, що Мар’яна нарешті не витримала, схопила слухавку й відгукнулася чужим, хрипким голосом, який і сама не впізнала.
– Слухаю.
Пролунав чоловічий здивований голос:
– Пані Роєва? Мар’яна Захарівна?
Мар’яна роздратовано прокашлялася.
– Так. А хто це? Що трапилося?
– Я лікар вашого чоловіка…
Вона вся напружилася.
– Так?
У слухавці помовчали, потім скорботно продовжили:
– Повірте, мені дуже прикро сповіщати вас про таке… ми зробили все, що було від нас залежне, але… – Лікар замовк, і Мар’яна відчула, як швидше забилося в неї серце, й, ще не почувши продовження початої розмови, вона вже знала, чим та закінчиться. Відчувала то надзвичайно гостро – вона вже була вільною. Вільною від Миколи. Вільною! Але ж для кого? Тому єдиному воля її геть не була потрібною, він відмовився від неї…
У слухавці прокашлялися.
– Пані Роєва, ви мене чуєте?
Мар’яна глибоко зітхнула.
– Так, звісно.
– Я маю з сумом сповістити, що вашому чоловікові сталося гірше, не витримало серце й він помер годину тому. Я намагався увесь цей час до вас додзвонитися, але слухавку ніхто не брав… Пані Роєва, ви мене чуєте? – уже стурбовано зачастив лікар, і Мар’яна вперше після того, як пішов Степан, посміхнулася, жалібно відгукнувшись:
– Так, я просто… Господи!
– Вам зле?
– Ні… Так… Це таке горе…
– Може вам прислати «швидку»?
– Ні, я все витримаю… Я перетелефоную вам завтра, ми домовимося про все, бо сьогодні я…
– Так, так, звісно. Не турбуйтеся.
Повільно поклавши телефон, Мар’яна деякий час сиділа непорушно, не звертаючи уваги на темряву, що м’яким укривалом оповила вітальню. Темрява їй зараз не заважала, а навпаки – допомагала снувати павутиння темних думок. Думок про мстиву відплату йому – Степанові. Вона знову не відчувала ні часу, ні того, що коїлося довкола, навіть голод не дошкуляв їй, хоча зі вчорашнього дня ще й риски не мала в роті. Але то таке – то пусте.
Головне – інше.
Головне – помста!
Головне – страждання Степана!
Нарешті, години через дві того напівбожевільного, муторного мовчання й сидіння в темряві Мар’яна мов ожилася. Підхопилася на ноги, не звертаючи уваги на поколювання в них від довгого сидіння, увімкнула світло, знайшла мобільний телефон, натисла декілька крихітних кнопочок і терпляче дочекалася виклику.
– Слухаю, – відгукнувся чоловічий голос англійською.
Мар’яна повільно всміхнулася.
– Привіт, Хасане. Любий, мені потрібна твоя допомога.
***
Елла відвела погляд від холодного, застиглого, але безумовно дуже вродливого лиця тітки Мар’яни й знову спіймала на собі пильний та певною мірою наполегливий погляд темних, майже чорних очей високого, смаглявого чоловіка, що стояв трішки осторонь решти присутніх, але досить близько для того, аби його було помітно.
Ховали дядька Миколу, ховали його у вітряний, холодний день кінця зими, й єдиною досить неспокійною людиною, яка плакалася за ним надзвичайно голосно та розпачливо, була мати Елли – Єва Малкович. Вони завжди були близькими й любили один одного, мов брат та сестра, й Єва справді журилася за ним, навіть більше від рідних дітей та дружини. Елла покосувалася на матір, досадливо поморщилася й кинула швидкий погляд на татка. Останнім часом мати все частіш вдавалася до плачів й озвучувала будинок докірливим голосом, і похорони були для неї ще однією можливістю погаласувати, вилити зовні те, що пекло її зсередини… Бідна мати!
