Читать книгу Восьма жертва - Дарина Гнатко - Страница 3

Крики та плачі Уляни Ярина зачула, ще коли тільки підходила до воріт батьківського дворища. Жалібний зойк молодшої сестри гострими лезами, кинджалами вп’явся у свідомість, проникся до серця, спричиняючи біль, і вона кинула зв’язку дров, котрих назбирала в ліску біля Пивихи, не розгледівши й куди, та гайнула мерщій до хати, перечепившись та ледь не впавши, коли трапився під ноги песик… А Уляна все плакалася, й голос гнівливий матері линув з хати, мов ті громи, що траплялися в негоду, примушуючи молоде, вродливе личко Ярини хмуритися від страху за сестру, та непокоєння все ж за неї…

Велика хата родини Раденків стоялася на дворищі, всадженому похиленими, старкуватими вже вербами, котрі наче в обіймах ховали та пестили велику ту хату-мазанку під стріхою з очерету та з чорним уже димарем, а трішки вбік, за клунею та напіввсохлою яблунею, виднілася зовсім невелика та нова хата – то батько відбудував для старшого брата Ярини Миколи з дружиною його Солохою. Хатина та була наче кістка поперек горла молодшого сина Раденка Василя, котрий мав уже четверо діток, а хати, окремої від батьківської, й не отримав. Але ж для того, аби відділити Миколу з Солохою, у Терентія Раденка була поважлива обставина – невістка Солоха та господиня Раденкова, гнівлива, неспокійна та гомінка Маруся, геть не давали спокою родині, влаштовуючи сварки поміж собою чи не кожної Божої днини. А як сварилися вони затято… Соромно й людям промовити. Й пір’я, й курява, та й глечики з рогачами хатою сновигали під час тих сварок, мов очманілі, й син Василя від тих сварок та сутичок зростався трішки заїкуватим. І зрештою терпець Терентію увірвався – відбудував для старшого сина з невісткою бездітних, потім уже вдосита наслухавшись нарікань Василя, та на всі нарікання сина відповідаючи рівно та спокійно:

– Не журися, синку, буде й тобі колись хатинка. Та тепер же маємо ми спокій – а то багато чого вартує.

Та стосовно спокою Раденко вже злукавив, не інакше. Сам тихий, мирний норовом та навіть лагідний чоловік п’ятдесяти років, з дещо втомленим, обвітреним лицем, котре зорали надто ранні зморшки, мав він геть неспокійну дружину. Досить вродлива та темноока й рум’яна лицем Марія Климівна мала немирний норов, хоча чоловіка за молодих літ і кохала, й заради очей його гарних зелених від волі, подарованої батьком-козаком, відмовилася, добровільно пішла в кріпачки, повінчавшись із Раденком. За майже тридцять років подружнього життя обродилася діточками, котрих Господь їм поблагословив вісім душ, і якось розгубила велике кохання своє, й усе частіш хатою, котру Раденко збудував великою на щасливе, довге життя, луналися гнівливі зойки та крики господині. За що лишень не дорікали нещасному Терентію – й за втрату волі, й за любов до нього, котра перетворила її – вільну козачку – на безталанну кріпачку, й дітей її заробила належними не волі, а графу Смотрицькому, котрий є владним над життям їхнім та смертю. Терентій, сильно кохаючи Марусю свою, усе більш відмовчувався в той час, коли траплялися в дружини напади гніву та невдовольства, й при хаті завжди панувалася відносна злагода.

Й продовжувалося то до того часу, поки не з’явилася при господі Раденків жвава, моторна й гостра на язика Солоха – Микола одружився рано, коли ледь минулося йому вісімнадцять літ, і привів до батьківської хати дуже вродливу дівку з сусіднього села, про матір котрої базікали, що надто вже ласою була вона до чоловічого товариства й дітей мужу геть усіх байстрят надбала. Й сама Солоха була дівкою що вродою вдалою в матір непутящу, а що до любощів ласою. Маруся Раденчиха як провідалася про те, так і зненавиділа невістку майбутню, й Миколу відмовляла слізно від шлюбу того, та син її улюблений старший таки затявся – надто вже кріпко вчепила його краса темноокої спокусливої дівки. Удовольнився лише після того, як переконався, що дівкою чесною взяв Солоху, та мати його ніяк не заспокоювалася.

Гризлися вони з Солохою від першого дня по весіллю, й чого лишень не вироблювали ті баби оглашенні – й за чуби водилися, глечиками жбурлялися, а то й рогачами товклися. А після того, як Микола з Солохою відселилися, в хаті хоча й заробилося тихіше, та не набагацько ж – Маруся вже геть зіпсувалася характером, усе тепер гримала на молодшу невістку, котру привів до хати Василь. А Василина та Гарбузенківна, напівсирота з їхнього ж села, котра ще від народження втратила матір і зазнавала все життя своє кривди від недоброзичливої мачухи, – вона була геть відмінною від гонорової та язикатої Солохи. Й коли нагримаєш на неї, то вона тобі в коси під очіпком вчіплятися не стане, й за рогача не вхопиться, й глечиком не пожбуриться. Ні, звична до образ мачухи напівсирота тільки здригнеться, пополотніє личком миловидним своїм й оченята опустить блакитні, змовчить і вся застигнеться. А Марусі й нецікаво зробилося гризтися з молодшою невісткою, але гримати все одно гримала, гризла бідолашну, допоки Василь не втручався та не захищав дружину від неспокійного язика матері.

Останнім же часом потерпалася від матері Уляна.

Серед вісьмох дітей Раденків малося в родині лише три доньки – старша й народжена після Василя Ярина, четверта Уляна й найменша дитина в родині – трирічна Марійка. Марійка ще геть дитям була, а ось старші сестри відрізнялися, мов і нерідні. Ярина вродилася характером більш у матір, ніколи, від колиски самої, не скорялася повно перед нею, а ось зовні більш вдалася в батька – з великими зеленими очима та темним волоссям, заплетеним у дві товсті косиці. Уляна ж схожою була більш на матір, тільки норову геть не материнського. Тиха, лагідна та несмілива, вона була дуже прив’язаною до старшої сестри, й Ярині першій, в кінці зими, коли прибігла додому від хрещеної, зізналась у тім, що неподалік хати зустріла гарного солдата.

Марусі в хаті не було – пішла до сусідки, бабуся дрімала, а Ярина поралася біля печі, лаштуючи обід, коли з вулиці, рум’яна личком з морозу, до хати впурхнула Уляна, та така вона видавалася збуджена і незвична, неуважна й замислена, що й дверей у сіни не причинила, щедро напускаючи холоду до світлиці, й тільки слабко, дивно якось посміхнулася, коли Ярина зауважила їй на те, підійшла повільно до печі, подивилася з хвилину, як Ярина кришила цибулю на засмажку, а тоді промовила й боязко, й збуджено одночасно:

– Ой сестричко, я такого красеня щойно зустріла.

Ярина дещо спохмурніла.

– Якого ще красеня…

Уляна помовчала, а тоді швидко заговорила:

– Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне… Головне інше… Чи ж повіриш ти мені, сестричко… йду я собі вулицею від хрещеної, а воно так слизько, й біля дворища діда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала від страху, й гадала вже, що геть упадуся… коли ж підхопили мене руки сильні й говір москалівський пролунався над вухом самісіньким:

– Астарожно, красавіца!

