Читать книгу Лора. Історія одного божевілля - Дарина Гнатко - Страница 2

1907 рік, м. Кременчук

– Лоро!

Здригнувшись, Лора відвернулася від вікна, за склом котрого тривожливо й неспокійно дмухав вітер, розгойдуючи верхівки дерев, і стукався до вікна невидимими пальцями. Вона знову думала про свою бідну, нещасну матінку, й думки ті спричиняли їй біль, який чи зоставить коли у спокої її серце.

На порозі стояв Петро.

– Час їхати до собору, люба!

Лора швидко позиркнула на брата, судомливо зітхнула.

– Так…

Петро покривив своє досить вродливе лице, на якому особливо вирізнялися сині материнські очі.

– Приїхала Сара з нареченим.

Лора у відповідь лиш байдужливо прикрила очі. Сара була небогою батька, донькою його рідного брата, котрий помер ще досить молодим, ледь устигнувши одружитися й заробитися батьком своєї єдиної дитини. Його смерть зробила Владислава єдиним спадкоємцем Романа Войтовича, а мати Сари через рік після смерті мужа вийшла заміж за чоловіка з заможної купецької родини, і єдина її донька Сара зростала в розкошах, отримавши й від покійного батька досить-таки пристойний спадок родини Войтовичів. І те, що фабрика та завод відійшли до Владислава Романовича, видавалося, нікого й не турбувало. Але то лиш так видавалося… Для Лори, котра ніколи не була особливо близькою з кузиною, було вкрай неприємно раптом дізнатися, що весь цей час Сара вважала себе ображеною у спадщині, обділеною образливо й нечесно. Ось тільки за життя свого дядька Владислава вона про це чомусь змовчувала, вдавала приязну та люблячу небогу, яка завжди лащилася до Войтовича й вартувало було лиш її стрункій постаті з’явитися у їхньому будинку, як вона кидалася на шию до дядька з голосним вереском:

– Дядечку, любчику!

Лора ж кузину не полюбляла з дитинства.

Й нелюбов та була цілком взаємною.

Кузини Войтович, дві онуки впливового й заможного фабриканта Романа Войтовича, котрі народилися жінками, на превеликий жаль діда, ніколи не мали між собою близькості. Спокійна й витримана Лора уникала буявої й яскравої Сарочки, мати котрої мала в собі єврейську кров. Темноволоса й кароока, одного віку з Лорою, Сара, якось уже надто рано розквітнувши, вже почала кокетувати з мужчинами. Лора знала, що тітка Розалія не надто схвалювала ті пустощі доньки з представниками протилежної статі, та Сара матері геть не слухалася, як і досить м’якого норовом вітчима.

В шістнадцять років вона втрапила в гучну перемовину.

Тоді Сара, ще така юна, але безперечно чарівна, зі звабливим соковитим тілом уже не дівчини, а жінки, та хитрою, лукавенькою усмішкою справжньої спокусниці, ледь не зруйнувала родину поважного судді Матвія Вакульського. Суддя той мав тридцять сім років віку, мужню постать, вродливе лице з оксамитовими карими очима та вабливою усмішкою… але на додачу він мав не надто привабливу дружину з заможних дворянок, котра й заробила його досить впливовим та заможним, а також цілий вивідок маленьких Вакульських, котрих пані-дружина справно дарувала йому чи не кожен рік їхнього подружнього життя. Але юну Сару те не зупинило – познайомилася з Вакульським на одному з приймань у знайомих і наче розуму полишилася від чи то кохання такого вже сильного, чи вже пристрасті, яка була почуттям не менш сильним від кохання і часом могла заволодіти людиною настільки потужно, що людина робилася непідвладною вже самій собі, а перетворювалася на раба тої пристрасті, геть нею засліплена.

Саме такою засліпленою заробилася й Сара.

Видавалося, що вона геть утратила розум. Усе те приймання тільки з одним Вакульським і танцювалася, й у перервах між танцями вони про щось весело перемовлялися, й Сара геть не звертала уваги на те, що порушує всі правила пристойності, весь час збуваючи час з чужим і одруженим чоловіком наодинці, кокетуючи з ним так відверто… Пані Вакульської в той вечір поряд не спостерігалося – вона вчергове перебувалася в надії й на очі людські з забобонних міркувань намагалася менш потраплятися. Під кінець приймання Сара кудись зниклася, Вакульського теж не було видко, й Розалія Войтович-Завгородня густо вкрилася на лиці червоною фарбою сорому, коли присутні почали поцілювати в неї засудливими та насмішкуватими поглядами. Не раз смикалася вона піти шукати доньку, але чоловік її, купець Завгородній, зупиняв… Сара ж повернулася хвилин за двадцять – розчервоніла лицем, з декотрою неприбраністю в зачісці та одязі, що так відразу впадало в око, але ж яка вдоволена. Розалія розтулила було рота, аби вилаяти доньку, та побачила Вакульського, котрий з’явився від протилежних дверей з декотрою неприбраністю в зодяганні своїм, і тільки того й змогла, що прошипіти придушено й неголосно:

– Де тебе важка носила?

Сара кинула на матір дещо затуманений погляд.

– Пішла дихнути свіжого повітря… в залі жах як задушливо.

Розалія перемінилася лицем.

– Не обманюй, негіднице… Ти вискочила до садка за Вакульським.

Погляд Сари був на диво спокійним.

– Коли і так, то що?

– Саро…

– Заспокойтеся, мамо, на вас уже звертають увагу, – обірвала палкий та занадто гучний вигук матері Сара й попростувала знову до Вакульського, мов не помічаючи геть того, що на неї вже дивляться що засудливо, а що з цікавістю та насмішкою.

З того вечора вона геть глузду полишилася.

Другого дня втеклася з дому, й чиєсь допитливе око догледіло, як сідала вона до прольотки Вакульського.

Іншого дня прийшла до нього в суд.

Ще колись прогулювалася з ним біля Дніпра.

Й місто загуділося, мов той потурбований вулик.

Небога юна Войтовича має стосунки з одруженим!

Яка ж ганьба, який то сором!

Розалія Яківна ледь не кожної днини влаштовувала доньці сварки – вона жалібно прохала, вона молила й наполягалася, жорстко та владно наказувала Сарі покинути навіть думати про Вакульського. Та все марно. Сара полисне вогняним своїм, темним оком, кине матері у вічі, що ніколи такого не буде, й втечеться до Войтовичів, до дядечка-любчика, котрого чи не батьком звиклася вважати, й Войтович завжди захищав дівчину від нападання її матері, прихищав у своєму домі й, видається, що повністю поділяв думку Сари стосовно дозволеності стосунків з Вакульським.

А місто продовжувало гудітися.

Тепер уже засуджували не одну лиш Сару за те, що руйнувала вона родину, так відверто кинувшись до обіймів одруженого чоловіка, а разом з нею й дядечка її заможного, котрий дозволяв зустрічі тих двох коханців під дахом свого дому.

Потім сталося те, чого ніхто не очікував.

Пані Марія Данилівна Вакульська, перебуваючи на шостому місяці своєї чергової важкості, не витримала сорому, образи та болю й спробувала вчинити самогубство, випивши отрути.

Вакульську врятували.

А дитя, народившись передчасно, померло.

Й смерть та наче отямила сп’янілого пристрастю Вакульського.

Він обірвав усі свої стосунки з Сарочкою Войтович, став більше часу вділяти кволій, ледь живій дружині, уникаючи всердно зустрічей з палкою юною коханкою, котра від охолодження його, видавалося, що останні краплини розуму й сорому втратила й приходила до суду, прохаючи його про зустріч. І біля будинку могла, мов той вірний вартовий, годинами чекати на його повернення. Вона відчайно благала не кидати її… Та Вакульський був геть невблаганним – дружина грозилася знову заподіяти собі самогубство, а то ж могло так негативно відобразитися на його посаді… До того ж пристрасть у пана Вакульського вже минулася, він почав прохолонятися до чарівної Сарочки й кидати дружину не мав намірення.