Погляд незнайомця, наполегливий та пронизливий, знову торкнувся її лиця, й Елла чомусь відразу забула про маму та її плачі. Плачі не стільки за покійним дядьком Миколою, а за втраченим почуттям батька. А незнайомець усе дивився, чомусь полишуючи її тим поглядом спокою, й вона не знала, хто він, але здогадувалася по смаглявій його шкірі, що був він іноземцем, бо їх, іноземців, тут вистачало…
Священик щось виголосив гарним оксамитовим голосом, і присутні почали прощатися з покійним…
Почав падатися дрібний сніжок, й Елла, вхоплена холодною, майже крижаною рукою тітки Мар’яни, у якусь мить опинилася поряд дорогої, лискучої домовини дядька Миколи й… темноокого незнайомця. Чорні очі опинилися так близько, поглянули так пронизливо, що Елла відчула дивну, незнайому слабкість… Одна лиш мить, одна лиш коротка мить, і це дивне відчуття… Нахилилася прощатися з дядьком, ледь вбачаючи перед собою його спокійне, застигле бліде лице, захоплена надзвичайним хвилюванням…
Поминали Миколу Роєва в дорогому ресторані, тітка Мар’яна не пожаліла – стіл нагадував радше весільний, ніж поминальний, і знову Елла, мов за волею потаємної руки, опинилася за столом навпроти того дивного незнайомця. Чорні, пильні очі знову не полишували її у спокої, уп’явшись у лице наполегливим поглядом, мов вимагаючи чогось – а чого саме, вона того не могла ніяк зрозуміти. Тільки відчувала себе трішки дивно… Лише мати, хильнувши зайвого, відволікала увагу від незнайомця, непевними, різкуватими рухами нахиляючись надто близько й шепочучи в саме вухо тим задушливим, плаксивим голосом, котрого Елла так не любила:
– Еллочко, ти дивися, ти пильно дивися, вона має бути тут, я не повірю, що тут немає…
Елла важко зітхнула.
– Мамо, будь ласка, не починай…
Єва кинула на неї ображений погляд.
– Ти така ж безсерда, як і твій батько, недарма так на нього схожа. Й ти холодна, Елло, дуже холодна, хоч ти й моя дитина, та я вражаюся тому, яке холодна серце ти маєш… Тому й не покохала ти нікого ще, бо є такою ж мармуровою зсередини, як твій батько та Мар’яна… Ти ж не розумієш, геть не розумієш того, що я відчуваю зараз, що відчуваю я останнім часом, при погляді на кожну жінку ледь не божеволіючи від думки, що може саме її покохав твій батько. – Засоловілі, п’януваті очі матері сторожко оббігли швидким поглядом довгий стіл, за котрим сиділи як знайомі, так і незнайомі Еллі люди. І вона здригнулася, забачивши той негарний, хворобливий лиск, що майнув у материнських очах. – Вона тут, я це відчуваю. Вона тут, та брудна тварюка, котра намислилася вкрасти в мене Стьопу, – забубоніла мати тим ненависним Еллі п’януватим голосом, й вона заплющила на мить очі.
Гірка, болюча реальність.
Мати почала спиватися.
Елла знала, надто добре знала, коли все те почалося, коли почала вона все частіш вчувати від мами запах – бридкий сморід хоч не якої там дорогої та прозорої, а все ж таки горілки. Після того вечора, коли мама з якогось дива наскочилася на татка з обвинуваченням у тім, що він її зраджує… А тато, її любий, дорогий татко, замість того, щоби все заперечувати, поглянув на маму спокійно та твердо, й тихо промовив: «Зради я не маю, але іншу кохаю».
І було ніяково та неприємно почути ту розмову – вона почувалася так, мов торкнулася чогось забороненого, такого, що було належно лише батькам. Вона не засуджувала, безтямно люблячи татка, за те його нове кохання й безмежно жалкувала маму… але не розуміла її. Не розуміла, можливо, тому, що й справді ще не кохала. Ну ось не торкалося ще її серця те почуття… Ні, хлопці їй траплялися, з деякими пов’язували й певні стосунки, але то було так – аби відчепитися від матері, щоби та не скубла її наполяганнями сходити на побачення з сином чергової приятельки. Й вона ходила на ті пусті, непотрібні побачення, не хвилюючись і не закохуючись – вона просто робила приємне мамі… А власне ж її серце мовчало. Наслухавшись задушливих материнських розмов про те, як сильно мама любить татка, більш двадцяти років так сильно кохає, Елла починала відчувати себе якоюсь неповноцінною за цю вперту мовчанку серця власного. Почавши випивати, мама, й до цього дещо різкувата на язика, у тім хмільнім стані все частіш закидала Еллу докорами в холодності її.