Я так і здригнулася, мало що втямивши собі з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловічий… обернулася швидко, а слова так і застиглися в мені непромовленими… бо прямо перед собою зустріла я погляд очей, що кольором своїм були наче те небо яснеє та чистеє, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так… Чи ж повіриш, сестро, що я в очі ті тільки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь світ, зробилося і хороше, і незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потім – а на нім же хворма москалівська та солдатська…

Ярина швидко перехрестилася.

– Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!

Ясне, омріяне личко Уляни дещо спохмурнілося.

– Так, начулися ми про покриток, але ж… цей пан Солодов, як він себе назвав, видався мені за досить щиру людину…

Ярина важко зітхнула.

– Всі вони спочатку видаються надзвичайно щирими, а потім кидають дівчат наших, зоставляють їх покритками…

Уляна перемінилася лицем.

– Я певна, що пан Солодов не такий.

Як уже не вмовляла Ярина сестру, та ніщо не допомогло й Уляна таки кинулася в палке вогнище свого першого кохання з усією бурхливістю молодих літ, і ніякі умовляння сестри не могли вже подіятися на дівчину, та ще той москаль Солодов виявився на продиво наполегливим – з настанням тепла та весни почав вештатися до села з Градизька чи ж не кожної Божої днини, визирав Уляну в ліску за селом, й вона летілася до нього, забувши геть про все на світі, й навіть на лайку матері вже геть уваги не звертала. Й коли селом заворушилися плітки об тім, що молодша Раденківна впалася в любощі з москалем, і мати почала не тільки лаяти, а вже й бити, – й тоді Уляна не поступилася, не відмовилася від почуття свого, виявивши схожості з матір’ю набагато більше, ніж гадалося, й завжди така тиха, сумирна та покірлива, вона з несподіваною впертістю та твердістю відстоювала свої стосунки з москалем Солодовим і на отруйні слова матері об тім, що полишиться врешті покриткою, відповідалася впевнено та навіть ще якось погордливо:

– А не дочекаєтеся, мамо… Альоша забере мене до Москви, де в нього мається квартира з гарними меблями… і я панею справжньою буду великим містом гулятися, а не буду вам більш наймичкою.

Раденчиха плювалася собі під ноги.

– Тьху, теж паня мені вишукалася… Та покине тебе твій Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не візьму. Й коли забрюхатієш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Дніпра, а з пузом додому не повертайся.

Уляна пополотніла.

– Мамо…

Маруся тільки відштовхнула від себе тоді доньку й пішла геть – на жаль, Раденчиха ласкавою та ніжною для дітей своїх не була, в житті ніколи не приголубила нікого з тих вісьмох, котрими так щедро поблагословив її Господь, – і навіть у той час, коли вигодовувала молоком своїм, і тоді не бавила пестощами.

Й усе трапилося так, як і проказала Раденчиха.

Солодов літом пішов із Градизька – пішов він також і з життя Уляни, наостанок проказавши, що не кохає більш дівчини. А вона й не повірилася йому, чомусь не повірилася й хоч як не страждала, а все запевняла Ярину, що неправду ж Альоша сказав і повернеться він ще неодмінно. А Ярина слухалася й тільки зітхала. Потім почала Уляна непритомніти час від часу, зранку нудилася, й темні очі Марусі загорілися недобрим вогнищем.

– Таки забрюхатіла…

Уляна пополотніла, вхопилася за свій ще плаский живіт.

– Мамо…

Раденчиха продовжувала пропікати доньку тим недобрим поглядом.

– Я вже казала, що не візьму до хати твого байстряти.

Темні очі Уляни наповнилися слізьми.

– Мамо…

– Мовчи, покритко клята! Й де ж ти вродилася на мою голівоньку такою оце повією… То Солоха може з солдатами вештатися, та з неї ж і дива немає, у такої матері, як та Тараниха, чи могло вродитися щось інше… Та й Солоха хитра лисиця – своїх походеньок на людські очі не виставляє, а ти…

Уляна тихо заплакала.

– Мамо, Альоша повернеться, й ми підемо від вас, повінчаємося, й дитя народиться в законнім шлюбі…

Раденчиха нахмурилася.

– Та чи збожеволіла ти чи що?

А Уляна, мов і не чувши слів матері, усе свого править про повернення Альоші, викликаючи у Ярини все більше страху того, що коли б сестра й справді була не пошкодилася розумом. А мати лютує й усе труїть Уляну, аби йшла до Стежихи, поки ще не вийшов час, й позбулася сорому, поки ще не пізно. Та Уляна з непритаманною їй упертістю затялася й дитя від коханого москаля свого зібралася полишити будь-що, й ніякі крики та погрози матері на неї не діяли, й хата їхня знову аж гуділася, мов той стривожений вулик від крику та лементу господині.

Й ось зараз нова сварка, тільки серце Ярини цього разу зачуло щось недобре.

Вбігла в хату й застиглася вражено на порозі світлиці – мати, наче геть збожеволіла, тицяла рогачем Уляну, котра лежала на долівці біля печі й плакалася, затуляючи своє ще пласке черево руками від материнської руки з важким рогачем, що коршуном тицявся в її тільце…

– Брешеш, вража дочко, я все одно позбавлюся твого байстрюка!

– Мамо…

Рука з рогачем знову піднялася, аби вдарити худеньке, беззахисне дівоче тіло, що зіщулилося на соломі долівки, й Ярина у ту ж саму мить кинулася стрімко до геть оскаженілої матері.

– Мамо!

Раденчиха кинула на старшу доньку злий погляд.

– Не втручайся, Ярино.

– Та чи ж вам розум геть відібрало! – вигукнула Ярина й схопилася за того рогача, та куди там – досить огрядна Раденчиха легко відштовхнула більш тендітну доньку, й наступної миті плече Ярини впік ярий біль – мати, геть не жалкуючи, вперіщила її рогачем так сильно, що дівчина застогнала від болю.

– А не смій матері на заваді поставатися, – просичала Раденчиха й знову налетіла на меншу доньку, мов хто її зурочив чи поглянув оком недобрим.

Але Ярина знову кинулася до матері.

– Мамо, досить уже вам!

І знову її вперіщили по руці тим рогачем клятим.

– Геть!

Невідомо, чого б ще вчинила та оскаженіла Раденчиха, коли б до хати не увійшов Василь та не вихопив у матері рогача триклятого. Ярина відразу ж кинулася до Уляни, котра тільки слабко стогнала, завмерши на долівці й обхопивши себе худими руками, що дрібно-дрібно й якось жалібно дрижали… Схлипнувши, мов те дитя мале, Уляна притулилася до Ярини й завмерла так, тихенько постогнуючи від болю, й бліді, закусані до крові вуста шепотілися ледь чутно:

– Дитя, Яринко… Я не хочу втрачати дитя Альоші, Яринко…

Важко, як невимовно важко заробилося жити в хаті Раденків після того побиття. Раденчиха чи не кожного дня починала лементувати й за рогача була б залюбки вхопилася знову, та остерігалася чоловіка, котрий чи не вперше за весь час їхнього подружнього життя погрожувався побити дружину, коли не облишить та труїти доньку.

