Читать книгу Лора. Історія одного божевілля - Дарина Гнатко - Страница 3

– Я прийшла поговорити про спадок.

Лора не встигнула ще переступити порога вітальні, як Сара промовила до неї ці слова.

Вона стояла перед портретом молодого подружжя Войтовичів і з появою Лори обернулася з рішучим і ледь не войовничим виразом на своєму вродливому обличчі, й замість привітання зустріла бліду, невиспану Лору цими словами.

Лора увійшла до вітальні, кинула на кузину байдужливий погляд і запиталася, можливо, занадто різко, несподівано різко навіть для самої себе:

– Це так важливо зараз?

Сара задерла голову.

– Важливо… Гадаєш, що я дозволю тобі спокійно мене обікрасти?

Лора зітхнула.

– Та хто ж тебе обкрадує?

– Ти…

– Саро, я вже говорила тобі, що ми повернемося до цієї розмови після того, як буде оголошено заповіт батька.

Почуваючись украй погано після безсонливої ночі та незрозумілого видіння батька, голос котрого чи вчувався її уяві, котра заробилася хворобливою, чи ж справді лунався за її спиною, Лора повільно підійшла до невисокого диванчика й опустилася на нього… Сара пильно й допитливо вивчала її з хвилину, потім замислено промовила:

– Маєш хворобливий вигляд.

Лора кволо майнула рукою.

– Я погано спала цю ніч.

На пухких вустах Сари з’явилася незрозуміла усмішка.

– Й тільки цю?

Лора змовчала, неприязно поглянувши на кузину. Не мала бажання розмовляти з Сарою про це, та хіба ж ту коли обходили чиї бажання, окрім власних? Лора знала й відчувала, що кузина не відступиться від неї зараз, увіп’ється в загривок і не відпустить, поки не отримає свого. Й не те, щоб Лора жадобилася й не бажала ділитися з кузиною – зовсім ні. Вона просто хотіла дізнатися останню волю батька, викладену в заповіті. Та й не мала зараз сил розмовляти про такі справи. До того ж на одинадцяту вони з Петром мали їхати до в’язниці, аби зустрітися з мамою.

Сара зіщулилася.

– Що мовчиш? Намислюєш, як краще мене обікрасти?

Лора втомлено зітхнула.

– Ні… Мені на одинадцяту дозволено побачення з мамою.

Сара досить презирливо пихнула.

– Навіщо тобі побачення з убивцею?

– Моя мама не вбивця!

В одну мить зірвавшись на ноги з диванчика й відчувши раптом несподівану хвилю сили, Лора посталася перед Сарою розгніваною й збудженою, з незнайомим для себе темним вдоволенням побачивши страх у гарних очах кузини.

Сара навіть відступилася від неї на два чи на три кроки назад.

– Безглуздо захищати вбивцю, – все ж таки крапнула вона отрутою, викликаючи словами цими потужну й яру злість у втомленої безсонням та пережитим Лори. Вона відчула в собі несподівано гостре бажання кинутися на цю жінку, котра з таким призирливим виглядом ображала матінку… Її нещасну, страждальну й таку добросерду матінку, однієї лиш тіні котрої не була варта сама Сара… Лора вже й руки була простягнула… Аби що? Невже для того, аби кинутися-таки на кузину, вчепитися тій у пасма довгого темного волосся, прибраного зараз у гарну зачіску, вп’ястися нігтями в це обличчя, котре насміхалося з її матінки…

Й чомусь поглянула на двері.

Й застиглася, незграбно й недоречно піднявши тремтячі руки.

На порозі вітальні стояв Олександр де Варан…

Його пильні сірі очі дивилися на неї з незрозумілим виразом.

