Читать книгу Восьма жертва - Дарина Гнатко - Страница 4

– Сьогодні я стану графинею Смотрицькою!

Посміхнувшись власному відображенню у великому дзеркалі, що стоялося біля ліжка в її покоях, Владислава торкнулася тонкими пальчиками діамантової тіари, що була подарована нареченим і притримувала білу мереживну мантилью. Вона милувалася собою, відверто й захоплено милувалася власною вродою, знову й знову вдивляючись у дзеркало, котре відображало просто неймовірну красуню, одягнену в білу сукню з важкого дамаського шовку, котра була щедро поцяткована дрібними коштовними камінчиками, й діамантів тих було настільки багато, що й Мариля, певне б, здивувалася подібній розкоші. Але вона, Владислава, розкоші цієї заслугувала. За всі роки життя в бідності, того жалюгідного існування в бідному домі тітки, вона заслугувала нарешті того, аби жити так, як її пихата сестра, й це був день її перемоги над тією гордовитою графинею. Вона навіть надіслала Марилі запрошення на весілля, котре та погордливо відхилила, але Владислава свого все ж доскочила. Вона сповістила ненависну сестру об тім, що повінчається з графом, і то мало таки ж вразити Марилю.

Тепер вона є рівня своїй пихатій сестрі.

Байдужлива поверхня дзеркала відбила те, як за спиною її нечутно відчинилися двері й до покоїв увійшов панотець Якоб. Владислава мовчки спостерігала за тим, як його похмура та висока постать наближається, він підходить зовсім близько й зупиняється за спиною її, й вона навіть крізь шовк власної весільної сукні та грубу тканину його сутани відчувала жар його тіла. Перед очима промайнула згадка про два тіла на вузькому ліжку, сплетені в пристрасних обіймах, і вона здригнулася.

Якоб посміхнувся їй у дзеркалі.

– Ти ж справді нічого не забула…

Владислава затріпотіла, коли його гарячі руки торкнулися її оголених сукнею плечей, впікаючи, наче вогнем.

– Справді.

Одним стрімким та швидким порухом Якоб обернув Владиславу до себе обличчям, обпалив незрозумілим полум’яним поглядом й, нахиливши темноволосу голову, вп’явся в ніжні, повновиді вуста пристрасним поцілунком. Владислава заплющила блакитні очі й потонулася в потужній, темній пристрасті цього чоловіка, котрий мав над нею абсолютну владу, ніжними пальчиками торкнулася грубої тканини його сутани й відчула, як слабшає…

Якоб відхилився, поглянув похмуро.

– Сьогодні я віддам тебе іншому.

Владислава похитала головою.

– Не кажи так.

Чернець засміявся й знову хотів було поцілувати її, але за зачиненими ним дверима почулися голоси, й гарячі руки, що тримали Владиславу в обіймах, відсторонилися, він відійшов, і, коли до покоїв, образливо навіть не постукавшись, увійшла сестра графа з покоївками, Якоб уже читав над Владиславою молитву, й вона, смиренно опустивши голову, слухала його, й нахилена голова її приховувала вогонь пристрасті, що вирувався в блакитних очах її, й рум’янець збудження, котрий почервонив переважно бліде панське личко. Заради того, аби заробитися графинею, вона навернулася у православне віросповідання з йменням Варвари, але виключно для того, аби її вінчання зі Смотрицьким мало силу. Віру ж для себе вона збереже католицьку.

Сестра Ростислава позиркнула засудливо.

– Ви забулися, що тепер є православною.

Владислава гордовито випрямилася.

– Ні, я не забулася. Але панотець Якоб декілька років є моїм духовним наставником і його молитва для мене дуже важлива.

Пані Власович ледь не вороже поглянула на високу постать панотця Якоба, котрий стояв, опустивши очі, й геть не нагадував того пристрасного коханця, котрий лиш декілька хвилин тому в цих же покоях хапав чужу наречену в палкі обійми, й лиш тільки байдужлива срібляста поверхня великого, ледь не на повний зріст люстра зберігала все те гріховне, що діялося між майбутньою дружиною графа Смотрицького та її духовником у чернечій сутані. Й Владислава сховала усмішку… Ця розкабаніла Анастасія ледь не луснула була від злості, коли брат сповістив її, що одружується, а чоловік її взагалі сполотнів так, що мало не зомлів. Гадали, що великі графські статки тепер уже належні виключно їм, але Владислава мала їх дещо розчарувати… Й ця недоброзичливість майбутньої родички… якою ж байдужою вона була для молодої нареченої, й вона з погордливим виглядом пройшлася повз Анастасію до дверей, а потім також погордливо, високо піднявши округле підборіддя, крокувала повільно та велично під руку з графом до святково вбраної коляски, котра мала відвезти їх до Миколаївської церкви біля гори Пивихи, де мала вона повінчатися зі Смотрицьким і виповнити нарешті свою мрію.

Бачила, як дивилися на неї пани та панії з чисельного зібрання, запрошеного на весілля, бачила й сторожкі, острашливі погляди кріпаків, що зібралися дорогою, котра велася від дворища графського до церкви Миколаївської. Й коли на панів вона ще кидала гордовиті погляди, зовсім як сестра її колись, узрівши бідну молодшу родичку, то на кріпаків тих й уваги щонайменшої не звернула, навіть не кинула жодного позирку, бо ким же були вони для неї – майже графині.

Вінчання за православним обрядом видалося Владиславі нецікавим та незрозумілим, і незатишно почувалася вона в стінах старої церкви, котра була їй чужою за вірою й викликала лиш страх та тремтіння у тілі, й зітхнула вона полегшено, коли нарешті вийшли з церкви, білі стіни якої ледь не тулилися до гори Пивихи, й перед очима постався сонячний та гожий день над українським селом, і було видко вдалині стрічку сіру Дніпра. Гарно так було навкруги, але графиню молоду не так краєвиди зрадували, як знання п’янке того, що є вона тепер графинею Смотрицькою, господинею усіх цих красот, і заробиться вона тут панею, не гіршою від сестри своєї, на зазадрощі усім цим панам-сусідам, котрі роздивлялися її, мов ту рідкісну тваринку, а панії ще й оцінююче вирячалися, певне що гадаючи та виважуючи, чи ж справді вона таки варта того, що заради неї граф Смотрицький відмовився від своєї давньої й непорушної обітниці ніколи не одружуватися.