А загалом життя котилося собі неквапливо. Ходили на панщину, поралися біля худобини та на городі, прокидалися вдосвіта й покладалися спати тоді, вже як геть затемніє за вікном. Микола, щоправда, турбувався за дружину – після того випадку, як втрапила Солоха на зарізану невідомо й ким Харитину Довженківну, так наче й розумом вона була пошкодилася, й Микола як не намагався, так і не зміг добути від дружини оповідки об тім, що загубила вона в ліску, якого дідька вешталася поночі до Пивихи. Тільки почне він ото розпитувати в неї, так і заходиться Солоха стогнати, хапатися за голову й розхитуватися з боку в бік, щось лопотіти про маки, котрі розквітлися на білій сорочці, а вона ж торкнулася їх та вмочила пальці в кров.

Микола не втримувався, плював собі під ноги.

– Тьху, здурілася баба!

А Солоха лиш оком на нього косувалася й знову лопотіла все про оті маки червоні. Селом же почали ширятися птахами полохливими чутки про вбивцю невідомого, що вишукався біля Пивихи. Багато хто погрішував саме на солдатів – ото як новий гарнізон зупинився під Градизьком, так і зарізав хтось нещасну Харитину.

За три ж дні знову залуналися селом крики несамовиті.

Ярина саме на панщину ранком з Уляною збиралася, й хоча Уляна виглядала слабкою та блідою, а все ж мала йти, бо вже Морозенко, панський наглядач, носився селом, мов та сила нечиста на коні своїм, зганяючи всіх. Жінки та дівчата мовчки виходили з дворів – чоловіки вже були в полі. Й ось у ту хвилину в ранковому прохолодному тумані залунали раптом несамовиті крики, котрі перекричали й роздратовані вигуки завжди злуватого Морозенка. Ярина здригнулася й завмерла біля воріт, зачувши крик той – їй згадалася ніч та, коли пробудила всю хату Солоха. Крізь сон міцний у свідомість натомленої Ярини увірвалися крики ті, що луналися все ближче й ближче, допоки не залунали геть поряд, і Ярина знехотя виринула зі сну, розплющила очі й з лежанки, котру поділювала разом із Уляною, побачила, як батько засвічує каганця й мати, щось сердито бурмочучи собі під носа, з неприбраним темним волоссям вовком позиркує на Солоху, котра внеслася до хати, геть не вгаваючи, з лицем, білішим від святкової сорочки її, та страшними темними очима, котрі були вирячені так, що Ярина відразу ж подумала про те, чи не збожеволіла було невістка.

Батько вхопив Солоху за плечі, легенько зворушив.

– Солохо, голубонько… що таке?..

Солоха захлинулася власним криком, тицьнула в бік дверей.

– Там… там…

Раденко погладив її.

– Що ж там, моя дитино?

– Дівчина лежить… і маки на сорочці… То я гадала, що маки, а руки в кров вмочила. Ось… – Якось жалібно схлипнувши, Солоха простягнула вперед руки свої повновиді, й Ярина при світлі каганця досить непевнім побачила, що пальці Солохи й справді були вмоченими в щось червоне, схоже на кров.

Батько нахмурився.

– Дитинко…

– Вона там лежить, на стежині в ліску… – якось безбарвно промовила Солоха й, обхопивши себе руками, почала розгойдуватися з боку в бік.

Так віднайшли Харитину Довженківну.

Й зараз хтось кричав так само, як кричала ото вночі Солоха.

Морозенко, зупинивши коня свого неподалік від Раденків, нахмурився й підозріло зіщулився, дивлячись у напрямку тому, звідки долинався крик, і видавалося, що село ціле завмерлося, дослухаючись до крику того, й тільки собаки наполохано брехалися по дворищах…

Голосила стара Мотря Титариха.

Неслася, мов та дівка молодая, з боку ліска й голосила, наче божевільна.

Морозенко вилаявся й знехотя спішився.

– Якого дідька волаєш, дурна бабо?

Його могутні та сильні руки, не призвичаєні геть до роботи й такі, що нічого важкішого від нагая зроду не тримали, – вони в одну мить ухопили Титариху, й баба так і захлинулася криком власним, змовкла так різко й залупала водянистими сірими очима, перестрашено вирячившись на Морозенка.

– Так там же… там… – пробурмотіла Титариха, розмахуючи руками й вказуючи на лісок зовсім уже так, як то робила Солоха.

Морозенко поморщився.

– Й що там?

– Дівчина.

– Яка ще в дідька дівчина?

Титариха гикнула, залупала, а потім знову заголосила:

– Так мертва ж… Ой лишенько ж, ой горе ж гірке та полином напоєне… Наталка ж Кудрівна, ясне сонечко… Лежить, пане мій, у ліску так, наче подрімати приляглася, чисто що той янгол. А я ж кізочку йшла припнути й як погляну, що вона ото спить, так і пішла до неї пробудити дитя нерозумне… А ближче підійшла – мамо й пам’ять ваша свята! Вбита дівка, чисто вбита, як і Довженківна-небіжчиця, й сорочка вся в крові… Ой лишенько, ой людоньки… горе, горе селу нашому, прокляття страшне!

Вихопившись із рук враженого Морозенка, Титариха понеслася далі вулицею, вигукуючи несамовито:

– Людоньки, прокляття на наше село!

Морозенко нахмурився й мовчки стояв деякий час біля коня свого, незрозумілим поглядом вдивляючись у лісок, берези та ясені котрого було видко від дворища Раденків. Ярина теж не рухалася з місця, надто вражена словами Титарихи.

Господи, помилуй. Що ж воно таке діється в селі?

Вилаявшись, Морозенко промовив невдоволено:

– Друга смерть за три дні… Й перед самим весіллям нашого пана.

Ярина швидко поглянула в той бік, де за селом, посеред гарного парку, височівся панський будинок. Так, зовсім уже скоро пан їхній – граф Ростислав Смотрицький – мав одружитися.

Одружитися з полькою за походженням.

Ярина, така ж допитлива й вцікавлена, як й інші дівчата на селі, разом з подругами декілька днів тому ходила до парку панського, аби ж, заховавшись посеред дерев, піддивитися на панну ту, наречену пана свого, котра всього лиш за декілька днів мала заробитися його дружиною, а відтак – і панею для них. Фрося Стороженківна, старша сестра котрої була дворовою дівкою, упевнено промовлялася, що панна та поляцька полюбляє виходити прогулятися під вечір до озерця, котрим плавалися повагом такі любі графу білі лебеді. Й не помилилася Фрося. Панна таки з’явилася біля озерця, та й не одна, а в супроводженні високого священника, котрий був католицького віросповідання, й Фрося казала, що кличеться він панотцем Якобом і є особистим духовником панни. А разом з ним до маєтку графа Смотрицького прибулося ще декілька мовчазних ченців у довгих чорних зодяганнях з каптурами, підперезані простими мотузками. Усе та ж надто обізнана Фрося з важливим лицем переповідала, що панна є надто побожлива, тільки що віри ляхівської.

А ще паня їхня майбутня надзвичайно вродливою була.