Сара мусила вертати до матері.

Мусила вислуховувати безкінечні й невтомні дорікання Розалії Войтович-Завгородньої, терпіти їх… Заробилася геть млявою та апатичною, тихою та невзнаною, мовби перетворилася на тінь себе колишньої – такої яскравої, веселої та рухливої. З будинку не виходила в місто – лиш до садка.

А потім Войтович приніс дружині й доньці несподівану звістку.

– Сарочка у надії!

Сарочка, котрій лиш шістнадцять, у надії!

Тітка Розалія тоді була ледь не померла від серцевого нападу. Такого вже вона коли й очікувала потайки від усіх, та гоновила від себе думки об тім, мов собак неприпнутих від воріт. Сару було вирішено негайно ж вислати до Білгородської губернії, де в тихому, скромному й затишному маєтку мешкала тітка пані Розалії.

Сара погодилася, не виказавши особливого супротиву.

Все такою ж апатичною й мов неживою відбула вона до маєтку Антонове в далекій Білгородській губернії, до незнайомої літньої родички. Войтович час від часу отримував від небоги листи, у котрих вона жалкувалася дядечку-любчику на те, як важко носити їй дитину, котра була небажаною навіть для неї. Дитину, котру відразу по народженню мали віддати в родину бездітного військового – родичка вже про все домовилася. Родичку ж ту вдовицю Сара описувала не інакше, як постійно набундюченою й усім невдоволеною бабою, яка зовсім не обраділа перебуванню у своїм затишнім будинку пузатої, осоромленої внучатої небоги… «…Бачили би ви лиш, дядечку, як позиркує на мене ця стара відьма, котру maman називає своєю тіткою. Тільки губи тонкі копилить, поки я снідаю, а потім і починає мені вичитувати про те, як я зганьбила родину, яка я безсоромниця та грішниця й що сама вона за моїх літ навіть поглянути в бік одруженого пана уникалася, а не те що зваблювати… Ха, дядечку, бачили б ви лиш ту ропуху набундючену – сумніваюся я міцно, що котрийсь із панів пожадобився б на цю бабу з її негарною пикою…» Подібного змісту листи Войтович отримував досить часто, й майже через рік Сара повернулася до Кременчука, обродившись сином Вакульського та віддавши дитя до рук геть незнайомого військового.

Але й у Кременчуці вона жити не бажала.

Певне, пекло їй ще почуття до Вакульського, одужала дружина котрого знову перебувала в надії… Часом Сара натрапляла на них у місті – пузата Вакульська гордовито й міцно тримала свого мужа під руку, усім своїм виглядом мов проказуючи без слів: «Не віддам! Нікому не віддам!»

Сара, після народження сина облишивши ту млявість свою та апатичність, знову почала кокетувати з чоловіками. Й містом почали ширятися чутки, що звабила вона одного пана дворянського походження, й після того, як Вакульська обродилася здоровим хлопчиком, зруйнувала родину того дворянина й заробилася його коханкою, геть не стидаючись того. Й пані Розалія впадалася в один серцевий напад за іншим, погрожуючи Сарі, що смерть матері залишиться до кінця її життя важким каменем на сумлінні – та Сара затялася, заробилася геть непослушливою матері й переїхала до будинку того Микольського, родину котрого порушила, жити відкрито.

Місто аж захлиналося, обсмоктуючи ту пікантну плітку.

А Сарі було все однаково – вона не звертала уваги на ті перемовини й тільки погордливо вилискувала темними очима, коли траплялося їй зустрінути де Вакульського – це ж йому, лиш йому єдиному мстилася вона своїми стосунками з Микольським, і кожного разу при зустрічі шукала в його очах злість та ревнощі, та хоча б натяк на подібні почуття – щось таке, що б вказало на його небайдужість… Але його карі очі полишалися образливо байдужливими, видавалося, що він уже й забувся про те божевілля, котре штовхало його в обійми невинної дівиці. Схоже, що він вирішив просто забути чарівну Сарочку Войтович. І то йому вдалося.

Через деякий час він знайшов собі коханку.

Й Сара не втрималася.

Вона поїхала геть із Кременчука.

Поїхала за кордон, умовивши Микольського на мандрівку європейськими столицями. Розалія Яківна отримала від доньки з тої мандрівки лиш лист чи два, а ось Войтович одержував від любої небоги лист за листом і фотознімки Сари в черговій столиці Європи. У Варшаві вона покинула Микольського заради польського князя Младославського й до Кременчука повертатися відмовилася. Розалія Яківна ледь була не померла від сорому, коли Микольський повернувся до Кременчука й кинув їй у лице прилюдно, що проклинає її доньку-повію.

– Ваша Сарочка погралася мною, а потім полишила, мов непотріб, – вигукував він голосно та істерично, негарно розбризкуючи слиною. – Вона виманила в мене стільки грошей на зодягання та коштовності, на цю подорож кляту, що я ледь не збанкрутів, а потім спокійненько прощебетала, що покохала іншого та йде до нього. Ось так просто. Про мої ж почуття навіть і згадки не було. Й за це я проклинаю вашу донечку-повію, й нехай ніколи в житті не зазнає вона щастя за мої страждання!

А Сарі було байдуже до тих прокльонів.

Вона два роки прожила зі своїм поляком у Варшаві, а потім рік на півдні Франції, в Монако, й постійно Войтович отримував від неї листи, вітальні листівки та фотознімки. Сара видавалася щасливою, хоча Войтович, котрий був їй ближчим від рідної матері, не раз говорив Лорі, що Сара все ще кохає того клятого Вакульського.

За декілька місяців до своєї смерті Войтович отримав від Сари листа, у котрому вона повідомляла, що зібралася заміж. І не за князя свого Младославського, зовсім ні… В Монте-Карло вона нарешті зустріла чоловіка, котрий запропонував їй не принизливу ролю коханки та утриманки, а звання дружини. Моріс Олександр де Варан походив з родини французького дворянина та української шляхтянки, гарно промовляв російською та українською й зміг зробити неможливе – настільки захопив Сару, що вона погодилася стати його дружиною й наче забулася про Матвія Вакульського. Й Сара раділася, що за місяць до зустрічі з де Вараном вона посварилася з Адамом Младославським і той відбув до Варшави. Змовчувала вона перед новим прихильником і про свій зв’язок з Микольським та Вакульським. Для Моріса, котрого вона, як і матінка його українка, кликала Олександром, вона була чистою й добропорядною панянкою, яка з дозволу своєї maman мандрувала Європою разом з родичкою, за яку видала свою служницю. Розалія ж, отримавши від доньки таку звістку, відразу пробачила тій усі колишні гріхи й поблагословила на шлюб.

А де Варан наполігся на приїзді до Кременчука.

Вони прибули потягом на другий день після вбивства Войтовича.

Лора так гостро запам’ятала перший візит кузини по приїзді тої до рідного міста… Тіло батька вже забрала поліція, маму, котра зізналася в тім, що є його вбивцею, вивели в кайданках з будинку похмурі, чужі чоловіки… Лора сиділа у вітальні, вирячившись прямо перед собою сухими очима, які майже нічого не бачили. Сліз за батьком у неї не було… Можливо, їх не було поки що чи не буде й узагалі – вона того не знала, а в ту хвилину геть не відчувала потреби заплакати. Те, що трапилося, – було надто страшним і неможливим, і її свідомість просто відмовлялася в те повірити. Бо коли б до кінця повірила вона в те, що відбулося цієї ночі в їхньому будинку… О, то Лора б не витримала – вона б просто збожеволіла, втратила розум… А поки що якась частинка її, наївна й дитяча, сподівалася, що жах минулої ночі є неправдою, що двері вітальні ось-ось тихцем відчиняться й увійде татко…

Живий та усміхнений…

Той, яким він був за її дитинства…

Коли двері вітальні дійсно тихцем відчинилися, Лорі на якусь мить видалося, що вона або збожеволіла, або прокинулася від важкого сну, від муторного марення, котре вмістило в себе й смерть татка, й арешт мами, й той жах минулої ночі. Заплющила очі, до нервового дрожу боячись поглянути на двері, а коли ж знову їх розплющила, то з жалем і полегшенням одночасно побачила там вгодовану, низьку зростом постать дворецького Михайла.

