Читать книгу Проклята краса - Дарина Гнатко - Страница 4

Штовхнувши скрипучі сінешні двері, Павло увійшов до хати, кинувши похмурий погляд на сусідню хату, у вікнах якої було темно та сонно.

Не прийшла.

Невдоволення, розчарування та образа переповнювали його, коли він увійшов до хати. Галина сиділа біля столу із сорочкою та голкою в руках, проте він знав, що вона не шила, бачив це по тремтінні її пальців і гарячковому блиску очей. Петрик тихенько скиглив у колисці, марно намагаючись звернути на себе материнську увагу. Теща, Олена Миронівна, уже, певно, спала в своїй кімнаті, тому що навіть сюди було чутно, як вона смачно хропе та посвистує уві сні.

З його появою Галина рвучко підвела голову від латання й вп’ялась у його лице напруженим поглядом своїх чорних, мов терен, очей.

Похмуро глянувши на неї у відповідь, Павло, важко ступаючи, підійшов до темно-вишневої тещиної шафки з блискучою поверхнею, мовчки витягнув бутля з самогонкою, поставив на стіл, потім налив склянку, сів на лаву і моторно перелив пекучу рідину в рот, відчуваючи на собі погляд дружини, що мовчазним докором застигла поряд на стільчику. Він скривився, потім смачно захрумтів свіжим зеленим огірком, що лежав на столі. Самогон розлився всередині приємним теплом і трішки пригасив вогонь розчарування, бо він даремно прочекав Ганнусю три години, доки не зрозумів, що вона не прийде. А Павло так сподівався, так чекав, глибоко вдихаючи чисте, прохолодне нічне повітря та дослухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту трави або листя.

Але Ганнуся так і не прийшла.

Можливо, її не пустила мати, а можливо, й сама не захотіла, красуня жорстока та насмішкувата. Зітхнувши, він знову простягнув руку до високого бутля з темного скла, але його зупинив голос дружини, що так і дзвенів від напруги.

– Гарно посиділи з Даниловичем?

Павло буркнув, не дивлячись на неї:

– Гарно.

Увечері, коли він ішов на те таємне побачення з Ганнусею, довелось бовкнути набридливій Галині, що голова Петро Данилович запросив його до себе посидіти. Ця брехня зірвалась з його вуст легко, й Галина тільки підібгала губи, а чи повірила, бо попленталась проводити. Довелось іти в бік центру, а вже звідти до річки.

Галина раптом роздратовано засичала, мов потурбована гадюка, жбурнула на стіл недолатану сорочку й скочила на ноги, войовниче блимаючи очима.

– Гарно? – перепитала вона його, розмахуючи руками. – Гарно, кажеш, Павлику? Зовсім з мене дурепу зробив, думав, що не втямлю я, куди ти нагогошився, поголившись та вбравшись у нову білу сорочку?

«Почалося», – приречено подумав Павло, тужно глянувши на порожню склянку, куди так і не встиг налити самогону. Провідала-таки, клята баба, його тугу, його тяжіння до Ганнусі.

Галина підійшла ближче.

– Ну, чого мовчиш?

Павло підвів на неї втомлений погляд.

– А що я тобі сказати?

Її очі запалали.

– А правду скажи.

– Та хто ти така, щоб тобі розказувати правду? – досить грубо огризнувся Павло, й Галина розлютилась ще сильніше. Її худе, нервове лице поблідло, а на щоках, навпаки, спалахнули дві червоні цяточки. Вона заверещала так, що дитина злякано заплакала, а могутнє хропіння Олени Миронівни раптово урвалось.

– Паскудник! Бугай ти відгодований! Невже гадав, що я повірю тобі та не піду назирці? Що, Даниловича чекав три години біля річки?

Петрик уже заходився несамовитим криком, налякавшись материнської люті, на порозі з’явилась невдоволена та заспана теща, але Павло мовчав. Мовчав, думаючи про те, як усе це йому набридло, як набридла ця жінка, яка не подарувала йому жодного світлого та щасливого дня, хіба що за винятком того вечора, коли народила Петрика. Мовчав, бо відчував, якщо почне суперечку, то не втримається, ударить, зробить те, чого хотів давно.

Олена Миронівна взяла на руки Петрика.

– Галю, чого ви знову гризетесь?

Галина озирнулася на матір.