Ярина якесь дивне й незрозуміле для себе передчуття мала в ту мить, як на стежині, що велася до озерця того з великими білими птахами, зринула струнка постать полячки, одягнена в сукню шовкову й багату блакитного кольору. Панна була хоча й стрункою, але досить-таки високою зростом, а що гарною дуже – то вже безперечно. Навіть з відстані Ярина могла роздивитися вродливе округле лице та ще волосся, що золотаво сяялося на сонці, й чарівність пані майбутньої своєї. Ось тільки ж, слухаючи, як поряд захоплено зітхають дівчата, сама Ярина не могла зрозуміти того, чому вигляд панни цієї викликав у неї не захоплення, а радше… страх. Неясні передчуття закопошилися побіля серця, вартувало було тільки взріти те волосся золотаве та личко вродливе… щось замелькотілося у свідомості, й не відразу дотямила вона, що панна-полячка свариться зі священником своїм, щось голосно промовляючи незнайомою мовою й розмахуючи тонкими білими ручками, уквітчаними перстенями.

Зрештою щось роздратовано просичавши, майбутня паня Смотрицька пішла геть від озерця, й той католик її полишився стояти один, схиливши голову до води й заховавшись тим від допитливих дівочих оченят.

Галя Галушківна пирхнула в руку.

– Ну й паня буде в нас гоноровита!

Ярина промовчала. Передчуття недоброго, що повіялося від полячки-красуні, усе ще продовжувало непокоїти її серце.

Передчувала вона, що закуштує лиха від графині.

* * *

Граф Ростислав Смотрицький одружувався.

У маєток графа, що знаходився неподалік містечка Градизьк, під горою Пивихою, поряд згорілого монастиря, ще за два дні до вінчання почали прибувати поважні гості панського походження, й зазвичай досить тихий, мов поринутий до сну, будинок наповнювався голосами, вигуками та сміхом, оживаючи разом із господарем.

Сам Ростислав Маркович був досить привабливим чоловіком, сорока років, високий на зріст, мав вузьке, довгасте лице, не полишене певної вроди, з дещо різкими рисами та поглядом пронизливим темно-карих, майже чорних і гарних очей. До каштанового кольору його волосся дещо зарано додалося сріблястого павутиння сивини, але сивина та й пасувала графу, додаючи йому таки чарівливості. Хоча представниці жіноцтва й без тої сивини знаходили Смотрицького надзвичайно привабливим – одинак у свої сорок років, граф та господар трьох маєтків, що мав у власності декілька тисяч душ кріпацького люду. Було від чого затріпотітися жіночому серцю й навіть удовиць, а не лиш юних панянок – граф мав вік, котрий дозволяв йому брати за дружину як діву, так і овдовілу, але ще досить-таки принадну молодицю.

Але вже впродовж декількох років він уперто уникав жіноцтва.

Різного балакали про те небажання графа одружуватися, та мало хто пам’ятав, що він ще в досить молодих літах утратив наречену, котру кохав безмежно й палко. Княжну Софію Микитівну Назарову йому висватали родичі з Москви. Й у першу зустріч молодий спадкоємець графа Марка Платоновича закохався в сірооку красуню з такою силою, що вже на другий день з’явився освідчуватися й просити ручки чарівної княжни у її батечка. Після Другої Пречистої їх заручили, а весілля мали вже справляти навесні, після Великодня. Ростислава в той час було просто неможливо заманити назад до маєтку під Пивихою, з Москви й не виїздив, жив у тітки й з самого ранку все линув до княжого палацу, аби бачитися з незрівнянною Сонечкою. Кохав сильно так, що й надихатися нею не міг, і тим жахливішим видається випадок, що обірвав молоде життя так гаряче коханої княжни.

Софія загинула від руки самого Ростислава.

Жахлива й геть безглузда смерть.

На Покрову святкували іменини княгині Назарової. Матінка Софії Варвара Семенівна – лицем ще надзвичайно молода красуня, вроду котрої повною мірою вспадкувала й донька, святкувала сорок років свого життя. Гуляння ті були надзвичайно гучними та пишними й розтягнулися не на один день, а на третій день влаштували лови на звіра. Ростислав у той час був особливо щасливий – напередодні Соня після танцю з ним, коли відійшли вони перепочинути до вікна, червоніючи й ніяковіючи торкнулася рукава його святкового фрака дещо непевною ручкою, затягнутою в тісну білу рукавичку.

– Ростиславе Марковичу…

Смотрицький обернув до неї погляд сяючих темних очей – був чудовий вечір досить теплого та сонячного жовтня, й Варвара Семенівна давала вже другий бал на честь своїх іменин, на котрому були присутні й батьки Ростислава.

– Так, моє щастя.

Княжна дещо ніяково посміхнулася.

– Весь цей час… я стільки разів чула від вас зізнання в коханні, в почутті вашім, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так від відсутності в мене почуття взаємного. Просто… просто мені якось ніяково казати про це… зрозумійте мене…

Ростислав схилив голову, поцілував тонкі пальчики, що задрижали ледь помітно, тільки торкнувся він їх рукою.

– Я розумію.

– Дякую.

– Люба моя…

– Але я хочу, аби ви таки знали… Я люблю вас, Ростиславе.

Смотрицький відчув себе так, мов то був до раю потрапив.

– Щастя моє, серце моє… Кохана…

Й вони танцювали знову, й Ростислав відчував себе щасливим настільки, що просто боявся не витримати того.

А потім ті кляті лови.

Геть сп’янілий від щастя, він полював разом із князем Назаровим і гоновив дикого кабана… В гущавині лісу, загнавши звіра, вони з князем відволіклися, заточили розмову, зі сміхом пожалкувавши об тім, що звір таки драменув з лабетів смерті… Аж раптом кущі попереду заворушилися, й князь закричав не своїм голосом:

– Стріляй, синку, стріляй у нього!

Й Ростислав вистрелив – і не один раз.

І роками потім бажав, аби всохлася була йому та рука, що стріляла.

За кущами почувся тонкий зойк, а потім стогін – і перестрашені мисливці кинулися туди…

Крик Ростислава жахливою луною полинув лісом.

Закотивши очі й болісно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчі руки, й кров з рани її торкнулася рук Ростислава, пропікаючи, наче вогнем. Він упався разом із нею на землю, обережно притуливши до себе струнке ніжне тіло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збігаючись лицем, крапали на бліде личко коханої, й волання страшне тнулося з грудей його, але він таки стримував себе. Й Соня – мов благословенням останнім та прокляттям усього його подальшого життя – раптом відкрила оченята свої вгасаючі, поглянула ніжно й сумно, прошепотіла:

– Люблю… люблю вас…

І змовкла. Навіки вже змовкла.

І Ростислав заволав-таки – страшно завив диким звіром на весь ліс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не відтягнули його від нерухомого тіла Соні.

Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло.

Мов у тім тумані перебуваючи, поховав він Соню й навіть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напівбожевільна від утрати доньки, зі страшними очима, прокляла його за смерть єдиної дитини.

Поглянув так, що навіть і княгиня здригнулася, й промовив з гіркотою, котра так жорстоко краяла його серце:

– Візьміть ножа та вбийте мене вже, мамо.

Княгиня змішалася:

– Я… я…

Заплакала гірко й притулила до себе мов і неживого Ростислава. А він же після похорону того не раз намагався вкоротити собі життя, та мати таки пильно стерегла його. Потім же взагалі зачинили його в одному з монастирів Києва.

За рік з лишком він повернувся додому.