По вінчанні граф улаштував розкішний прийом.

За задумом самої Владислави, святкуваня мало розтягнутися на три дні, й у перший день, відразу ж по поверненню з церкви, на наречених та гостей-панів чекали в садку біля озера щедро прикрашені наїдками та питвом столи, вбрані святковими, мереживом шитими скатертинами. Й чого лишень на столах тих не було… Й поросята та кабани печені та нашпиговані різноманітним начинням, й печеня з телятини та баранини, й риби декілька видів, що вареної та пареної, а що печеної та смаженої, й птиця щонайрізноманітніша, а вже десертів усяких та напеченого з тіста й злічити було неможливо. Й вино лилося, мов то ріками, й жалкувала чарівна молода графиня в ту мить, коли стояла поряд чоловіка свого графа, що не бачить її сестриця, в які розкоші вона потрапила, якою вельможною панею заробилася.

Стримано й досить прохолодно посміхаючись, величною й гордовитою приймала вона поздоровлення від чисельного панства незнайомого й, лишень коли почало вечорітися, пішла до покоїв своїх, аби змінити весільну сукню на бальну – мав розпочатися бал, котрий за бажанням самої Владислави закінчиться ледь не під ранок, принаймні коли стомиться сама наречена. Й бальна сукня її не поступалася в розкішності весільній – синій оксамит у сяйві коштовного каміння робив її диво якою вже гарною, а блакитний колір очей на тлі того оксамиту видавався особливо глибоким та принадним. Надзвичайно вдоволена собою, вона вийшла з покоїв своїх і вже в коридорі натрапила на новопридбаного родича – пана Власовича. Засоловілий погляд його досить гарних очей указував на те, що пан цей перебував уже добре напідпитку, й Владислава лише поморщилася, коли він із рішучим виглядом перегородив їй шлях, полискнувши очима.

– Прошу у вас хвилинку, люба родичко, – мовив наполегливо, дихнувши Владиславі в лице винним духом і підійшовши так недозволенно близько, що Владислава була змушена відступитися назад й торкнутися спиною твердої поверхні стіни.

Позиркнула холодко, призро.

– Я поспішаюся до панів гостей.

Власович покривив лице.

– Можна подумати, що вони вам такі вже потрібні – ті нудні нікчеми, котрі лиш тим і займаються, що марнують життя на плітки. – Він зіщулився, нахилився до Владислави, ухопивши її міцно, навіть боляче за руки. – Я спостерігав за вами увесь цей час, люба родичко… й почав з того дня, як прибули ви до нашого маєтку, аби зробитися графинею Смотрицькою й коханою дружиною для нещасного Ростислава. Він же геть закохався в вас, закохався настільки, що зрікся власної ж обітниці ніколи не одружуватися. Але ви його не кохаєте, геть не кохаєте. Єдине, що приваблює вас у ньому, – то є його положення та великі статки…

Владислава напружилася, дослухаючись до слів цього лінькуватого нікчеми й вражаючись тому, як же то зміг він настільки вірно зрозуміти її почуття. Й мовчала лиш якусь хвилину, а потім обурено й різко сіпнулася в його руках.

– Як смієтеся ви ображати мене подібними вигадками!

Власович вишкірився.

– Ви добре знаєте, що це зовсім не вигадки.

Владислава спалахнула очима.

– Вигадки!

– Геть ні. – Власович знову наблизив до неї своє лице й поглянув гостро й пронизливо. – Ви жадаєте легких грошей, чарівна пані графине, й гадаєте їх отримати. Але все не так просто, як ви собі міркуєте, і я вже звикся до думки, що спадок Смотрицьких буде належати лише мені одному. І я буду боротися, чуєте, люба родичко, я буду яро та безжалісно боротися за те, що має бути належним лише мені…

Владислава покривила вродливе личко своє.

– Геть упитий божевільний… Я поскаржуся на вас мужу…

Власович напружився.

– А ось цього робити зовсім не раджу.

– Я… – Владислава не договорила, тому що з боку східців зачулися дзвінкі дівочі голоси покоївок і Власович, хоч який не був упитий, але все ж швидко та стрімко відхилився від неї й з приязною, навіть ласкавою усмішкою запропонував їй лікоть.

– Прошу, люба Владиславо Любомирівно… дозвольте провести вас до бальної зали, притримати вас.

Воліла б учепитися нігтями в це нахабливо всміхнене лице, але стрималася, посміхнулася прохолодно.

– Дякую.

Продовжуючи всміхатися, Власович провів Владиславу до першого поверху, й хто бачив їх, то не міг і подумати, що між ними відбулася напружена та далека від приємності розмова. Й Владислава, котру всередині так і жерло зло на цього нахабливого панка, пішла шукати свого духовника, аби пожалітися, але ніяк не могла його відшукати, аж поки хтось не сказав, що бачили його в садку.

Молода графиня стрімко вийшла з будинку.

Вийшла назустріч своєму коханню.

Над маєтком графа Смотрицького «Пивогорське» криваво-червоним полум’ям горівся захід сонця й невидимим вкривалом опускався теплий літній вечір, котрий пом’якшував спеку цього наближеного до півдня краю. Владислава невільно замилувалася красою маєтку в заході сонця – маєтку, котрому вона була тепер господинею, й зупинилася на ґанку, посміхнувшись.

Й саме в ту мить на дворище влетівся вершник на баскому коні.