Елла тільки мовчала, терпіла. Й не кохала.
Серце вперто мовчало.
Й ось озвалося у відповідь на пильний погляд незнайомця.
Поморщившись, Елла кинула швидкий та обережний погляд через стіл, уже без подиву майже натикнувшись на ті чорні, пильні очі, котрі непокоїли її все сильніш.
Цього разу незнайомець ледь помітно усміхнувся до неї.
Вона відвернулася, наполохана, удавши, що не помітила усміху.
Єва нахилилася до неї знову, обдарувавши стійким горілчаним запахом.
– Елло, доню, поглянь на оту білявку, котра розмовляє з Мар’яною. Тобі не здається, що вона занадто пожадібно позиркує на твого батька?
Елла зітхнула.
– Ні, мамо, не здається.
Єва обдарувала її розчарованим поглядом.
– Знову захищаєш його?
– Мамо…
– Ти завжди була любою татовою донечкою, – з гіркотою у голосі промовила Єва, й Елла раптом з незрозумілим роздратуванням усвідомила, що більш просто не витримає подібної розмови, цих звинувачень. Вона просто звелася на ноги й пішла геть – добре, що Єва, заґавившись підозрілою білявкою, уже не звертала уваги на доньку.
Темноокий незнайомець вийшов слідкома.
Він віднайшов Еллу майже на самому виході з ресторану, біля великого панорамного вікна, що дивилося прозорим склом своїм на засніжену, галасливу київську вулицю. Вона замисливо дивилася у те вікно, намагаючись відігнати від себе образу на маму, намагаючись забути те, в чому так різко було її звинувачено. Невже вона й справді має таке серце, про яке казала мама, – холодне й неспроможне покохати? Сумно, дуже сумно чути таке від рідної матері, але ще сумніше знати, що слова ці є правдою й у тебе справді холодне серце…
– Вибачте, з вами все гаразд?
Глибокий та трішки хрипкий голос пролунав за спиною Елли несподівано, обриваючи невеселі думки… Вона стрімко, навіть занадто стрімко обернулася, з завмиранням серця побачивши прямо перед собою того чоловіка… Чорні очі вже знайомим пильним поглядом пронизували її, здавалося, що наскрізь, і Київ за вікном зникав зі свідомості, й Елла, можливо, з несподіванки чи незрозумілого страху, озвалася різкувато.
– Що вам потрібно?
Чорні очі звузилися.
– Вибачте, якщо образив, але ви вийшли з зали такою блідою…
Вона відразу засоромилася власної різкоти.
– Ні, це ви мені вибачте… Просто я трішки посварилася з матір’ю й тому не маю настрою…
Чорні очі продовжували уважно її вивчати.
– Розумію, – промовив незнайомець повільно й замовк.
Елла теж мовчала, збентежена й зніяковіла, розгублена. Чому цей незнайомий чоловік так дивно діяв на неї, чому хвилювала сама його присутність? І хто ж він – смаглявий та темноволосий, а втім, розмовляє українською майже бездоганно, з ледь відчутним акцентом…
Якоїсь миті вона не витримала, запиталася коротко:
– Ви знайомий мого дядька Миколи?
Чорні очі сумно зіщулилися.
– Можна й так сказати… Він товаришував близько з моїми батьками, а я за мамою є йорданцем…
– Зрозуміло.
– Вам неприємно, що я наполовину є йорданцем?
Елла поглянула здивовано.
– Ні, що ви. Просто дядько так довго прожив у Йорданії.
Чоловік простягнув їй широку долоню.