Святі чернечі молитви та материнські сльози відтрутили Ростислава від того богопротивного намірення вкоротити собі віку, та до звичного життя він уже не повернувся. Зачинився в маєтку й слухати не бажав об тім, щоб пов’язати себе шлюбом, і як уже не вмовляла його мати, а він від свого не відступився.

Поглянув на неї твердо й уперто.

– Я, мамо, ніколи не одружуся.

Надія Іванівна було заплакала.

– Синку, наш рід має продовжуватися…

Ростислав хитнув головою на молодшу сестру:

– Анастасія його продовжить.

Все – більше тої розмови ні граф, ні графиня не торкалися.

Подальші майже двадцять років життя для молодого спадкоємця графа Марка Смотрицького проминулися, наче один безрадісний день. Він проживав кожну днину, яка була геть схожою на попередню, зовсім не радіючи тому життю своєму. Поховав матір, котра була так побивалася за ним, потім батька, котрий ще пожив після дружини. Анастасія, що мала стати спадкоємицею всього статку Смотрицьких, два роки тому побралася з геть непідходящою людиною – була б живою графиня, то ніколи б не допустила того шлюбу, та Надія Іванівна померла, а Марк Платонович, хворіючи, мало вже чим переймався. Скинув усі справи на Ростислава, котрому геть байдуже було й до життя, й до майбутнього їхнього роду. Й коли Анастасія, вся така сяюча, сповістила брата, що познайомилася у приятельки в Кременчуці з надзвичайно цікавим паничем, то він спитався лише:

– Кохаєш його?

Анастасія схвильовано зітхнула:

– Кохаю.

– Тоді я не стануся на заваді твого щастя.

– Ростику, любий, дякую!

Треба сказати, що панночка Анастасія Марківна Смотрицька мала вже тридцять два роки віку та славу посеред сусідів панського товариства не іншу, як старої діви. Зовнішність та панночка вспадкувала зовсім не страшну, хоча й особливою вродою не вирізнялася. Так – миловидне, викохане й випещене створіння, котре з дівоцтва мріяло об великім коханні, та кохання те вперто оминало її балуване серденько. Мріяла до вінця постатися з тим, кого полюбить так, щоб аж серце завмиралося в грудях від одного лиш погляду на того, кого назве мужем своїм. Та на жаль… Навіть у столиці на балах, де мов риби у воді водилося вельможних паничів, не могла відшукати вона того, хто б схвилював її та заволодів її серцем. А роки ж миналися, то так і дісталася слави старої діви, та надто вже з того не переймалася, покинула якось надії дочекатися жаданого кохання й тихо жила поряд батька та брата, час від часу наїздила до Кременчука, де мала багато приятельок. Але майже весь час просиджувала в маєтку, ледь не помирала від нудьги й гоновила її тим, що приохотилася до смаколиків, гладшаючи від ліні та чомусь звертаючи все більше уваги на молодих кріпаків та стайничих.

Потім узагалі втнула повне дивацтво.

Покохала одруженого стайничого Миколу Раденка.

Що було найшлося на неї, Анастасія Марківна й сама того не розуміла, а тільки ж як поглянула якось, прогулюючись, у зелені очі кріпака, так наче й розум утратила. Наказала йому закладати бричку відкриту, а сама стояла поряд і спостерігала, як запрягає Микола коляску, й дивувалася з того, як вона раніше не помічала краси його, як не бачила в нім мужчину настільки ясно й як побачила оце раптом, мов прозрівши. Невідомо вже було, що ж то за запаморочення найшлося на панну Смотрицьку, тільки через зелені очі Миколи вона й геть розуму полишилася. Почала виїздити на прогулянки чи не кожної днини й усе наказувала, аби возив її один лиш Микола. Спочатку змовчувала, не наважувалася з ним заговорити, гадала чомусь, що Микола першим почне заводити розмови, але ж ні, він переважно відмовчувався, згорбившись на своїм місці візниці, й видавався Анастасії таким уже образливо байдужим до неї, що вона почала злувати на нього за ту байдужість його. Й те злування, як не дивно, додало їй таки сміливості, й вона кинула якось у ту згорблену спину:

– А скажи мені, Миколо, чи кохаєш ти дружину свою?

Згорблена спина попереду здригнулася, мов то Анастасія була вперіщила її нагаєм, і після довгої мовчанки Микола озвався глухим і невиразним голосом:

– Та кохаю.

Анастасія поморщилася, але допит свій продовжила:

– А дуже кохаєш?

Спина кріпака випрямилася, й він навіть напівобернувся до Анастасії, позиркнувши тим оком зеленим, котре так схвилювало її. Вона повільно посміхнулася йому, враз якось розгубивши своє ніяковіння перед ним, пригадавши, що він є лиш належним їй кріпаком і вона має над ним повну владу. Владу навіть змусити, наказати себе покохати.

Погляд Миколи був похмурим.

– Нащо вам, панно, таке відати?

Анастасія продовжувала всміхатися.

– А мені цікаво.

Вона вже провідала від дівок дворових об тім, що дружину Микола мав надзвичайно вродливу з лиця, котра, щоправда, не гребувала тим, аби зраджувати аж надто ревнивого Миколу, за що й була ним бита нещадно та частенько. Анастасія навіть не полінувалася сходити до села й поглянути на ту Солоху. Так, суперниця була вродливою, але панна Смотрицька й себе вважала досить привабливою.

Мала намір поборотися за серце Миколи.

Зрештою, коли не віднайшла вона собі коханого серед паничів, то хто ж заборонить їй пошукати його серед простого люду. Чи ж не таким чоловіком, як ті кляті паничі, був оцей красень Микола. Однаково Господь усіх сотворив, однакових дітей жінки народжували – що в панських палатах, що в хатах кріпацьких.

Микола відвернув від неї лице.

– Коли вже цікаво… То так, дуже я кохаю дружину.

Слова ці його спричинили Анастасії біль, і вона раптом наказала йому злим та напруженим голосом:

– Зупини!

Микола озирнувся розгублено.

– Так поле ж…

Позиркнула роздратовано.

– Роби, що тобі наказано.

Раденко зітхнув, стенув плечима й зупинив коляску за ліском посеред поля й застигнувся нерухомо на місці своїм.

Анастасія з хвилину мовчала, утупивши погляд у його напружену спину, потім наказала невдоволено:

– Допоможи мені зійти.

Він опустився на землю, послушливо застигнувся перед коляскою й простягнув до Анастасії руки, аби допомогти їй зійти… А в панну Смотрицьку в ту мить мов то сила яка заселилася, й хоч зроду такого не робила, а опинившись у сильних руках Раденка, не пізнаючи самої себе, притулилася до нього, прилинула так близько та міцно, що відчула, як сильно стукається його серце в грудях широких під сірою сорочкою з грубої тканини. Й близькість ця чоловіка так хвилювала, так п’янила жіночу сутність її й була такою незвичною, незнайомою…

Раденко напружився, закам’янів поряд.

– Панночко…

Анастасія ж осміліла настільки, що торкнулася його сорочки.

– Миколо… – прошепотіла, видихнувши ледь чутно, й затріпотіла вся, коли сильні пальці кріпака торкнулися її білих панських пальчиків, поглянула в ті очі його гарні зелені, з надією зазорила в них і нахмурила високе, гладке чоло, коли Микола, затиснувши її пальці, не притулив руки її до себе ще міцніше, а навпаки ж – відірвав їх від себе… й позиркнув похмуро… вовком позиркнув, кинувши невдоволено:

– Я ж казав панночці, що кохаю дружину…

Анастасія роздратовано гмикнула.