Владислава поглянула вдивовано й затримала погляд свій на широкоплечій, могутній чоловічій постаті вершника того, що був одягнений у чорний оксамитовий сюртук. Чорний же капелюх приховував його волосся, а сонце, сідаючись, мов червоним золотом, вмивало його лице, й він стрімко наближався, й Владислава з тим наближенням його почала відчувати щось дивне… незрозуміле хвилювання торкнулося серця від погляду на незнайомця, котрий зупинив коня свого баского зовсім поряд ґанку, й копита тварини ледь не торкнулися широкої спідниці її синьої сукні. В червонуватому світлі вечора побачила вона перед собою гарне чоловіче лице й погляд захоплений веселих синіх очей. Й щось здригнулося, завмерлося в серці її від того погляду, й вона навіть подих затамувала, вдивляючись пильно й пожадібно в лице незнайомця, котрий гарцював перед нею на коні своїм, і собі уважно вдивляючись у її молоде та свіже вродливе личко, котре чи від погляду того, чи від хвилювання незнаного геть зачервонілося, й відчула вона себе так, як ще ніколи в житті не відчувала… Дивилася й не могла надивитися на лице чоловіка округле з правильними рисами, прямим носом і вустами гарного, чіткого малюнку, та найбільш приваблювали графиню очі незнайомця – сині та глибокі, погляд котрих горівся та вигравав, мов те сонце. Й видавалося, що цілий світ, весь цей прийом на честь її власного весілля, усе це панське зібрання, геть не потрібне їй і таке ж гордовите, як і сестра її Мариля, – все то мов зниклося кудись, зоставляючи лиш одного цього чоловіка, лиш погляд очей його синіх та пронизливих. Мов у сні примарливому, дивилася на те, як скидає він перед нею капелюха, й бачила, що волосся він має світле, майже золотаве, подібне до її власного, й це відкриття чомусь наповнило її відчуттям незнайомого щастя. Чомусь ця незначна з ним схожість наповнила радістю, витнула на вуста усміх, котрий зробив її ще більш чарівною, й вона бачила в очах його захоплення вродою її, чарівністю, й це п’янило навіть сильніше від того вишуканого вина, котрого закуштувала вона на весіллі.

Незнайомець усміхнувся у відповідь.

– Панночко… моє шанування. Коли б відав я, що на цім весіллі будете присутні ви, я б не барився так у Полтаві, не одного коня б змінив, але примчав би ще вдень.

Владислава мило посміхнулася.

– Ви не надто багато втратили – зараз почнеться бал.

Синьоокий красень легко зіскочив з коня.

– Бал – то добре, але за умови, коли всі ваші танці, моя чарівна незнайомко, будуть належні мені.

Владислава радісно, сріблясто засміялася, з задоволенням, котре торкалося самого її серця, роздивляючись високу та мужню його постать, широку в плечах й вузьку в стегнах, і здригнулася, мов зненацька зі сну пробуджена, коли за спиною в неї, від вхідних дверей будинку, пролунався жіночий голос.

– Альошо, любий мій, ти повернувся?

Сині очі полишили увагою Владиславу, полинули поглядом їй за спину, до тієї, котра озвалася мелодійним голосом, і Владислава відчула гостру й несподівану ненависть до тої незнайомки, котра кликала його любим своїм. Стрімко і роздратовано озирнулася й дещо розгублено закліпалася гарними блакитними очима, взрівши перед собою пані вже досить поважного віку, одягнену в розкішну шовкову сукню брунатного кольору, з медяно-золотавим волоссям, що було розділено на проділ й вкладено в мудру зачіску з двома товстими косами, й очі… Вражали особливо очі.

Сині й гарні очі, подібні до очей незнайомця.

– Мамо!

Пані велично зійшлася сходинками з ґанку, простягнула руки вперед, майже відразу потонувши в обіймах незнайомця, й Владислава від полегшення навіть задихала нерівно.

Ця пані є його матір’ю.

Матір’ю!

Пані тим часом обернулася до неї з усмішкою.

– Бачу, Альошо, ти вже познайомився з графинею.

В синіх очах промайнулася розгубленість, і вони поглянулися на Владиславу так, що вона вперше за цей день пожалкувала об тім, що є тепер графинею Смотрицькою.

Пані засміялася.

– Альошо, синку, в тебе такий здивований вигляд…

Він кинув на матір короткий погляд.

– Я… я просто порахував, що переді мною панночка…

– Так, я ж відписувала тобі, що наречена Смотрицького дуже є юна, майже ще дитя… – Обійнявши сина, пані поглянула на Владиславу, що ніяк не могла пригадати ймення цієї жінки, котра породила такого дивного сина. Ростислав знайомив їх, але ж вона відверто пропускала повз вуха ймення присутніх на весіллі гостей, надто переповнена радістю від того, що нарешті виповнила свою мрію. Та й мети не мала тісно товаришуватися з тими панами та паніями гордовитими, але ця паня була геть іншою справою тепер… – Вибачте вже нас, ваша світлість, але мій син іноді буває справжнім диваком, та запевняю вас, що він не хотів образити, порахувавши вас за вільну панночку. Дозвольте мені вас познайомити… – Вона знову поглянула на сина. – Альошо, мій любий, перед тобою пані Владислава Любомирівна, графиня Смотрицька, щаслива молода дружина нашого любого Ростислава Марковича… Графине, а це мій син – Олексій Павлович Забродін, що тільки повернувся з Полтави…

Владислава посміхнулася й відчула, як усміх той задрижав непевно на її повновидих вустах, коли Забродін, випустивши з обіймів струнку постать матері, обернув до неї своє лице й зробив декілька кроків, аби взяти для поцілунку її тонку ручку.

Помітила, як затремтіли від його дотику пальці.

Сині очі поглянулися гостро, незрозуміло.

– Графине…

Висилувала з себе усмішку, котра в ту мить чомусь далася важко.

– Пане Забродін…

– Дозвольте висловити свою думку… Я вважаю, що Ростиславу Марковичу надзвичайно поталанило мати таку дружину, як ви…

Голос графа за спиною Владислави пролунав так близько, й вона вся напружилася, коли руки чоловіка владно обійняли її за стан тонкий і притулили до теплого тіла.

– Цілком з вами згоден, Олексію Павловичу.