– Але ж ми з вами ще не познайомилися… Тимур Карабін, мешкаю й працюю в Харкові. А ви ж родичка померлого…
– Так. Його дружина – моя рідна тітка…
Так вони й познайомилися – Елла Малкович і Тимур Карабін, і вже наступного дня він запросив її на побачення. А з поминок тих вона повернулася додому, мов у тумані, уже геть не звертаючи уваги на п’яне бубоніння мами.
Удома, зачинившись у власній кімнаті, довго роздивлялася себе у дзеркало… Тато завжди казав, що вона у нього дуже гарна, називав зірочкою своєю ясною, але Елла словам тим якось особливо й не довірялася. А зараз і справді бачила у дзеркалі красуню – майже незнайому та сяючу… А сяючу ж від чого? Невже від щастя, від щастя зустрічі з Тимуром… І почувалася так дивно, так незвично, що ладною була весь світ обгорнути, й під владою того дивного почуття пішла втішати маму, котра самотньо стигла у кріслі у вітальні, майже потонувши своїм маленьким, худорлявим тілом у його пухких нутрощах. Вона плакала й смоктала чергову чарчину…
Елла присіла поряд, обійняла.
– Мамо, не треба так…
Єва відсторонилася.
– Не чіпай мене, Елло…
– Ти краще поплач, але не пий, – не відступалася Елла, наполегливо видираючи з пальців матері кляту чарку. – Поплач, тобі стане краще, але гарно поплач, від душі…
– Не стане, – розпачливо заперечила Єва, але все ж таки заскімлила, спочатку тихенько, а потім усе гучніше й притулившись до Елли. В якусь мить до вітальні зазирнув Малкович, поглянув на дружину тоскними очима й вийшов геть, не сказавши й слова.
Єва проплакалася ще майже дві години.
Подружнє життя Малковичів стрімко руйнувалося.
А у доньки їхньої, навпаки, усе в житті тільки починалося. Вона почала зустрічатися з Тимуром Карабіним, і з кожним днем усе більше закохувалася в нього, з радістю відчувала, що мама таки помилилася й серце у неї зовсім не холодне, воно просто ще не дочекалося тієї людини, котра викликала б у ньому те диво, те чаклунство – кохання.
Але тепер вона кохала.
Кохала вперше в житті – палко та пристрасно, й жила тим коханням, мов повітрям ним дихала, розуміючи, яким же блідим було її життя до зустрічі з Тимуром. Тепер вона так гарно розуміла й татка, що покохав іншу жінку, й розуміла й маму з її тими болісними ревнощами, розуміла, як то воно, очевидно, боляче – знати, що кохана тобою людина віддала своє серце комусь іншому. З жахом уявляла, що Тимур колись полюбить іншу, що очі його поглянуть ніжно й закохано на іншу жінку… Бідна мама, як вона все то витримувала? Іноді Еллі робилося ніяково за власне щастя, за те, що є такою щасливою у той час, коли мама так страждає, коли лише в горілці шукає собі хоч якої розради…
Татко ж усе більше часу пропадався на роботі, повертаючись додому досить пізно – тоді, коли мама зачинялася у власній кімнаті або посинала… їхній великий, розкішний будинок, з такою любов’ю мебльований мамою ексклюзивними меблями з Мілана, – він поступово перетворювався на щось, що нагадувало гуртожиток, а не на домівку, котра єднала рідних, люблячих людей. Елла завжди знала, наскільки мама полюбляє розкішне життя й якою була щасливою у цьому розкішному будинку, власними руками зробивши з нього ледь не палац. Зараз же мама почала змінюватися, дуже змінюватися. На жаль, розкішне життя та цей будинок – воно ніщо не зробило її щасливою, і вона почала стрімко руйнуватися – руйнуватися спочатку зсередини, однак поступово руйнація та почала торкатися її й зовні. Колись така доглянута та лискуча дружина Малковича, Єва поступово, починаючи з малого, стала пропускатися візитів до салону краси, вдома облишила робити макіяж… І день за днем перетворювалася з викоханої красуні на звичайну жінку, далеку від природної краси, з опухлим лицем…
Навесні Малкович вирішив відправити дружину на лікування від алкогольної залежності в закриту елітну клініку в Чехії.