Той дивився на неї жалібно й острашливо.

– Панночко Лоро…

Дівчина важко зітхнула.

– Хтось прийшов?

– Так. Ваша кузина Сара В’ячеславівна.

Лора поморщилася, але все ж проказала:

– Нехай увійде.

Байдужим порухом торкнувшись неприбраного свого волосся, що рудавим полум’ям збігалося їй на спину, вона кинула короткий погляд на свою сукню, що видавалася несвіжою та зім’ятою, а потім поглянула на розчинені двері, в яких з’явилася постать Сари. Лора не вважала за потрібне звестися на ноги й тільки мовчки дивилася на кузину, з котрою не зустрічалася декілька років. Сара, своєю чергою, мовчки та пильно роздивлялася її саму. Для Лори в її стані було важко зрозуміти, чи змінилася кузина, вона тільки бачила перед собою елегантну й гарну пані з карими очима, зодягнену в чорну строгу сукню й темний капелюшок.

Сара заговорила першою:

– Яке горе! Бідний мій дядечко…

Й заходилася плакати… Сльози легко та вільно викочувалися з її темних очей, одна за одною, а потім потеклися струмком, омиваючи її дещо смагляві щоки, й Лора дивилася на ті сльози кузини майже заздрісно.

Вона теж хотіла, дуже хотіла заплакати…

Але не могла.

Сара раптом кинула на неї гострий погляд.

– Ти виглядаєш такою спокійною… Й зовсім незаплаканою.

Лора здригнулася.

– Я не можу плакати…

– Звісно ж, звісно, – з досить незрозумілим виразом протягнула Сара.

Вона повільно пройшлася вітальнею, навіть і поруху не роблячи, аби обійняти напівосиротілу кузину після тривалої розлуки. Та Лора й не потребувала її обіймів. Сара зупинилася перед великим портретом молодого подружжя Войтовичів, на котрому мама видавалася Лорі особливо, незрівнянно чарівною. Постояла в мовчанці хвилину або ж більше, а потім знову заскімлила:

– Бідний мій дядечко… Пригрів біля себе вбивцю…

Лора обпекла її поглядом темно-синіх очей.

– Не смій називати мою маму вбивцею!

Сара призро покривила повновиді вуста.

– Але ж я правду проказую.

– Моя мама не вбивця!

Кинувши на неї не зовсім зрозумілий погляд, Сара все ж вирішила не сперечатися, тільки плечима перенизала й знову повільно пройшлася вітальнею, й довга спідниця її сукні гарно погойдувалася при кожнім її кроці. Лора теж мовчала, спостерігаючи за кузиною з почуттям неприязні, котре все більш посилювалося… Вона не могла, як не намагалася ще з дитинства, вишукати в собі чогось теплого до кузини. Й відчувала, що ця неприязнь була взаємною.

Нарешті Сара обернула до неї сповнене рішучості лице.

– Гаразд, коли ти не хочеш того визнавати, в чім твоя мати дала зізнання, назвавши себе вбивцею мого дядечка, то я не буду наполягатися. Зрештою, я прийшла сюди по інше і маю до тебе важливу розмову, Лоро…

Дівчина поглянула невдоволено.

– Я втомилася, Саро…

Та ледь помітно покривила лице.

– Розумію, але ти все ж маєш мене вислухати… Я раніше змовчувала, тому що не мала бажання сваритися з дядечком, але зараз… Він помер, і я чомусь певна у тім, що у своїм заповіті він зоставив тебе єдиною своєю спадкоємицею, що я вважаю вкрай несправедливим. Це спадок не лише твого батька, а й діда Романа, і він має бути поділений між нами двома, ми жінки…

Лора поморщилася.

– Саро, зупинися… Нашу родину спіткало таке несподіване горе, й мені трапилося пережити чи не найжахливішу ніч у своєму житті… А ти прийшла говорити про такі речі зараз, коли таткове тіло ще навіть не охололося…

Сара палахнула поглядом темних очисьок.

– А коли я маю про це говорити? Коли ти все загребеш собі, а мене викинеш геть, мовби я зовсім не Войтович? До того ж ти не виглядаєшся вбитою горем донькою, та ти навіть і не плачеш…

– Не тобі мене засуджувати!

– Та вже хоча б для годиться сльозу викотила…

– Сльози в моїм серці, а того ніхто не бачить, – тихо відповілася Лора, й у її темно-синіх очах промайнув дивний вираз. Вона не заплакала й зараз, хоча Сара відверто провокувала її на сльози, якось наче насмішкувато, звинувачуючи, що вона не жалкує за батьком, коли не плаче за ним і не побивається розпачливо. Лора знову не могла втримати серця свого від неприязні до кузини. Хіба знала вона – ця зарозуміла Сара, що коїться в серці Лори? Та їй об тім і відати небажано.

Карі очі позиркнули на Лору ледь не вороже.

– Не намагайся мене розжалобити… Я все одно заберу в тебе половину статку твого батька – статку Войтовичів…

Лора обірвала її палку промову холодним зауваженням:

– Я вже сказала, що не бажаю зараз про це говорити… Й тобі взагалі краще зараз піти – ми повернемося до цієї розмови, коли батька поховають і буде зачитано його заповіт…

Сара з хвилину мовчала, потім зітхнула невдоволено:

– Гаразд… Але я все одно від свого не відступлюся…

З хвилину кузини мовчки дивилися одна на одну. Не те, щоб Лора жадобилася поділити з родичкою спадок батька, хоча від діда Романа Войтовича залишилося не так уже й багато, й Сара лукавила, ой як лукавила – вона вже свого часу отримала спадок діда разом зі спадком свого батька, а те, чим володів батько Лори на сьогодні, – то виключно його особисте надбання. Він зміг розбудувати скромні фабрику та завод, відкрив другу фабрику й розширив виробництво за межі міста, заснував прибуткові крамниці… Але Лору дратувала й обурювала оця поведінка Сари – Войтович ще й охолонути не встигнув, а небога вже поділяє його спадок, вимагаючи собі половину.

За декілька хвилин Сара все ж пішла, досить сухо попрощавшись.

– До зустрічі на похороні.

Після неї у вітальні полишився стійкий, терпкий запах парфуму та не менш стійке небажання самої Лори більше бачити кузину.

Й ось настав день похорону батька.

Заплющивши очі, Лора притулилася до Петра. Сильне, дуже тіло старшого брата випромінювало наче невидиму, але таку необхідну самій Лорі силу. Його серце билося рівно та впевнено – не в приклад серцю самої Лори. Вона з вдячністю та полегшенням відчула, як брат обіймає її, ніжно гладить руки та спину, заколисуючи у своїх обіймах.

Прошепотіла тоскно й ледь чутно:

– Мені страшно, Петю…

Він легенько поцілував її у скроню.

– Тобі немає чого боятися… Я ж з тобою…

Але Лорою продовжувала володіти напруга.

– А коли все стане відомо?

– Кому?

– Сарі, наприклад.

Петро дещо роздратовано зітхнув.

– Люба, покинь свій страх перед цією хижачкою. Вона багато бреше, мов той неприпнутий собака, але ти не маєш її боятися. В тебе ж є я, зрештою є Базиль. І ми захистимо тебе не тільки від Сари, а й від цілого світу.

Лора спробувала посміхнутися.

– Дякую. І що б я без тебе робила?

– А без Базиля?