– Чого гриземося? А ти в чоловічка мого про це запитай, мамо. Запитай його, кого він серед ночі чекав біля річки? Невже товариша, нашого голову? – Вона реготнула, але так огидно та бридко, що Павла занудило. – А я й так знаю, кого він чекав. Сусідоньку нашу, гадюку ту волооку, яка тільки й знає, що реготати та чужих чоловіків приманювати.

Павло кинув на неї важкий погляд.

– Рота закрий, Галино.

Вона відповіла йому злістю в погляді.

– А не закрию! Що, пече правдонька? А я ж весь день думала та гадала, яку ж бо ти Ганну гукав посеред ночі? Грішним ділом подумала на Ганку Борчиху, бачила, якими очима вона тебе пожирала. Але ввечері, коли машина з ланки приїхала, раптом зрозуміла, хто крадійка мого щастя, очі її побачила налякані.

Павло підвівся.

– Що ти їй сказала?

Запитав і відразу ж зрозумів, що видав себе з головою. Чорні очі Галини запалали несамовитим вогнем, і, підскочивши на місці, вона заверещала:

– Так то є правда? Вона розлучниця? Що, гарненька та молоденька тебе привабила, Павлусю, а я вже не така? – Її бліде обличчя раптом перекосилося від такої страшної, нелюдської злості, що в Павла аж мурашки заповзали шкірою й наче мороз пройшовся спітнілою спиною. – Але ж я тебе не віддам, нікому не віддам, на вбивство піду, на каторгу, але ти будеш належати тільки мені, Павле, а от ця Ганька в мене отримає, я їй віддячу…

Галина зойкнула, не доказавши, й скривилася від болю, коли Павло одним різким рухом вхопив її за руку та міцно здавив великими своїми пальцями.

– Не смій чіпати Ганни!

Галина вишкірилась.

– А вона нехай не сміє чіпати чужих чоловіків.

Лице Павла потемніло.

– Ще раз повторюю – не смій її чіпати! А тільки спробуєш зачепити хоч пальцем, я забуду, що ти, на нещастя, є моєю дружиною та матір’ю мого сина. Задушу і закопаю на городі.

Галина зблідла ще більше, а Олена Миронівна боязко зойкнула, але Павло майже не звернув на те уваги, з напругою та огидою вдивляючись у палаючі вогнем ненависті очі дружини.

– Ти мене зрозуміла?

Вона мовчала, здригаючись усім тілом. Її бліді, тонкі вуста теж здригались, а рот негарно кривився, але вона вперто мовчала, напевно, у глибині душі проклинаючи і його, й Ганнусю.

Павло міцніше стиснув її руку.

– Зрозуміла?

– Зрозуміла, – вичавила з себе Галина, роздуваючи ніздрі тонкого носа від стримуваної всередині люті.

Відпустивши її руку, Павло обернувся до дверей і, важко ступаючи, пішов у сіни, відчуваючи, що не може більше знаходитися поряд з цією жінкою, яка самим своїм існуванням отруїла найкращі роки його життя. Він був уже на порозі, коли в спину йому, мов живе, ударилось її прокляття.

– Будь ти проклятий!

Важкі двері зачинились за ним, і майже відразу почувся важкий удар, немов у двері жбурнули каменюкою, й дзвін розбитого скла.

«Бутля розбила», – здогадався Павло, виринаючи з темних сіней у ще більш темну ніч. Тяжкі, темні хмари повисли над самою хатою, а в долині, коло Дніпра, спалахували блискавки. Павло вдихнув жадібно свіжого повітря, відчуваючи, як світлішає від того голова. Хата Кравецьких виднілась за тином чорною примарою, і, кинувши у її бік сумний погляд, Павло зітхнув і поволі поплентався до комори. Там, на горищі, він кинув на суху солому якусь ряднину та вклався зверху в найкращій своїй сорочці з тонкого білого сатину, котру вдягав лиш на свята. Полежав так хвильку, слухаючи далеке гуркотіння грому, та й заснув, насолоджуючись тишею.

Вранішній промінь сонця, просковзнувши поміж щілиною в занавісках, торкнувся сонного лиця Ганнусі теплим своїм дотиком, ледь відчутно полоскотавши ніжну шкіру. Дівчина ворухнула бровами, нахмурила гладеньке чоло, а потім розплющила очі. Зо хвильку полежала так, приходячи до тями, слухала звичні, майже непомітні звуки сільського ранку: оглушливе, навіть надривне кукурікання півнів, цвірінчання горобців та глухе мукання корів, яких вели на випас. Було також чутно, як обережно дзвенить посудом мама, готуючи сніданок.