Владислава помітила, який погляд Забродін кинув на ті руки, що обійняли її так владно, і ледь стрималася була, аби не відштовхнути мужа свого геть, а потім таки вивільнилася з його рук, зі сміхом кинулася до будинку, до бальної зали, почуваючись так уже дивно, як ще ніколи в житті. Й кожною клітиною своєю відчувала вона на собі погляд очей тих синіх і, навіть не озираючись, знала, що зайшов він до будинку слідкома за нею разом із Ростиславом та матір’ю своєю. Бажала зараз же, в ту ж саму мить пурхнути у його обійми й танцювати, танцювати лише з ним одним, кружлятися разом з ним до тих пір, поки втома не візьме вже над нею гору й не впадеться вона безсилою до рук його сильних – до тих рук, в єдині котрі бажала тепер линути. А мала ж спершу танцювати з чоловіком, видавати щастя що від танку того, що від близькості його, та очі воровкувато нишпорили залою бальною, шукали високу та ставну постать пана Олексія Забродіна, шукали погляд тих незрівнянних синіх очей.

Він запросив її на третій танець.

Йшла з ним крізь натовп гостей, мов то крізь туман густий поранковий осінній – геть нічого й нікого довкруж себе не вбачала, лишень його близькість володіла почуттями, й дотик його руки відчувала торканням наче самого вогню. А як танцювала вона з ним – пташиною легко пурхала в танку, й тільки погляд синіх очей один й існував для неї в цілім світі, й, коли скінчився той танок й Забродін повертав її до Ростислава, вона раптом дотямила того, що він не промовив до неї жодного слова, й зупинилася посеред зали, геть не звернувши уваги на зацікавлені погляди присутніх.

– Я образила вас чимось, пане Забродін?

Він повільно обернувся, слабко всміхнувся.

– Ні, що ви!

– Тоді чому… чому ви так образливо мовчали?

В синіх очах промайнув дивний вираз.

– Вибачте, але я не знаю, про що маю балакати із заміжніми графинями, – промовив він досить напружено, й Владислава від подиву та образи навіть не знайшлася, що йому відказати, дозволила відвести себе до Ростислава, а потім безпомічно й дещо розгублено спостерігала за тим, як Забродін іде геть, більш навіть не поглянувши на неї. Й уся вона – серцем та єством жіночим, так і рвонулася за ним, і певне, що таки подалася б слідкома, коли б рука Ростислава не тримала її руку. Він щось шепотів ніжно їй на маленьке рожеве вушко, але Владислава майже не чула слів чоловіка й напружено спостерігала за тим, як Забродін підійшов спочатку до матері, а за декілька хвилин уже запрошував на танець темноволосу панночку в сукні рожевого кольору. Й погляду не звела з них, поки танцювали вони, геть забувши про все – про цю перемогу свою над бідністю та сестрою-графинею й про погрози того впитого Власовича…

Ростислав торкнувся рукою її лиця.

– Люба, що з тобою?

Здригнулася від його дотику, стримала себе, аби не відкинути з відразою ту руку, що торкнулася її лиця, й поглянула на нього неуважним, майже невидючим поглядом.

– А що зі мною? – запиталася байдужливо.

Граф пильно вдивлявся в її лице.

– Весь день ти видавалася такою веселою та радісною, а зараз наче сонце вгаслося на твоєму милому личку, спохмурніло воно якось ураз. Скажи, тебе хтось образив?

Погляд Владислави відразу птахом норовливим полинувся до Забродіна, але вона повернула його назад, похитала головою.

– Ні, усе гаразд, і ніхто мене не образив… Я просто, певно що, втомилася й перехвилювалася.

– Моя бідненька! То, може, підемо до спочивальні?

В голосі графа почулося нетерпіння, очі його заблищалися… Владислава уявила собі шлюбну ніч й дотики цього чоловіка, його пристрасть та поцілунки… Вродливе лице її перемінилося виразом.

Відійшла від нього.

– Ні, я просто посиджу й усе.

– Як забажаєш, серденько.

Вона слабко йому всміхнулася, а потім присіла в одне з крісел й знову відшукала поглядом високу постать Забродіна, котрий у ту мить уже не танцював з тою темноволосою панночкою, а лише мило з нею гомонівся, зупинившись біля огрядного пана та не менш огрядної панії. Обвіюючись віялом та торкнувшись його руки, панночка щось промовила, й він засміявся неголосно…

Владиславі від того сміху заболілося в грудях.

Вона не могла ніяк зрозуміти, що воно таке з нею відбувається, й відчувала тільки єдине бажання – кинутися до тих двох, що ото так мило перемовлялися між собою, й забрати його геть від тої дівки, заховати його так далеко та надійно, щоб лиш вона одна могла бачити його, лиш вона одна володіла його увагою й вона одна викликала усмішку на його гарних, чітко окреслених вустах, і лиш її слова змушували його сміятися…

– Може, досить уже, моя люба?

Владислава здригнулася, зачувши над собою знайомий голос, і тільки потім побачила перед собою грубу темну сутану панотця Якоба. Поморщилася, мовчки спостерігаючи за тим, як він підходить ближче до неї й опускається повільно в сусіднє крісло. Знала, передчувала вже, про що він буде провадити розмову, але продовжувала мовчати й не так відверто позиркувала на Забродіна, котрий розмовляв із геть уже упитим Власовичем.

Якоб нахилився до неї.

– Ти покинеш нарешті так відверто обдивлятися того пана, поки хто не помітив твоєї уваги й не почав пліткувати?

Владислава призро гмикнула.

– Я тепер не боюся пліток.

Якоб помовчав, роздивляючись її лице в яскравім полум’ї свічок, що освітлювали бальну залу будинку графа Смотрицького, й запитався так тихо, що вона могла й не розчути його за звучанням музик, але вона почула.

– Що це, Владиславо?

Тонкі білі пальці, складені на синьому осамиті, судомливо затисли розкішну тканину, й вона важко зітхнула.

– Я не знаю.

Темні очі ченця продовжували вп’яватися в неї поглядом.

– Ти закохалася, Владиславо?