– А чи ж вона тебе кохає?

Раденко сіпнувся, мов від удару.

– Панночко…

Але Анастасія не стала більш слухати його – різко та невдоволено обернулася й пішла геть полем.

Від того дня між нею та Миколою Раденком встановилися досить напружені та незрозумілі відносини. Декілька днів після того випадку в полі Анастасія відверто злувала на кріпака, не бажала виїздити з ним на прогулянки, але з часом якось уже відійшлася, й Микола знов із напругою чекав на те, що втне панночка чогось подібного до того, що виробляла того дня на полі, й виїздив разом із нею напружений до неможливості, й зітхав полегшено, коли панночка наказувала звертати назад до дворища панського. Вона поки що мовчала, тільки пронизувала чоловіка таким поглядом, що він уже був і сам собі не радий, і волів би обміняти цю сумнівну превілею возити панночку на прогулянки на будь-яку іншу, навіть найважкішу працю на дворищі панському, але ж панночка наказувала, аби возив її лиш він.

Й невідомо, чим би воно все закінчилося, чи шокувала б стара дівиця Анастасія Марківна Смотрицька поважне панство тим, що примусила б свого одруженого кріпака до геть нерівного шлюбу, та трапилося їй помандрувати на гостину до подруги до Кременчука, де доля вже готувала для неї ту заповітну зустріч із тим, кого покохала відразу ж, лише зазирнувши до блакитних очей панича й ураз якось охолонувши до зелених очей того колючого Миколи Раденка.

Панич Олексій Васильович Власович походив з родини обіднілих дворян, був третім сином дрібного поміщика Василя Власовича з-під Крюкова й спадку мав геть невеликий хутірець та з десяток душ кріпаків. Проте за відсутності вдалого спадку мав надзвичайно вродливу зовнішність і саме завдяки привабливому ото своєму личку й мав намірення досить пристойно влаштуватися в житті. Геть був зніжений та випещений матінкою, котра сина свого останнього любила безмежно й пестила, як тільки могла. До двадцяти п’яти років Власович проживав досить безтурботливим життям, мандруючи між великим батьківським будинком та власним хутірцем, де на нього завжди чекали теплі обійми закоханої в нього кріпачки Степаниди. Й гарне те, безтурботливе життя закінчилося для нього в той день, коли батько погоновив його до Кременчука шукати вигідної нареченої, порадивши приділяти особливу увагу донькам купецьким.

Олексій лиш покривив своє вродливе лице.

– Тату, це ви сказали… Чи ж гоже мені – дворянського походження чоловіку, пов’язувати себе шлюбом з якоюсь купчихою?

Пан Власович поглянув жорстко.

– Нічого, не помреш від того… Але гроші завжди будеш мати пристойні.

Слова про великі статки таки подіяли, й уже за два тижні знайшлася й купчиха – простувата й повновида Ганна Микитівна Хащенко, за котрою батько давав двісті тисяч посагу й досить прибуткову справу з торгівлі хутром. Ганна з першого ж погляду закохалася в блакитнооку красу високого та ставного Власовича й уже за місяць погордливо назвалася нареченою панича. Справа наближалася впевнено до весілля, коли на шляху вибагливого поціновувача жіночої вроди Власовича трапилася паня-генеральша на ім’я Марина Демидівна Паутовська, що була молодша від генерала свого на добрих тридцять років і краси виняткової. Тридцяти з лишком віку, з першого ж погляду вразила вона молодого Власовича, й пристрасть між ними спалахнулася швидко й потужно. Й через деякий час містом лиш тільки лінивий не пліткував про палкий роман між генеральшею та дещо молодшим від неї паном Власовичем. Почали кепкувати з щасливої молодої купчихи, що перебувала у повному незнанні, та гадали жартома, скільки ж то воно часу минеться до тої днини заповітної, коли Ганна Микитівна дізнається-таки про зраду свого коханого панича.

Дізналася вона дуже швидко.

В один лиш день Власович утратив і наречену, й незрівнянну свою коханку. Невідомо вже, хто саме відкрив поросячі наче, заплилі жирами оченята карі майбутньої пані Власович на нахабну й зухвалу зраду її любого нареченого, та вона влаштувала просто жахливу сварку на одному з прийомів – горлала на всю бальну залу, що генеральша крадовить у неї кохання, а потім узагалі полізлася дещо прорідити чудові рудаві коси чарівної пані Паутовської…

Закінчилося все тим, що купець Хащенко відмовив Власовичу в шлюбі зі своєю ображеною донькою, а генерал Паутовський забрав геть із Кременчука свою чарівну дружину. Олексій Власович полишився самотнім та покинутим, але досить-таки швидко втішився в гарячих обіймах однієї вдовиці. Й знову шукав собі заможньої нареченої, незважаючи на те, що трапилося.

Й саме в той час йому на око й потрапилася панна Анастасія Марківна Смотрицька, що гостювала у приятельки.

Хтось нашепотів йому про спадок панни, про брата, котрий не хотів одружуватися, повідав про знатне походження спадкоємиці, котра була донькою заможного графа, а не котрогось там купця, й Власович, увімкнувши всю свою чарівність, настільки зчарував Анастасію, що вона відразу ж закохалася. Хоча, можливо, це й було те саме кохання, котрого вона чекала всі ці роки, бо ж чи перший Власович зчаровував спадкоємицю Смотрицьких – та ніяк ні, бо й до нього траплялося красенів, котрі ласими були до чужих статків. І як вони були не намагалися зчарувати панночку Анастасію, та полишали її прикро байдужою.

А у Власовича вона закохалася відразу ж і назавжди.

Й за декілька місяців заробилася щасливою панею Власович.

За наполяганням Анастасії оселилося подружжя молоде у маєтку Смотрицьких – будинок графа був розкішним, і до стін його панночка звиклася від самого свого народження й дуже любила. Власович не мав нічого проти – великий палац Смотрицьких, побудований з білого мармуру, йому сподобався з першого ж погляду, до того ж гріла сокровенна думка про те, що одного дня він сам заробиться господарем цього розкішного дива.

А потім Ростислав утнув геть неможливу річ…

Привіз зі Львова наречену-польку.

Власовича ледь був серцевий напад не прихопив, коли завжди похмурий, наче й не живець, брат дружини повернувся з тої подорожі триклятої. Й спершу ледь не за незнайомця порахував графа, коли увійшов той до будинку. Мало впізнаваний, зі щасливим сяючим лицем, тримав він під ручку справжню красуню з золотавим волоссям і на здивований погляд сестри посміхнувся так незвично для себе й гордовито промовив:

– Настасю, Олексію… Познайомтеся з моєю нареченою – панночкою Владиславою Любомирівною Пашинською…

Блакитні очі нареченої графа досить байдужливо поглянули на Анастасію, а потім зупинилися на лиці Олексія Власовича, і він побачив у них суміш перемоги та насмішки й відчув дивне до майбутньої графині Смотрицької – щось між суто чоловічим захопленням її безперечною красою та ненависть до неї як до крадійки його майбутнього великого графського спадку.

А панна Пашинська, мов була зрозуміла ті його думки, посміхнулася.