Сонячний промінчик, награвшись, сковзнув далі, торкнувшись Ганнусиних рук, і вона знову заплющила очі, все ще залишаючись у полоні вранішньої дрімоти. І, напевно, знову б заснула, якби не рудий з чорним їхній півень, що, вистрибнувши на лаву біля вікна, прокукурікав так голосно, що Ганнуся навіть кинулась на своєму ліжку. Невдоволено забурчавши, вона припала до шибки і пригрозила розбійнику кулаком.

– Ну, шибенику, ти в мене доспіваєшся! У борщ укину.

Півень скосив на неї вологе темне око, подумав, а потім, немов насміхаючись, заспівав ще голосніше.

Ганнуся роздратовано засичала.

– Заріжу! – пообіцяла вона і відкинула ковдру. Все одно рудий розбійник заснути не дасть, а там скоро вже й на ланку. Краще встати та допомогти мамі зварити борщ, нема чого подушку давити, хоч мама завше її шкодувала, наполягаючи, щоб добре відпочивала.

– Уже прокинулась, доню?

Ганнуся звела на маму ще сонний погляд, усміхнулась, а потім повільно звелася на ноги.

– Та з отим паскудником, що горланить під вікном кожного ранку, не схочеш, а прокинешся, – весело відповіла вона, поглядаючи на маму.

Ярослава тільки посміхнулась.

– Не сердься на нього, доню. Він же у нас такий красень!

Ганнуся потягнулась.

– Доспівається в мене той красень, що в борщ утрапить, – пробурмотіла вона, розплітаючи свою довгу чорну косу, заплетену на ніч, та торкаючись волосся товстим гребінцем.

– А як ти спала, Ганнусю?

Ганнуся згадала, як крутилась, намагаючись заснути, слухала буркотіння грози за вікном і думала про Гребенка, але мамі того не сказала, тільки знизала плечима та всміхнулась.

– Добре, мамо. А що?

– Вигляд у тебе втомлений.

– То тобі здалось, мамо.

Ярослава промовчала, пильно вдивляючись у спокійне лице Ганнусі, зітхнула та пішла до сіней. У хаті стояла тиша, порушувана тільки оглушливим співом півня за вікном та цокотінням курей під хатою. Ганнуся все чекала, що мама ось-ось знову заговорить за Павла, але та мовчала, не наважуючись торкатись цієї болісної теми.

Сонце підіймалось усе вище, ранок поволі минав, і вже зовсім скоро біля двору зупинилась вантажівка, набита, мов стручок горохом, дівчатами та жінками. Митько оглушливо загудів, і Ганнуся, поцілувавши маму, вискочила стрімко у хвірточку. Та так і застигла на місці.

Біля машини, ледь помітно посміхаючись, стояв Гребенко.

Ганнуся ледь не спіткнулась на рівному місці, зустрівшись очима з його пильним та гострим поглядом, і мимоволі задивилась на нього, такого ставного та вродливого, у сяйві золотистого вранішнього сонця. Їй перехопило подих, загупало серце. Відчуваючи, як важко забилось серце, вона пішла до вантажівки. А Гребенко стояв у неї прямо на дорозі, зовсім не звертаючи уваги на жіноче товариство, котре з жадібною увагою пильнувало кожен рух Ганнусі й кожен подих агронома.

Нарешті Ганнуся зупинилась на відстані кроку від його високої постаті, з неймовірним зусиллям намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, не видати перед оцими пліткарками свого хвилювання.

Гребенко посміхнувся.

– Доброго ранку, Ганнусю!

Вона кинула на нього швидкий погляд, у якому не було нічого, окрім байдужості, потім пробурмотіла:

– Доброго ранку.

Дерев’яними руками взявшись за драбинку, вона занесла ногу, аби залізти на машину, й ледь не звалилась назад, коли її тонкого дівочого стану торкнулись гарячі та широкі долоні Гребенка, а поряд пролунав його голос.

– Я допоможу!

Ганнуся змовчала, тільки сердито блимнула на нього своїми ясними очима і хутко полізла наверх, туди, де її чекали притихлі дівчата. Гордовито закинувши темноволосу голівку, намагаючись не зустрічатися поглядом з іншими, вона примостилась скраєчку, краєм ока з жахом спостерігаючи, як Павло лізе за нею. Він ледве встиг перекинути ноги через перекладину, коли Митько рвучко зірвався з місця та погнав машину вниз по дорозі. Дівчата дзвінко та дружно зареготали.