Єва у відповідь відмовилася їхати й пригрозилася покінчити життя самогубством, коли чоловік силоміць спробує зачинити її до клініки.
Малкович зітхав.
– Єво, ти ж хвора…
Дружина почала лютуватися.
– Не смій робити з мене хвору, чуєш, не смій! Ніяка я не алкоголічка, а те, що дозволю собі коли чарчину, – то це все твоя провина.
Іноді життя – таке налагоджене та розмірене, здатне в одну мить зруйнуватися. Зруйнувалося життя й у родині Малковичів. І Степан розумів, що руйнує його він сам – руйнує у прагненні стати щасливим, доскочити свого нарешті щастя поряд коханої людини… Яке ж воно іноді буває важке, неймовірно важке – людське життя, й навіть маючи значні статки, люди не завжди можуть бути щасливими простим щастям.
Елла вже майже рік працювала в компанії батька. Єдина спадкоємиця, гордість та радість Степана Малковича, вона швидко опанувала справи, така ж розумна, як і батько, вона володіла декільками мовами, й серед них була й арабська, чому вона, після знайомства з Тимуром, лиш раділа, що колись закортіло їй вивчити саме цю мову.
На початку весни Тимур запросив її до Йорданії.
Знайомитися з його мамою.
У той вечір Елла повернулася додому навіть пізніше від батька, котрий тепер ніколи не з’являвся у будинку в Пущі-Водиці раніш дев’ятої вечора. Замислено сидів сам за вечерею, роздратовано пережовуючи смажене м’ясо, коли до їдальні впурхнула радісна, сяюча Елла.
– О, татку, ти вже вдома? – запиталася вона весело й, упавши на сусідній стілець, поцупила в нього шматочок соковитої, ніжної індички, щасливо сяйнувши блакитними очима.
Малкович уважно поглянув на доньку.
– Ти сьогодні щось надзвичайно радісна…
Елла трішки винувато позиркнула на батька.
– Вибач, я б не мала так поводитися… Але, тату, розумієш, Тимур запросив мене до Аммана, знайомитися з мамою. Він їй так багато розповідав за мене!
Малкович зітхнув.
– Люба…
Елла поморщилася.
– Тату, тільки не починай. Я геть не розумію, чому ти так налаштований проти Тимура. З першого ж дня знайомства він тобі не сподобався, я ж бачу… – Вона помовчала, а тоді засяяла. – Чи, може, ти просто ревнуєш, га, тату?
Малкович кислувато усміхнувся.
– Можливо.
– Т-татку!
Малкович похитав головою.
– Тобі мене не зрозуміти, зірочко. Тільки коли спливе час і в тебе народиться дитя, й воно закохається раптом, тоді ти мене зрозумієш, а зараз… Не засуджуй мене суворо, але цей твій Тимур…
Елла посміхнулася.
– Тату, він хоче одружитися зі мною й везе знайомити з мамою. Й… я кохаю його, тату.
Малкович погладив її руку.
– Розумію.
Вони помовчали, але Елла відчувала, що батько все ж не перемінився у своїм упередженні супроти Тимура. Але вона мовчала, не знаючи, як переконати його у тім, що він помиляється й Тимур гарна людина. Але знала й те, що тато не ставатиме на заваді її щастя, ото побурмотить, та й погодиться з тим, що вона буде щасливою поряд Тимура.
Десь нагорі почувся дзвін розбитого скла й гнівливий вереск Єви.
Елла підхопилася.
– Мама…
Степан ухопив її за руку.
– Не треба, зіронько. Вона зараз лютує, тому що я таки домовився з клінікою й післязавтра ми вилітаємо до Чехії. – Він помовчав, вдивляючись у спохмурніле лице Елли, зітхнув і продовжив: – Так буде краще, люба, зрозумій.
– Так, тату.