Вона здригнулася так, мов була отримала від нього болісного поличника, й знову поглянула на пана Забродіна. Невже те, що сказав зараз Якоб… невже в його словах щось таки є? Маючи двадцять років віку, вона ж нікого ще ніколи не кохала. У Львові в тітки її життя було досить усамітненим, і все через бідність ту кляту. Вона ж не мала навіть пристойної сукні, аби потрапити на очі шанованому панству, а закохуватись у злидня, аби потім усе подальше життя жалюгідно існувати, лиш виживати, не відаючи насолод життя – того й сама ніяк не бажала. Тільки відвідуючи месу, вона ще могла зустріти більш-менш гідного уваги панича – тітка заради святої служби позичала їй одну зі своїх суконь, котра теж була досить простенькою, але все ж кращою за одягання самої Владислави… Й у костьолі був трапився їй на око один досить багато вбраний пан, котрий усе позиркував на неї з захопленням, і те захоплення… Воно надзвичайно сподобалося Владиславі, вона й собі почала придивлятися до пана того, й він наче їй сподобався, але якось так… мляво та нудно, й більш за все цікавило її в нім те, чи не є він часом графом. Й коли дізналася, що він лише звичайний купець, нехай і великої заможності, то й усе вподобання до нього зниклося в одну мить. А те, що відчувала вона до Якоба…

Владислава поглянула на ченця, чорні очі котрого продовжували пильно та наполегливо вдивлятися в її лице… Те, що їх пов’язувало, було надто темним, незрозумілим та грішним, аби могла вона в нім щось зрозуміти. Але вона не кохала цього чоловіка похмурого й тепер знала то напевне. Так, він викликав у ній пристрасть – глибоку тваринну пристрасть, над котрою вона була геть не владною, котра була набагато сильнішою від неї самої. Й чомусь зараз, після знайомства з паном Забродіним, сама згадка про все те гріховне, що пов’язувало їх із Якобом, викликала у Владислави напад нудоти, й вона дещо більш різко, ніж збиралася, кинула йому в лице:

– Вас це не має обходити!

Якоб потемнішав лицем.

– Помиляєшся… Не забувай про угоду між нами.

Владислава поморщила лице.

– Я пам’ятаю про угоду, й не потрібно мені весь час нагадувати! Можете не хвилюватися – ви отримаєте своє.

– Дуже сумнівно, коли ти й далі будеш так поводитися.

– Що ви маєте…

– Подивися на це вгодоване збіговисько панське. Гадаєш, що вони ще не помітили твоєї зацікавленості цим синьооким паном? І коли щось дійде до твого чоловіка…

Владислава холодко всміхнулася.

– Досить! Ви ж самі знаєте, що Смотрицький від мене вже нікуди не подінеться, й не потрібно більш цих розмов.

Велично, з гідністю справжньої графині Владислава звелася на ноги й пішла геть від похмурого ченця, спиною відчуваючи на собі його важкий погляд. Наштовхнулася на тітку, котра обдарувала її засудливим спогляданням, і ледь не кинулася до свого дорогоцінного ченця. Металася Владислава душею невпокоєною по залі бальній, лиш удаючи, що слухається привітань гостей, і все косувалася на Забродіна, все очікувала, що запросить він її на танець знову, вешталася залою й гірке розчарування тримала при серці, розуміючи, що не бажає він навіть і дивитися на неї.

Години за дві Власович улаштував сварку з дружиною.

Геть упитий, він раптом істеричним голосом перекричав музик і, кинувши в лице почервонілій Анастасії котресь лайливе слово, рушив було до дверей, де перехоплений був декількома веселими панами, які почали вмовляти його залишитися.

Але Власович був налаштований рішуче.

– Коли я поганий такий для неї чоловік, то нехай надивиться собі кращого! А я піду шукати іншу! – вигукнув він голосно й пронизливо, коли музики раптом обірвали музику й залою запанувалася ледь не оглушлива тиша. Й він знову рушив до дверей, відштовхнувши від себе якогось пана з рудавим волоссям, і тишу порушували тільки тихі, судомливі плачі Анастасії Марківни.

Владислава огидливо покривилася.

Вона здогадувалася, чому гризлося подружжя Власовичів.

Катажина, котра була тою ще пліткаркою, й у домі Смотрицьких почала плутатися з дівками з челяді, багато чого в них вивідуючи, і за день до весілля повідала Владиславі навіть цікаву чутку про сестру графа. Виявляється, що пан той Власович міцно тримав у руках своїх геть закохану в нього Анастасію Марківну й виробляв усе, що лиш йому заманеться. Дівки захоплено пліткували об тім, як через декілька місяців після весілля пан Власович, геть не соромлячись, почав надто вже багато наїздити до Кременчука, іноді залишаючись у місті й на цілу ніч, й на декілька діб, і, повертаючись, відказував, що був на гостині в друзів і взагалі ж він є вільним чоловіком. Але пані Анастасія, мов жіноче чутливе серце тої щось прочувало, не вірила йому, нервувалася так, що й лицем змарнілася, й постать її завжди повновида схудлася досить помітно, хоча перебувала пані в надії… Й не витримала вона, поїхала до Кременчука прослідкувати за любим мужем, і власна її покоївка рознесла по дівчатах оповідку про те, що пан Власович не по друзях на гостину до Кременчука вчащається, а коханку там має з заможних удовиць… По поверненню Власовича до маєтку йому було влаштовано таку сварку, що й будинок здригнувся. Пані Анастасія верещала й кричала, наче та божевільна, та Власович полишався надзвичайно спокійним, а потім узагалі пішов геть із дому, гучно грюкнувши за собою дверима.

Пані Анастасія зомліла й другого дня втратила дитя.

Розхворілася вона після того не на жарт, змарнілася й схудлася так, що нагадувала скоріше тінь себе колишньої. А пан Власович усе не повертався, хоча як уже вона на нього чекала, так чекала – тільки увійде до кімнати покоївка її, так і полине до неї благальним поглядом, прошепоче ледь чутно:

– Не повернувся?

Й Марина її день у день хитала заперечливо головою.

– Не повернувся.

Пані Анастасія, зачуваючи таке вкотре, не тримала вже в собі сліз, плакала знову й знову, й дівки не відали, як же то було її втішити. Не витримав страждань сестри зрештою сам граф Ростислав Маркович, поїхав до Кременчука й привіз Власовича до маєтку. Й як оживилася, як ожилася Анастасія Марківна, коли до покоїв її забіглася схвильована Марина й сповістила про те, що пан Олексій Васильович повернувся. На зблідле лице її якось разом, в одну мить повернулося забарвлення, воно навіть почервонілося, й якою слабкою вона не була, а звелася з ліжка, похитуючись, додибала до дзеркала й наказала подати щонайкращий капот, причепурити волосся й напудрити лице.