– Що це ви, товаришу агрономе, вирішили приєднатися до нашого жіночого товариства? – зблиснувши білими зубами на засмаглій шкірі, насмішкувато запитала Надія Карпенкова, стрельнувши на Ганнусю швидким поглядом. – Чи то вам пішки набридло швендяти?

Гребенко посміхнувся.

– Набридло.

– Ой, то глядіть, – обізвалась Настуся Климиха, огрядна рудоволоса дівка з веселими зеленими очима на заквітчаному веснянками широкому обличчі. – Дізнається ваша дружина, то ще коси нам повидирає.

– Або Митька відлупцює, аби агронома не возив, – додала Карпенкова, і всі дівчата та молодиці так і скорчились від сміху, що голосним відлунням прокотився тихим вранішнім берегом, сколихнувши спокійні річкові води та наполохавши зграйку качок, які повагом походжали біля води. Не сміялись тільки двоє: Павло, якому жарти про ревнивість Галини завжди діяли на нерви, та Ганнуся, яка вбачала в тому сміхові кпини над собою, недобрі та неприємні. Вона вперто уникала відкритих поглядів Гребенка, відчуваючи їх на собі, але не повертаючи голови. Той погляд його тепло торкався її шкіри, примушуючи червоніти лице. Але вона жодним чином не виказала перед жадібно-допитливими поглядами дівчат свого неспокою, удаючи, ніби її цікавлять безмежні зелені поля, що вільно розкинулись за річкою, широкі схилені верби та пронизливо-синє небо, на котрому не зосталось навіть сліду нічної негоди. Тільки одного разу не втрималась вона, кинула на нього крадькома погляд, коли Митько з веселим гудінням оббризкав сварливу бабу Наталку, що випасала кіз за фермою. Вона замахала услід скарлюченим пальцем, вигукуючи щось неприємним, пронизливим голосом. Дівчата відволіклись, а Ганнуся тієї ж миті поглянула на Павла, замилувавшись несподівано його вродливим обличчям під густою шапкою світлого волосся, котре зухвало ворушив зустрічний вітер. А Гребенко відразу ж перехопив той її погляд, перехопив з посмішкою, від якої Ганнусі зробилось важко у грудях. Вона відразу ж відвернулась, занімілими пальцями вчепившись у темне дерево машини. Так і проїхала решту дороги до ланки, уже не озираючись на нього.

Нарешті машина зупинилась, дівчата загомоніли, а з кабіни визирнула кучерява голова Митька.

– Приїхали, бабоньки!

Він зареготав, знаючи, як не полюбляють ланові, коли їх так називають, і спритно сховав голову назад, ухилившись від недогризка яблука, що котрась із молодиць пожбурила у нього. Дівчата заворушились, скидаючи сапи на чорну масну землю, щедро напоєну нічним дощем. Починався новий робочий день, і Ганнуся зітхнула з полегшенням, коли висока постать Гребенка зникла серед зелених насаджень буряків та картоплі. А далі потягнувся спекотний звичайний робочий день. Ганнуся полола свій ряд, намагаючись зосередитися на праці й не думати зовсім про Павла, голос якого чувся то з одного боку поля, то з іншого. Вона вперто не підіймала голови, з несамовитою злістю виполюючи всюдисущий бур’ян. Ні, вона не буде на нього витріщатись, мов нерозумне дівча, мама каже правду. Нема чого лізти до чужої родини, хоч би який був з нього красень.

– Нашому агрономові тепер зосталось тільки сапу в руки взяти та стати з нами у рядочок, – пролунав у Ганнусі майже над самим вухом насмішкуватий голос Карпенкової, відриваючи її від думок. Але вона змовчала, не бажаючи розмовляти з настирливою дівкою, але ж від Карпенкової так просто не відчепишся. Надька помахала перед Ганнусею рукою і вигукнула ледь не на всю ланку:

– Агов, Ганнусю, ти мене чуєш?

Ганнуся повільно випросталась.

– Тебе, оглашенну, й мерці на цвинтарі почули, – утомленим голосом одізвалась вона, неприязно глянувши на Надію. – Чого репетуєш? Працюй краще.

У тої спалахнули очі.