Лора опустила очі. Пан Василь Миколайович Добровольський був її майже нареченим… і Лора відчувала, що оте «майже» полишиться між ними назавжди.

З веселим красенем Добровольським її познайомив Петро більше року тому. Товариш брата Василь Миколайович мав майже тридцять літ віку, гарну зовнішність, золотаві кучері густого, лискучого волосся та лукаві світло-карі очі. Він з першого ж погляду вподобав Лору, про що не постидався відразу її сповістити, й заходився залицятися, але не можна було сказати того, що сама Лора відразу ж закохалася в Базиля. Ні, він їй подобався, дуже до смаку були його залицяння, його захоплення відверте її вродою, навіть дещо пересолоджені слова об тім, що за її темно-сині очі йому й померти не шкода… Він вештався до їхнього будинку ледь не кожної днини – веселий, гомінкий, завжди з квітами для Лори, він приходив на чай, залюбки зоставався на обід і… відверто не подобався батькові.

Лора пам’ятала слова тата, кинуті ним у перший вечір після її знайомства з Базилем Добровольським.

– Він тебе не вартий!

Лора тоді тільки розсміялася.

– Татку, ви ж його вперше бачите!

– Мені досить й одного погляду…

– Але ж він такий веселий…

– Мені в зяті лиш блазня не вистачало!

Лора тільки посміхнулася тим бурмотінням, а Добровольський продовжував вчащати до них… Потім він мав від’їхати в родинних справах до Берліна, надсилав палкі листи, в яких зізнавався у коханні й у тім, як то скучив він за своєю Лорочкою і як рахує кожну хвилину до зустрічі… А Лора чомусь зовсім і не скучалася за палким залицяльником, не снувала тінню кинутою й сумовитою батьківським будинком, кожну мить згадуючи лице його, думаючи лиш про нього, про кожне його слово, погляд чи порух. Геть ні. Вона продовжувала жити звичайним своїм життям, відчуваючи певну приємність тоді, коли отримувала листа від Базиля, наповненого палкими зізнаннями. Чи кохала ж вона сама? Лора того не розуміла, проте й не вважала Добровольського коханням усього свого життя. Він їй подобався, їй було приємним його товариство… Але щоб кохати – ні, вона не була в тім певною, зовсім не була…

Василь повернувся декілька місяців тому… Й знову почалися його вештання до їхнього будинку ледь не кожної днини, й він усе так само не подобався її татку, й вона все так само не могла дотямити, кохає його чи ні. Він приїхав – а вона не відчувала ні радощів особливих, ані хвилювання.

За місяць він освідчився й попросив руки та серця.

Лора відверто розгубилася й попросила час на роздуми.

А за тиждень дізналася, що Базиль привіз із Берліна коханку.

Кременчук містечко доволі ж таки скромне за розмірами, аби в ньому можна було довго щось приховувавти, та все ж Добровольському щастило тримати існування своєї коханки в таємниці від Лори. Й можливо, то тривало б ще довго, коли б не Войтович.

Батько не зізнався доньці, звідки він про то довідався, але він усе ж таки сказав Лорі про те, що Базиль Добровольський оселив у невеличкому будинку по вулиці Кагамлицькій біляву блакитнооку німецьку чи то пані, чи то панночку й кожного вечора, коли починає темнітися, прослизає до неї.

Лора тоді поглянула на батька ледь не докірливо.

– Татку… ви слідкуєте за Базилем?

Войтович лиш перенизав плечима.

– Маю ж я знати, в які саме руки віддаю свою дорогоцінність…

– Тату…

– А ті ж руки таки виявилися занадто ласими й до чужого добра… Люба, я гадаю, що тепер ти вже відмовишся від цього бабія…

Лора несподівано посміхнулася.

– А ви так болієте за те, аби я відмовилася від нього?

– Люба…

– Не треба, татку, нічого більш казати. Мені потрібно побути одній і подумати – Базиль прийде десь за годину.

Войтович нахмурився.

– І ти його приймеш?

– А чому б і ні? – посміхнулася Лора.

Базиль Добровольський з’явився в будинку Войтовичів не за годину, а за дві, й Лора чекала на нього у вітальні в кріслі. Вона мовчазно та пильно спостерігала за тим, як він наближається до неї, радісно усміхаючись, і простягує руки, аби за звичкою взяти в них її тонкі пальчики й поцілувати їх дуже ніжно. Видавалося, він не помітив зовсім того, що Лора не відповідалася йому звичною радісною усмішкою, не помітив того, що дивилася вона похмуро. Й тільки коли поцілував ті пальчики біленькі, мов відчув її напругу й звів на неї тривожливий погляд.

– Люба, що з тобою?

Лора виразно вигнула брову.

– А що зі мною?

Базиль розгублено заблимав.

– У тебе дивний вигляд. Ти часом не захворіла?

– Ні, я цілком здорова.

– Тоді що…

Лора занадто різко вихопила в нього руку.

– Скажи, Базилю, ти не хочеш нічого мені сказати?

Добровольський тепер виглядався геть розгубленим.

– Сказати… про що?

– Ну, хоча б про те, кого ти тримаєш на вулиці Кагамлицькій?

Життєрадісне лице Базиля відразу пополотніло, і він поглянув на Лору швидко й зацьковано, його великі руки безвільно впалися вздовж тіла, й він застигнувся перед Лорою, наче той служка, що звинився тяжко. Повільно й досить важко миналися хвилини, а Базиль усе мовчав, мов шукаючи і не в силі знайти потрібних слів для відповіді. Й Лора не чіпала його, а просто мовчки чекала… Коли ж нарешті він заговорив, голос його пролунав глухо й навіть незнайомо:

– Хто тобі сказав про Ельзу?

Лора стенула плечима.

– Яка різниця? Головне, що це правда. – Вона гостро й пронизливо поглянула на нього, й він не витримав того її погляду й опустив очі свої – такі веселі по приході його, а зараз винуваті й наче згаслі. – Це ж правда, Базилю?

Він мовчав довгу хвилину.

– Правда, – тихо, ледь чутно прошепотів нарешті й відразу ж, мовби йому в одну мить підкосилися ноги, упався перед Лорою на коліна, ухопив, незважаючи на супротив, знову її маленькі долоньки до своїх великих, сильних рук і почав цілувати їх палко та пристрасно, промовляючи голосом, сповненим, видавалося, що щирим каяттям: – Але ж то нічого, геть нічого не означає… Ельза не та жінка, до котрої ти маєш мене ревнувати. Лорочко, ти ж розумієш, до якого ґатунку належать подібні жінки… Хто вони такі…

Лора спробувала було висмикнути в нього руку, але він тримав міцно.

– Я вважаю за ництво користуватися жінкою й ображати її позаочі… То ти, може, й мене обговорюєш з нею…

Базиль сіпнувся, наче вона його вдарила.

– Ні, ніколи! Тебе ніколи…

– Хоча б на цім спасибі.

Він знову почав обціловувати її пальці.

– Лорочко, серденько моє, не говори так зі мною… Твоя оця холодність… та вона ж просто вбиває мене…

Добровольський у той день ще довго вмовляв Лору пробачити його за ту ганебну помилку, котрою назвав свій зв’язок із німкенею Ельзою. Вимолюючи прощення, він ставався перед нею на коліна й цілував уже не лиш пальчики білі, а й поділ її блакитної домашньої сукні, обіймав її за ноги… Лора ж дивилася на нього й усе не могла дотямити того, чи щирим було це все: його слова, каяття та падання перед нею на коліна… Вона чомусь не до кінця вірилася його словам і мала незрозумілу впевненість у тім, що ввечері він усе одно помандрує до своєї білявки, котру чи зможе покинути. Зрештою вона попросила його піти, й він знехотя скорився – пішов геть, але пообіцявся, що буде приходити кожної днини й вимолювати в неї прощення.

Лора лиш слабко всміхнулася у відповідь.

Й нічого на його слова не відказала.