Враз застидавшись та мов отямившись, Лора опустила руки, й вони безвільно впалися до спідниці її чорної сукні. Опустила очі, чомусь безсила витримати той погляд ледь знайомого чоловіка. А Сара вже радісно скрикнула й засяялася вся, полинула до нареченого. Лора мовчки спостерігала за тим, як кузина підпливає до француза, пурхає в його обійми, мов та пташина, лащиться до нього лагідною кішечкою, потираючись щокою об чоловічу виголену щоку… й розуміла, що їй украй неприємно все то бачити, неприємно дивитися на ці ніжності між Сарою та цим чоловіком, погляд сірих очей котрого був для неї дивно хвилюючим.

Сара відкопилила нижню губу.

– Чому ти прийшов, любий?

Де Варан посміхнувся.

– Скучився.

– Я б не хотіла, щоб ти з’являвся у цьому домі, – наполегливо промовила Сара Войтович, і Лору здивували її слова. Де Варана це, схоже, теж здивувало, та він змовчав, просто поцілувавши наречену в чоло, й відсторонив її, м’яко взявши за плечі. Пройшов до вітальні дому Войтовичів, й Сарі полишилося, невдоволено позиркнувши, плутатися за ним слідкома. Лора ж продовжувала стояти нерухомо, й дивилася вона вже не в ті сірі очі, погляд котрих так хвилював її невідомо з якої речі, а на його темне волосся, на широкі плечі, та зрештою ж на Сару – але тільки не в ті очі, погляд яких бентежив і непокоїв. Він наближався до неї повільно та невпинно, наче той хижак, що підбирається до своєї здобичі, а вона навіть поворушитися не могла під силою його прямого, пильного та незмигного погляду, й погляд очей її, що продовжував бігатися, усе натикався на невдоволене, напружене лице Сари, котра сторожко й ревниво спостерігала за його наближенням до Лори. Примхливий вираз ображеної дитини з’явився на її вродливім лиці й не бажав зникатися – та вона ж позиркувала так, мовби Лора крадовила в неї нахабливо спадок діда Романа, а не просто дивилася на чоловіка, котрий був їй лиш нареченим, але ж ніяк ще не мужем вінчаним…

Лора здригнулася, коли де Варан зупинився біля неї.

– Мадемуазель Лоро…

Голос його глибокий бентежив її так само сильно, як і погляд, і вона не могла зрозуміти, чому ж реагує так на близькість цього чоловіка – саме на його близькість, а не когось іншого. Й вона боялася… невідомо чому боялася цього неспокою, недоречного і не потрібного, тому що цей чоловік був нареченим її кузини й через деякий час заробиться мужем Сари, належним їй одній.

Дивилася на нього мовчки, не спроможна й слова вичавити.

В сірих очах з’явилася тривога.

– Мадемуазель Лоро, з вами все гаразд?

Дівчина змусила себе нарешті розтулити рота:

– Так… вибачте… я погано спала вночі.

– Розумію, – відгукнувся він досить співчутливо. Потім, мов не втримавшись від дивної потреби доторкнутися до Лори, де Варан простягнув до неї свою сильну долоню й узяв її слабку праву ручку, що висіла безвільно… Й дотик його теплої долоні змусив її здригнутися й затріпотіти… Погляд наполегливих сірих очей перехопив її погляд, піймавши у свої тенета… – Тримайтеся, Лоро, тримайтеся. Я не так давно втратив батька, тому добре розумію ваш біль…

Лора враз закам’яніла.

– Ви не зможете мене зрозуміти!

Де Варан важко зітхнув.

– Лоро…

– Ніхто! Ніхто не зможе мене зрозуміти, – голосно, майже істерично вигукнула Лора, висмикнувши руку з теплих пальців де Варана й відступаючись від нього настільки далеко, наскільки то було можливо у просторі вітальні. Опинившись біля вікна, вона поглянула на де Варана несподівано гостро й майже вороже: – Гадаю, пане де Варан, вам краще буде піти, поки ваша наречена не захлинулася ревнощами.

Сара погордливо задерла голову.

– Алексе, любий, ходімо й справді. Ти ж бачиш, що моя кузина поводиться мов та божевільна… Недарма ж люди на цвинтарі говорили…

Лора зіщулилася.