Увійшов Власович, і двері за ним щільно зачинилися.

Що там уже відбулося між подружжям за зачиненими дверима, так і полишилося невідомим, та змирилися вони після того настільки, що пані Анастасія понесла вдруге, щоправда, й те дитя вона втратила також невідомо й чому. Хоча дівчата шепотілися по кутках, що пани, змиряючись, дійшлися певної згоди – пан Олексій Васильович не зраджує пані з панянками, аби було про неї менш пліток у товаристві, а вона заплющує очі на те, що його час від часу може потягнути до іншої жінки, за умови ж, коли ця жінка буде з кріпачок графа Смотрицького.

Пан Олексій з любощами не затримався.

Пані ж Анастасія, як там на словах вона на що не погоджувалася, та, коли чоловік утрапив оком на селі на досить принадну дівку Наталку Стоженківну, почала нервувати. Власович особливо й не крився – оселив Стоженківну в одному з флігелів, що було їх збудовано в маєтку для панів-гостей, і навідував дівку, нікого не соромлячись. А Наталка та чи вже хотіла, чи не хотіла йти в полюбовниці до пана Олексія – та хто ж там питався її? Й скільки було такого по маєтках панських, що пани брали до своїх покоїв вродливих дівок, у любощі з ними впадалися, а хто був жонатим, то траплялися такі, що й паній своїх не страшилися – відкрито любилися з дворовими дівками, та ще й промовляли, що не потрібно й коханок шукати по містах та столицях, витрачаючись значно, утримуючи тих ненаситних паній. По селах серед кріпачок знаходили іноді такі коштовності, що куди там примхливим міщанкам та паням? Щоправда, пивогорські кріпачки від панської уваги не потерпалися – пан граф ніколи не виявляв цікавості до них. І так тривало до того часу, поки Власович не розпочав полювання.

Через деякий час пані Анастасія втратила чергове дитя, а ось Наталка на час появи у маєтку Владислави Пашинської мала скоро розродитися.

І Власович видивлявся собі інших дівок.

І будинком знову луналися сварки між подружжям.

Хтось із гостей засміявся з тих витівок Власовича й ураз наче забувся про нього, хтось же продовжував перешіптуватися між собою, кидаючи обережні погляди на рознервовану Анастасію Марківну, але музики заграли знову й свято на честь весілля графа Смотрицького продовжувалося.

Владислава ж перебувалася в кепському настрої. Тягновило її мов силою невидимою до того Забродіна, й слідкувала вона непомітно чи не за кожним порухом його, й напружувалася внутрішньо, коли запрошував він на танець котрусь із панночок чи паній, якими так і повнилася бальна зала будинку Смотрицьких. Спостерігала, як танцює він, як дивиться на панночок, як обіймає, щось проказуючи, й відчувала, що все тяжкіше їй саму себе стримувати, аби не підійти до нього, порушуючи правила цих гонорових панів. Аби ж хоч якось уже відволіктися, йшла в танок з Ростиславом, танцювала з іншими панами й усе ж кидала відверті позирки в бік Забродіна, закликаючи його підійти до неї, поглянути знову в очі, як дивився він у них на ґанку, коли під’їхав до неї так близько на своїм баскім коні.

Але Забродін у її бік уперто намагався навіть не дивитися.

Й Владислава раптом уторопала, що має робити.

Мило всміхаючись, вона павою поважною пішла до пані Забродіної й вже за декілька хвилин приязної розмови відала про те, що пані Тетяна Олексіївна декілька років як є удовицею й любий син Олексій у неї єдине дитя – вистраждане, вимолене в прощах та гарячих молитвах дитя, й до його народження щасливе та безмежно закохане подружжя Забродіних більше десяти років не мало від Бога благословення діточками. Скільки сліз вилила Тетяна Олексіївна, як дрижала вона над єдиним своїм сином, коли ж народила його нарешті.

Сині очі її лагідно поглянули на Забродіна, котрий у ту хвилину розмовляв із двома паничами.

– Він є все для мене в цім житті, – промовила пані Забродіна ніжним голосом. – І я хочу, аби він зазнав стільки ж щастя та кохання, скільки я завдяки його батькові. Й коли він закохається, я прийму його вибір, яким би він не був – навіть коли панночка буде геть непідходящою.

Владислава посміхнулася.

Тою непідходящою панночкою могла виявитися вона сама.

– Ви надзвичайна мати, – промовила Владислава повільно…

…У наступну мить, коли музика стихлася й закінчився черговий танець, до бальної зали увірвалася дивна пара.

Першим, сильно хитаючись, увійшов Власович. Сюртука свого він примудрився десь загубити й повернувся до зали в сорочці, подраній у декількох місцях та забрудненій землею. Він голосно реготав й щось вигукував, а за собою, міцно тримаючи за руку, тягнув дівчину. Владислава розгледіла товсту темну косу, спідницю темно-червону та вишиту сорочку й зрозуміла, що це чергова кріпачка-коханка Власовича.

Натовпом гостей пролунався стриманий сміх.

Власович майнув рукою до музик.

– Грайте, чого ви змовклися? Ми з панею будемо танцювати!

* * *

Відчуваючи на собі погляди чисельного товариства, Ярина застиглася нерухомо поряд пана Олексія Васильовича й навіть очі заплющила від сорому, коли пани та панії глузливо й образливо засміялися над тим, як пан Власович назвав її панею й виявив бажання танцювати з нею. Не бажала навіть куцого позирку кинути довкруж, хоча на собі й відчувала скільки вже тих поглядів клятих.

А як же жалкувала вона тепер, що послухалася була Уляни й залишилася в панському садку до пізнього вечора.