Потім, заховавшись за фіранкою, дивилася, як Базиль іде геть. І відчувала, уважно дослухаючись до себе й до свого серця… вражаючу байдужість. Не мала в собі жалів за ним, не мала якогось особливого обурення тим, що він утримував коханку в той час, коли так палко присягався, що кохає лиш її одну й вона одна йому потрібна, що лиш вона є безмежно коханою ним жінкою. Певне, та байдужість була тому, що не мала до нього почуття…

Біля воріт Базиль зупинився, повільно обернувся, мовби відчув на собі погляд Лори, але вона знала, що він її не помітить, тому й полишилася стояти на місці. Й дивилася на його дужу, високу постать, зодягнену в елегантний світло-сірий костюм-трійку, і вже знала, що Базиль Добровольський не стане її чоловіком.

Вона не мала жодного бажання робитися дружиною чоловіка, котрого не кохала й котрий зраджував її ще до шлюбу.

* * *

– Маємо йти!

Шепіт Петра й тепле його дихання торкнулися скроні Лори, й вона змусила себе нарешті рушити до дверей, вдячно спираючись на сильну та надійну руку брата. Зодягнена в чорну сукню з високим комірцем з міцного шовку, в чорній мереживній мантилії, що ховала рудаве волосся, заплетене в косу й оповите довкола голови, – Лора була в ту мить дуже гарною. Й хоча була огорнута смутком, а все не мала в собі сліз за батьком.

Сара чекала у вітальні.

Гарна й у чорного кольору одяганні, вона сиділа на низькому диванчику й досить-таки безсумно посміхалася високому темноволосому чоловіку, котрий стояв біля вікна. За інших обставин Лора, можливо, більш зацікавилася б цим напівфранцузом з українським корінням, але зараз… Кинула лиш короткий, неуважний погляд у бік вікна, на високу постать, що застиглася нерухомо, й сонячне світло, падаючи крізь скло, ховало в тінь його лице… Сара ж повільно й навіть велично звелася на ноги, певне, що малюючись перед нареченим-іноземцем, заплакала й кинулася обіймати Лору.

– Лоро, рідненька, яке горе! Яке ж велике горе! – шепотіла вона голосно, розпачливо схлипуючи, й Лора відчувала, що починає наче задихатися від різкуватого терпкого парфуму кузини, й так гостро бажала відштовхнути ту від себе. Але того не знадобилося – Сара теж не була налаштована на тривалі, нікому не потрібні обійми й за коротку хвилину сама відхилилася від Лори й поглянула на чоловіка. – Лорочко, рідненька, дозволь познайомити тебе з моїм нареченим – паном Морісом Олександром де Вараном, котрий наполягається на тім, аби називали його виключно Олександром. Я ж сама кличу його Алексом. – Вона простягнула руки до нареченого. – Любий, іди сюди й познайомся з моєю кузиною.

Від меду, котрим наче сотувався солодкий голос Сари, Лору починало нудити, але вона намагалася все ж того не виказати й обернулася до чоловіка, котрий стояв уже зовсім поряд… Спокійний, уважний погляд сірих очей торкнувся очей темно-синіх Лори, й вона відчула слабке, ледь помітне тріпотіння свого жіночого тіла від дотику того поглядами, й дрож та посилилася дивним чином у ту мить, як він простягнув до неї велику сильну долоню.

– Мадемуазель Лоро… Дуже приємно.

Голос його був глибоким та гарним, і Лора, на якийсь час забувшись, проти свого бажання задивилася на нього… Наречений Сари, цей напівфранцуз, мав безперечно привабливу чоловічу зовнішність – округле лице з широкими вилицями, гарного малюнку рот з вольовими вустами, прямий ніс з чіткими крилами ніздрів та очі… гарні сірі очі, уважний погляд котрих продовжував викликати в Лорі той незрозумілий дрож. І тому тремтіла її власна рука певне, коли простягнула вона її, аби торкнутися сильної руки нареченого Сари.

– Навзаєм.

Сірі очі продовжували уважно вивчати її лице.

– Прийміть мої співчуття у зв’язку зі смертю вашого батька.

– Дякую.

Він усе продовжував тримати у своїй руці маленьку долоньку Лори, й той дотик… Лора відчувала, наскільки він є приємним, і чомусь несподівано перестрашилася тої приємності. Вона була їй геть не потрібною, бо ж перед нею стояв наречений кузини. Й вона забрала в нього руку, висмикнула її, можливо занадто різко та поспішливо, заслугувавши ще більш уважний погляд тих очей сірих та невдоволене позиркування Сари.

Вітальнею запанувалася досить незручна мовчанка.

У прочинене вікно долинув голос візника.

Й Петро торкнувся руки Лори, порушуючи ту незручну тишу.

– Час.

Вона з вдячністю вхопилася за руку брата, а Сара, полискуючи невдоволеним темним оком, припалася до сильної руки свого сіроокого нареченого з виглядом справжньої власниці.

Біля воріт уже чекала автівка.

Петро допоміг сісти в салон Лорі, потім своїй дружині Наталі, й Лора раптом відчула якесь похмуре полегшення від того, що Сара зі своїм тим французом всілася до іншої автівки.

Вона мала думати про похорон батька, а не про сірі очі чужого нареченого.

Величний собор Успіння Богородиці вилискував на сонці білосніжними мармуровими стінами та золотом купола й був наповнений тими, хто прибувся віддати останню шану поважному мешканцю міста… При вході скупчилося багато людей, зодягнених просто й бідно, й Лора здогадалася, що то були робітники заводу й фабрик батькових, і чомусь відчула себе не надто зручно під поглядами їхніми допитливими й зацікавленими, котрі спрямувалися в її бік, вартувало їй було лиш з’явитися з салону автівки. Жалкувала, що не приховала лиця за мереживом мантилії, почуваючись не надто затишно під тими поглядами, що наче обмацували кожну рису її лиця, пожадібно шукали чогось – можливо, сліз розпачливих та жалібних. І не знаходили їх… навіть сліду їхнього, чи набряку почервонілих очей не могли відшукати, тому що Лора за ці дні навіть скупої сльози не пустила.

Вона не могла плакати.

Бачила осуд у тих поглядах, що були спрямовані на неї, відчувала, як підгинаються їй ноги, та примушувала себе йти вперед, вп’явшись закам’янілими пальцями в лікоть брата, що підтримував її.

Мала йти до собору.

Туди, де чекала на неї домовина з тілом батька.

За дверима пахлося ладаном та тим особливим духом, котрим пахнеться кожна церква, – святості та бджолиного воску. Лора знову бачила перед собою допитливі й зацікавлені лиця, але належними вони були вже людям, зодягненим більш заможно. Але ж і вони дивилися на неї так само, як і працівники батька, й певне що засуджували за цю кляту відсутність сліз, за ці сухі очі…

– Лорочко!

Скорботний чоловічий голос… То був Базиль, і Лора ледь не поморщилася привселюдно, коли зрадливий залицяльник ухопив її у свої обійми, досить нечемно висмикнувши з рук Петра й пригорнувши до себе. Вона відчувала на собі чужі пожадібні погляди, а тому й мовчала, дозволяла Базилю тримати себе.

А потім побачила її.

Домовину з тілом батька…

Жовтувате, мов віск, лице.

Лице мертвого батька.

Похитнулася, зачувши миттєву й сильну слабкість, але руки Базиля тримали міцно та надійно. Чомусь не бажала надовго зупинятися поглядом на обличчі батька, котрий виглядався ледь не незнайомцем – таким чужим та холодним, міцно затиснутим у крижаних обіймах смерті. Та вона взагалі воліла б обернутися й утікати геть, негайно ж геть із цього собору, від цієї домовини та того незнайомця, котрого вона тримала у своїх нутрощах… А Базиль, щось ніжно й заспокійливо примовляючи, підводив її все ближче й ближче до тої домовини, й ось лице батька опинилося так близько до неї… Вона бачила кожну рису, знайому з дитинства, відчувала на собі чужі погляди, й погляди ті тримали її поряд домовини міцніше від кайданів.