– Що вони говорили?

– Що ти збожеволіла!

Лора пропекла кузину поглядом.

– А ти з того й радієш?

Сара спокійно перенизала плечима.

– Ну, скажімо так – я не здивована… Ти ж завжди, ще з самого дитинства була досить дивакуватою й…

Лора перемінилася лицем.

– Геть із мого дому!

Сара так покривила лице, мов була кислиць закуштувала.

– Це дім мого любого дядечка…

– Твій любий дядечко лежить у землі за містом, і тепер цей будинок належить мені, – холодним і тремтячим, незвичним для самої себе голосом промовила Лора, відчуваючи дивне збудження та наче напад незрозумілої люті. – І я більш не бажаю бачити тебе у своїм домі, тому забирайся геть!

Сара відповілася зневажливим поглядом.

– Та ми підемо – не нервуйся ти так, бо ще до божевільні зачинять, – насмішкувато, недобре відгукнулася вона й потягнула нареченого до дверей. Лора ж на де Варана вже навіть погляду не кинула, мов потерпаючись від страху того, що лиш ще один тільки погляд на нього виявиться для неї останньою тою краплею, що ще тримає її свідомість у межах здорового глузду й спокою, й вона просто вибухне… або ж і справді збожеволіє, потішивши цим не тільки пліткарок міста, а й власну кузину. Але погляд де Варана на собі все ж відчувала й страждала від недоречного, несподіваного й гострого бажання того, аби він полишився, а ось Сара пішла б геть і ніколи більш не з’являлася що в домі цім, що поряд цього чоловіка.

Марне, незрозуміле й… божевільне бажання.

За Сарою та де Вараном зачинилися двері… Лора чула голос кузини, котра певне що засуджує її та чорнить перед своїм нареченим… а потім голос Сари віддалився й затихнувся. Й Лора, наче той злодій, обережно підкралася до вікна вітальні, котре виходилося на ворота. Бачила, як ішли вони геть – струнка, гарна навіть у чорній сукні Сара та її високий і мужній наречений… Погляд усе линувся до його дужої постаті, потай, злочинцем милувався широкими плечима, прямою спиною та поставою, густим темним волоссям, що блищало під променями сонця. Й він уже біля воріт обернувся… Мов відчувши на собі той погляд її, що нехай і невільно та небажано для неї самої, а все ж голубив його. Важка штора з золотавого оксамиту не ховала її постаті, розсунута в різні боки, й Лора навіть відчула миттєве бажання відступитися, сховатися від тих очей, що дивилися на неї тепер від воріт… та все ж не зробила того. Полишилася стояти біля вікна, погордливо розправивши плечі…

Зрештою, вона ж таки Войтович.

Погляд сірих очей де Варана хвилював і непокоїв її навіть на відстані, що розділювала їх… Лора не ворушилася, навіть дихала через раз і відчувала, що ледь не вічність була би згодною так оце стояти, милуючись ним… просто милуючись навіть із відстані. Але Сара, чи то теж помітивши її у вікні, чи то з іншого приводу поцілувала його безсоромливо у вуста… посеред днини та міської залюдненої вулиці. А потім потягновила геть за собою від будинку Войтовичів, звідки її вигнала Лора…

Дівчина відсахнулася нарешті від вікна.

Серце її щемілося від незнайомого, пронизливого болю…

Цей поцілунок Сари й де Варана.

Їхні обійми!

Далі вона й сама не розуміла, як усе трапилося.