– Невинність із себе вдаєш? Невже гадаєш, що не помітно, які іскри між вами з Гребенком в машині літали? Чи не видко, як пожирає він тебе поглядом…

Блакитні очі Ганнусі погрозливо звузились.

– Рота закрий, Надько!

– А не закрию, – вишкірилась та у відповідь. – Чи ти мені накажеш? Носа задерла, еге, Ганнусю? Що, краща на все село, Гребенка звабила?

– Заздриш?

– Чому заздрити? Почекай, добереться до тебе ще Галина, очі повидряпує та й правильно вчинить!

– А звідки ж вона дізнається? Чи не від тебе?

Надія недобре посміхнулась.

– Може й від мене, – зухвало вигукнула вона, й Ганнуся відчула нестерпне бажання кинутись на цю злісну пліткарку і закрити її широкого рота. Але втрималась, неймовірною силою волі примусивши себе залишитись на місці. Тільки зневажливо глянула в темні очі Надії, що світились недобрим насміхом, і знову схилилась над своїм рядком. Ні, вона не зробить нічого такого, аби ще більше не розпалити те вогнище людського осуду та пліток, що його, без сумніву, роздула Карпенкова. Та й чи були на селі дві більші пліткарки, аніж Надька та мати її Харитина Яківна? Напевне, ні. Все вони бачили, нічого не пропускали, а чого не знали, те легко доповнювали вигадками. Вона полола якусь хвильку, коли знову почувся отруйний голос Надійки.

– Ганнусю! Невже засоромилась?

– Кого? Тебе?

– А чому ж очі ховаєш?

– А щоб не бачити пики твоєї огидної, – кинула Ганнуся, не підіймаючи голови. Карпенкова щось засичала у відповідь, але змушена була відчепитись, зачувши роздратований голос Омелянівни.

Полегшено зітхнувши, Ганнуся з подвійною силою запрацювала сапою, аби опинитися подалі й від Карпенкової, й від її отруйного язика та недоброго погляду. Вона так заходилась, що й незчулась, як минув ранок і настав час обіду. Дві години відпочинку, коли можна було й попоїсти, й додому сходити. Край поля вже виднілась висока тітка Машка Золотенчиха, яку привезли на підводі з великими каструлями. Але Ганнуся полюбляла ходить додому, де і борщ у мами смачніший та й спокійніше. А по дорозі можна до річки зайти, змити бруд зі спітнілого тіла. Вона пішла просто до села. Не було щось настрою хлюпатись у воді. Хотілось спокою, щоб на самоті обміркувати, як бути з оцим тяжінням до одруженого агронома, який вабив її до себе, незважаючи ні на що. Дівчина повільно пленталась, коли раптом її боса нога потрапила на гострий камінець, що валявся у прибитій дощем пилюці. Ганнуся зойкнула, скривилась і затанцювала на одній нозі. Вона нахилилась, аби пожбурити зі злістю клятого камінця, а коли випросталась – їй перехопило подих.

На дорозі перед нею стояв Гребенко.

Ганнусю охопили суперечливі почуття. Вона начебто й зраділа, побачивши його, і водночас їй стало страшно. Проте очі, що палко дивились на неї, виявились сильнішими. Вони вабили до себе з такою силою, що вона не мала волі їм протистояти, з жіночою слабкістю відчуваючи той потяг, що віками кидав жінок у міцні чоловічі обійми.

Павло зробив до неї кілька кроків, а Ганнуся мов укопана застигла біля розгалуженого гілля старої верби, спостерігаючи за його наближенням. Вона зробила тільки один малесенький крок назад, коли він зупинився на відстані витягнутої руки від неї.

– Забилась, Ганнусю? – запитав тихо, чаруючи поглядом.

– На камінець натрапила.

– Боляче?

– Трішки.

Гребенко підійшов ще ближче.

– А чому ти вчора не прийшла? – похмуро раптом запитав він, і Ганнуся з подивом зачула в його голосі образу, й очі в неї засяяли.

– Мама не пустили.

Тепер він ледь помітно посміхнувся.

– А сама б прийшла?

– Можливо, – знизала вона плечима й зойкнула, коли Павло раптом схопив її в обійми, міцно притиснувши до свого великого тіла. – Що ви робите? Пліток вам мало з ранку? Чи ви з розуму зійшли? – запротестувала вона, але він тільки лагідно посміхнувся й тихо відповів:

– Зійшов, Ганнусю, геть зійшов! Від тебе!