Хтось тицьнув у її задерев’янілі пальці свічку.

Протоієрей собору почав відправу…

Скорботно й велично водночас заспівався клирос.

Лора хрестилася, щось шепотіла блідими вустами, але очі її все також полишалися сухими. Незважаючи на осуд людей, сліз із себе вичавити не могла.

– Пустіть! Пустіть мене до нього!

Високий жіночий голос, що пролунався раптом за спиною Лори, змусив її здригнутися й боляче вхопити Базиля за руку, котрий навіть не поморщився від болю.

Вона пізнала той вабливий, високий голос.

То була вдовиця Матвієва.

Лора, навіть і дихати забувши, спостерігала за тим, як колишня коханка батька наче враненою пташиною підлітається до його труни. Сплескує пишними своїми, білими руками, скрикує так, що чутно її й за клиросним співом, потім падається навколішки, обціловуючи дерево, обшите темним оксамитом. Петро було ухопив її за ті пишні білі руки, аби відсторонити, аби не заважала вона відправі своїм воланням несамовитим та плачами розпачливими, так куди ж… Відштовхнула Петра геть від себе, мовби був він слабким хлопчиною, й продовжила впадатися біля домовини чоловіка, який був для неї лиш колишнім коханцем. Лора невідривно дивилася на ту розкішну жінку, котра ледь не зруйнувала шлюб її батьків, і в голові билася відчайно лиш одна думка – на місці Матвієвої зараз мала бути мама. То вона – справжня вдовиця Владислава Войтовича, Тетяна Іванівна Бурко-Войтович, мала би зараз припадатися біля труни батькової, а не ця, через котру й почалися нещастя їхньої родини.

Лора здригнулася всім тілом, згадавши ту страшну ніч, коли помер батько.

Волання Матвієвої, спів клиросу та запах ладану змішалися раптом у запаморочливу й нудотливу мішанину, перед очима заклубочився сірий туман – і вона просто знепритомніла, важко навалившись на Базиля. Й не бачила того, як присутні співчутливо заворушилися, Базиль пополотнів лицем і турботливо підхопив її на руки, аби віднести до широкої церковної лави біля стіни, й Петро занепокоєно тупцювався поряд, а Наталі поспішалася з кухлем святої води та солями, огидивий дух котрих дуже скоро привів її до тями.

Лора застогнала й розплющила очі.

Й побачила прямо над собою лице батька.

Він схилявся до неї, й лице його проступалося крізь той сірий туман, що продовжував обгортати свідомість Лори…

– Лорочко… Моя найкоханіша…

Волання розпачливе Матвієвої, голос оксамитовий і голосний священника, відлуння співу клиросного потонулися раптом у муторнім, надзвичайно голоснім крикові:

– Ні, татку, ні!

Кричала Лора – так потужно та голосно, що вікна собору, видавалося, що дріботіли від крику того, й високі мармурові склепіння лиш посилювали той крик. Матвієва, котра обціловувала нерухомі, наче з воску відлиті руки Войтовича, здригнулася й завмерла так, продовжуючи тримати ті неживі вже руки, котрі ще нещодавно обласкували її пестощами, й з острашливим виразом лиця вирячилася прямо перед собою. Присутні подалися вперед, аби краще роздивитися доньку померлого, котра все продовжувала кричати. Вона вирвалася з рук перестрашеного Базиля й позадкувала, геть не стишуючи свого крику.

– Ні, татку, ні!

А потім знову знепритомніла.

Прийшла до тями вже тоді, коли батька її відспівали й готувалися нести його на поховання до кладовища… Лора безпомічно заблимала запаленими, але все так само сухими очима, не втямлюючи геть того, чому сидить оце на лаві, притулившись до Базиля в той час, коли мала бути поряд домовини батька. Вона мало що пам’ятала з того, що трапилося після приходу вдовиці Матвієвої…

Базиль поцілував її у скроню.

– Тобі краще, люба?

Лора поморщилася й відсторонилася від нього.

– Що… що зі мною?

– Ти не пам’ятаєш?

Лора продовжувала морщитися.

– Ні.

Базиль дивився здивовано й стурбовано.

– Ти спочатку зомліла перед труною батька… а потім почала кричати так страшно, щось заперечувати батькові, й тікати, озираючись такими перестрашеними очима… й знову знепритомніла.

Лора вхопилася за лице.

– Господи!

Вона поглянула на присутніх у соборі людей, побачила, що багато хто з них вирячався на неї з дратівливою й неґречною допитливістю, й нахмурилася.

На що ж вона перетворила похорон власного батька?

Спробувала звестися на ноги, хоча голова й паморочилася та кружлялася. Базиль відразу ж підхопився на рівні ноги, обійняв теплими руками.

– Хочеш, я відвезу тебе додому?

Лора заперечливо похитала головою.

– Ні, мені вже краще.

Й рушила до домовини батька, котру вже виносили з собору під хоровий спів «Святий Боже…» й безвтішні та розпачливі плачі вдовиці Матвієвої. Лора йшла повільно й дещо непевно, усе ж відмовившись від допомоги Базиля, присутні розступалися перед нею, пропускаючи до труни й проводжаючи такими поглядами, що Лорі кортіло обернутися, кинутися геть із величного собору, побігти додому, заховатися в рідних та надійних стінах, заховатися від цілого світу у своїй кімнаті… Але вона продовжувала сунути вперед і дивитися лиш на домовину батька, та в якусь мить погляд її перехопився іншим… То був погляд сірих очей нареченого Сари, того напівфранцуза де Варана, котрий не рушив разом із нареченою та її матір’ю за домовиною, а стояв у натовпі й дивився на Лору уважним і незрозумілим для неї поглядом. Він був у ту мить так близько від неї й їхні погляди зустрілися, перетнулися, торкнулися один одного… й Лора на якусь незбагненну мить забулася про все – про те, де вона знаходиться, що ховає рідного батька й довкола неї натовп людей. Вона навіть забулася про те, ким був цей сіроокий чоловік, і просто потонулася в глибинах його гарних очей… Потонулася з дивним і незнайомим відчуттям…

Десь поряд заголосила Матвієва, й Лора наче прокинулася, отямилася від запаморочення… Розгублено озирнулася й пішла далі до домовини батька.

Владислава Войтовича поховали поряд батьків та брата В’ячеслава. Й Лора все так само не могла витиснути з себе жодної сльозини, й тільки дивилася на вгодоване, лискуче лице Матвієвої, яким так щедро котилися сльози, й майже заздрила коханці батька, котра була спроможною плакатися.

Вона ж сама тої розкоші була полишена.

Настала хвилина прощання.

Лору до труни, турботливо підтримуючи, підводив уже не Базиль, а Петро… Вона рахувала кроки, аби лиш не думати… не думати про ту хвилину, котра невпинно й невблаганно наближалася, – про хвилину прощання…

Прощання…

Все ще відчуваючи мовчазну підтримку брата, Лора обережно схилилася до домовини батька, мовби вироблена вона була з крихкого, тонкого кришталю, котрий міг розбитися, вкритися павутинням тонких тріщин від одного лиш торкання її, або ж то сама Лора заробилася кришталевою…

Батько наче спав, і тільки жовтувата, незвична для нього блідість усе ж вказувала на те, що сон його був вічний і ніколи він уже від нього не прокинеться. Вдовиця Матвієва, вилискуючи на яскравім сонці вгодованим своїм лицем, оповивши руками домовину, дивилася на Лору сторожко й ледь не вороже. У почервонілих її, але таких безумовно гарних очах чаївся вираз, котрого Лора страшилася, мовби знала ця пишна перегодована красуня ту таємницю, котра ховалася на серці Лори, котра ятрила його, мов запалена й забруднена рана, й шматувала його гострими пазурами невидимої, але лютої хижої птахи. Вона бачила, як, припадаючись, виціловували неживе й нерухоме батькове лице Матвієва та Сара, як ніжно цілувала батька в бліде високе чоло Наталі… Вона відчувала, що всі, хто зібрався на кладовищі, поряд виритої могили – всі вони чекали того, що припадеться вона зараз гаряче й розпачливо до батькового тіла, вицілує, нарешті обливаючи слізьми його жовтувате лице. Вони всі чекали…

Але Лора навіть не поворушилася.