Роздратовано зашипівши, Лора вхопила перше-ліпше, що потрапилося їй під руку, й жбурнула в протилежну стіну, в ті двері, за котрими зникнулися де Варан і Сара… Кришталева ваза наштовхнулася на двері з глухим ударом, а потім посипалася на долівку численними друзками… Проте Лора на тому не зупинилася, її руки вже тримали порцелянову панночку, чималеньку за розміром, котру батько подарував мамі… Панночка та теж полетілася до дверей слідкома за вазою, й знову зачувся глухий стук та бряжчання розбитого скла. За зачиненими дверима хтось закричав – тривожливо й занепокоєно, й двері стали відчинятися, але Лора не вгавалася… Чергова порцелянова дрібничка розтрощилася на друзки, цього разу, щоправда, вдарившись об стіну поряд дверей, а у проймі з’явилося бліде, перестрашене личко наполоханої Мотрі…

Вуста покоївки витисли вражено:

– Панночко…

Лора поглянула на неї геть дикими очима.

– Збожеволіла твоя панночка, Мотре, збожеволіла.

Й знову в стіну полетілася порцелянова дрібничка.

Мотря зойкнула й вибігла геть із вітальні.

Лора встиглася розбити ще двійко подібних речей, коли до кімнати забіг Петро з пополотнілим лицем.

– Лорочко…

Вона здригнулася від братового голосу, мов прокидаючись із важкого сну.

Петро зробив до неї декілька кроків.

– Лорочко… люба моя! Що з тобою?

Лора розгублено й трішки вдивовано поглянула на ще одну кришталеву вазу, котру вже тримала в руках, і на блідому її, але все ж таки гарному лиці з’явився незрозумілий і жалібний вираз.

– Я… я не знаю.

Петро продовжував м’яко наближатися.

– Тебе Сара образила? – запитався обережно й дивно, звертаючись до неї так, буцімто перед ним стояла не доросла, струнка панночка, а мале дитя.

Або ж людина… котра божеволіє.

Лора задрижала всім тілом.

– Так…

– Бідна моя дівчинка… – Підійшовши нарешті до Лори, Петро простягнув до неї руки, розкрив обійми, й вона пішла в них – довірливо й просто, як робила то зовсім ще дитиною. Вона й зараз відчувала себе дитиною в рідних руках брата, таких надійних та теплих, і поступово та несподівана, незрозуміла й жахлива напруга, що оволоділася нею після візиту Сари й де Варана, – вона почала спадатися. Лора обм’якла в обіймах брата. Пальці її, що продовжували тримати кришталеву вазу, теж розслабилися, й ваза впалася до їхніх ніг і не розбилася.

Петро поцілував її вологу, спітнілу скроню.

– Я віднесу тебе нагору… тобі треба відпочинути.

Лора повільно похитала головою.

– Ні, не потрібно…

– Лоро…

– Все зі мною гаразд. – Вона казала неправду, обманювала брата й добре усвідомлювала те. Ні, з нею не все було гаразд, а щось таки відбувалося – щось темне й незбагненне, щось таке, чого вона сама не могла зрозуміти. Невже ж то вона й справді божеволіла? Напевне, що так. Бо як же ще інакше, як не божевіллям, було назвати те, що з нею коїлося? Видіння померлого батька, його голос за спиною у неї посеред глибокої ночі та оце раптове жбурляння речами…

Петро дивився на неї ніжно та співчутливо.

– Люба, я непокоюся за тебе… Ти б краще лікарю показалася, наш Федорович може порадити гарного фахівця…

Лора сіпнулася, відсторонилася від брата.

– Ні, не потрібно ніякого лікаря… Я просто втомилася останніми подіями й безсонням, а зранку ще й прийшла Сара і почала вимагати половину батькової спадщини…

– Здається, вона вже отримувала спадок…

– То був спадок її батька, а вона вимагає те, що було належно Войтовичам… – Лора поморщила лице. – Я нічого проти поділитися з нею не маю, але зараз ці розмови не до часу, до того ж ми маємо дочекатися оголошення заповіту татка.

Петро прокашлявся.

– Ти… ти справді налаштована віддати Сарі половину батькового статку? Та це ж, коли ти часом забулася, шалені гроші.

Лора зітхнула.

– Мені вистачить і половини. Справді вистачить. – Дивно, але вона відчувала, що вже майже заспокоїлася. – Не будемо зараз про це… Скоро їхати до мами, і я не хочу її хвилювати.