Степан ще помовчав, дещо розгублено роздивляючись охолонуле вже м’ясо на своїй тарілці, промовив повільно:
– Ти, може, й засуджуєш мене, зіронько, за маму засуджуєш. Так, засуджуй, я це заслугував… Те, що відбувається, – у тому лише моя провина, я від цього не відхрещуюся, але… Ти сама закохана, ти маєш тепер мене зрозуміти. Закохавшись у іншу жінку, я дещо навіть наївно гадав, що твоя мати зрозуміє мене й відпустить, бажаючи мені щастя.
Елла похитала головою.
– Вона надто сильно кохає тебе.
– Це кохання для мене тепер мов прокляття, – сумно відгукнувся Малкович, і мов на підтвердження цих його слів десь на другому поверсі знову пролунав дзвін розбитого скла.
День від’їзду матері до клініки виявився чи не одним з найважчих у житті Елли. Єва до останнього відмовлялася їхати на лікування, наполягаючи з відчайною впертістю на тім, що не має вона ніякої залежності, а просто випиває час від часу, а випити має право, бо все життя її руйнується. Поїхати ж її до клініки, та й то з великими труднощами, вмовив її батько Захар Прилука, можливо, тому, що з дитинства звикла вона таки прислухатися до батька, послухалася й цього разу.
Елла проводила матір у Бориспіль.
– Бувай, люба, – дещо сухо промовила Єва, зазираючи до очей доньки, котрі й зараз, під час цього сумного прощання, випромінювали щастя закоханої жінки. – Й хоч раз у житті, доню, послухайся матері… не кохай надто сильно, а кохай так, аби завжди полишалася в тебе можливість піти вільно. Не кохай так, як я кохаю твого батька, – більше від життя, бо таке кохання дуже, дуже болісне, люба.
Елла промовчала, тільки поцілувала матір у прохолодну щоку й з дивним відчуттям спостерігала за тим, як іде вона з батьком геть – невисокого зросту, у дорогій шкірянці вершкового кольору, в черевичках на підборах. Нова, незвична якась мама з недбало причесаним світлим волоссям, вона видавалася такою хворобливо худою, такою нещасною, що в Елли пронизливо защемілося серце. Чому мама так страждала?
За годину їй зателефонував Тимур з Харкова.
– Люба, ти готова? Мама нас чекає, я купив квитки на завтра…
Елла трішки розгубилася.
– Так швидко?
Тимур у відповідь лиш розсміявся.
– Еллунчик, а чого ж нам чекати? Підожди, ти ось побачиш мою Йорданію й просто закохаєшся в цю дивну країну.
Елла глибоко зітхнула.
– Гаразд, почну збиратися.
– Давай. Я приїду завтра вранці.
Тимур Карабін помилився. Минеться всього декілька днів, й Елла не полюбить, а зненавидить ту невідому та незнайому їй країну Йорданію. Але вилітаючи з Тимуром в Амман, вона того ще не знала, як і не знала про короткий дзвінок, котрий здійснив її коханий із вбиральні аеропорту.
– Пані Мар’яно? Усе гаразд, я нарешті виманив її в Амман.
***
Йорданія
– Нікчема!
Посеред тиші розкішних покоїв особливо оглушливо пролунав ляскіт поличника, майже приховавши тихий зойк молодої дівчини, ніжне личко котрої обпекло болем. Вона на мить заплющила очі, а потім швидкими рухами почала збирати з кахляної долівки друзки розбитого горнятка з кавою, власною спідницею витираючи густу, коричневу рідину. Висока жінка біля вікна кинула на неї злий погляд.
– Пішла геть!
– Так, пані, – дівчина вклонилася й прожогом кинулася з просторих покоїв, боячись нового поличника.
Полишившись одна, Фатіна Мусаві аль-Садіб роздратовано обернулася до вікна й замисливим поглядом очей, чорніших від найтемнішої ночі, уп’ялася в піски пустелі, що розкинулися за зеленим подвір’ям заміського будинку. Мурат мав повернутися ще вчора, але його все не було, й роздратування у ній від довгої відсутності чоловіка змішувалося з острахом за нього – з тим таємним, прихованим від стороннього ока острахом, котрий вона починала відчувати кожного разу, як Мурат від’їздив за межі Ер-Басейру – свого заміського маєтку.