Граф Смотрицький на честь свого весілля наказав влаштувати святкування й для своїх кріпаків, для яких у садку панському та край нього було наставлено столів з пригощанням, щоби кожний закуштував смачного за здоров’я пана свого та молодої панії. Там і музики з села були присутні, й кріпаки, вільні на честь весілля від роботи в полі у той день, хоч на короткий час забули своє геть безрадісне життя й раділи та веселилися так, мов один цей день і мали вони лише прожити. Й видавалося, що одна тільки Ярина й не забувала нічого. Невеселою, геть невеселою йшла вона на те святкування, вбрана в щонайкраще своє зодягання – гарну, ще материнської молодості спідницю темно-червону картату, в сорочку єдину білу, вишиту маками червоними, та керсетку жовтогарячу. Й у косу її Уляна стрічок, мов річок полум’яних, навплітала, а потім ще й квітами прикрасила волосся темне, й застрибала поряд, обійняла за плечі.

– Яка ж ти, сестро, гарна зараз!

Ярина важко зітхнула.

– Й що з того? Кому я потрібна, навіть і така гарна?

Уляна лукавенько усміхнулася.

– А Мишку Золотаренку?

Ярина нахмурила чоло. Золотаренки вважалися на селі чи не найзаможнішою родиною, мати-козачка Мишка, коли виходила заміж за дядька Золотаренка, чималий посаг з собою принесла, й худобини нагоновили на бідне дворище нареченого такої, що не було куди й подіти. Й зараз – дарма, що були кріпаками, – Золотаренки жили досить-таки заможно. В хлівинцях у них рохкали вгодовані свині, на полі випасалося з десяток корів із волами, а вже птиці мали, що ті тобі пани. Виростили й випестили одного лише сина – високого й білявого Мишка, за котрим зітхалися важко чимало дівчат на селі, й чимало господинь мріяло віддати свою доню та в багатий двір Золотаренків, щоби бідності та злиднів у житті не зазнавала, в такому вже достатку жила.

А Мишко вподобував Ярину.

Раденчиха, коли дізналася про таку справу, то всі вуха вже проторочила Ярині описами того, якою щасливою вона буде, коли не проґавить такого парубка, як Мишко.

– Послухай уже, дочко, матері своєї, – чи не кожного буває вечора заводила Марія Раденчиха, упоравшись та готуючись до сну. – Ти ж за Мишком цим будеш, як у Господа Бога за пазухою. Він же одинак у батьків, і яка там Килина не є, як носа свого не задирає, а ти ж теж з козацького роду, як і її Мишко. Й то нічого, що ми бідніші від них. Коли Мишко наполягатиметься, то поступиться та відьма рудочола, нікуди не подінеться… Й подохне ж то колись, не вічно буде та земельку святу товкти, а ти господинею такого дворища, доню, заробишся, хоч старість мою порадуєш. Уляна ж геть пропаща, й кому вона, покритка ця, потрібна? Та й красуня ти не в приклад сестрі. Я помітила, як Мишко тебе поглядами голубить, і повір уже моєму материнському слову – ніколи ти не пожалкуєш, як станеш його дружиною. Та він же тебе жалкувати стане так, що не кожну й паню так пожалкують, викохає з тебе таку паву, всім на заздрощі…

Ярина ж тільки мовчки слухала ті палкі материнські слова, що нашіптувалися їй наполегливо та пристрасно. Й мовчала. Мовчала тому, що й сама не знала, що їй було робити. З одного ж боку, мати промовляла щиру правду – й сама бачила, як тягнеться до неї Мишко, як зорить закоханими блакитними очима, й відчувала те, що добрим-таки мужем буде він для неї, й жалкуватиме так, що не кожен пан свою панію пожалкує, й велику помилку вона в житті своїм утне, коли проґавить Золотаренка.

А з іншого боку, впікало дещо.

Не кохала вона ж його!

Геть не кохала!

Ото такий чудовий, і добрий, і закоханий – та не викликав же в її серці геть ніякого почуття, геть ніякого хвилювання. І як не погляне він палко та закохано, як не кине оком погляду ніжного та люблячого – а в неї лиш тиша та байдужість у відповідь на те споглядання. Та матері в тім не зізнається, мовчить – знає вже гарно, що почне та жалітися на власне життя, на кохання своє велике до кріпака безталанного. Досить, раз уже було бовкнула, що не має нічого в серці до Золотаренка…

Раденчиха поглянула важко.

– А що ж ти маєш там мати?

Ярина дещо розгубилася.

– Так кохання ж…

Раденчиха закопилила тонкі, гнівливі вуста.

– Кохання… – повторила гірко, з незрозумілим виразом лиця. – А нащо воно, дочко, тобі потрібно? Як я вже замолоду кохала сильно твого батька, та ледь не шаленілася була від одного лиш погляду його чаклунських зелених очей… Тільки раз позиркнув на мене тими очицями своїми, зустрівши біля гори, так я наче збожеволіла, важко захворілася. Де не піду – його поглядом шукаю, очі заплющу – наче намальований переді мною постається. Й ні спати, ні їсти не могла, усе до нього думками та серцем линулася, й батьки гадали вже, що захворілась я важко, стривожилися, аж я потім в усім зізналася й отримала благословення від татуся на шлюб із кріпаком. Побралися ми з твоїм батьком, і спершу жила я з ним, мов у раю, народила Миколу та Василя, й поступово якось за клопотами та життям важким втрачати почала в серці своїм кохання до нього шалене, котре відчувала відразу. А зараз узагалі що полишилося мені від почуття того – глухе роздратування від життя, прожитого важко та наче марно…

Ярина тільки мовчки дивилася на матір, бачила втому та гнівливе невдоволення в її очах, сліди того на лиці її, до часу постарілому, й сама не знала, що ж робити їй… Якось і шкода було би втратити такого ото гарного парубка, з добрим відкритим серцем, а з іншого ж боку, серцю дівочому, нехай дещо й нерозумному, так уже кортілося звідати кохання, й щоб там мати не казала про те, як швидко зниклося її власне кохання до батька, та Ярина чомусь певна була в тім, що коли б вона вже покохала, то ніякі труднощі, ніяка бідність не змогла б витруїти з її серця того заповітного почуття. Та кохання вперто відмовлялося оселятися там – і як уже Мишко не кохав її, як не обходжував, а вона все полишалася до нього байдужою й з острахом чекала того дня, коли тітка Килина, що омріяла для сина більш гідну та заможну невістку, поступиться зрештою впертим наполяганням сина й у хату Раденків постукаються свати від Мишка Золотаренка.