Петро зітхнув.

– А ось я менш би хвилювався й почувався би спокійніше, коли б ти проконсультувалася з фахівцем…

– Добре, я, можливо, зроблю так, як ти наполягаєшся, але тільки тоді, коли зі мною трапиться знову щось подібне…

Петро полегшено усміхнувся.

– Вважай, що я упіймав тебе на слові.

Лора слабко усміхнулася йому у відповідь, ніжно поцілувала у виголену щоку, тихим шепотом подякувавши за те, що він у неї є – такий турботливий, надзвичайний брат. І пішла переодягатися й готуватися до візиту до мами. Поморщилася, побачивши друзки розтрощених нею речей, і враз спохмурніла.

Що оце відбувається з нею?

Що?

Через пів години вона була вже готовою до виходу. Чорна шовкова сукня з мереживними рукавцями та горловиною, полум’яне хвилясте волосся, зібране в косу, що обплітала вінком її чарівну голівку, було поховано під капелюшком з вуалеткою теж чорного мережива. Петро зауважив, що вона виглядає такою гарною й чорний колір їй дуже пасує до лиця, й що сам він надзвичайно пишається тим, що його молодша сестричка є такою красунею.

Лора, котра від дитинства наслухалася від оточуючих слів про свою вроду, звиклася до них і сприймала їх завжди досить байдужливо, зараз чомусь зупинилася біля великого, на повний її зріст люстра, що було його припасовано біля вхідних дверей, поглянула на своє відображення й запиталася в Петра замислено й трішки мов невпевнено:

– Ти справді вважаєш, що я гарно виглядаю?

Петро усміхнувся.

– Ну звісно що так.

– І… і я є красива?

– Лорочко, ну звісно ж, ти дуже красива. Не розумію, звідки цей сумнів?

Лора слабко майнула рукою.

– То так… Прошу, не зважай на мене.

До в’язниці вони вирішили пройтися пішки – відстань була зовсім невеликою, але Лора майже відразу пожалкувала об тім. Пожалкувала в ту хвилину, коли почала вхоплювати на собі пожадібно-зацікавлені погляди перехожих. І щось було таке в тих поглядах, що Лора відчувала себе не надто затишно. Й зітхнула лиш полегшено, коли вони з Петром зайшли до приміщення й стіни невільницької захистили її від тої хворобливої людської допитливості.

Маму привели до невеличкої, вбогої кімнатки.

Лора стояла біля вікна з запиленим склом, коли двері тої кімнатки відчинилися й похмурий поліцейський увів пані Тетяну Іванівну Войтович. До очей Лори підступилися сльози, й вона кинулася вперед, тихо, тоскно видихнувши:

– Мамо!

Втомлені, згаслі очі пані Тетяни полинулися до неї поглядом.

– Лорочко!

Дівчина полинула в материні обійми, притулилася так міцно-міцно до рідної своєї, котру не бачила три дні, а видавалося, що в розлуці вже минулося щонайменше три місяці. Тетяна Іванівна за ці три дні від смерті чоловіка змарнілася ще більш, схудлася що й лицем, що й тілом, і без того вкрай тендітним. Бліда, з утомленим поглядом мов і неживих, але все ще гарних темно-синіх очей, вона стояла перед Лорою наче те дерево струнке, якому буревій зламав і потрощив гілля, пташиною, котру негода хоча й залишила живою, та все ж забрала з собою щось невидиме, але таке важливе. Мама рухалася, говорила своїм теплим та ніжним голосом, дивилася на них із Петром своїми чудовими синіми очима, але щось у ній наче вмерлося, пішло назавжди разом з батьком. Лора з болем та жалем вдивлялася в лице мами й відчувала, як горло затискає судомина… Мама не мала тут знаходитися, не мала страждати, сидіти зачиненою, мов та злодійка, бо ж не є нею… будь-хто інший, та навіть вона сама була злодійкою, тільки ж не мама…