Вона просто стояла, обіпершись на руку Петра, й примушувала себе дивитися на лице мертвого батька. Так, саме примушувала, тому що дивитися особливого бажання не мала. У цій труні лежав для неї майже незнайомець, і його лице лиш віддалено нагадувало лице її татка… Того татка, котрим він був для неї від її народження й до того клятого дня, коли вона мала необачність вмовляти його покинути цю пишнотілу спокусницю, що так сумовито припадалася зараз над його тілом почилим. Її любий тато помер для неї в один день, і вона вже давно його оплакала, тільки сліз її ніхто не бачив.

Петро легенько затиснув її лікоть сильними пальцями.

– Люба, час минає, – прошепотів він тихо, аби почула лиш вона.

Лора розгублено поглянула на брата.

– Що?

Петро схилився до її вуха.

– Поцілуй татка, попрощайся… Люди ж чекають…

Лора звела погляд темно-синіх очей… Усі присутні й справді дивилися лиш на неї… Дивилися так… Та невже ж не розуміють люди того, що визиратися так нечемно й невиховано? Опустивши очі, Лора знову поглянула на застигле лице батька. Смерть певною мірою спотворила його обличчя, додала нових та незнайомих рис, видовжила його та збільшила ніс… Погляд Лори впався на великі руки батька, з котрих уже пішла сила й обважнілі товсті пальці котрих було схрещено йому на грудях, аби тримати церковного хреста, поквітчаного дорогоцінними камінцями…

Його пальці…

Його великі, сильні пальці…

Лора здригнулася й зрозуміла, що не зможе торкнутися його.

Просто не зможе…

А шепіт Петра все наглив її, все примушував до дотику.

– Лорочко, люди ж чекають…

Вона затрусилася, мов у лихоманці.

– Ні! Ні!

З нею знову відбувалося щось дивне – щось таке, чому вона не мала пояснення й над чим не мала вже влади. Вигукуючи пронизливо, що не бажає доторкатися до того, хто нерухомо застигнувся в розкішній цій домовині, Лора забилася в руках Петра наполоханою птахою, потім виривалася, щоб утектися геть і полинути куди око погляне, аби тільки не торкатися батька.

– Лоро! Лорочко!

Голос брата просочувався до свідомості, мов крізь густий туман, що зазвичай стелеться вночі й до світанку набуває молочної щільності.

– Ні! Ні!

Крикнула пронизливо й так голосно, що з дерев знепокоєно поздіймалося гайвороння й відлетілося тривожливо геть… А вона не витрималася, впалася в тиху та спокійну безодню забуття, знепритомнівши й обм’якнувши в сильних руках брата. Й уже не бачила й не чула того, як пожадібно визираються на неї сторонні люди, як перешіптуються вони зацікавлено… Не відчувала й того, як руки брата підхопили її й понесли геть від тих допитливих поглядів, від труни, в нутрощі котрої навіки поклали її батька й над котрою розпачливо тужилася не дружина, а колишня коханка. Матвієва кричала на все кладовище, запитуючись у небіжчика, на кого ж він покинув її – таку нещасну.

Люди перезиралися багатозначно й насмішкувато.

Не стидається ж таке говорити!

Геть ні сорому, ні сумління!

Лора отямилася лиш пізно увечері.

Розплющила очі й деякий час незмигно, нерозуміюче дивилася на завжди білу стелю, котра зараз мала червонувате забарвлення призахідного сонця, що за вікнами її кімнати ховалося десь за Дніпром. Голова їй боліла й видавалася такою важкою, що вона навіть не змогла її підвести – відразу впала на набиту пухом подушку й застогнала. Й у ту ж мить, мовби він був чатував за дверима, до кімнати увійшов Петро. Відчуваючи, як серце заповнює вдячність, Лора з ніжністю дивилася на свого рідного лише за мамою брата, котрий так опікувався нею ще з дитинства.

Вродливе лице Петра осяялося слабкою усмішкою.

– Ти прокинулася.

Лора лиш поморщилася у відповідь.

– Так… Але в мене страшно паморочиться в голові.

Петро наблизився до ліжка.

– Це певне тому, що ти майже нічого не їси… Але я можу викликати лікаря, нехай він тебе огляне…

Лора вжахнулася.

– Ні, що ти… Не потрібно лікаря…

Петро хитро примружився.

– Тоді ти маєш неодмінно щось попоїсти…

– Добре.

Вона повечеряла без особливого бажання двома куснями холодної запеченої курятини та шматочком сиру, запила все те склянкою густого молока й зітхнула.

– Схоже, я таки трішки зголодніла.

Петро гмикнув.

– Хто б сумнівався. А тепер тобі потрібен відпочинок, бо ти ж цих ночей майже не посинала, не вистачає, щоби ти ще захворіла. Наталі зачула, як пліткарки на цвинтарі перешіптувалися об тім, що донька Войтовича, схоже, що зовсім розумом пошкодилася, бідненька… – Петро роздратовано майнув сильною рукою. – Здогадуюся, що початок цим перемовинам могла покласти лиш Ларіонівна, хоча Наталі мені в тім і не зізнається.

Лора співчутливо поглянула на брата. Петро з красунею Наталі Мариновською побрався за великого кохання, котре було від першої хвилини їхнього знайомства взаємним та міцним. Наталі походила з родини заможних та пихатих міщан і за матінкою мала в родичах ще й дворян. Її амбіційна та гордовита мати, надзвичайно пишаючись виключною вродою доньки, котра мала волосся світленьке, а очі рідкісного темно-зеленого, мов ті смарагди, кольору й личко мов намальоване, мріяла про щонайкращу партію для доньки, не раз промовляючи, що її Наталуся варта коли не князя з блакитного забарвлення крові, чи хоча б графа якого, або ж на крайній випадок спадкоємця великих статків. Дізнавалася все щось, нишпорила й вишукувала, й до столиці разів зо три возила свою красуню, й віднайшла для неї таки князя… Й нехай, що удівець, майже п’ятдесяти літ, що мав дорослого сина – так то ж князь з десятком маєтків та досить-таки привабливою зовнішністю. Й він дуже уподобав Наталі, й пані Мариновська ледь не в кожній вітальні Кременчука погордливо розповідала об тім, що дуже скоро заробиться її донька княгинею Власовою й переїде до столиці, назавжди вже полишивши тихий Кременчук.

Наталі ж відмовчувалася й подивлялася незрозуміло.

А потім втнула нечувану річ…

Зустріла безродного Петра Бурка, закохалася в нього й вийшла заміж, відмовившись від того князя Власова, відмовившись від батьківського благословення й відбувши з рідного дому полишена спадку, полишена навіть родини. Мариновські відмовилися від непокірної доньки, позбавивши спадку, й навіть зустрічаючи де в місті молоду пані Бурко, Мариновські відвертають від неї свої пики з таким виразом, що бідолашна Наталі, як не намагається приховати біль, а все ж зачиняється після того у своїй кімнаті й з’являється з неї з почервонілими очима. Петро сприймає все то досить болісно й тільки мовчки хмурить чоло, коли побачить де в місті пані Матрону Ларіонівну Красовську, родичку Мариновських, котра особливо гостро та нестримно засуджує що Наталі з Петром, що взагалі всіх Войтовичів.