Фатіна – досить вродлива єгиптянка з великими чорними очима, високою стрункою статурою та довгим лискучим волоссям кольору плодів какао – була другою дружиною Мурата аль-Садіба, дуже заможного підприємця з Йорданії, котрий доводився небожем всесильному Хасану аль-Садібу. Щоправда, ніякого спільного походження статки цих двох чоловіків не мали. Хасан нажився досить темним бізнесом, у той час як Мурат прозоро та чесно придбав на власноруч зароблені гроші частку в золотовидобувній галузі Йорданії та в декількох нафтових родовищах Кувейту та Іраку. Потім уже викупив ті родовища, й досить молодим за віком поступово здобув статки, котрі не поступалися дядьковим. Він ніколи не був залежним від усемогутнього Хасана, до того ж мав із ним досить напружені стосунки, котрі губилися коренями своїми у далекому минулому.
Фатіна Мусаві народилася у Каїрі, в родині майстра з пошиття дешевого взуття, язикатого, швидкого на кулаки та ласого до міцних напоїв, заборонених Кораном. Саліма Мусаві, дужого єгиптянина, котрий найкраще у житті вмів шити взуття, плодити дітей та вправно пропивати зароблене, прирікаючи велику свою родину на злиденне існування та не боячись кари від Аллаха за порушення законів. Фатіна, одна з чотирьох дівчат родини Мусаві, була сьомою за рахунком дитиною й успадкувала від батька що зовнішність та високий зріст, а що досить гнівливий, немирний норов. З дитинства не любила вона ні завжди впитого батька, ні нудної, завжди жалюгідної матері, ні численних братів та сестер. І тільки почала що дотямлювати, так і мріяла відтоді, аби втекти з того хліва в одному з бідних кварталів Каїра, котрий батьки гордовито називали будинком. Та який же то був будинок – віслюки й ті у кращих коморах жили. А Фатіна ж знала, що десь за межами їхнього вбогого району існує й інше життя, де люди мешкають на гарних віллах, а не в смердючих хлівинцях. І Фатіна змалечку знала, що колись вона таки вирветься звідси й почне жити тим життям, про котре завжди мріяла. А мріяла вона жити багато, дуже багато, жити так, аби наїдатися вдосталь того, чого тільки забажається, а не скільки накладе мати скупуватою рукою, намагаючись поділити куцу вечерю чи обід на десятеро голодних душ. З часом дихати робилося трішки легше – зростали старші брати та сестри, йшли працювати, дівчат же своїх Мусаві вигідно, за власним розсудом видавав заміж. У Фатіни, високої та зрілої не за роками, вже в чотирнадцять років з’явився наречений. Бридкий, товстий та задишливий син власника взуттєвого магазину, котрий викупляв у батька зшите ним взуття.
Фатіна втекла з дому за тиждень до весілля.
Більше тижня протинялася безмежним містом, засинаючи поряд великих будинків та під’їдаючи на смітниках, де інколи знаходилося харчів більше, ніж у батьківському домі. Й доїлася, отруївшись ледь не до смерті. Пам’ятала тільки, як закрутило в животі, біль пронизав гостро та майже нестерпно, а отямилася вона в палаті лікарні для бідних, слабка, почуваючись так погано, що гадала вже все – вона помре. Але ні, кров Мусаві виявилася сильною, й уже за декілька днів вона просто втекла з лікарні, втекла тоді, коли лікарі почали занадто допитуватися про те, хто вона така, де мешкає й хто її батьки.
Утекла знову на вулиці Каїра.