Прибула вона до маєтку Смотрицьких «Пивогорського» не сама. З нею разом приїхала тітка, котра виховала її після ранньої смерті батьків, також кузен з кузиною та ще зграя католицьких ченців на чолі з панотцем Якобом – високим та ставним чоловіком середнього віку, котрого всі надзвичайно поважали. Темна сутана з каптуром приховувала темноволосу його голову, але суворе, з пронизливим поглядом темних очей лице того ченця Власовичу не сподобалося відразу ж. Та вся родина панни Пашинської, включно з Ростиславом Смотрицьким, ледь не благоговіла перед величним тим і похмурим отцем Якобом.

Стара Климиха, що поралася на кухні, тільки взріла була тих ченців католицьких, так і пророкувала зловісно:

– Все, тепер будуть нас обертати у віру ляхівську.

Хтось цикнув на неї невдоволено:

– Не каркали б ви, бабо, та не будили лиха, поки воно тихе.

Климиха позиркнула поважно.

– Правду я кажу, й ви ще пригадаєте мої слова… Закуштуємо ми лишенька з новою панею, ой закуштуємо.

Панна ж Пашинська геть не зважала на сторожкі й сповнені недовіри погляди своїх майбутніх кріпаків і ставилася до них надзвичайно зневажливо, у перший же день свого прибуття до маєтку вдаривши боляче палицею одну з дівок-покоївок лиш за те, що та не так розпакувала її сукню.

– Незграбо, геть із очей моїх!

Ледь не відразу по приїзді своїм граф наказав готуватися до весілля, котре обіцялося бути надзвичайно пишним.

Маєток Смотрицьких «Пивогорське» готувався отримати нову господиню, поява котрої була такою несподіваною. Але челядь графа незлюбила її відразу ж, і той удар палицею досить добродушливої Дуняші Тесленківни – він був лише першим з тих ударів, котрими майбутня паня графиня ще почастує, й не раз, своїх кріпаків. Багато гулялося балачок про вроду її надзвичайну й волосся розкішне, котре сяялося золотавим на сонці, та дівчата-покоївки дружньо визнавали, що краса та була холодною й бездушливою, і вчилися, бідолашні, потрапивши на очі панни, навіть і не дихати, аби ж не накликати на себе невдоволення Владислави Любомирівни. Й щурами шурхали по кутках чутки, котрі розносили все ті ж дівки-покоївки, що панна та поляцька не інакше як відьмою є й пана їхнього причаклувала до себе. Бо скільки ж років він заповзято уникав жіночого товариства, заприсягнувшись ніколи не одружуватися після смерті своєї нареченої княжни, котру так уже кохав за молодих літ, і твердо тримався свого слова ніколи не пов’язувати себе шлюбом. А зустрів цю поляцьку дівку – й ураз забувся про всі свої обітниці та заприсягання.

А Владислава Пашинська на всі ті невдоволення та чутки челяді відповідалася звичною панською байдужливістю та пихою. Що було для неї невдоволення якихось там злиденних кріпаків безправних, коли чекала на неї така удача, мало так поталанити в житті – заробитися графинею. Заможною графинею.

П’ята дитина в родині збіднілого польського шляхтича, Владислава від самого народження свого не зазнала особливого щастя. Пан Любомир Пашинський мав уже дуже поважний вік, коли дружина його – пані Казимира, дещо молодша літами, у п’ятдесят літ народила свою останню дитину – доньку Владиславу. Пологи виявилися для вже не надто молодої пані заважкими, й вона розумом наче пошкодилася після народження Владислави, хоча казали, що то в пані Казимири прокинулося родинне божевілля – бо ж і матір, і бабу пані мала таких, котрі не надто товаришувалися з розумом.

Владислава була в родині Пашинських геть небажаною дитиною.

Пан Любомир узагалі не вирізнявся чадолюбством, а з роками, коли хвороби почали дошкулятися його не надто вже міцному тілу, й узагалі заробився людиною із геть зіпсованим норовом. Новонароджена донька не викликала в нього ніяких ніжних почуттів, і він лише зітхнув би полегшено, коли б вона була померла від якоїсь з дитячих хворобин, та ж не помирала, а зростала на диво міцним дитям, незважаючи навіть на те, що мати рідна, усе більш божеволіючи, узагалі відмовлялася визнавати дівчинку за свою доньку. Й Владиславі виповнилося лише два рочки, коли Казимира покінчила життя самогубством, геть збожеволівши й спаливши себе разом зі служницею.

Через рік помер і пан Любомир.

Владислава полишилася повною сиротою. Мала трьох старших братів і сестру, котра за віком могла стати для неї матір’ю, та ніхто з Пашинських-старших не виявив бажання взяти в свою родину осиротілу дитину, й особливу нелюбов до неї виявила чомусь саме сестра. Жінка, котра могла б замінити померлу матір, найудаліша й найщасливіша з дітей Любомира Пашинського – пані Мариля, графиня Гармаш-Войтовська, була для маленької Владислави чужою, геть чужою. Досить вдало влаштована як для доньки збіднілого шляхтича, вона отримала від життя все. Дружина заможного графа, котрий просто обожнював гарненьку дружину, вона проживала щасливе й безтурботливе життя, купаючись у розкошах й наче забувши про свій збіднілий рід. Коли помер пан Пашинський, вона приїхала ховати батька в чорній сукні, розшитій такою кількістю коштовного каміння, наче то на великосвітський прийом прибулася, й поводилася велично та пихато, ледь не вороже споглядаючи на чарівне маленьке створіння з блискучим золотавим волоссячком. І коли Януш Пашинський, старший з братів Владислави, котрий і мав успадкувати від батька досить скромний його маєток, заговорив про те, що непогано було б Марилі забрати сироту до Варшави, до дочок своїх, котрі були майже однолітками дівчинки, графиня Гармаш-Войтовська поглянула на нього надзвичайно холодко й зцідила крізь міцно затиснуті вуста:

– Мені ця дівка не потрібна.

Не потрібною дівчинка виявилася й братам з родинами й зрештою опинилася у материної сестри, помандрувавши до Львова, де вдова тітка Магда мала скромний будинок і такий же скромний статок, полишений чоловіком з міщан. Зростала панна Владислава, ніколи особливо не розкошуючи, й ледь не кожної днини в домі тітки до обіду подавали бігос, котрий сама Владислава ненавиділа з дитинства. Досить бідненько одягнена, не викохана ласкою та батьківською любов’ю сердечною, зросталася вона такою собі бур’янинкою, котру дражнив старший кузен і відверто не полюбляла кузина, однакового з нею віку. Катажина зненавиділа кузину-сироту за золотаві її коси, й з роками тепла в серці молодої панночки аж ніяк не додалося. Владислава зростала на диво гарною паняночкою, вродою своєю перевершивши навіть старшу сестру, й це враховуючи те, що графиня Гармаш-Войтовська славилася чи не найвродливішою жінкою Польщі, й досить напружені стосунки двох кузин заробилися ще більш напруженими, й усе частіш будинком можна було почути, як лунаються сварки двох дівчат, котрі ніколи не були близькими.

Владиславі минулося сімнадцять, коли при будинку вдовиці Войнич з’явився панотець Якоб Стронга.