За декілька хвилин Петро пішов, а Лора вмостилася зручніше на ліжку, пообіцявши братику спробувати поснути. Але поснути не могла, як не намагалася. Щось непокоїло її, полишувало спокою, і знала добре, що непокоїть…

…Те, що почалося після того, як батько покинув удовицю Матвієву.

Судомливо захопивши повітря, Лора деякий час лежала нерухомо, мов зацепенівши, й намагалася не згадувати зовсім того, що наполегливо й нахабливо прохалося до пам’яті, що холодною й слизькою змією заповзалося до думок. Намагалася не згадувати того, що змінило її життя, перетворило її з життєрадісної й веселої панночки Лорочки Войтович на ось це істеричне, похмуре створіння, про котре вже містом покотилися перемовини, що воно божеволіє.

Одним різким порухом Лора відкинула ковдру й звелася на ноги… Засвітила лампу й почала ходити кімнатою, як і декілька ночей перед цим, неспроможна поснути й витримувати більш того, що повертала до свідомості пам’ять. Кімнату її м’яко та ненав’язливо освітлювало жовтувате світло лампи, полишаючи кутки в загадковім затемненні. Прошвендявши декілька хвилин, Лора раптом зупинилася, відчувши незрозумілу тривогу, а потім наблизилася до великого дзеркала, котре мало овальну форму й гарний малюнок дерев’яної рами. Дзеркало це мало бути завішеним сорок днів по батьковій смерті, але вони з Петром не дотримувалися цього забобону. Вдивилася пильно й безмигно у власне відображення…

А потім почула за спиною знайомий тихий голос:

– Лоро… Лорочко…

Голос батька!

Лора напружилася й забула навіть про те, що має дихати.

Деякий час у кімнаті було тихо… Надзвичайно, пронизливо, настільки тихо, що Лора чула власне дихання – таке, що враз заробилося важким та оглушливим, мовби почала їй дошкуляти хвороба легенів чи ще щось. Вона не оберталася, просто не могла примусити себе до того, аби ж обернутися…

Голос за спиною почувся знову.

Й пролунав він геть поряд – видавалося, що прямо за лівим плечем.

– Моя найкоханіша…

Лора похолонулася… відчуття присутності батька в кімнаті було настільки сильним, що вона геть не сумнівалася в тім, що він цієї миті стояв за її спиною, але обертатися не наважувалася. Тільки дивилася широко розплющеними й наповненими страхом очима на незворушну поверхню дзеркала, котре байдужливо й бездушливо відображало в жовтуватім світлі її власну постать у довгій нічній сорочці з білої бавовни, поцяткованій мереживом та блакитним вишиванням на горловині та рукавах. Бачила густе й гарне своє вогняне волосся, що наче полум’я струменілося по плечах, бачила лице своє бліде та з темними колами під очима, котрі позначали своєю появою ті безсонливі ночі. Вона вперто вп’явалася поглядом у своє обличчя, аби тільки не поглянути туди – собі за спину.

Бо поглянувши, вона побачить…

Побачить постать батька.

Побачить його лице, як бачила його в соборі під час відспівування.

Але ж там поряд були люди, а зараз…

За спиною знову тихо прошелестілося:

– Лоро… Моя найкоханіша…

Лора відчула, як від жаху здіймаються на руках оголених короткі волосинки, але обертатися або ж дивитися собі за спину так само відмовлялася. Стояла нерухомо перед дзеркалом, а уява її вже оживалася й малювала дивну й неможливу картину того, як минеться одна хвилина, за нею інша, потім, можливо, ще декілька, й руки батька вхоплять її за плечі – ті руки, котрі вона бачила востаннє складеними в нього на грудях і пальці котрих тримали прикрашений коштовностями церковний хрест. І дотик їхній виявиться до неможливого холодним, крижаним дотиком мерця, того, хто зараз ніяк не міг знаходитися за її спиною й кого було поховано й засипано декількома метрами масної, чорної землі там – за містом, на кладовищі поряд його батьків.

Але він був зараз поряд…

Вона відчувала його присутність.

Чула його тихий голос.

Знала, що він бажає зараз, аби вона обернулася.

Й поглянула в його очі…

Порожні, холодні очі мерця!

Лора відчула, як холод крижаною хвилею охоплює тіло.

Й батьків голос… був уже так близько…

– Лоро… Моя найкоханіша…

Вона так напружилася, очікуючи холодного, крижаного дотику батькової руки, що в неї заболілося все тіло, а потім узагалі не витримала тої напруги й страху, що оплутав тіло та свідомість…

Тихо зітхнувши, впала на килим поряд дзеркала.

Знепритомніла…

Знепритомніла вже вкотре за добу.

А прийшла до тями так само різко, як і втратила свідомість.

Можливо, отямитися її змусило те, що вона змерзлася на долівці. Незважаючи на те, що за вікном стоялося тепле українське літо, ночі видавалися прохолодними, й Лора, лежачи на долівці в одній сорочці, змерзлася. Розплющила очі й лежала декілька хвилин непорушно, бездумно дивлячись на освітлену жовтуватим світлом кімнату… а перед очима наче туман клубочився, й почувалася вона якось дивно, голова боліла й паморочилася, й Лора спочатку нічого не пам’ятала з того, що було перед тим, як вона знепритомніла. А потім пам’ять повернула ту хвилину жаху та страху, коли почала вона відчувати поряд присутність батька, чути тихий його, вкрадливий голос у себе за спиною, й затрусилася тілом, мов у лихоманці. Сіла повільно, з острахом занишпорила поглядом по кімнаті, натикаючись перестрашено на темні кутки… й здригаючись усім тілом, мовби саме там забачувала батька.

Уже мертвого й похованого батька.

– Так, він мертвий. І похований поряд дідуся з бабусею, – прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти саму себе й відчуваючи, що таки успіху в цім їй геть бракує. Не відчувала спокою й близько, а ще ж змерзлася, тому змусила себе повільно звестися на ноги й підійти до лампи, аби посилити освітлення. Тільки тоді дозволила собі оглянути кімнату, пересвідчитися в тім, що батько не зачаївся десь у кутку, у такому місці, де вона не могла помітити його, коли сиділа на долівці. На щастя, кімната її, мебльована дорогими меблями червоного дерева з золотавого кольору обшивкою, була порожньою.

Геть порожньою.

Ані привида, ані живої людини.

Та все ж Лору то не заспокоїло… Продовжуючи дрижати від холоду, вона сіла на ліжко й вкрилася ковдрою. Але спати навіть не збиралася, тому що знала, що все одно не посне. Й просто сиділа, утупившись поглядом у жовтуватий вогник лампи. Вона не розуміла, що з нею взагалі відбувалося, певно, вона справді втрачала розум, божеволіла й пані Красовська мала в цім рацію… Можливо. Але зараз, у цю нічну годину, коли весь будинок і все місто спалися – вона відчувала дивну байдужість від думки, що можливо дійсно втрачає розум. Та навпаки… божевілля видавалося їй порятунком… Порятунком від того, чого не мало бути й що мала би вона забути, але не могла.

До самого ранку не заплющила очей.

А о восьмій ранку покоївка постукалася в двері, майже пошкрябалася в них, мов те кошеня, потім просунула допитливу голівку, певне, що остерігаючись порушити сон молодої господині, й вдивовано закліпала, побачивши загорнуту в ковдру Лору, котра непорушно сиділа на ліжку.

Покликала несміливо.

– Панночко…

Лора обернула до неї бліде лице, поглянула байдужливо.

– Так?

Мотря ще разів зо три вдивовано кліпнула очима.

– Там… там панночка Сара В’ячеславівна прийшли.

Лора поморщилася… Менш за все їй зараз бажалося зустрічатися з кузиною, але вона все ж звелася на ноги, котрі видавалися слабкими, продовжуючи горнутися в ковдру, й промовила, зітхнувши так важко, мовби мусила вдруге ховати батька:

– Мотричко, допоможи мені одягнутися.