Вже навчена гірким досвідом, вона тепер уважно обнюхувала все, що тягнула до рота, але повертатися до батьківського дому не збиралася. Висока, струнка та гарна, вона блукала Каїром, сповнена туманливих, гарячкуватих мрій про майбутнє збагачення, але навіть і гадки не мала, як зможе доскочити того омріяного багатства. Неповнолітня, без документів, вона не мала змоги влаштуватися на роботу, та й не пнулася особливо до тієї роботи. Ні, їй кортіло легких та швидких грошей, бо надто глибоко, певно, в’їлися в її тоді ще дитячу душу слова матері про те, що у цьому несправедливому світі скільки не працюй – усе одно ти отримаєш жалюгідні копійки, а великі гроші отримує той, хто або зовсім не працює, або ж той, хто краде чи займається темними справами. Красти Фатіна поки боялася, та й що такого могла вона вкрасти на вулицях та базарах? Жменю горішків чи гнилий банан?
Вештання те її вулицями робилося що далі, то більш небезпечним. Висока, вродлива дівчина, вона притягувала до себе занадто багато пожадібних та зацікавлених поглядів, звертала на себе занадто багато уваги, декілька разів уникала тієї небажаної уваги, але розуміла, що довго уникати небезпеки не зможе. Але й додому повертатися не бажалося до неможливого.
За два місяці вона потрапила у лабети до Рашида.
Досить молодий роками, не полишений вроди та привабливості, сухорлявий та невисокого зросту, той Рашид став першим чоловіком Фатіни. Її відловили якось увечері за його наказом двоє кишенькових злодіїв, коли вона поверталася до місця своєї ночівлі неподалік одного з багатих домів. Не дійшла усього декілька метрів до свого підвалу, як міцні та нахабні пазурі вхопили за голу руку, й ще одні ручиська затулили рота якоюсь смердючою ганчіркою… Фатіна хоч і була ще майже дитиною, але запручалася й почала відбиватися з такою відчайною силою, що отримала болісного поличника рукою, котра нестернно смерділася затхлою рибою.
Вона знепритомніла й отямилася в незнайомій кімнаті.
Велика, мебльована гарно, з м’якими диванчиками, прикрашеними неймовірною на око кількістю барвистих шовкових подушечок, та кімната спочатку настільки вразила Фатіну, яка роззявила рота, що вона не відразу помітила чоловіка, котрий сидів на одному з диванчиків – він сидів непорушно й спостерігав за нею уважними та холодними темними очима.
За годину він безжально й так само холодно зґвалтував її на одному з тих диванчиків з безліччю подушечок.
Вона відразу ж зненавиділа його на все життя.
Через день він дав їй грошей, неймовірно багато для неї грошей і пообіцяв, що навчить, як легко збагатитися.
Так вона опинилася у Рашида Раяда, людини, котра відіграла у її житті досить суперечливу роль. Так, він був жорстоким і безжальним, він зґвалтував її – незайману напівдитину, але в той же час саме завдяки йому Фатіна поклала край тому безхатньому, напівголодному існуванню своєму, котре вела вона після своєї втечі з дому. Він забрав її з вулиці, дав дах над головою та сите життя, поступово перетворивши бідну, але жадібну до грошей дівчину на найкращу зі своїх дівчат. А дівчат у нього було чимало, й Фатіні знадобилося не надто багато часу, аби змиритися з жорстокою, ненависною матері реальністю того, як саме вона зароблятиме свої жадані гроші. А заробляти їх вона мала власним тілом, котре досить посередні Мусаві вродили дивовижно гарним.
Відгодована, розквітла Фатіна за досить короткий відрізок часу перетворилася на одну з найкращих дівчат Раяда, полишаючись його напівпримусовою-напівдобровільною коханкою. За ті три роки, що прожила вона у Рашида, вже дуже мало полишилося в ній від тієї відчайної дівчини, котра ризикнула втекти з батьківського дому в невідомість. За цей час довіра до неї у Рашида лише зросталася, й у свої вісімнадцять вона мала не лише прибутки від продажу власного тіла, а й допомагала у таких справах, як шантажування заможніх панів Єгипту, продаж наркотиків та зброї… А ще вона дізналася, що Раяд у своїй справі є лише підлеглим, а справжній господар їхній мешкає в Йорданії й є людиною заможньою, могутньою та небезпечною.