Й не встигла вона отямитись, як він нахилив голову й припав до її рожевих, ніжних вуст першим палким поцілунком. Ганнуся завмерла, відчуваючи як сильно б’ється власне серце, а під рукою, ще сильніше, – серце Павла. Дівчина несміливо відповіла йому, але думка про те, що вона не повинна цього робити, що чинить неправильно, цілуючи чужого чоловіка, отруювала всю солодкість його пестощів. Не повинні вони цього робити, ні! Але Гребенко тримав її так міцно, що вирватись з його обіймів було просто неможливо. І тільки коли десь поблизу, в чагарях раптом загавкав собака, він відпустив її.

– Ганнусю!

– Ні! Облиште мене! – Ганнуся вперлась гострими кулачками йому в груди, відхиляючись якомога далі. – Облиште мене!

Павло гірко всміхнувся.

– Облишити тебе? Пізно, пізно, Ганнусечко, моє сонце. Невже не бачиш ти, що я пропав, пропав від кохання до тебе й ніщо вже не потрібно мені в житті цьому. Ніщо, окрім тебе, окрім очей твоїх чарівних, личка твого милого та коханого, окрім тебе, єдиної та жаданої?

Котрій жінці, а тим паче дівчині, не було б приємно чути такі слова та ще ж від такого красеня, і юна, ще наївна Ганнуся не була винятком. Не треба було їх казати, ці слова, але як солодко вони лунають! Слухаючи їх, Ганнуся відчувала себе так, немов стоїть біля самого краю глибокої прірви й тільки один маленький крок відділяє її від падіння. Крок, який вона може зробити, піддавшись чарам Гребенка.

– Ви одружені! – силоміць виштовхнула вона з себе два слова, ненависні слова, й помітила, як потемніло та насупилось його вродливе обличчя. Вона спробувала випручатись з його обіймів, відійти далі, але теплі чоловічі долоні не пустили її, тримаючи міцно за стан. А слова, що пролунали потім, змусили завмерти.

– Я покину Галину, – гаряче зашепотів Павло, й вона зрозуміла, що слова ці не є пустими. Він і справді покине дружину, покине заради неї! – Ми поїдемо звідси далеко-далеко, туди, де будемо тільки удвох, а поряд – наше кохання, наше щастя! Скажи тільки слово, Ганно, одне слово, і я все покину!

Які жадані та в той же час страшні слова! Вона була надто розгублена і схвильована, щоб відповісти на його заклик. Ганнуся відчувала, як все єство її розділяється на дві ворогуючі половини, коли одна бажала погодитись, а інша закликала отямитись, не руйнувати чужої родини.

Гребенко вхопив її ще міцніше.

– Погоджуйся, Ганнусю, погоджуйся, моя люба. Повір, ти не пожалкуєш, жодної хвилини не пожалкуєш.

На вродливому обличчі Ганнусі відобразились усі почуття, що розривали її зсередини.

– Я… я не знаю, – невпевнено прошепотіла вона й здригнулась, раптом зачувши зовсім поряд скрипіння важких коліс та свист шкіряного батога.

– Цоб-цоб-цобе, – почувся каркаючий старечий голос, й Ганнуся ледь не застогнала, упізнавши голос діда Опанаса, батькового дядька. Вона відчула, як розтислись сильні долоні Павла, відпускаючи її, і ледь втрималась на ослаблих ногах. Потім відступила на декілька кроків і повільно поглянула туди, звідки було чутно скрипіння коліс. На велику дерев’яну гарбу було навалено свіжої темно-зеленої трави, а на самій горі, похитуючись з боку на бік, сидів дід Опанас, худий, як жердка, старий, виблискуючи неприязним поглядом вицвілих сірих очей. Ледь помітно прижмурившись, він лупцював по спинах двох волів, не зводячи з Ганнусі гострого погляду.

– Здоров, Ганко, – нарешті проскрипів він, і Ганнуся помітила подив та осуд в його очах, відчула, як наливається жаром її лице від сорому.

Вона ще відступила від застиглого Гребенка.

– Здоров, діду, – ледь вичавила вона нарешті з себе і, кинувши на похмурого діда Опанаса збентежений погляд, раптом не втрималась, стрімко обернулась і побігла по дорозі вгору, до села, з жахом думаючи про те, що дід Опанас неодмінно розбовкає таткові про побачене, а вона не знала, навіть уявити не могла, як до всього цього поставиться батько.