На святкування весілля панського йшла Ярина геть невеселою. Що за сестру вболівала, а що передчуття мала на серці незрозуміле, й знала, що зустріне там Мишка, котрий буде весь вечір витріщатися на неї з захопленням та надією. Та й на лицях багатьох кріпаків можна було помітити втому, а ще страх, що гулявся селом, мов той вільний вітер, – вбивство Наталки Кодрівни геть-таки настрашило людей, вони заворушилися й зашепотілися, і тільки й розмов тепер було селом про те, хто ж воно ріже дівчат – жорстоко й безжально, й усе частіш луналися слова об тім, що то все ж таки солдати.

– Москалі, москалі нищать наших дівчат!

– А покриток вони скільки полишають!

– І дівчат вони порізали!

Сторожко заробилося вечорами виходити – як тільки сонце закотиться за Пивиху, так на селі й жодної дівки та молодиці й не взрієш, ховаються за тинами та ворітьми власних дворищ, за широкими спинами батьків, братів та чоловіків. Ярина теж остерігалася тепер із заходом сонця ходити вулицею.

Поступово люди на святкуванні наче забулися про негаразди й страх від тих дивних убивств. Куштували смачні наїдки з панського столу, хмелілися від вина та наливанок з панських погребів, і навіть Маруся Раденчиха, набравшись смачного панського вина, якось наче подобрішала лицем. Ось тільки Ярина, ледь пригубивши густої вишневої наливанки, полишалася напруженою, радощі ніяк не могли пробитися до серця її, й тільки передчуття того, що мало трапитися щось, ятрило душу. Й Мишко, як він не намагався, а все не міг розвеселити Ярину. Аж ось він, одягнений у вишиту білу сорочку та вершкового кольору свитку, вилискуючи усміхом та закоханими блакитними очима, видобув десь для Ярини крихітних, вмазаних вершками тістечок – таких ніжних та смачних, що вони просто танулися в роті.

Ярина звела на нього здивований погляд.

– Мишку, де ти таке взяв? На столах я не бачила…

Золотаренко ніжно всміхнувся.

– Та я для тебе не тільки цих нещасних тістечок готовий випросити, аби ти лиш не дивилася так сумно, геть краючи мені серце. – Грубі, великі та мозолясті долоні Мишка, досить незграбно тримаючи ті тістечка, піднеслися до лиця Ярини, й він із ніжністю зазирнув до зелених її очей. – Ось, ти скуштуй лишень. Воно таке смачне, я одного таки в тебе поцупив – тобі відразу захочеться посміхнутися від задоволення.

Ярина невільно посміхнулася його словам, а потім таки спробувала того тістечка, котре на смак виявилося дуже смачним, просто казковим. Замружившись на мить від несподіваного задоволення, Ярина, коли розплющила очі, побачила перед собою напружений та пильний погляд Мишка і зніяковіла чомусь від погляду того, котрий був новим та незнайомим, і щоби приховати те ніяковіння власне, опустила очі й сказала перше, що припалося до думки.

– Ходімо танцювати!

Вони танцювали на галявині за панським садком, котру було яскраво освітлено смолоскипами, й поряд крутилися парубки та дівчата, чоловіки та молодиці, забувши, видається, геть про те, що їх завтра зрання поженуть знову на панщину й сонце пекуче та важка праця витруять швидко з пам’яті радість цю від танцю та щедрого святкування.

Й той танок із Мишком і згубив Ярину.

Він був майже закінчився, коли на галявині з’явився геть упитий пан Власович, за котрим плуталися декілька панів.

Люди відразу ж облишили танці й музики змовклися.

Пан Власович зупинився неподалік від Мишка з Яриною.

– А що, дармоїди, розгулялися? Та гуляйте, гуляйте. Я ж до вас прийшов гарну дівку собі взяти до зали бальної…

Присутні поніміли й покам’яніли.

– Чого застовпеніли? Я ж до вас не Морозенка з батогом привів! Чи дівок вам своїх для пана Олексія шкода?

Мишко, котрий ще з дитинства вирізнявся задерикуватим норовом, не встиглася Ярина його й утримати, запально відказав:

– А коли шкода, то що?

Пан кинув на нього осоловілий погляд.

– А хто це в нас такий хоробрий вишукався? Як звати?

Мишко погордливо виструнчився.

– Мишко Золотаренко.

– Он як? – Досить непевно ступаючи та похитуючись, Власович підійшов ближче до Мишка, котрий войовниче напружився, намагаючись загородити спиною своєю широкою Ярину. Та марно ж… Дарма що впиті, швидкі очі пана все ж помітили її струнку постать, і він неприємно, навіть хижо вищирився: – А кого ж ти там ховаєш?

Мишко озвався похмуро.

– Наречену.

Власович п’янувато гигикнув.

– Наречену? Як цікаво… А вона гарненька?

Мишко виступився вперед.

– Гарненька, та не для ваших брудних пазурів.

Власович нахмурився.

– Пана свого ображаєш, собако?

– У мене пан – граф Ростислав Маркович.

– А я вже для вас ніхто? – недобре вишкірився Власович й одним, несподівано стрімким для впитого порухом кинувся вперед, ухопивши Ярину за руку й потягнувши до себе. – Ану, показуй свою дівку, що ти тут ховаєш від пана. – Прямо перед собою, похолонувши від страху, побачила Ярина налиті кров’ю блакитні очі пана, котрого ніхто з кріпаків Смотрицького не полюбляв. В обличчя повіяло винним духом, а руку наче кліщами затисло сильними пальцями, й пан голосно засвистів. – Ба, панове, ви погляньте лишень, яку красуню приховує від мене це задерикувате хлопчисько! А я ж не знав навіть, що серед кріпачок є такі виняткові красуні… Та вона ж заткне за пасок вродою своєю будь-яку панію чи панночку…

Пани, що прийшлися на галявину разом із Власовичем, дружно загиготіли слідкома за Олексієм Васильовичем, та сміх останнього обірвався в ту мить, коли на нього кинувся Мишко – стрімко та несподівано.