Тітка Магда не відкривала таємниці свого знайомства з тим похмурим, суворим ченцем, і як уже Катажина та сама Владислава не приставалися до неї з розпитуваннями, усе ж уперто відмовчувалася. Взагалі мовчазна то була й дещо дивна жінка – молодша сестра покійної пані Казимири, і Владиславі особливо не до вподоби була звичка тітки ледь не годинами просиджувати нерухомо на одному місці, вирячившись перед собою застиглими й мов неживими очима. А одного дня тітка просто привела до невеличкого свого будинку того панотця, а з ним купку мовчазних ченців, котрі належали невідомо й до якого ордену.

Катажина перша виказала невдоволення:

– Мамо, навіщо ви привели до нашого дому цих волоцюг?

Пані Магда спалахнула гнівливим поглядом.

– Цить, нечестивко! Грішно так промовляти про служителів Бога.

Катажина поморщилася.

– Вони ж схожі більш на харцизів з великого шляху, аніж на служителів Бога. Чи ж ви, мамо, буває не всліпли?

– Ні, я маю очі. Й хочу запевнити тебе, дитино моя, що в цих людях для нас є порятунок… Порятунок від бідності.

Катажина, вислухавши матір, упевнилася в тім, що та вже геть пошкодилася розумом. А ось Владислава, випадково визирнувши з кімнати однієї ночі, зрозуміла справжню причину того, чому тітка прихистила в себе панотця Якоба.

Побачене змусило її застигнути вражено.

Тітка й чернець… були коханцями.

Не маючи віри власним очам, дивилася вона на те, як на порозі найбільшої кімнати в будинку, котру тітка колись поділяла з покійним паном Войничем, панотець Якоб цілує та обіймає її вдову тітку й та воркоче та сміється так, як ніколи того не робила на пам’яті Владислави, й білі та повновиді руки її пестять густе й темне волосся ченця.

Вражена, Владислава причинила двері своєї кімнати.

Але не сказала нікому про побачене жодного слова.

Боялася, справедливо боялася того, що тітка розгнівається на неї й просто вижене геть. А вона ж не мала куди йти. Але відчувала, що ченцю незрозумілим чином відомо було про викриття нею гріховного його зв’язку з тіткою, та він усе ж мовчав, тільки спостерігав за нею уважно темними та пильними очима своїми й іноді дивився так, що Владиславі робилося від погляду його геть не по собі.

За рік вони всією родиною помандрували до Варшави.

На похорон графа Гармаш-Войтовського.

Й Владислава ледь була не померла від заздрощів.

Заздрощів, котрі відчула до рідної сестри.

Ніколи за життя свого досить нетривалого, котре й миналося переважно в стінах скромного будинку тітки, ще не потрапляла Владислава до такого розкішного приміщення, яким виявився палац графа Гармаш-Войтовського. Тільки ступилася була на поріг того палацу, так і відчула, як пронизує серце щось гостре й могутнє й заполоняє його темне почуття, несподівана ненависть до стрункої жінки, котра велично й гордовито сходилася до них широкими східцями з білого, з темним прожиллям мармуру, зодягнена в розкішну оксамитову сукню, вся вквітчана коштовностями. Й у Владислави аж подих перехопило, коли жінка та зупинилася перед бідними своїми родичами. Погляд блакитних, дуже схожих до очей Владислави очиць зупинився на ній, сковзнувшись байдужливо по тітці Магді, Катажині та Маркосу. Біляве волосся її сестри-графині було приховане чорною мереживною мантильєю, але Владислава бачила, що кольором воно подібне до її власного. Бачила вона також і те, що має надзвичайну схожість з сестрою, але… Врода самої Владислави була юною і такою ще свіжою, а врода її сестри вже, на жаль, почала в’янути, поступаючись невблаганному впливу часу. Схоже, графиня Мариля то також помітила, й погляд її холодних очей заробився просто крижаним, вони ледь помітно зіщулилися, й графиня, замість того аби обійняти молодшу сестру, простягнула тій свою випещену, тонку ручку, внизану перснями, мов то не сестра рідна стоялася перед нею, а лише проста служниця.

– Бачу, ти зросла, Владиславо.

Дівчина проігнорувала ту образливо виставлену до неї руку й поглянула поглядом не менш холодним, ніж сестрин.

– Час не стоїться на місці, сестро.

Графиня поморщилася й відразу ж відвела погляд, мов то було для неї заробилося нестерпно неприємно дивитися на рідну сестру, й вона поглянула на тітку Магду надзвичайно невдоволено.

– Вам необов’язково було приїздити.

Магда Войнич всміхнулася дещо непевно.

– Я гадала, що дівчаткам цікаво буде побачити Варшаву…

– То зайве, – різкувато обірвала її графиня. – Та коли ви вже приїхали, я накажу приготувати для вас кімнати.

Й, мов намагаючись геть уже образити, наказала оселити їх у кімнатах на першому поверсі, поряд кухні.

Пихата, клята багатійка.

Владислава поверталася з Варшави до Львова, маючи у серці своїм два сильні, нестерпні почуття. То були глибока й всепоглинаюча ненависть до тої старіючої й гонорової графині, котра була їй рідна й, маючи надзвичайно великі статки, відмовилася забрати собі осиротілу сестру, відмовилася поділитися з нею своїм розкішним життям й зрікла тим на жалюгідне існування в похмурому будинку геть збідінілої тітки… Іншим почуттям було не менш полум’яне, не менш глибоке бажання й собі доскочити того, що мала зараз її бундючна сестра.

Вона бажала стати графинею.

Заможною графинею.

Скромний будинок тітки після палацу сестри видався ледь не похмурим склепінням, й Владислава декілька днів перебувалася у такому кепському настрої, була такою злою, що навіть і тітка Магда остерігалася до неї підступитися, тільки дивилася мовчки на те, як Владислава сидить нерухомо, занурившись у свої думки. А думала вона після повернення з Варшави лиш об однім – де знайти собі такого ж графа, як покійний Гармаш-Войтовський, як потрапити до того світу, до котрого була належною її така щаслива сестра.

На третій день після повернення з Варшави до невеликої вітальної кімнати, в котрій нерухомо сиділа похмура Владислава, увійшов панотець Якоб. І Владислава, котра була занурена глибоко у власні думки, відразу ж напружилася, забачивши на порозі високу постать ченця. Невідомо чому, але він викликав у ній невільний страх, і зрілося в ньому щось небезпечне, а особливо ж в очах, тих темних та пронизливих, котрі дивилися на неї зараз так, мов то відомі йому були повністю й думки її, й потаємні порухи серця, та глибинна ненависть і заздрість до сестри, що отруювали її серце. Він підійшов близько, настільки близько, що його темна сутана торкнулася крісла, в котрому сиділа Владислава, й вона, діючи наче супроти власної волі, закинула голову, аби бачити його…

…Й невідривно дивитися в його очі.

Завжди похмурого лиця панотця Якоба торкнулася така незвична для нього, непритаманна йому усмішка.

– Все ще бажаєш заробитися графинею?

Владислава відчула, як гучно застукалося її серце.

– Так, – відповілася тихо.

Темні очі вдивилися в неї більш пильно.

– Й на все згодна заради цього?

Блакитні очі зустрілися поглядом з темними очима.

– Так.

Панотець Якоб знову посміхнувся й простягнув до Владислави сильну свою, в грубих мозолях долоню.